Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Природа, ознаки і функції держави




Читайте также:
  1. A.державне правління; 2) державний устрій; 3) форма держави; 4) парламентсько-президентська.
  2. Автоматизоване робоче місце (АРМ) бухгалтера: призначення, функції та його рівні
  3. Аграрная политика самодержавия в первой половине XIX в.
  4. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  5. Атмосфера: її склад, будова та функції
  6. Банківська система : сутність, процес становлення, функції.
  7. Банківська система в механізмі фінансового регулювання, її сутність та функції.
  8. Біржова угода: смисловий зміст, умови, реєстрація на біржі, основні ознаки.
  9. Будова і життєві функції.
  10. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції.

Держава є центральним інститутом політичної системи сусп­ільства. В її діяльності концентрується основний вміст політики.

Саме поняття "держава" зазвичай вживається в двох значен­нях. У широкому сенсі - це країна, суспільство, народ, що роз­ташовані на певній території і представлені органами вищої вла­ди. В цьому значенні зазвичай говорять про німецьку, англійську, українську держави.

У вузькому, власному значенні термін "держава" означає організацію, що має верховну владу на певній території.

Держава має ряд ознак, що допомагають виявити її суттність.

По-перше, відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією усього населення, поява верств про-фесіоналів-управлінців.

По-друге, суверенітет, тобто верховна влада, на певній те­риторії. На відміну від різноманітних організацій, що володіють певною владою над людьми, держава володіє вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян.

По-третє, держава має територію, чітко обмежену держав­ним кордоном. Закони і повноваження держави розповсюджу­ються на людей, що проживають на цій території. Держава бу­дується за територіальним принципом.

По-четверте, держава володіє монополією на законне засто­сування сили і фізичного примушення. Вона може не тільки обмежити свободу людини, а й навіть фізично знищити її. Для цього у держави є спеціальні засоби: зброя, армія, поліція, служ­ба безпеки, суд, прокуратура.

По-п'яте, держава має виключне право на видання законів і норм, обов'язкових для усього населення.

По-шосте, державною прерогативою є стягнення податків і зборів, що необхідні для отримання численних державних служ­бовців і матеріального забезпечення державної політики.

Ці ознаки відрізняють державу від інших організацій і об­'єднань, але не розкривають її зв'язки з суспільством і фактори, що лежать в основі її виникнення і еволюції.

Які ж причини виникнення держави? Щоб повно і аргумен­товано відповісти на ці питання, студентам бажано було б звер­нутися в тому числі і до історичної літератури. Ми ж намагати­мемося відповісти на це питання з точки зору різноманітних політологічних підходів.

Отже існує декілька точок зору на питання про причини виникнення держави.



Більшість дослідників сходяться на тому, що держава з'яви­лася в результаті розкладу родоплемінного ладу, появи верств

управлінців-професіоналів та поступового відокремлення в їхніх руках управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв під впливом цілого ряду факторів. До таких факторів відносять:

♦ розвиток суспільного розподілу праці, виділення управлінсь­кої праці в спеціальну галузь. В результаті розвитку усьо­го суспільства і виробництва, появи додаткового продук­ту, розширення господарських і зовнішніх зв'язків у суспільства з'явилася потреба в підсиленні управлінських функцій і створенні для цього державних органів;

♦ виникнення в ході суспільного розвитку приватної влас­ності, класів і експлуатації. Найбільш детально цю точку зору обґрунтовує марксизм, що на перший план в діяль­ності держави ставить функцію класового пригноблення. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробни­чих відносин і економічних панівних класів на державу. Але в той час сама його поява і існування не зв'язуються з виникненням приватної власності і появою класів. І те, що спочатку управління здійснювалося безпосередньо всіма членами роду без спеціально уповноважених осіб та уста­нов, пояснюється зовсім не тим, що суспільство було вільне від класів, а незначним обсягом і простотою суспільних відношень. Більш того, немало держав Сходу виникли й існували на базі так званого "азійського" засобу вироб­ництва, основою якого була суспільна власність і відсутність рабів;



♦ завоювання одних народів іншими. Існує точка зору, за якою держава виникає не внаслідок внутрішнього класового роз­шарування, як стверджує марксизм, а в результаті зовніш­нього і політичного насильства, що поглиблює соціальну нерівність і приводить до утворення класів та експлуа­тації. Автори цієї теорії - Ф.Опенгеймер і Л.Гумплович. Вплив завоювань на утворення і розвиток держави має місце, але його не треба абсолютизувати, упускаючи з виду інші, інколи і більш важливі фактори;

