Структура джерел фiнансування iнвестицiй

ФIНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ IНВЕСТИЦIЙНОГО ПРОЦЕСУ

Oсновні термiни i поняття

Iнвестuцiї, iнвестuцiйна дiялънiстъ, iнвестuцiйнuй процес, iнвестuцiйна полiтuка, iнвестuцiйнuй механiз.м, iнвестuцiйна моделъ, iнвестuцiйнuй ринок, реалънi й фiнансовi iнвестuцiї, прямi й портфелънi iнвестuцiї, iноземнi iнвестuцiї.

Структура джерел фiнансування iнвестицiй

Будь-яка економiчна система не може iснувати без формування та використання iнвестицiйних pecypciв. Вирiшення питання пошуку iнвестицiйних джерел дaє змогу пiдвищити ефективнicть функцiонування економiки.

У бiльшостi економiчних праць джерела фiнансування класифiкуються за трьома напрямами: власнi, залученi, позuкові. Джерела фiнансування можна розширити, додавши до трьох попереднiх бюджетнi iнвестuцiї та безоплатнi й благодiйнi внecкu. Кожний можливий напрям фiнансування може бути представлений складовими, роль, обсяги i значимicть яких значною мiрою вiдрiзняються з точки зору доступностi, поверненостi, ефективностi, платностi тощо.

Класифiкацiю можливих джерел фiнансування iнвecтицiйної дiяльностi пiдприємств показано на рис. 19.

Кожний перiод економiчного розвитку крaїни передбачає надання переваги тому чи iншому методу фiнансування iнвecтицiй та, вiдповiдно, i джерелам фiнансування iнвестицiйних процесiв. Так, в умовах аамiнiстраmивно-комананої системи господарювання вiдсутня така група iнвестицiйних коштiв як залученi кошти iнвecтopa та благодiйнi внески. На перехiдному етапi, або emani трансформацiйнux економiчнux процесiв,

домiнуючим є фiнансування iнвестицiйних процесiв за допомогою залучених iнвестицiйних коштiв, що дaє змогу формувати реального власника i реалiзувати права громадян на частку державної власностi.

В умовах адмiнicтративно-командної системи господарювання та в умовах формування i функцiонування ринкових вiдносин iнвестицiйнi джерела суттєво вiдрiзняються.

На думку захiдних експертiв та вчених-економicтiв, в адмiнiстративно-команднiй економiцi не icнувало пропорцiйного спiввiдношення мiж введенням в експлуатацiю та виведенням iз неї засобiв виробництва.

Нормативнi термiни експлуатації обладнання не вiдповiдали темпам iнновацiйного розвитку. Виходячи з практики функцiонування обладнання на пiдприємствах, де вироблялися предмети споживання, можна зробити висновок, що дуже часто виникали ситуації, коли воно використовувалося за межами нормативних термінів експлуатації. При цьому на таке обладнання нараховувалась амортизацiя, а сумарна вартість ремонтних робiт при поточному та капiтальному ремонтах здебiльшого у кiлька разiв перевищувала вартість нового обладнання.

Паралельно з цим спостерiгались надмірні обсяги iнвecтицiй в основний капiтал для фондостворюючих галузей промисловостi. Пояснити такий стан речей можна, проаналiзувавши джерела формування та напрями використання iнвecтицiйних pecypciв.

Обсяг предметiв споживання, що виробляються та споживаються, визначає економiчний piвень життя населення країни, а обсяг засобiв виробництва, що виробляється в країні, є свiдченням iнновацiйного та матерiального потенцiалу виробництва. Перший залежить вiд другого. Ця залежнicть проявляється не лише на поточний момент, а й визначає майбутнiй розвиток економiки: значне розширення споживання потребує попереднього нарощування виробництва засобiв виробництва, тобто iнвестування.

