Сутність політичної системи. Механізми и функціонування

Стимулювальним фактором у стано­вленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена Л. Л. Богдановим і Людвігом фон Берталанфі. За їх твердженням, "система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризу­ється також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Кожна з цих систем виконує свої спе­цифічні функції. "Призначення політичної системи, — вважав Т. Парсонс, — це забезпечення інтеграції, розроблення та ре­алізація загальної мети суспільства".

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновни­ком теорії політичних систем. У своїх працях: "Політична си­стема" (1953 p.), "Межа політичного аналізу" (1965 р.) він по­казав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззов­ні, тобто команди (схема 5).

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з оточуючого соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політич­ні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Економічна система

Культурна система

Соціальна система

Політичні рішення

Вхід

Політична система

Призначення:

розподіл цінностей та ресурсів;

забезпечення прийняття більшістю громадян розподіль­чих рішень як обов'язкових

Вихід

Політичні дії

Міжнародна система та інші

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним — від вимог до властей з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи гро­мадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадсько­го спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході — це підтримка. Вона можли­ва в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через вико­нання законів та інших розпоряджень державної влади до ша­нобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкта підтримки:

1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) "режим" — основними компонентами його є цінності (ці­лі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшіс­тю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефек­тивно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регу­лярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагува­ти на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населен­ня, значною мірою залежить від типу політичної системи. Ан­тидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати. і На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, полі­тичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політич­ної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рі­шення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за по­верхове врахування психологічних аспектів політичної взає­модії.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план ви-сунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які вхо­дять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рів­ня: шституційний та орієнтацшний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержав­них політичних інститутів, то орієнтацшний зорієнтований на вивченні політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена си­ла, — пише він, — яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпе­чуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1) функція політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3) функція агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обмі­ну думками, ідеями.

Він визначає і три функції "виведення":

1) розроблення норм;

2) застосування норм;

3) контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуван­нями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова пре­рогатива.

У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація су­спільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізую-ча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, при­душувало ініціативу, політичну самостійність інших суб'єктів політики.

І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об'єм і зміст цієї категорії пояс­нювалися все ж інакше, ніж в зарубіжній літературі. У відпо­відності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою струк­турою суспільства, політична система була тісно пов'язана з визначеним типом формації.

Політична система суспільства в науковій літературі того ча­су визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється дер­жавна і суспільна влада.

З наведеного визначення проглядається абсолютизація інс-титуційного підходу і звуження масштабів та взаємозв'язку політичної системи з іншими соціальними структурами сус­пільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них по­літичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конс­трукт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході по­літична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політи­ки. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і са­мостійного політичного утворення: держави, партії, профспіл­ки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди): політичну органі­зацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), по­літичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості рі­зних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і по­літичні норми як нормативна основа діяльності інститутів си­стеми); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів си­стеми); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як ці­лого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організо­ваними зв'язками і властивостями елементів. її можна визна­чити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуван­ням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Яке ж методологічне значення категорії "політична система" для аналізу державного політичного управління?

По-перше, з її допомогою значно легше відокремити полі­тичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.

По-друге, легко зіставити елементи державної політики і по­літики суспільства, відрізнити державне управління від упра­вління в суспільстві загалом.

По-третє, системний підхід дозволяє знайти багато спіль­ного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.

По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порів­няльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найопти-мальніші політичні рішення.

Політична система функціонує як динамічна цілісна систе­ма в органічному взаємозв'язку з іншими системами: еконо­мічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Всі системи суспільства взаємозв'язані і взаємо­залежні.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різно­манітних інтересів соціальних груп провідними є саме еконо­мічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насампе­ред їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну си­стему, забезпечує існування саме такого економічного ор­ганізму, який потрібен правлячим соціальним групам.