♦ демографічні фактори. Передусім зростання чисельності і густоти населення, перехід народів від кочового до осі­лого способу життя, упорядкування шлюбних стосунків;

♦ психологічні фактори. При цьому держава розглядається як плід людського розуму, який було досягнуто під впли­вом певних потреб і емоцій людини. Деякі вчені вважа­ють, що потужним мотивом створення держави був страх перед агресією з боку інших людей, побоювання за жит­тя, свободу і майно. Інші ставлять на перший план людсь­кий розум, що прийшов до висновку про необхідність створення спеціального органу - держави, здатного кра­ще забезпечити природні права людей, ніж їхні тра­диційні, до державні форми співжиття;

♦ антропологічні фактори. Вони означають, що державна форма організації має коріння в самій суспільній природі людини. Вона виникає в результаті розвитку людської природи і за допомогою права вносить в життя людей справедливі моральні начала.



Дослідження показали, що держава виникає, розвивається під впливом цілого ряду факторів, і виокремлення будь-якого одного майже неможливе.

Історія держави - складний і багатогранний процес, опосе­редкований багатьма історичними й регіональними особливос­тями кожної епохи, специфікою локальних цивілізацій та інши­ми факторами. Тим не менше уявляється можливим виділити декілька основних етапів еволюції держави.

Перший етап - рання стадія становлення держави, де збері­гаються залишки первісної демократії, чергуються республі­канські і монархічні форми правління. У суспільстві існує роз­поділ на вільних і не вільних. При цьому вільні діляться на класи з очевидним бажанням на керуючу верхівку і підлеглі низи, а також напіввільних громадян. Дві функції держави характеризу­ють цей період. Улаштування загальних справ у суспільстві вільних і домінування по відношенню до поневолених.

Другий етап - Середньовіччя і початок нового часу (XVI ст.). Зберігається сильна деспотична влада з домінуванням відно-

шень панування і володіння. Однак до цього часу процес нової політичної організації суспільства зайшов вже достат­ньо далеко. З'явилося саме поняття "держава", а в науковій літературі - поняття "республіка". В XVI ст. остаточно виз­начається поняття держави.

Третій етап - закріплення на Сході монархічних і імперсь­ких форм держави, завершення процесу утворення загальнона­ціонального ринку, мовної і культурної консолідації більшості країн. Активізація ідеї громадянського розвитку суспільства. Створення і розпад багатонаціональних імперій.

Четвертий (сучасний) етап еволюції держави відзначений розширенням федеративних і конфедеративних процесів, бо­ротьбою за і проти таких об'єднань і появою умов для нової сучасної державності. Ці умови включають: поглиблення демок­ратичного процесу, створення основ громадянського суспіль­ства і правової держави, формування динамічних механізмів стабілізації держави.

Існує також інший підхід до історії розвитку державності.

Якщо розглядати цей процес з точки зору особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному уст­рої раціональності, принципів свободи і прав людини, то мож­на виділити тільки два глобальних етапи її розвитку: традицій­ний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних і конституційних держав.

Традиційні держави виникли й існували здебільшого стихій­но, на основі звичаїв і норм, що йдуть корінням у глибоку ста­родавність. Типовим втіленням такої держави є монархії.

Конституційний етап у розвитку держави зв'язаний з його підпорядкованістю суспільству і громадянам, з конституційною визначеністю сфери державного втручання, з правовою регламен­тацією всієї діяльності держави і створенням гарантій прав людини.

Конституційні держави істотно відрізняються від держав традиційних за засобами формування, внутрішньою будовою і функціями.

Більшість сучасних держав будуються і функціонують на базі конституції.

Конституція - це система зафіксованих у спеціальному документі відносно стабільних правил, що визначають устрій держави, її організацію, засоби політичного волеутворення, прийняття рішень, а також положення особи в державі.

У сучасних демократичних державах конституції зазвичай складаються з двох частин. В першій визначаються норми взає­мовідносин громадян і держави, права і свободи особи. У другій частині описується характер держави, статус різноманітних влас­тей, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду і суду, а також структура і порядок функціонування органів управління.

Перші конституції були прийняті у 1789 р. в США, у 1791 р. у Франції, Польщі. Однак ряд документів, що носять характер конституційних актів, з'явився ще раніше - у 1215, 1628, 1679, 1689 pp. у Великобританії.