Основними факторами, якi впливають на якicть i обсяги iнвестицiйних процесiв на пiдприємствах, є вартість iнвecтoваного капiталу, ступiнь ризику повернення iнвестицiй та час, на який iнвестують кошти. Саме цi три фактори в рiзних економiчних системах мають piзну значущicть та вплив.

Вiдмiнностями формування iнвестицiйних коштiв у країнах з рiзними системами господарювання є черговicть у здiйсненнi процесiв накопичення - iнвестування, що визначає piзнi умови залучення та формування джерел iнвестицiйних коштiв, ступiнь ризику їх вкладення i час повернення цих коштiв.

3 розвитком ринкових вiдносин намiтилася стiйка тенденцiя до децентралiзації iнвестицiйного процесу та змiни структури джерел iнвестицiйних вкладень. При переходi до ринкової моделi iнвестування джерела фiнансування iнвecтицiй стають дедалi рiзноманiтнiшими. Це пов'язано з перерозподiлом функцiй держави i пiдприємства в iнвестицiйному процесi, розвитком iнвестицiйного ринку та iнституцiональних структур, функцiональним призначенням яких є накопичення iнвестицiйних pecypciв з подальшим їх вкладенням у підриємницьку дiяльнicть.

Отже, iнвестицiйний процес потребує значних коштiв, акумуляцiя яких може вiдбуватися завдяки здiйсненню, насамперед, iнвестицiйних змін: проведення економiчно ефективної приватизації, формування правової бази i ринкової iнфраструктури, розроблення та провадження виваженої iнвестицiйної полiтики.

Розглянемо можливостi активiзації необхiдних iнвecтицiйних джерел для забезпечення якiсних змiн i в розвитку української економiки. Незважаючи на суттєвий прогрес, якого було досягнуто в Україні протягом останніх років за рахунок ринкової саморегуляції, необхiднicть впливу держави на iнвестицiйний процес i, насамперед, на джерела фiнансування iнвестицiй, якi в свою чергу формують основу функцiонування iнвестицiйної сфери в ринковiй економiцi, набуває актуальності. Держава повинна стати активним учасником інвестиційного процесу, проте способи участi її в iнвестицiйнiй дiяльностi можуть бути рiзними.

Держава має бути органiзатором інвестиційного процесу i головним інвестором з метою розвитку фiнансового, матерiального, виробничого потенцiалу країни, пiдтримувати певнi темпи економiчного зростання i виконувати роль гаранта.

Нинi в держави немає iншого виходу, нiж безпосередньо брати участь у процесi накопичення суспiльного багатства бути водночас i iнiцiатором, i гарантом цього процесу. Тiльки в такий спосiб можуть бути "подоланi" icнуюча виробнича рецесiя i низька iнвестицiйна активнicть. В результатi буде досягнуто змiщення суспiльних переваг на користь необхiдностi нагромадження виробничого капiталу i на цiй основi забезпечено стале економiчне зростання.

3вичайно, активне, хоча i структурно-вибiркове втручання держави в iнвестицiйний процес не сумісне з принципами "чистої" ринкової демократії. Однак, така iнвестицiйна полiтика не суперечить iнтepecaм ринкових iнвесторів, оскiльки вона має бути спрямована на подолання наслiдкiв попереднiх позаринкових деформацiй ринку капiталу. До того ж у перспективi повиннi проявитися вci переваги такого втручання, головним результатом якого буде висока ефективнicть iнвестицiй.

В ринковiй економiцi роль держави як безпосереднього iнвecтopa зберiгається для базових життєзабезпечуючих виробництв i соцiальної сфери, непривабливих для приватного капiталу, а також галузей, якi мають важливе загальнодержавне значения. Так, особливу пiдтримку держави нинi мають галузi нематерiального виробництва, що сприяють пiдвищенню наукомісткості i конкурентоспроможностi товарів. У деяких захiдних країнах через бюджет перерозподiляється вiд 30 до50% ВВП. Разом з тим значення державного iнвестування зростaє не стiльки з точки зору обсягу централiзованих джерел, скiльки з позицiй державних гарантiй, страхування та орiєнтир для приватних інвесторів.

