Специ­фіка технологій адміністративної діяльності, їх зв’язок з іншими технологіями.

Під адміністративними технологіями прийнято розуміти сукупність методів, прийомів, спеціально створюваних умов та інших засобів організації та впорядкування доцільної прак­тич­ної діяльності відповідно до мети і логіки виробничого процесу.

На сьогодні в межах аналізу соціальних технологій фахівцями ведеться мова про соціальну інженерію (як сукупність підходів, орієнтованих на цілеспрямовану зміну суспільства та поведінки його членів) і менеджмент (науку про шляхи раціо­налі­зації управління та організації, сукупність стратегій, принципів, методів, засобів і форм управління суспільством з метою підви­ще­ння ефективності його існування).

Враховуючи специфіку об’єкта, завдань і функції управлінської діяльності аналіз змісту поняття “ технологія адміністрування ” підводить нас до наступного його розуміння – це систем­не цілеспрямоване створення та використання, в комплексі або окремо, програм, предметів, методів, прийомів, засобів, умов, спе­ціаль­них ситуацій і взаємовідношень з метою управління трудовим колективом і особистістю, підвищення культури працівників і забез­пе­чення дисципліни.

Специфіка процесу управління відповідно визна­чає комплексний багатоаспектний характер технологій, які ми ана­лі­зуємо. Технологія управлінської діяль­но­сті постає як науково-обґрунтована та перевірена на практиці система соціальних, психологічних, педагогічних, правових, медич­них та інших інструментаріїв і впливів у процесі вирішення професійних завдань.

Адміністративне управління передбачає підпорядкування співробітників розпорядженням вищестоящих начальників і керованих органів. Воно зазвичай буває трьох видів:

1. вимушене і зовні нав'язане підпорядкування, яке супроводжується дискомфортним відчуттям залежності від натиску (деколи грубого і безцеремонного) "зверху";

2. пасивне підпорядкування, що супроводжується полегшенням, пов'язаним із звільненням від ухвалення самостійних рішень;

3. усвідомлене, внутрішньо обґрунтоване підпорядкування, пов'язане з розумінням аргументованості і важливості отриманого розпорядження і з прагненням виконати його в намічені терміни і з максимальним результатом.

Як свідчить аналіз генезиси техноло­гій, вони мали суттєву специфіку залежно від історичних умов та конкретних поглядів суспільства. Їх поступова трансформація від­бу­валась від традиційних і звичаєвих підходів до науково-обґрун­тованих, перевірених практикою способів діяльності.

Чим більше ускладнюються види людської діяльності, тим більш обов’язковим стає розчленовування їх на відповідні етапи й операції. Відповідно, щоб управлінська діяльність одер­жа­ла право вважатись такою, що має власну технологію, необхідно, щоб вона була свідомо і планомірно розчленована на елементи, що реалізуються у визначеній послідовності. Ні етапи, ні операції, ні порядок послідовності цих операцій не можуть бути встановлені довільно, оскільки кожен вид діяльності має свою внутрішню ло­гі­ку розвитку й функціонування.

Друга ознака будь-якої технологізації — координованість і поетапність дій по досягненню необхідного результату. Послідовність і порядок їх виконання мають базуватися на внутрішній логіці функціонування і розвитку даного процесу. Однак усе сказане аж ніяк не означає, що суб'єкт буде «скутий» встановленими «рамками»: у нього завжди залишається можливість «втрутитися» в об'єктивний хід процесів, встановити інший порядок, темп процедур і операцій залежно від вимог до них, які змінюються.

І, нарешті, третя, досить суттєва ознака: кожна технологія передбачає однозначність виконання включених до неї процедур і операцій. Це вирішальна умова досягнення результатів, адекватних поставленій меті. Чим значніші відхилення від продиктованих технологією параметрів, тим реальніша небезпека деформувати весь процес і одержати результат, що не відповідає очікуваному. До того ж деформація однієї процедури або операції відбивається на всьому технологічному ланцюжку і визначає наперед виникнення негативних наслідків.

Проте вимоги такої однозначно жорсткої відповідності для різних технологій неоднакові. Так, для управлінських технологій можливий набагато більший діапазон відхилень, ніж для технічних, але в першому випадку відхилення можливі тільки до певної межі, за якою замість творчості починається вже суб'єктивізм, що призводить до зниження ефективності.