Конституція потрібна для регулювання політичного життя впродовж тривалого періоду, але реальна тривалість їхньої чин­ності в різноманітних країнах не однакова. Наприклад, Франція пізнала вже 16 конституцій, а в США досі діє їхня перша кон­ституція, в яку внесено всього лише 26 поправок. Однак більш ніж 200-річне існування конституції США не означає, що вона не зазнала значних модифікацій відповідно до вимог часу. Кон­ституційні новації виявилися тут не стільки в прийнятих поправ­ках, скільки в модифікації тлумачення ряду статей Основного Закону Верховним федеральним судом Америки, що наділений правом прийняття остаточних рішень з інтерпретації закону.

Наявність демократичної конституції - важливий показник конституційності держави лише в тому випадку, якщо вона реально втілена в державній організації і безперечно виконуєть­ся органами влади і громадянами.

2. Устрій сучасної держави

Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. В них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян.

Форми правління діляться за засобами організації влади і її формальним джерелом на монархії і республіки.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий володар (король, імператор).

Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках пра­вителя законодавчої, виконавчої і судової властей. Така форма правління існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані.

Конституційна монархія - така форма правління, при якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституцій­на монархія ділиться на дуалістичну (Йорданія, Кувейт, Ма­рокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою вла­дою і лише частково законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично во­лодіє представницькими функціями, а інколи має право вето на рішення парламенту.

Більшість сучасних демократичних монархій - парла­ментські монархії». Уряд в них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.

У специфічній .формі монархія і сьогодні збереглася майже у третині країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії! Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік - другої основ­ної форми правління.

В республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. У сучасному світі існує три основні різновидності республік: парламентська, пре­зидентська і змішана або нанівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристокра­тичну, радянську, теократичну та ін.

Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує уряд, видає закони, що прийма­ються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду, здійснює

контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтер­нативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.

На відміну від парламенту уряд володіє виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також може клопотати перед президентом про розпуск парламенту.

У більшості країн членство в парламенті сумісне зі збере­женням депутатського мандату. Це дозволяє привертати в уряд не тільки лідерів партій, що правлять, а й впливових депутатів парламенту.

Офіційно керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він - перша особа в парла­менті. Президент в парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль в парла­ментській республіці мало чим відрізняється від функцій гла­ви держави в парламентських монархіях.

Президентська республіка - друга достатньо розповсюдже­на форма республіканського правління.

Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент в ній водночас виступає і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, є верховним головнокомандувачем збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, що несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.

У президентській республіці існує жорсткий розподіл вла­ди, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а прези­дент не в праві розпустити парламент.

Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська рес­публіка не отримала широкого розповсюдження в Західній Європі.

У країнах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента.

Третя різновидність республіки - напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії, з 2006 р. в Україні та ін.

У напівпрезидентській республіці поєднується сильна пре­зидентська влада з ефективним контролем парламенту за діяль­ністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська, і в різних країнах істотно відрізняється з тієї або іншої сторони. Головна риса напівпре-зидентської республіки - подвійна відповідальність уряду пе­ред президентом і парламентом.

Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Фран­ція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, вправі розпустити парламент, проголосивши дату поза­чергових парламентських виборів. Президент є главою держа­ви і верховним головнокомандувачем, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішен­ня парламенту і правом введення надзвичайного стану.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдя­ки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Згідно з конституційною реформою 2004 р. в Україні розпо­чалася з 2006 р. розбудова парламентсько-президентської рес­публіки, в якій Верховна рада України формує Кабінет Міністрів і несе пряму відповідальність за його діяльність, а глава держави (президент) є охоронцем Конституції, відповідає за зовнішню і внутрішню політику, зберігає представницькі функції.

Отже, ми розглянули всі основні форми правління, існуючі в сучасних державах. Однак слід б звернути увагу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. referendum - те, що по­винно бути повідомлене) - всенародне волевиявлення по важ­ливому державному або суспільному питанню.

Референдуми широко використовуються більшістю демок­ратичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в ціло­му вони мають підлегле відношення до законотворчої діяльності

парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпо­середньо висловити свою волю, стати творцем законів, вияви­ти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референ­думу змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу. Окрім політичної організації держави існує ще й ЇЇ територіальна організація, що характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіально­го устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не володіють власною державністю.