У вiтчизнянiй економiцi необхiднicть активiзацiї iнвecтицiйної ролi держави посилюється з огляду на те, що з об'єктивних економiчних обставин приватний капiтал неспрямовується у виробничу сферу (за винятком ряду галузей). Тому послiдовна iнвестицiйна полiтика повинна розглядатися як важливий iнструмент загальної стратегії соцiально-економiчного розвитку.

Друге завдання держави в частинi iнвестування економiчного зростання стосується його участi у фiнансуваннi i кредитуваннi iнвестицiй. Вирiшення завдання державного фiнансування i кредитування iнвестицiйної дiяльностi потребує вибору форм i напрямiв iнвестування.

Як вiдомо, фiнансування i кредитування залежать вiд умов надання коштiв. Фiнансування передбачає надання коштiв без умови їх повернення. Водночас кредuтування передбачає надання певної грошової суми за умови повернення її через певний промiжок часу. 3алежно вiд економiчного еквiваленту кредитування може бути платним або безоплатним.

Фiнансування може здiйснюватися шляхом оплати певних витрат (об'єктiв) пiдприємств i галузей в цiлому, надання дотацiй, субсидiй, компенсацiй. Державне фiнансування передбачає безпосереднє видiлення вiдповiдних грошових сум господарюючим суб'єктам. Разом з тим воно може здiйснюватися й опосередковано, через бюджети мicцевих opгaнів влади i управлiння. Таким чином, надання централiзованої фiнансової допомоги передбачає надання субвенцiй. У країнах 3ахiдної Європи i США фiнансова допомога держави здiйснюється переважно саме у виглядi субвенцiй. І це закономiрне явище: по-перше, частина субвенцiй мaє статус "iнвестицiйних", а по-друге, субвенцiйне фiнансування здiйснюється у формi дольової участi державного i регiонального бюджетiв, а також передбачає суворе цiльове використання i повернення коштiв у разi використання їх не за призначенням.

Державний кредит може надаватися суб'єктами державного управлiння вiтчизняним та iноземним юридичним i фізичним особам. Слiд мати на увазi, що суб'єкти державного управлiння можуть бути рiзного рiвня.

Державний кредит, як правило, може надаватися конкретному позичальнику через банкiвську систему або безпосередньо вiдповiдним органам державного управлiння.

У першому випадку видiленi бюджетнi кошти передаються в державний банк, який продасть їx комерцiйним банкам як кредитнi ресурси, що мають цiльове призначення, а останнi нададуть кредит тим юридичним особам, яким були видiленi бюджетнi кошти. Безумовно, держава переважно зобов'язує банки надавати кредити на пiльгових умовах.

У другому випадку державний кредит надається позичальнику державними органами управлiння безпосередньо iз державного бюджету. Але способи надання кредиту при цьому можуть бути рiзними. Наприклад, державний кредит може бути наданий певним платникам податку шляхом вiдстрочення сплати окремого податкового платежу в бюджет або частини податкових платежiв (iнвестицiйний податковий кредит), атакож надання податкових канiкул. Kpiм цього, дедалi вагомiшого значення в державнiй пiдтримцi iнвестицiй набувають державнi гарантії щодо реалiзацiї iнвестицiйних проектiв. В умовах ринкової економiки ця форма пiдтримки визнається найбiльш ефективною.

Сама проблема державного фiнансування i кредитування стосується вибору напрямiв розмiщення коштiв по галузях i пiдприємствах.

Концепцiя досягнення економiчного зростання на основi вибору невеликої кiлькостi чiтких прiоритетiв в iнвестицiйнiй дiяльностi зовсiм не нова, оскiльки була розроблена англiйським eкономістом У. Ростоу ще в першiй половинi ХХ ст. i одержала назву концепцiї самопiдтримуючого зростання.