Основою адміністративних методів управління є організаційні відносини, які є складовою механізму менеджменту підприємств. Оскільки через них безпосередньо реалізується одна з найважливіших функцій управ­ління - функція організації, то завданням організаційно-адмініст­ративної діяльності є координація дій підлеглих. Без організаційно-адміністративного впливу не можуть реалізуватися економічні ме­тоди управління, тому що він забезпечує чіткість, дисципліно­ваність і порядок роботи колективу.

Підхід, згідно з яким сфера впливу економічних методів розши­рюється лише за рахунок витіснення організаційно-адміністратив­них методів управління, не можна вважати правомірним ані з на­укової, ані з практичної точки зору, тому що механізми їх дії відрізняються принципово. Організаційно-адміністративні методи в основному опираються на владу керівника та його права, на дис­ципліну й відповідальність, які панують на підприємстві. Керівник є адміністратором, суб'єктом влади, який використовує надане йо­му в цьому право.

Організаційно-адміністративні методи здійснюють прямий вплив на об'єкт управління через накази, розпорядження, опера­тивні вказівки, контроль за їх виконанням, систему адміністратив­них засобів підтримання трудової дисципліни. Ці методи регламен­туються правовими актами трудового й господарського законо­давства, основною метою яких є правове регулювання відносин між керівником і підлеглим, зміцнення законності, захисту прав і законних інтересів підприємства та його працівників відповідно до Кодексу законів про працю та інших законодавчих актів. Найваж­ливіша мета цих методів - локальне використання можливостей підвищення ефективності виробництва шляхом аналізу, вибору, формування та регулювання взаємодії структурних елементів у да­ний момент розвитку підприємства.

Адміністративна діяльність може бути представлена у вигляді ланцюга певних процедур і операцій. їх ідентифікація і розташування в продуманому, раціональному порядку може виявитися саме тією системою, яка підвищує ефективність і розробкою якої зайняті праксеологи, логіки, управлінці, соціологи та ін. Необхідність створення такої диктується, крім іманентних вимог ефективності, ще й важливими методологічними міркуваннями.

Структура технологічного процесу управління з планованим результатом передбачає певну логіку, її можна подати у вигляді такої схеми:

- діагностування з метою виявлення або превентивного прогнозування проблем;

- аналіз виявлених проблем: чинників, що їх обумовлюють, характеру, можливих наслідків, чутливості до впливу пев­них технологій;

- вибір бажаної спрямованості процесів: поста­нов­ка мети та завдань ро­боти та їх максимально можливе уточнення;

- розробку варіантів програм рішення проблеми, їх аналіз та обґрунтування;

- оцінка варіантів програм і відбір найбільш оптимального (такого, що забезпечує прийнятний результат, при міні­маль­них інтелектуальних, кадрових, матеріальних часових та інших затратах);

- відбір готових або розробка нових технологій досягнення бажаного результату – методів, прийомів, логіки процедур, форм організації управлінських впливів;

- відбір і підготовка виконавців програм, які реалізуються, раціональне використання їх можливостей, узгодження їх дій з спеціалістами інших сфер суспільного життя та громадськістю;

- безпосередня реалізація програм, забезпечення заданих ре­жи­мів протікання виробничих процесів: створення необхід­них умов, орієнтація всього ходу діяльності менеджерів і підлеглих на реалізацію поставленої мети та завдань, організація життєдіяльності осіб, на яких спря­мо­вано вплив, використання мож­ли­во­стей спонукання до індивідуальних самокерованих про­цесів, самі керовані впливи працівників та найближчого оточення особи або групи осіб;

- поступовий перевід керованих процесів у режим само­регуляції;

- контроль – як відслідковування ходу та оцінка поточних результатів, ви­явлення можливих відхилень від передбачених програмою дій;

- корекція діяльності відповідно до поста­вленої мети та завдань;

- відстрочена оцінка результатів;

- постановка наступних перспективних більш складних зав­дань .

Науково-теоретичний рівень розробки технологій пов’язаний з обґрунтуванням сутності, змісту, структури, видів, типів і специ­фіки конкретних технологій залежно від можливостей, завдань і умов, в яких працює професіонал.