Унітарна держава характеризується простотою устрою, єди­ною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, що діють без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль цен­тру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). Водночас для низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для існуючих в їхньому складі ут­ворень. Деякі з цих автономій створені за історико-географіч-ною ознакою (більшість областей Італії й Іспанії), за національ­но-територіальною (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія -союзні території і округи). Сюди відноситься і Україна, яка має в своєму складі Автономну Республіку Крим.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобри­танія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Іта­лія, Іспанія).

Централізовані держави можуть надавати достатньо широ­ку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.

У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють

власними парламентами. Вони самостійно вирішують делего­вані центром питання в області утворення, комунального гос­подарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони зазвичай сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб'єкта­ми державного суверенітету в ній виступають як великі тери­торіальні утворення, так і весь народ.

Федерація - це сталий союз держав, самостійних у межах розподілених між ники і центром компетенціях, який має влас­ну конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство.

Федеральний принцип державного устрою покликаний за­безпечити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спорідне­ностей, котрі мають значні етнічні, історичні, культурні і інші особливості, при цьому створити оптимальні можливості для вираження інтересів меншостей і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб'єкта­ми і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:

♦ виняткові повноваження центру (як правило, фінанси, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);

♦ виняткову компетенцію суб'єктів федерації - організація місцевого самоврядування і охорони суспільного поряд­ку, культури та ін.;

♦ спільну компетенцію союзу і його членів.

Розвиток федерації може здійснюватися як в сторону зміцнення і розширення влади центру, так і в сторону розши­рення влади суб'єктів федерації.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави по­казала свою життєздатність, чого не можна сказати про кон­федерацію.

Конфедерація - це постійний союз самостійних держав, для здійснення конкретних спільних цілей. Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають в ком­петенцію союзу лише рішення обмеженої кількості питань більш усього в області оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і зазвичай еволюціонує в федерацію або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776—1787рр.), Швейцарії (до 1848 p.), Німеччині (1815-1867 рр).

На території колишнього СРСР зроблена спроба створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Така форма держав­ного утворення не може бути сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і не створює гарантій виконання ними своїх зобов'язань. Досвід показує, що об'єднан­ня і зближення держав можливо тільки на шляху економічної інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.

3. Громадянське суспільство і правова держава

Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як "політика", "держава", про які йшла мова раніше, тільки у взаємодії з категорією "громадянське суспільство" доз­воляють розкрити суспільний механізм, спрямований на ство­рення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життє­вого потенціалу кожної людини. Що ж означає термін "громадянське суспільство"?

Громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольо-вана державою сфера життєдіяльності індивідів. Звичайно, саме це поняття вживається як співвіднесене з категоріями "держа­ва" і правова "держава".

Відразу звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати "суспільство" як людську спорідненість з кате­горією "громадянське суспільство" як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо "сус-

пільство" характеризує спільність життєдіяльності людей, то "громадянське суспільство" - це така система зв'язків і інте­ресів, що забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав - права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не шкодить іншим, власність, рівність перед законом і т.ін.

Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точ­ки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття "грома­дянин" - не просто людина або індивід, а особа, суб'єкт особи­стих прав, своїх законних повноважень, встановлених суспільством.

У широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісне не тільки з демократією, а й з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або част­кову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.

Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручан­ня з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держа­ви, поставити її під контроль народу.

Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібе­ралізму і пов'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.

Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи, рин­ку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інте­ресів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взя­ти на себе господарську і політичну відповідальність.

Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні й правові

відносини, мораль і політичні відношення між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.

На відміну від держави в громадянському суспільстві пану­ють не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відношення кон­куренції і солідарності між юридично вільними і рівноправни­ми партнерами.

У сучасних умовах провести чітку грань між громадянським суспільством і державою достатньо складно. Але не дивлячись на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втра­тив своєї актуальності й служить передусім своєчасному розк­риттю і запобіганню тоталітарним тенденціям, забезпеченню суверенітету народу по відношенню до влади, свободи особи.

Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до рин­ку і правової державності.

Правова держава, на думку сучасної науки, - це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить праг­нення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях пра­вом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядко­вує владу волі суверенного народу.

Відносини між особою і владою визначаються в ній конститу­цією, що виступає суспільним договором між народом і владою.

У стосунках між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхі­дно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

Стосовно громадян у правовій державі застосовується прин­цип "дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".