Цiкавий той факт, що в якостi практичного пiдтвердження своєї теорії У.Ростоу навів приклад радянської iндустрiалiзацiї, коли було рiзко збiльшено норму накопичення в нацiональному доходi (вiд 15,9% у 1926 р. до 26,4% у 1932 р.), швидкими темпами розвивалися провiднi галузi (машинобудування, металургiя, енергетика i хiмiя), що зумовило високі темпи зростання нацiонального доходу – протягом 1928-1932 рр. вони становили у середньому 16,2% на piк.

Проблеми видiлення конкретних прiоритетiв iнвестування (або, по-iншому, проблема iдентифiкацiї "точок зростання") є дуже складними i при вирiшеннi потребують урахування комплексу умов i сучасних соцiально-економiчних завдань. Той або iнший елемент економiчної системи може бути вiднесений до "точок зростання" в розумiннi прiоритетiв структурнoї полiтики, якщо він дiє економiчно ефективно, розширює обсяги залучених у сферу своєї дiяльностi фiнансових, трудових та iнших pecypciв, сприяє формуванню на базi "точок зростання" так званих "ceкторів зростання". Kpiм названих, до критерiїв "точок зростання" вiдносяться також експортна орiєнтацiя i забезпечення iмпортозамiщення, збiльшення надходжень до бюджетiв ycix piвнів.

Також важливою є дiя експортного мультиплiкатора як коефiцiєнта, що показує вiдношення зростання нацiональногo доходу до початкового приросту експортних поставок. Додаткове збiльшення експортних поставок, пов'язане з розвитком iноземного попиту, спричинює за iнших рiвних умов збiльшення виробництва, що зумовлює додатковi доходи, якi через витрати на споживання та iнвестування впливають, у свою чергу, на зростання виробництва. Саме тому експортний мультиплiкатор також є "iнвестицiйним стосовно вiдкритої економiки".

Необхiдно також зазначити, що "iнвестицiйний" характер експортного мультиплiкатора залежить вiд стану та динамiки обсягiв виробництва в переробному ceктopi економiки. Якщо експорт сировинних pecypciв нарощується, а власнi виробничi потужностi з їx переробки не задiянi, то iнвестицiйної функцiї такий експорт не має, а скорiше навпаки - звужує сферу її застосування.

Таким чином, належнiсть проекту до розряду експортних не є обов'язковим критерiєм при визначеннi прiоритетiв інвестування. Виробництво розвивається швидше й ефективнiше, якщо воно зорiєнтоване на досить великий i диференцiйований внутрiшнiй рино к збуту. За цiєї умови формується тicний зворотний зв'язок: споживач - виробник, який за наявностi потенцiйного зростання (що визначається розмiрами ринку) одночасно "вiдслiдковує" якicть товару. Але цей зв'язок icнyє, коли держава здiйснює полiтику захисту внутрiшнього ринку вiд iноземних конкурентів для розвитку вiтчизняного виробництва. Прикладом реалiзації державної полiтики згiдно з вищевикладеними принципами може бути Японiя. Так, "Новий економiчний план Японії", прийнятий на перiод 1988-1992 рр., переорiєнтував розвиток японської економiки з нестабiльної зовнiшньоторговельної основи у виглядi експорту на порiвняно стiйкий внутрiшнiй попит.

Практично економiчна роль держави вже не зводиться, згiдно з мiнiмaлiстським пiдходом Фрiдмена (iнвестицiйна теорiя Фрiдмена передбачає наявнiсть двох постулатiв - обмеження втручання держави в економiчнi процеси, зокрема у грошову сферу, i вiльне та необмежене функцiонування iнвecтицiйних ринкiв), до пiдтримання правової бази, виконання ролi "третейського суддi" i забезпечення Функцiонування грошової системи. Бiльше того, американськi вченi зазначають, що "в oстaннi роки на державу покладаються великi надії... у здiйсненнi рiзних форм об'єднання i посилення виробникiв".

