Політична організація суспільства. Держава — центральний інститут

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій. Воно організовує­ться в усіх сферах життя. Політична система, що охоплює політичну сферу й приводить її в певну логічну заверше­ність зв'язків, характеризується також системою організацій. Всі політичні організації функціонують автономно. Зрос­тає їхня диференціація. Однак це не означає, що вони існу­ють самі по собі. Еволюція сучасного розвитку становить двоєдиний процес: диференціацію і взаємозалежність по­літичних інститутів і організацій. Всі вони у своїй сукупно­сті взаємозв'язків створюють політичну організацію суспіль­ства.

Політична організація суспільства — це сукупність взає­мозалежних і взаємовпливових державних, партійних ор­ганізацій, громадських об'єднань, що створені і діють з метою формування і функціонування системи владарювання і упорядкованості політики або мають вплив на неї.

Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної сис­теми суспільства в цілому. Держава і влада її — та вісь, на якій виникає, тримається і функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структу­ри. Поза зв'язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспіль­ства і в усій його політичній системі.

Місце держави як визначального елемента політичної ор­ганізації суспільства визначається призначенням її в сус­пільстві. Вона виступає як:

політична організація громадянського суспільства;

носій влади в суспільстві;

представник усього населення на даній географічній те­риторії;

форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства і обов'яз­кові для виконання всім населенням;

джерело всього політичного в суспільстві, його стрижне­вий елемент;

виразник загального інтересу;

інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

творець загальних цілей у суспільстві;

основний стабілізатор суспільного життя;

головний суб'єкт політичного суверенітету.

Отже, держава має складний механізм, а функціонування її багатогранне.

Усі ми живемо в державі, відчуваємо на собі її вплив, підкоряємося її владі, користуємося послугами державних органів, тому, здавалося б, визначення держави для кожного має бути простою справою. Однак політична література ще із стародавніх часів наводить безліч визначень держави. І це не випадково, оскільки держава — надзвичайно складне полі­тичне явище і вмістити в поняття таку багатоскладність надто складно. Багатоваріантність визначення держави зумовлена також і тим, що, розвиваючись, вона набуває нових рис і поглиблює зміст свого функціонування.

Так, ще за Арістотеля суспільне життя слугувало державі, а сама держава розглядалася як об'єднання для управління суспільством. Благо держави було первісним стосовно блага індивіда, людини, яка "за своєю природою є істота політич­на" (Арістотель).

Ідеї Арістотеля про державу приваблювали Н. Макіавеллі і Ж. Бодена. Н. Макіавеллі розглядав державу як втілення сильної світської централізованої влади. Ж. Боден визначає державу як правове управління багатьма сторонами життє­діяльності суспільства. Визначення правового принципу дер­жави і найважливішої ідеї — ідеї державного суверенітету — було прогресивним явищем того часу.

Марксистсько-ленінська концепція держави спиралася на класове насильство, яке розглядалося як сутність політич­них і правових явищ. Політична ідеологія класового на­сильства не була витвором марксової уяви. Відомо, що ще з давніх часів політична думка розрізняє дві сторони дер­жави — організоване насильство і загальне благо (те, що сьогодні називають суспільним, або загальним, благоденст­вом). Абсолютизація однієї із сторін підводила того чи іншо­го мислителя до теорії держави, згідно з якою сутністю держави є або насильство, або такий спосіб організації со­ціуму, який забезпечує загальне благо. На основі цього формувалися або теорія насильства, або вчення про благе життя.

Марксистська теорія держави як органу насильства істо­рично зрозуміла, оскільки вчення про класову боротьбу як метатеорія уявлень про державу формувалося в період ста­новлення індустріального суспільства. В той час соціальна структура мала яскраво виражений класовий характер. Кла­сові антагонізми породжували революційні виступи пролетаріату, а держава уособлювала і обстоювала інтереси пере­важно економічно панівного класу.

Однак за умов індустріального суспільства марксистська "теорія насильства" непридатна для аналізу державності. Це пояснюється тим, що сучасне суспільство є складною соці­альною структурою, де насильство дедалі більше відходить на задній план у результаті звуження соціальних супереч­ностей, а на передній виступає загальносоціальна діяльність держави.

Навколо проблеми держави і суспільства й сьогодні у сві­товій політології точаться гострі дискусії. За аналізом аме­риканських політологів Р. Бенжаміна і Р. Дюваля, склалося п'ять авторитетних концепцій держави:

і. Держава — це "діюча" або "владна" сила. Відповідно до цього вона приймає рішення і робить політику в суспільстві.

2. Держава — це втілення певних "організаційних прин­ципів", що надають структурної узгодженості і цілісності різним інститутам управління. Це концепція держави як організованого цілого, структурно оформленого державного апарату.

3. Держава — втілення реально існуючих соціальних від­носин, участі у здійсненні влади в суспільстві з боку різних соціальних сил. Держава розглядається як втілення волі правлячого класу.

4. Держава — це система управління в суспільстві. Вона є втіленням законів як de jure, так і de facto. Держава — це машина, яка усуває конфлікти, регулює соціальні відноси­ни, управляє суспільством.