Відносно до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапа­зон її активності рамками права.

Правова держава формувалася поступово, на базі відповід­них ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однако­вого для всіх громадян, говорив ще в VI ст. до н. є. давньогрець­кий архонт Солон, про співвідношення природних прав люди­ни писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVII-XIX ст. у працях Локка, Монтеск'є, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін "правова держава" склався у XIX ст. в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.

Сучасні дослідження відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення дійсної свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця тео­рія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави й на за­хисті лише формальної негативної свободи особи, життєвого простору, обмеженого від державного втручання. Реальна сво­бода людини і її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип пра­вової державності сьогодні доповнюється принципами демок­ратії, заохочення участі мас у політичному житті і соціальної держави.

Ледве чи не найбільш серйозною небезпекою в процесі ре­алізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.

У цьому зв'язку найзагальніші вимоги, яким повинна відпо­відати правова держава, такі:

♦ повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але й духу Основ­ного Закону країни, що розуміється як нерівна умова за­безпечення практичної реалізації принципів функціону­вання суспільства;

♦ відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-еко-

номічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

♦ обмежене включення законодавства в контекст практич­ного процесу розв'язання нагальних проблем;

♦ сувора відповідність поточного законодавства конститу­ційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;

♦ поєднання стабільності і динамізму законодавства;

♦ наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі;

♦ врахування суспільної думки;

♦ єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і право-захисної діяльності держави;

♦ всебічна гарантованість основних прав громадян, на­явність налагодженого, неважкого і легкодоступного юри­дичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;

♦ наявність юридичного механізму розв'язання спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;

♦ професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікав­леність в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;

♦ високий рівень правових знань і правової культури гро­мадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвит­ку різноманітних правових держав, можна виділити такі їхні загальні ознаки:

1. Наявність розвинутого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятли­вих правових умов для господарської діяльності, відпові­дальність кожного за власне благополуччя.

3. Правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Загальність права, його поширення на усіх громадян, організації і об'єднання, в тому числі органи держав­ної влади.

5. Суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є кінце­вим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер.

6. Розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади держави, що не виключає єдності, їхніх дій на основі процедур, перед­бачених конституцією, і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

7. Пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу над засобом заборони. В пра­вовій державі діє принцип "дозволено все, що не заборо­нено законом".

8. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач свобо­ди індивіда. Правова держава не означає абсолютної сво­боди особи. Свобода кожного закінчується там, де пору­шується свобода інших.

Правова держава є важливим етапом у розширенні свобо­ди людини і суспільства. Теоретики і засновники такої держа­ви вважали, що забезпечення кожному негативної свободи і заохочення конкуренції підуть на користь усім, зроблять пооди­ноку власність доступною кожному, збільшать індивідуальну відповідальність й ініціативу та приведуть у кінцевому рахун­ку до загального благополуччя. Але цього не відбулося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держа­ви в справи громадянського товариства, проголошені у право­вих державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, поглибленню майнової нерівності і загостренню соціальної боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноп­равність і перетворювала використання конституційних прав у привілеї заможних класів.

Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спро­ба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпе-

чити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.

Соціальна держава - це держава, що прагне до забезпечен­ня кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових мож­ливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.

Діяльність такої держави направлена на загальне добро, зат­вердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона нама­гається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допо­магає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але ос­новне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.

Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і кла­сову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворен­ня в один з провідних напрямків діяльності держави.

В результаті цих процесів, приблизно у 60-х р. XX ст., виник­ли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:

♦ перерозподіл суспільного доходу на користь менш забез­печених верств суспільства;

♦ політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;

♦ соціальне страхування;

♦ турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;

♦ розвиток доступних для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.

Теорія соціальної держави стала конструктивною відповід­дю на критику недосконалості правової держави в її класично­му ліберальному варіанті, ЇЇ неспроможності забезпечити ре­альні права і добробут усім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.

Єдність 'їх у тому, що обидві вони закликані забезпечувати доб­ро індивіда. Водночас правова держава дбає про індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади. Соціальна держава створює гідні умови існування кожному.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова дер­жава за своїм задумом не повинна втручатися в питання роз­поділу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і. т. ін.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою по­рівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава оріє­нтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефек­тивності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.

Описані вище правовий і соціальний етапи розвитку сучас­ної держави не завершують процес її розвитку. Сучасні держа­ви вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини.