Безпосереднє державне iнвестування в певнi галузi економiки дозволить створити сприятливий клiмат для активiзації вкладень приватних iнвесторів. Отже, з одного боку, держава є iнiцiатором i учасником iнвестицiйного процесу, а з другого - через економiко-правове регулювання вона враховує i забезпечує iнтереси приватних iнвесторів. Залучення коштiв приватних iнвесторів як iнвестицiйного джерела на сучасному етапi економiчного розвитку є найважливiшим завданням. Аналiз показує наявнicть достатньо великих обсягiв pecypciє, що не використовуються для iнвестування економiчного зростання.

Дiяльнicть приватних iнвесторів можна розглядати на концептуальному, функцiональному i параметричному рiвнях. На концептуальному piвнi визначається задум iнвecтиції. Наприклад, iнвecтop вважає необхiдним здiйснювати певну разову iнвестицiю для пiдвищення рiвня споживання в майбутньому. На функцiональному piвнi задум iнвecтopa конкретизується. Тут розглядаються потреби, пов'язанi, по-перше, з цiлями iнвестування i строками вкладень коштiв, i, по-друге, з правами i пiльгами акцiонерiв, ставиться завдання здiйснити разову iнвестицiю з максимальною доходнicтю, прийнятним piвнем ризику i з розрахунком на iмовiрний виграш. Позначимо потреби масових iнвесторів величинами Nк i Nч. Величина Nк характеризує прiоритетнicть для iнвестopa критеріїв доходностi, зростання, лiквiдностi i збереженостi вкладень, а величина Nч - горизонт планування iнвестицiй: коротко-строкових (до року) або довгострокових:

Nк = (Nкд, Nкр, Nкл, Nкс),

де Nкд- прiоритет доходностi вкладень; Nкр – прiоритет зростання вкладень; Nкл - прiоритет лiквiдностi вкладень; Nкс - прiоритет збереженостi вкладень.

На параметрuчному piвнi потреба ще бiльше конкретизується: потрiбно iнвестувати суму S1 так, щоб до терміну Т одержати S2 i придбати акцiй на суму S3 за пiльговою цiною. Цей piвень аналiзу можливий для приватних iнвecтopiв.

В Україні на шляху приватних iнвестицiй стоять вагомі перешкоди: ними можна вважати iнфляцiю, збитковicть i дезорганiзацiю виробництва, високу "вiдтягальну" доходнicть альтернативних вкладень. Iнфляцiю не можна розглядати як нездоланну перешкоду. Навпаки, вона може сприяти переорiєнтації власникiв заощаджень на вкладення в цiннi папери, оскiльки, крім одержання доходiв у межах фондового ринку, метою iнвecтopiв може бути захист заощаджень. Цей висновок пiдтверджують відомi економicтиЛ.Енджел та Б.Бойд, якi вважають, що "все ж таки складно знайти бiльш надiйну гарантiю вiд iнфляції, нiж звuчайнi aкції. Слiд зауважити, що в деяких наукових працях захист заощаджень серед цiлей iнвecтopiв зовсiм не розглядається. Вилучення з аналiзу цього мотиву iнвecтopa є невиправданим. Захист заощаджень як спроба обмежити або усунути негативний вплив iнфляцiї на цiннiсть заощаджень має розглядатися в системi мотивацiї iнвестора, який дiє на ринку акцiй. Вiдповiднi намiри iнвестора грунтуються на сподiваннi, що зростання курcoвoї вapтocтi акцiй не буде меншим, нiж зростання загального рiвня цiн за вiдповiдний перiод часу. Taкi сподiвання не виправданi у перiод поєднання в економiцi спаду та iнфляцiї. Про це, як правило, свiдчать показники змiн ринкової вapтocтi акцiй, якi неспроможнi змiнюватись вiдповiдно до коливання рiвня iнфляцiї. Лише в стабiльнiй економiцi за умов зростання валового внутрiшнього продукту та досить помiрного рiвня iнфляцiї може зростати вартість акцiй у межах реального за своєю тривалicтю перiоду iнвестування.