5. Держава як втілення домінантної системи ідей і норма­тивного порядку в суспільстві. Держава і суспільство по суті нерозривно злиті.

Які б дискусії щодо громадянського суспільства і держа­ви не велися, зрозуміло одне, що навіть найбільш розвинене і вільне громадянське суспільство не має таких механізмів саморегуляції, які звели б до мінімізації роль держави. Дер­жава — це той інститут, що вносить у суспільні процеси упорядкованість і урегульованість, координує і погоджує інтереси різних соціальних груп і політичних сил, підводить правову базу під складну систему зв'язків у суспільстві. Обмеженість можливостей саморегуляції громадянського суспільства викликає необхідність держави, яка, не вторга-

ючись у всі його сфери, повинна стати сильним інструмен­том виконання владних функцій. Нічого досконалішого люд­ство ще не створило. Тому кращі уми прагнули зробити цей інструмент гуманним (пріоритет прав людини щодо держа­ви), демократичним (подолання відчуження особистості від держави, створення масової соціальної бази), моральним (ідеї рівності і справедливості); обмежити його всевладдя (роз­поділ влад, створення стримань і противаг).

Сучасна загальна теорія держави, що склалася після дру­гої світової війни у Західній Європі, розглядає засади дер­жавності в правах народів. Вона пов'язує поняття державної влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконо-творчих і позазаконотворчих вимог певної міри свободи, пер­винних по відношенню до влади. Ці вимоги і права народів визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.

З позицій міжнародного права держава є правовою фор­мою організації і функціонування політичної влади. Такий підхід змінює зміст усталеної теорії, згідно з якою держава характеризувалася такими основними ознаками: 1) наявність народу (населення); 2) наявність території; 3) наявність пуб­лічної державної влади, що спирається на матеріальні осно­ви здійснення її.

Що таке зміна змісту характеристик держави? Це насам­перед новий підхід до розуміння їх. Так, сучасна теорія від­носить до ознак держави:

1.Субстанціональний елемент держа-в и: наявність народу як етнічної спільності, що політично визначається.

Будь-який етнос, що усвідомлює себе як історична на да­ній території нація, має право створити свою суверенну або автономну організацію публічної влади. Це право визнаєть­ся міжнародним правом.

2. Територіальний елемент держави: наявність країни, географічного середовища, з яким історично пов'язана нація як суб'єкт права на політичне самовизна­чення.

Дана територія є для нації батьківщиною. Право на бать­ківщину є первинне щодо інших факторів, що визначають кордони території, на якій відбувається політичне самовиз­начення нації.

3. Інституціональний елемент: держава становить головний суб'єкт політичної влади і політичних відносин. Вона головний інституціональний, організаційний елемент політичних взаємовідносин, найбільш організована політична форма суспільства. Держава — організація пуб­лічної політичної влади, обмежена правами людини. Тобто держава є інституція, що покликана забезпечити вільне спіль­не політичне, економічне й духовне буття людей. Якщо дер­жава не тоталітарна, то вона повинна уособлювати загальну волю, а не інтереси і потреби окремої соціальної групи. Вона має запобігати конфліктам, якщо вони виникли, розв'язува­ти їх на основі консенсусу.

Зауважимо, що згідно із загальною теорією держави ор­ганізація політичної влади, яка відкрито зневажає, нехтує правами людини (наприклад, не визнає права на життя, сво­боду, недоторканість особи, здійснює терор проти народу своєї країни), не є державою в сучасному розумінні цього поняття. Більше того, загальна теорія держави визнає право на громадянську непокору, аж до насильницького опору іле-гітимному режимові політичної влади. Отже, здійснення дер­жавної влади пов'язане з її легальністю і легітимністю, тоб­то її юридичною обгрунтованістю, з одного боку, і справед­ливістю, визнанням, підтримкою з боку населення — з іншого. Гострота цієї проблеми в сучасній Україні пояс­нюється ще й умовами формування в деяких сферах номен­клатурно-мафіозного капіталізму, неподільністю у ряді випадків комерційних, адміністративних, а то і криміналь­них структур, протидією з боку місцевої номенклатури або центральної влади, некомпетентністю її та іншими факто­рами.

Політична легалізація (від лат. legalis — законний) — це встановлення, визнання і підтримка влади законом, насам­перед конституцією, нормами, які залежно від типу влади можуть суттєво змінюватися.

Легалізація державної влади може бути також ілюзорною. Це відбувається у разі порушення демократичних процедур прийняття конституції, інших актів конституційного зна­чення, а також при невідповідності цих процедур можли­востям народу здійснити установчу владу при прийнятті основного закону. Якщо закон суперечить загальногуман-ним цінностям, він не відповідає праву.

Так, конституції, закони можуть прийматися, змінювати­ся, відмінятися у будь-який спосіб. Наприклад, у багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки створені в ре­зультаті воєнних переворотів військові та революційні ради декретували відміну (інколи призупиняли) конституцій, а часто-густо без будь-яких процедур проголошували нові тимчасові конституції. В Іраку з І970 p., в ОАЕ — з 1971 р. зберігають силу закону тимчасові конституції. У Саудівській Аравії, Непалі монархи власноруч "дарували конституції своєму вірному народові". У Бразилії конституція заміняла­ся інституціональними актами, в Ефіопії — прокламаціями. Конституція СРСР 1936 р. містила демократичні положен­ня про права громадян, які не виконувалися, а Конституція СРСР 1977 p., яка зовні приймалася демократичним спосо­бом, не відображала потреб реальної практики.