Наукові засади сучасних технологій ґрунтуються на знанні філософських законів і закономірностей, соціологічних, психолого-педагогічних, правових, економічних теоріях.

Велика розмаїтість технологій, їх різнорівневий характер, розходження в частоті застосування – все це забезпечує гнучкість реального інструментального механізму впливу, його відповідність багатогранній управлінській діяльності. Однак це можливо за умов дотримання принципів раціонального використання технологій:

- системності й систематичності технологічного процесу;

- відповідності використовуваних технологій конкретним завданням і умовам;

- універсальності та варіативності методів, прийомів та інших засобів;

- взаємодоповнення вживаних технологій;

- недопущення прямих безпосередніх та опосередкованих або відстрочених негативних результатів;

- оптимальність технологій – поєднання простоти та міні­мальних затрат з дієвістю та результативністю;

- надійність застосовуваних технологій – певний запас міц­ності та повторюваність позитивних результатів.

Технології як сполучна ланка між теорією, методологією і практикою забезпечують наукове обґрунтування вибору способів впливу суб'єктів на об'єкт. Якщо вони будуються на недосить вивіреній базі даних наук і статистики та на прогнозах, які важко перевірити, то в таких випадках правомірно говорити про квазітехнології.

У цьому плані цікаву гіпотезу висловив французький вчений Петер Ленж'єл. На його думку, управлінські науки колективно постають як квазітехнології. Цим терміном він позначив не тільки базисні інструменти досліджень, аналізу і спостережень (статистичні огляди, вибірки, обстеження природного і регульованого оточень, вивчення конкретних проблем, експерименти, анкетні опитування і узагальнення громадської думки, тестування, розрахунки типу «витрати — вигоди»), а й управлінські розробки, як-от групова динаміка, «гуртки якості» в промисловості, інструменти планування і політики, нові форми співробітництва між державним і приватним секторами, регіональна політика і практика переговорів і т. ін.

Розрізнення між справжньою технологією і квазітехнологією, вважає він, проводиться за двома критеріями. Справжня технологія - продукт закритих, ізольованих систем і користується абсолютною перевагою. Не дотримуючись технології виробництва, неможливо якимось іншим шляхом одержати шуканий результат з такою ж ефективністю.

Квазітехнологія «діє» у зовсім іншій формі: її функціонування зазвичай націлене на зміну й виправлення певних умов, щоб надати процесові потрібного напрямку або визначити такий напрямок. Критерієм тут є передбачуваність.

Другий критерій — часовий. За цим критерієм виявляється принципова відмінність у можливостях технологічного вдосконалення і розподілу в часі. Справжня технологія — типово модульна: вдосконалення проводяться в різних компонентах поступово; час не є важливим параметром для технолога, який досягає найкращого результату настільки швидко, наскільки дозволяє рівень майстерності.

Квазітехнології наук, в основному, не можна віднести до модульних. Кожне тестування, опитування громадської думки, вибірка, вивчення мотивації мають своє конкретне застосування і вдосконалюються лише у власних рамках, але не в поєднанні з іншими прийомами. Тим часом вчений-управлінець повинен чітко враховувати часові параметри, оскільки все, що рекомендується або схвалюється, має свої часові межі.

У такому становищі перебувають технології саморозвитку, самоосвіти, самореалізації особистості, що набувають сьогодні першорядного значення, але опиняються нерідко без міцного наукового підґрунтя. Менеджери не мають точної інструментовки вимірювання еволюції природи людини, реальних мотивацій, стресів очікування, переживань, векторів руху, не враховують сенсорики, психолінгвістики, не опираються на етнологію. Впроваджувальна практика технологій без усього цього постає збідненою, часто спотвореною і вирішує коло завдань, які, образно кажучи, знекровлювали мотиваційні механізми самореалізації людини, а інколи заганяли її в безвихідь.

Тому соціальні технології не можуть бути абстрактними і їх побудова зазвичай виходить із логіки самого дослідження, відображає суть конкретних явищ. Чим вище рівень цього збігу, тим зазвичай ефективніші соціальні технології, які покликані розв'язувати суспільні проблеми адаптивними методами, впливати на процеси відповідно до цілей управління.