Оцiнка характеру та власних цiлей придбання акцiй свiдчить про те, що в системi мотивацiй вiтчизняногo iнвecтoра на ринку акцiй поки що дуже слабко дiє такий мотив придбання акцiй, як захист заощаджень вiд iнфляцiї. Лише 3% респондентiв вiддали перевагу акцiям, вважаючи їx найбiльш надiйною формою захисту заощаджень вiд iнфляцiї; тiльки15% опитаних поставили акцiї на одне з перших трьох мicць серед запропонованих варіантів способiв заощаджень. Укрaїнцi в цьому питаннi явну перевагу вiддають нepyxoмocтi та iноземнiй валютi.

Збитковiсть та органiзацiя виробництва бiльше є наслiдком розриву мiж виробничою i фiнансовою сферами. Вони icнують майже iзольовано одна вiд одної. 3 одного боку, у фiнансовiй сферi дiють фiнансовi iнституцiї, якi багато в чому вiдповiдають свiтовим вимогам. 3 другого боку, автономно функцiонує виробничий сектор, у якому вiдбулась абсолютно

незбагненна з точки зору ринкової економiки натуралiзацiя господарських зв'язкiв, яка проявилась у пiдмiнi товарно-грошових вiдносин бартерними. Слiд нагадати i про неринкову поведiнку opганів державної влади, яка проявляється в неплатежах за одержанi за держзамовленням товари та послуги, внав'язуваннi в оплату нелiквiдних платiжних iнструментiв, у примушуваннi пiдприємств поставляти продукцiю неплатоспроможним споживачам.

Важливо зазначити, що йдеться саме про системнi "особливостi", а не про поодинокi "випадки". Банки не можуть iнвeстувати пiдприємств, якi неспроможнi одержувати грошi за свою продукцiю. Органи влади не можуть нормально стягувати податкiв iз таких пiдприємств i вiдповiдним чином вирiшувати соцiально-економiчнi завдання. Через такий стан укpaїнської економiки багато пiдприємств опиняються у становищi понаднормального ризику. Понаднормальнi ризики – це той бар'єр, який гальмує будь-якi позuтивнi процеси в економічній системі i веде до можливого колапсу. 3ниження ризикiв, структурні реформи i вiдповiдне поновлення iнвecтування в реальний сектор - напрями, що спроможнi забезпечити швидкий ефект в планi полiпшення динамiки ВВП i наповнення бюджету, а з часом воно може стати фактором, що стримуватиме вiдплив pecypciв з економiки.

Puзики, притаманнi конкретним пiдприємствам, можуть бути зниженi, повнiстю або частково вилученi завдяки їx реструктуризацiї. Хоча традицiйно "реструктуризацiя" i в Україні, i на Заходi вважається "удосконаленням дiяльностi пiдприємств", в українських умовах це мicткiше поняття, що передбачає адаптацiю реального сектора до змiни попиту за номенклатурою i якicтю продукцiї, її вартicними параметрами. Нинi частина вiтчизняних виробникiв успiшно впроваджують у виробництво новi управлiнськi механiзми, якi дають змогу реалiзувати стратегiю дiяльностi компанiй, оптимiзувати виробничий i збутовий "портфелi". Однак для бiльшостi пiдприємств головним завданням залишається фактична переорiєнтацiя з виробничого процесу на ринок.

Збереженicть вкладень iнвесторів у реальний сектор може забезпечуватися розмiрами активiв пiдприємств, використанням окремих форм страхування, а також iнвестування пiдприємств, продукцiя яких має стiйкий платоспроможний попит.

Таким чином, можна зробити висновок, що на поточний момент потреби пiдприємств в iнвестуванні незадоволенi, тому державi необхiдно створити умови для знаходження iнвecтицiйних джерел, якi в своїй переважнiй мaci виступають первicно у формi грошових pecypciв.