Отже, легалізація як проголошення встановлення держав­ної влади потребує приведення її у реальний стан. Це відби­ває таке поняття, як легітимація державної влади.

Феномен політичної легітимності влади є уособленням культурного і людського виміру влади. Зміст його полягає у прийнятті влади населенням, у визнанні її права управляти й у злагоді підкорятися їй. Процес політичної легітимації влади передбачає її "вбудованість" у культуру, яка може як приймати, так і відторгати ту чи іншу систему влади. Куль­турну, творчу соціальну функції може виконувати лише ле­гальна влада, що спирається на закон і діє у його межах.

Політична легітимація (від лат. iegitimus — законний, узаконений. Проте це поняття не юридичне, а більше фак­тичне) — це стан, що виражає виправданість, доцільність та інші виміри відповідності конкретної державної влади установкам, сподіванням громадян, соціальних спільностей, суспільства в цілому.

Визнання державної влади пов'язане не з виданням зако­ну і прийняттям конституції (хоча і це може входити в про­цес легітимації), а з комплексом переживань і установок на грунті раціональної оцінки, політичного досвіду та внутріш­ніх стимулів, з політичними уявленнями різних верств насе­лення про додержання державною владою норм соціальної справедливості, прав людини. Нелегітимна влада — це вла­да, що спирається на насильство, інші форми примусу, у тому числі і психічний вплив.

Політична легітимація державної влади надає їй необхід­ного авторитету в суспільстві. Переважна більшість населен­ня добровільно і цілком свідомо підкоряється їй. Це робить владу стабільною і стійкою. Однак проста арифметична біль­шість не може слугувати основою справжньої легітимації, адже за гітлерівського режиму більшість німців прийняли полі­тику територіальних зазіхань і "очищення раси".

Вирішальним критерієм політичної легітимації влади є відповідність її загальнолюдським цінностям.

Політична легітимація державної влади може включати і включає її легалізацію. Однак слід пам'ятати, що легітимація інколи суперечить формальній легалізації. Це відбувається тоді, коли прийняті закони не відповідають нормам справедливості, загальнодемократичним цінностям більшості населення. У цьо­му разі легітимація або відсутня (наприклад, населення нега­тивно ставиться до встановлених владою тоталітарних поряд­ків), або в ході революційних подій, національно-визвольних рухів відбувається легітимація іншої, антидержавної, повстан­ської, переддержавної влади, що склалася у звільнених райо­нах і згодом перетворюється на державну владу.

Можлива також і псевдолегітимація, коли під впливом пропаганди, розпалювання ворожих настроїв, використання лідером особистої харизми при забороні опозиції й вільної преси, позбавленні правдивої інформації та інших діях біль­шість населення підтримує державну владу, що задовольняє деякі поточні інтереси його на шкоду корінним сподіванням.

Політична легалізація і легітимація влади тісно пов'язані. Починаючи від М. Вебера, розрізняють три "чисті" типи легітимації влади. Це традиційна, харизматична і раціональна форми легітимації.

1. Традиційна легітимація — це панування на грунті тра­диційного авторитету, що грунтується на повазі до звичаїв, вірі у їх наступність і спирається на стереотипи свідомості і поведінки.

Так, традиції відіграють провідну роль у зміцненні мо­нархічної влади в мусульманських державах Перської зато­ки — Кувейті, Саудівській Аравії, Бахрейні та ін., а також у Непалі, Бутані, Брунеї.

2. Харизматична легітимація — це панування, що грунту­ється на вірі в особливі якості вождя або окремої групи осіб, у їхню виняткову місію у розвитку держави.

Прикладом може бути "віра у доброго царя", у "великого вождя всіх народів". Харизматична державна ідеологія пов'язана з іменами Й. Сталіна, Мао Цзе Дуна, Кім Ір Сена, Хо Ши Міна та ін.

3. Раціональна легітимація — панування, що спирається на раціональну оцінку, переконання в розумності існуючих порядків, законів, правил, прийнятих у демократичних дер­жавах. Раціональна легітимація за сучасних умов є основ­ною для створення демократичної правової держави.

Дуже рідко буває так, що використовується лише одна з форм легітимації влади в державі, частіше вони діють у ком­плексі. Так, у демократичній Великобританії головним є спосіб раціональної легітимації. Однак діяльність прем'єр-міністрів У. Черчіля і М. Тетчер мала елементи харизми, а традиції відігравали важливу роль у діяльності парламенту і кабінету. Значною мірою роль Шарля де Голля у французь­кій державі як президента пов'язана з його діяльністю як лідера Руху Опору у боротьбі проти фашизму під час другої світової війни. Влада В. Леніна і Й. Сталіна в СРСР була освячена ідеологічними факторами. Отже, утвердження ра­ціональної легітимації потребує історичного періоду часу.