В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.

У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Пер­ша з них заключається в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, зміцненні самоврядування.

Друга - виявляється в підвищенні ролі держави як регулю­ючого органу усього суспільства. Держава все активніше втру­чається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стиму­лює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає про­блема громадянства.

Громадянство - це нормативно-правовий інститут, що вста­новлюється з метою упорядкування стосунків особи і суспіль­ства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.

Громадянство - це приналежність особи до певної держа­ви, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархі­чною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".

Порядок набуття або втрати громадянства регулюється за­конодавством кожної держави. При цьому зазвичай розріз­няється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.

При рішенні питання про набуття громадянства в силу на­родження застосовуються два принципи: національний і тери­торіальний.

Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'яза­не з громадянством батьків.

Більшість цивілізованих країн поєднують у своєму зако­нодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.

У будь-якій державі проблеми громадянства вирішують­ся на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід зазначити, що ук-

раїнська держава принципово підходить до проблеми грома­дянства і її вирішення.

Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і дер­жави. Право на громадянство - невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Ук­раїні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двос­тороннього договору з іншими державами можливе і подвійне громадянство.

Відповідно до законодавства України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового становища, расової і національної прина­лежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних пе­реконань, виду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебува­ють за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські установи України, всі службові особи зобов'язані вживати за­ходів до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебу­вання, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходів до відновлення порушених прав громадян України.

Такий зв'язок особи і держави визначається поняттям "гро­мадянство".

Закінчуючи вивчення теми "Держава, як інститут політич­ної системи суспільства, правова і соціальна держава", варто звер­нути увагу на питання еволюції держави та її перспективи.

Революційні заворушення, зміни епох змінюють типи дер­жави, розвивають її функції, змінюють форми влади і режими, але держава як політичний інститут залишається.

Марксизм поставив питання про майбутнє цього інституту як знаряддя класового домінування, що стане непотрібним у

безкласовому суспільстві і загине, коли таке суспільство виник­не. Але встановлення пролетарської диктатури після Жовтне­вого перевороту в Росії 1917 p., а після цього тоталітарної дик­татури призвело не до відмирання держави, а до безмежного множення і зміцнення ЇЇ функцій. Ідея відмирання держави виявилася передчасною і перетворилася в догму. Реально сус­пільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням мас­штабів політики.

Світ об'єктивно все більше і більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його орган­ізувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав - традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь в системі міжнародних організацій, в інтернаціо­налізації демократичного процесу, а також подолання ізоляці­онізму, відсталості, політичного й ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

В порядку самоконтролю студентам рукомендується відпо­вісти на ряд питань.

Питання для самоконтролю

1. Що таке держава і які ЇЇ основні ознаки?

2. Які причини виникнення держави?

3. Які етапи в розвитку держави Ви знаєте?

4. Які форми політичного правління Ви знаєте?

5. Чим відрізняються президентська, парламентська і зміша­на республіки?

6. Чим відрізняється федеративна держава від унітарної?

7. Що таке "громадянське суспільство"?

8. У чому відмінності правової держави від соціальної?

9. Дайте визначення громадянства.

10. Які перспективи розвитку сучасних держав?

Рекомендована література

І.Аболин О.Ю. Всемирный и европейский федерализм: вероятные

перспективы //Полис. - 1994. - №2. 2. Введение в политологию. Учеб. пособие /Под ред. П.И.Горлач. -

4.2. - X., 1993. З.Ильин М.В. Государство //Полис. - 1994. - №1.

4. Бурлачук В.И. Исторические попытки моделирования украинской

государственности в XX веке / Полис. - 1995. - №1.

5. Основы политической пауки: Учеб. пособие /Под ред. В.П.Пугаче-

ва. - М, 1993. - Ч. 1-2.

6. Основы политологии: Краткий словарь /Под ред. Г.А.Белова и

В.П.Пугачева. - М, 1993.

7. Основы политологии: Курс лекций /Под ред. В.Д.Бабкина,

Н.И. Козюбра и др. - К., 1991.

8. Пастухов В.Б. От государственности к государству: коммунисти-

ческая стадия восходящего процесса //Полис. - 1994. - №5.

9. Политология: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1993.

10. Политология: Энциклопедический словарь/Под, ред. Ю.И.Аверь­янова. - М.. 1993.


Рудич


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 13; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.065 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты