Устрій сучасної держави

Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. У них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян.

Форми правління поділяються відповідно до засобу органі­зації влади і її формального джерела на монархії і республіки.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий правитель (король, імператор).

Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках пра­вителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Така форма правління існує зараз у Саудівській Аравії, Катарі, Омані.

Конституційна монархія - така форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією. Конституцій­на монархія може бути дуалістичною (Йорданія, Кувейт, Ма­рокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою вла­дою і лише частково законодавчою, і парламентською, в якій монарх, хоча й вважається главою держави, але фактично вла­да його обмежена представницькими функціями та інколи має право вето на рішення парламенту.

Більшість сучасних демократичних монархій - парла­ментські. Уряд у них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.

У специфічній формі монархія збереглася і сьогодні майже у третині всіх країн світу, в тому числі у державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік - другої основ­ної форми правління.

У республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три головні види республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянсь­ку, теократичну та ін.

Характерною рисою парламентської республіки є утворен­ня уряду на парламентській основі і його відповідальність пе­ред парламентом. Парламент здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються уря­дом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.

На відміну від парламенту уряд має виконавчу владу, а не­рідко і законодавчу ініціативу, а також може клопотати перед президентом про розпуск парламенту.

У більшості країн членство в уряді не виключає збережен­ня депутатського мандату. Це дозволяє залучати до роботи в уряді не тільки лідерів правлячих партій, але і впливових депу­татів парламенту.

Офіційно керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він - перша особа в парла­менті. Президент у парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль у парла­ментській республіці мало чим відрізняється від функцій гла­ви держави в парламентських монархіях.

Президентська республіка - друга досить розповсюджена форма республіканського правління.

Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уря­ду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією ви­борців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, які несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.

У президентській республіці існує жорсткий розподіл вла­ди, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а прези­дент не має права розпустити парламент.

Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська республіка не була широко поширена в Західній Європі. У краї­нах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента.

Третій різновид республіки - напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Пор­тугалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін. У напівпре-зидентській республіці поєднується сильна президентська вла­да з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис (як президентська і парламентська) і в різних країнах має істотні відмінності. Го­ловна риса напівпрезидентської республіки - подвійна відпов­ідальність уряду перед президентом і парламентом.

Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент, і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, кот­рий, у свою чергу, має право розпустити парламент, проголо­сивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представ­ляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичайного стану.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, спільно з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдя­ки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Отже, ми розглянули всі головні форми правління, які існу­ють у сучасних державах. Однак хотілося б звернути уваїу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. Referendum - те, що має бути повідомлене) - всенародне волевиявлення з важ­ливих державних або суспільних питань.

Референдуми широко використовуються більшістю демок­ратичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле положення щодо законотворчої діяль­ності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловлювати свою волю, бути творцем законів, виявляти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтува­тися на думку народу. Окрім політичної організації держави існує ще й її територіальна організація, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні фор­ми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона характеризуєть­ся простим устроєм, єдиною конституцією і громадянством, єди­ною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаман­ний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мо­нонаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 р.). Водночас для цілої низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для утворень, які входять до їхнього складу. Деякі з цих автономій створені за історико-географічними (більшість областей Італії та Іспанії) або за національно-терито­ріальними (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні тери­торії і округи) ознаками.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобри­танія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Іта­лія, Іспанія).

Централізовані держави можуть надавати досить широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не має значної автономії і безпосеред­ньо орієнтується на виконання рішень центру.

У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи мають власні парламенти. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області організації комунального господарства, охо­рони громадського порядку тощо. При цьому вони зазвичай значно обмежені центром у питаннях фінансової діяльності і тому дуже залежать від центру.

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб'єкта­ми державного суверенітету в ній виступають як крупні тери­торіальні утворення, так і весь народ.

Федерація - це сталий союз держав, самостійних у межах поділених між ними і центром компетенціях, який має власну конституцію, законодавчі, виконавчі та судові органи, а часто й подвійне громадянство.

Федеральний принцип державного устрою покликаний забез­печити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спорідненостей, котрі мають значні етнічні, історичні, культурні та інші особливості. Цей принцип має реалізовувати оптимальні можливості для ви­раження інтересів меншості і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб'єкта­ми і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:

♦ виняткові повноваження центру (як правило, обіг гро­шей, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керів­ництво збройними силами та ін.);

♦ виняткову компетенцію суб'єктів федерації - організація місцевого самоврядування і охорони громадського поряд­ку, культури та ін.;

♦ спільну компетенцію союзу і його членів.

Розвиток федерації може здійснюватися як у бік зміцнення і розширення влади центру, так і у бік розширення влади суб'єктів федерації.

Члени федерації не мають індивідуального суверенітету і права одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави довела свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація - це постійний союз самостійних держав з метою здійснення конкретних спільних цілей. Члени конфеде-

рації повністю зберігають державний суверенітет і передають в компетенцію союзу лише рішення обмеженої кількості питань переважно в області оборони, зовнішньої політики, транспор­ту, зв'язку. Ця форма державного об'єднання досить міцна і, як правило, еволюціонує у федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 - 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Германії (1815 - 1867 рр.).

На території колишнього СРСР здійснена спроба створити Співдружність незалежних держав (СНД). Така форма держав­ного утворення не може бути сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і не створює гарантій виконання ними своїх зобов'язань. Досвід показує, що об'єднан­ня і зближення держав можливі тільки на шляху економічної інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.