Політична легалізація і політична легітимація державної влади пов'язані з поняттям політичного, державного сувере­нітету.

Суверенітет притаманний сучасній державі. До власти­востей державного суверенітетуналежать: повновладдя, вер­ховенство влади на географічній території, де розташова­на держава; єдність і неподільність території, або територі­альна цілісність; недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи іншої держави; забезпечен­ня правової системи. Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовим, якщо цього вимагають обставини.

Характерною особливістю держави є наявність інструмен­тів силового забезпечення політики. Утримання військової сили і судово-репресивного апарату — це те, що особливо відрізняє державу від інших політичних організацій. Жодна політична організація не в змозі оголосити і вести війну. Це може зробити лише держава. Насильство — метод, який влас­тивий винятково державі, тобто є її монополією. Жодна інша організація за своєю природою не повинна застосовувати насильство. Форми насильства державно узаконені. Моно­полія на легітимне насильство з боку держави має межі, визначені законом.

Сила і могутність держави, як і влада її, за сучасних умов виявляються не в здатності застосовувати силу, а в турботі про членів суспільства, в створенні умов для їхньої безпеки і самореалізації. Зловживання владою, позбавлення прав і свобод є наслідком невиправданої концентрації державної влади, некомпетентності у використанні політичної сили, нерозуміння владних прерогатив держави.

Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Суттєвими ознаками функцій держави є: 1) стійка предметна діяльність держа­ви в тій чи іншій сфері життя; 2) безпосередній зв'язок між сутністю держави та її соціальним призначенням, що реалізується за допомогою відповідних функцій; 3) спря­мування функцій держави на виконання конкретних за­вдань і досягнення цілей, що постають на кожному іс­торичному етапі розвитку суспільства; 4) здійснення вла­ди в певних формах (найчастіше у правових) і за допомо­гою особливих методів, властивих виключно державній владі.

Функції держави багатопланові. їх формування здійсню­ється в процесі становлення, зміцнення і розвитку держави. Черговість виникнення державних функцій залежить від черговості завдань, що постають перед суспільством. Зміст функцій не залишається незмінним протягом усього розвит­ку держави і суспільства. Особливо своєрідними функції держави стають у період радикальних соціальних змін, пе­рехідних етапів, революційних потрясінь.

Функції держави можна класифікувати за різними крите­ріями:

принципом поділу влади — законодавча, управлінська, судова;

сторонами дії держави — внутрішні і зовнішні;

сферами впливу держави — економічна, соціальна, куль­турна, духовна, правова та ін.;

регулюванням процесів — саморегулювання, самооргані­зація, самоуправління, самодіяльність та ін.;

загальнополітичними підходами — забезпечення народо­владдя; загальносоціальна діяльність;

обсягом впливу — національні, підтримання світового порядку;

масштабністю значення — основні і неосновні та ін.

До основних державних функцій з управління суспільст­вом належать такі функції: управління сферами соціально­го, економічного, духовного життя, процесами, змінами, роз­витком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загаль­нообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національно! безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснен­ня своїх функцій держава підтримує своє власне відтворен­ня, життєдіяльність та новотворення.

Держава являє собою внутрішню структуру органів, які виконують роль головної системи, що управляє справами суспільства і забезпечує державне функціонування. Підкрес­лимо — "головної", оскільки свій апарат управління мають також партії і громадські організації. Державний апарат ви­конує функції загальнонаціонального значення.

Система державних органів у своїй сукупності стано­вить державний механізм. До такої системи належать: орга­ни влади, органи державного управління, суди, прокурату­ра, органи, що обслуговують діяльність армії, міліції, дер­жавної безпеки. Всі державні органи наділяються владними повноваженнями, що уособлені в їхній компетенції (сукуп­ність прав і обов'язків).

Кожна держава певним чином сформована, територіаль­но організована і володіє певними способами владарюван­ня. До них насамперед належить форма держави як певна упорядкованість організації та здійснення державної вла­ди, її елементами є:

державне правління — спосіб організації вищої держав­ної влади;

державний устрій — поділ держави на певні складові час­тини та розподіл влади між цими частинами;

державний режим — сукупність методів і засобів здій­снення державної влади.

Історично склалися дві форми державного правління, а саме — монархія і республіка.

Монархія — це форма державного правління, за якої влада повністю, частково або номінально належить од-

ній особі (король, цар, імператор, шах) і передається у спадок.

Як форма правління монархія виникла у період рабовлас­ництва, а за умов Середньовіччя стала основною формою правління. Повного розвитку і змін визначальних якостей монархія набула у Новий час. Історично відомі такі види монархій: абсолютна (необмежена), дуалістична і парламент­ська (конституційна).

Абсолютна монархіяявляє собою таку форму державного правління, коли вся влада зосереджена в руках монарха, який одноособово вирішує всі питання влади.

Дуалістична монархія — форма державного правління, за якої владні функції поділяються між монархом і парла­ментом.

Парламентська монархія — система всевладдя парламен­ту, монарх виконує лише представницькі функції.

Другою історично відомою формою державного правлін­ня є республіка.

Республіка — це така організація державної влади, коли вона здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається на визначений строк усім населенням або час­тиною його.

Республіки поділяються на президентську і парламентсь­ку. Існують різні підходи в оцінках республіканських форм державного правління. Одні віддають перевагу парламент­ській формі, вважаючи її більш стабільною і системною фор­мою правління, що запобігає поширенню авторитаризму та інших форм диктатури. Інші віддають перевагу президен­тській республіці як такій, що більш стабільно забезпечує функціонування вільної влади, гарантом якої є президент. Розглянемо зміст кожної з них.

Президентська республіка — це така форма правління, коли глава держави (президент) одноособово або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує власноруч.

Типовим прикладом президентської республіки є Сполу­чені Штати Америки. Відповідно до Конституції США, ух­валеної 17 вересня 1787 року, до якої відтоді внесено XXVI поправок, президент водночас є главою і уряду, і держави. Він обирається громадянами країни на чотири роки. Прези­дент на власний розсуд формує уряд. Кандидатури на ключові посади затверджуються законодавчими зборами. Конг­рес США складається з двох палат: верхня — Сенат і ниж­ня — Палата Представників. Особливістю республіки цієї країни є те, що уряд формується президентом позапарла­ментським шляхом. Президент не може розпустити парла­мент. Уряд не несе відповідальності перед парламентом. Пре­зидент здійснює контроль над федеральною адміністрацією. Владні функції фактично поділяються між президентом і Конгресом, між палатами всередині Конгресу, між постій­ними комітетами в межах палат.

Своєрідні відносини в американського президента з пар­тією, яка висунула його. Він не є лідером партії в євро­пейському розумінні. Формальний глава партії президент не є таким юридично. Мається на увазі, що президент США повинен бути поза партіями, їхніми суперечностями, уподо­баннями, конфліктами. Проте це не означає, що президент нехтує партіями. Оскільки висунення кандидатури на поса­ду президента залежить від партії, то президент прагне збе­рігати з її керівниками і членами добрі стосунки, але в ос­новному президент апелює до електорату.

Парламентська форма правління— це форма, за якої склад і політика уряду формуються виключно парламентом, уряд підзвітний лише йому, а президент впливу на парламент не має.

Парламентська форма правління існує у Великобританії, де виконавча влада має сильні позиції. Партія, що перемог­ла на виборах до парламенту, стає правлячою. Вона і фор­мує уряд. Широкими повноваженнями наділяється прем'єр-міністр. Уряд також має великі повноваження.

У Великобританії прем'єр-міністр отримує мандат від електорату. Він зосереджує у своїх руках функції керівни­цтва партією і кабінетом міністрів, несе відповідальність пе­ред парламентом. У разі винесення вотуму недовіри або за інших надзвичайних обставин прем'єр-міністр може розпус­тити парламент.

Типовим зразком парламентської республіки є також ФРН. У ній вся повнота законодавчої влади належить парламенту в особі бундестагу. Президент виконує фактично представ­ницькі функції, його права урізано. Бундестаг формує уряд, обирає його главу — канцлера. Уряд формується з числа депутатів парламенту, які представляють партійні фракції парламентської більшості. Безпартійні спеціалісти майже не входять до складу кабінетів.

Класичні форми правління — парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія — дедалі активніше витісняються змішаними або просто перекручени­ми формами. Сутність останніх полягає в різному ступені поєднання ознак "чистого" парламентаризму, "чистої" прези-дентури і "парламентської" монархії. Так чи інакше провід­ними формами правління у республіканському типі стали парламентсько-президентська і президентсько-парламентська республіка, а в монархічному — конституційна і парламент­ська (на відміну від монархій абсолютистського, монократич-ного або теократичного характеру).

Для парламентсько-президентської і президентсько-пар­ламентської форм правління характерний певний дуалізм. Він полягає в тому, що керівні виконавчі функції є прерога­тивою і президента, і кабінету міністрів, який відповідаль­ний перед парламентом.

Прикладом може бути Франція. Тут президент — ключо­ва фігура. Він розробляє політичну й економічну стратегію розвитку країни. Президент спирається на сильний бюро­кратичний апарат. Особливістю такої форми є те, що тут можливий конфлікт між президентом як главою держави і урядом.

Будь-яка з названих форм правління здійснюється на те­риторії країни, яка певним чином організована. Державно-політичний устрій передбачає адміністративну організацію території. Таким чином формується механізм відносин по вертикалі — між центральними та місцевими органами дер­жавної влади. Історично відомі такі форми територіально-адміністративної організації: унітаризм, федералізм, конфе-дералізм.

Державний устрій — це адміністративно і національно організована територія держави, а також система відносин центральних і регіональних органів.

Унітарна держава є єдиним державним утворенням. Ос­новними ознаками унітарної форми державного утворення є: єдина конституція, норми якої без будь-яких змін засто­совуються на всій території країни; єдина система вищих органів державної влади; єдина управлінська система від верху до низу, що підвладна урядові; єдина правова систе-

ма; поділ території на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Підкреслюючи "єдина" в кожній рисі, зауважимо, що міра централізації в різних країнах може бути різною. Вона залежить насамперед від політичного режиму, що панує в країні. Так, останнім часом у багатьох високорозвинених країнах (Великобританія, Фран­ція та ін.) спостерігається тенденція до децентралізації вла­ди, до підвищення ролі місцевих органів, до розвитку само­діяльних засад у вирішенні багатьох місцевих проблем.

Федерація — це форма державного устрою країни, що утворилася на основі об'єднання в союз державно-політич­них утворень (штатів, республік, провінцій, кантонів, земель та ін.), які мають юридично визначений обсяг самостійності в різних сферах суспільного життя.

Основними ознаками федеративної форми державного устрою є такі: територія у політико-адміністративному від­ношенні не становить собою єдиного цілого; наявність дер­жавних утворень, що мають певну політичну і юридичну самостійність і в цілому складають територію держави; суб'єк­ти федерації наділені установчою владою, тобто їм надано право приймати власні конституції; суб'єкти федерації ма­ють право видавати законодавчі акти в межах встановленої компетенції; суб'єкт федерації має власну правову і судову систему; наявність подвійного громадянства; двопалатна структура федерального парламенту.

Серед держав з федеративною формою устрою — США, ФРН, Канада, Мексика, Росія, Бразилія, Аргентина, Авст­рія, Індія, Австралія та ін. У таких державах, як Росія та Індія, поєднуються територіально-політичний і територіаль­но-національний принципи. В однонаціональних країнах па­нує територіально-політичний принцип державного устрою.

Федерації можуть бути побудовані на договорі і на кон­ституційній основі.

Договірна федерація являє собою такі об'єднання держав, які на основі договору делегували ряд своїх повноважень федеральній центральній владі і при бажанні в будь-який момент можуть розірвати цей договір.

Конституційна федерація — форма об'єднання, за якої конституційно визначаються повноваження центру і місце­вих державно-політичних утворень, здійснюється поділ вла­ди між ними.

Конституційна федерація не передбачає права виходу суб'єктів федерації із федерації. У разі, коли прагнення до виходу реалізується силовими методами, такі дії призводять до розпаду, розвалу федерації та до інших негативних на­слідків. Прикладом цього є розпад СРСР, Югославії, Чехос-ловаччини. В цих країнах політико-територіальний поділ був пов'язаний з національно-територіальним.

Федерація як форма державного устрою завжди була пред­метом дискусії з питань суверенітету федерації і суб'єктів федерації. Проблема полягає у мірі, обсязі подільності суве­ренітету. Федеративний уряд зосереджує в своїх руках діяль­ність, пов'язану з обороною, безпекою держави, її зовнішні­ми відносинами, фінансами, грошима, організацією праці, соціальним захистом населення та ін. Місцева влада наділе­на компетенцією на організацію місцевого життя. Верховен­ство при розподілі компетенції (прав і обов'язків) залиша­ється за федеративними конституцією і законодавством. Конституційне та інше законодавство на місцях має відпові­дати федеральному.

Більш складною формою федерації є конфедерація.

Конфедерація являє собою державно-правове об'єднання, союз суверенних держав, створений з метою координації дій для досягнення окремих визначених у даний історичний момент цілей. Найчастіше це зовнішньополітичні, військові цілі. На противагу федерації конфедерація не має центру, який приймає обов'язкові владні рішення щодо суб'єктів федерації. Прикладом конфедерації є Швейцарія. Конфеде­рація — менш стійка форма державного устрою. Конфеде­рації або розпадаються, або переходять у федерацію. Навіть Швейцарія, де конфедераційна форма існує з XIII ст., у XX ст. дедалі більше тяжіє до федерації.

За будь-якого устрою держава досягає високих темпів свого розвитку там, де оптимально поєднуються і взаємодіють принципи демократії, правового і соціального змісту держави.

Політичність державної організації обумовлює значною мірою політичність права, що уособлюється в законі. Саме в законі закріплюється факт обраної політики.

Сучасні світові перетворення покликали до життя необ­хідність перегляду співвідношення держави і права, яке протя­гом десятиліть було ідеологічним виправданням тоталітарно­го режиму в багатьох країнах світу. Так, право розглядалося як продукт, інструмент, основне знаряддя держави, за допо­могою якого вона здійснювала примус, прагнучи забезпечи­ти порядок у країні. Право відповідно до соціалістичної нор-мативістської концепції права являло собою систему вста­новлених і санкціонованих державою норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин. Отже, схема підходу бу­ла такою: держава — первісна, право — вторинне, тобто пра­во — результат творення самої держави, її волевиявлення.

Подолання тоталітаризму покликало до життя нові під­ходи до розуміння співвідношення права і держави. Сут­ність їх полягає в тому, що право — первинне, а держава — вторинна. Право має не державне походження, а соціальне, оскільки пов'язане з діяльністю людей. Джерелом права є люди. Саме людина з її потребами й інтересами, способом життя є джерелом і носієм права. Отже, право має соціаль­не, людське походження, а не державне. Це продукт нор­мальної людської діяльності. Тому якщо розглядати право лише у взаємозв'язку з державою і вважати його продуктом державної діяльності, то історичним результатом такого по­гляду буде одержавлення, — обюрокрачування людини як гвинтика великої державної машини. У зв'язку з таким під­ходом переглядається місце і роль галузей права. Основне місце відводиться насамперед приватному (в тому числі ци­вільному) праву, а інші галузі відіграють допоміжну щодо приватного права роль і спрямовані на його забезпечення і реалізацію.

Право уособлюється у законодавстві держави.

Процес творення правової держави пов'язаний з усвідом­ленням прагнення громадян до свободи, до приборкання держави-монстра, до примата права над державою, до забез­печення прав і свобод. Німці у понятті "праводержавність" (цим словом позначається німецькою "правова держава") роблять акцент на негативному ставленні до революційних ідей щодо держави, на визнанні еволюційного шляху роз­витку суспільства, на домінуванні конституційних основ "правової державності".

Світова цивілізація нагромадила великий досвід теорії і практики правової держави. За висловом колишнього фран­цузького президента Ф. Міттерана, правова держава являє собою освячену європейською культурою систему демокра­тичних цінностей і юридичних основ. Історія українського народу має засвідчити світові одну із своїх сторінок з цього приводу.

Творення української держави пройшло надзвичайно складний історичний шлях. Після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Во-линського князівства на тривалий час було перервано процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину українських земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Богдана Хмельниць­кого. Щоб утвердитися у складній міжнародній обстановці того часу, новостворена державність уклала військово-полі­тичний союз з Росією. Згодом угода була порушена з боку російського царату. Україну було позбавлено державної са­мостійності і перетворено на "малоросійську провінцію". Ліквідувавши народоправну, демократичну козацьку респуб­ліку — Запорозьку Січ, що була надто різким контрастом російському абсолютизму, Катерина II перевезла гетьман­ську символіку до Петербурга. В ті часи громадсько-полі­тична думка в Україні виношувала проекти незалежної дер­жави. Український гетьман в еміграції Пилип Орлик розро­бив першу в Україні демократичну конституцію "Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорозького". її текст було оголошено 5 травня 1710 р. на урочистостях з приводу обрання Пилипа Орлика гетьманом. Конституція перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її у ряд найінтересніших пам'яток європейської політичної думки того часу.

Конституція Пилипа Орлика визначала кордони Україн­ської держави, передбачала встановлення національного су­веренітету, забезпечення прав людини, визнання непоруш­ності складових частин і чинників правового суспільства, а саме: єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, дії якого обмежені законом, ге­неральна старшина і обрані представники від кожного пол­ку) і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Установлю­валося чітке розмежування між державним скарбом і сума­ми, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Скасо­вувалися ненависні народові державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та ін.

Так були вироблені досі не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. На думку П. Орли-

ка, лише за таких умов можливий національний і культур­ний розвиток українського народу. Та доля України вирі­шилася інакше, про що свідчить трагічна історія її народу. Україна, що стала незалежною і суверенною державою на­прикінці XX ст., має здолати трагос у бік оптимістичної норми.

Лише сьогодні в Україні демократичну, правову і соці­альну державу закріплено в Конституції як принцип дії, як програмну ціль, як стратегічний розвиток на перспективу. Однак побудова держави такого рівня правової соціальної демократії відбувається на терені того суспільства, яке про­тягом багатьох століть жило за умов, де панували такі стан­дарти, правила і принципи, як: 1) держава понад все; 2) сус­пільство як ціле над людиною та індивідом; 3) право має забезпечити міць держави, насамперед військову; 4) не ба­гатство гарантує владу, а влада забезпечує багатство, а отже, тоді корупція — невід'ємна складова даної цивілізації; 5) ви­робництво, наука, різного роду новації мають смисл тією мірою, якою вони сприяють військовій силі, зміцненню дер­жави; 6) виправдане все, що сприяє зміцненню влади; 7) ос­новне призначення держави — патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для громадян; 8) всі органі­зації — партійні, громадські, церковні — своєю діяльністю повинні сприяти зміцненню влади; 9) обман, наклепи, зло­чинність завжди виправдовувалися, а то і наголошувалися моральними, якщо слугували зміцненню воєнної могутності держави, розширенню її території.

На цих принципах розроблялося законодавство, яке було орієнтоване не на громадянина, а на владу. І саме в таких обставинах формується нова свідомість, зокрема політична і правова, яка має орієнтуватися на цивілізовані стандарти правової і соціальної держави, побудованої на демократич­них засадах.

Правову державу не можна створити розчерком пера або декретуванням. У Європі вона розвивалася протягом знач­ного історичного періоду на грунті європейських структур демократії. В основі лежав принцип приватної власності і поділу влади, множинності ідеологічних спрямувань, тво­рення складної соціальної структури, розвитку масштабності культури. При цьому євроцентристський підхід до демократії був заснований на високій повазі до особистості, на приматі індивідуалізму перед колективізмом. Механічне перенесення європейських зразків правової держави на інший соціаль­ний, політичний, державно-правовий грунт не дасть прямих результатів, тут слід враховувати всі ознаки ментальності й історичного досвіду життя українського народу. Однак і не звертатися до позитивного надбання теорії і практики тво­рення правової держави, набутого людством, означає виклю­чення України із загального світового процесу розвитку. Основні риси правової держави:

1. Конституційна юрисдикція. Конституція — основний закон. Усі інші мають прийматися на її основі і оспорювати­ся, якщо суперечать їй.

2. Верховенство права. Розвинена і діюча система права та законодавства, що містить чітко визначені права і обов'язки громадян, компетенцію державних органів і забезпечується силою держави, всією системою норм суспільства. Право як гарант свободи особистості є цінністю. Право — спосіб припи­нення соціальних суперечностей і конфліктів. Панування політичного плюралізму в суспільстві, що забезпечує демо­кратичні громадянські засади функціонування держави, її структурних елементів.

3. Реально існуючий, а не лише проголошений, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок у державі.

4. Парламентаризм. Наявність сильної держави, здатної захистити громадян і забезпечити власний механізм функ­ціонування.

5. Розвинена виборча система.

6. Здатність державного механізму до впливу на суспіль­ство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'яз­ків по горизонталі на основі державних інститутів, право­вих та інших механізмів.

7. Наявність гарантій дотримання права і законодавства.

8. Пріоритет прав людини.

9. Повага до права і закону з боку громадян, усіх держав­них і громадських структур. Розвинена правова культура. Держава, що є суб'єктом права, має бути сама пов'язана пра­вовими нормами. Це зумовлене природою самої держави, яка тяжіє до централізації.

10. Забезпечення життєдіяльності громадянського суспіль­ства, демократичних засад її.

11. Забезпечення суверенітету особистості.

12. Поділ влад на три основні гілки — законодавчу, вико­навчу і судову. Всі гілки влади мають бути урівноважені, стримувати одна одну. Цим попереджається зловживання владою.

Проголошення в Конституції України демократичної, со­ціальної та правової держави покличе до життя зміни в сис­темі права, зокрема утвердить такі тенденції розвитку його:

і. Гуманізація закону, орієнтація його на людину.

2. Розширення кола відносин, що регулюються законами (наприклад, екологія, охорона здоров'я та ін.), і пошук оп­тимальних методів їх правової регламентації.

3. Тісний взаємозв'язок національного права з міжнарод­ним.

4. Суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів.

5. Трансформація елементів правової регуляції та саморе­гуляції поведінки суб'єктів права на користь останньої. Транс­формація "державного" інтересу в напрямі "публічного інте­ресу".

6. Утвердження принципу людського виміру права. Юридичні механізми державного функціонування мають підкріплюватися певним рівнем економічного розвитку, зрос­танням виробництва, нагромадженням народного багатства, підвищенням рівня життя, а також відповідно до цього на­копиченням соціального змісту державності.

Соціальна держава, побудована на праві, — це наступний етап розвитку державності на новому витку цивілізації і культури. Природа правової держави збагачується соціаль­ними засадами. Вони, у свою чергу, трансформують владні функції держави з метою вирівнювання соціальних нерів­ностей. Стверджуючи себе соціально, держава бере відпові­дальність за стан справ у суспільстві, за встановлення прин­ципу справедливості, який за ринкових умов не може вийти за межі забезпечення кожному індивідові гідного рівня життя.

Ідеї соціальної державності виникли наприкінці XIX — на початку XX ст., коли з'явилися реальні економічні мож­ливості пом'якшити соціальні суперечності.

У сучасній Україні становлення правової й соціальної державності збігається в часі. Ситуація перехідного періоду потребує одночасного формування правових і соціальних характеристик держави та законодавчого закріплення їх.

Нарощення соціальних якостей держави не означає її по­слаблення. Виконання соціальних функцій неможливе без удосконалення державних заходів, спрямованих на здійснення соціального регулювання, запобігання зрівнялівки та адмі­ністрування. Пошук державою балансу свободи економічно­го розвитку і вмілого впливу на стихію ринку сприятиме нагромадженню ознак демократичності державного устрою, утвердженню історично сформованих і національно власти­вих державі демократичних методів і форм функціонування, їх держава не може просто перейняти. Вони мають стати усвідомленою необхідністю, частиною національно-держав­ного складу життя. Це відбувається не в результаті схвален­ня або відміни певного законодавчого акту, а в ході трива­лої соціальної еволюції. Захід довго йшов до форм держав­ної демократії, що утвердилася і панує сьогодні. Схід та Пів­день прагнуть скористатися цим досвідом, та це не можна зробити відразу. Потрібний перехідний період з властиви­ми йому суперечностями і конфліктами.

В Україні немає парламентських традицій. Незначний період політичного життя за умов демократії, що встанов­люється, несе на собі відбиток попереднього розвитку, пору­шення всіх соціальних норм життя. Як говорив Ш. Мон-теск'є, принципом демократичної республіки є громадянсь­ка доброчесність. Якщо ж вона підміняється злодійством, то демократія вироджується і гине. Сучасна державна система як перехідна має створити цивілізовані механізми природ­ного розвитку суспільства, забезпечити правові і соціальні механізми зв'язків з партійними структурами, громадськи­ми об'єднаннями. Спираючись на досягнення наукової дум­ки, історичної практики власного народу та інших народів світу, вона повинна стати знаряддям прогресивних змін.

Панов