Відповіді до іспиту

З дисципліни «Історія державних установ»

1. Органи влади Запорізької Січі

“Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що так закладалися основи нової української державності; адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” 3

В організації козацького самоврядування, яке склалося на Запоріжжі, можна віднайти зародки майбутньої української державної організації. І недаремно вчені ведуть відлік її становлення саме з періоду існування Запорізької Січі. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади була спроможна виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики.

Запорізька Січ мала свої символи : печатку-герб (додатки), на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом. Це також свідчило, що Запорізька Січ перетворилась на своєрідну демократичну та військово-адміністративну організацію – державне утворення. Автор не поділяє думки тих дослідників козацтва, які дійшли висновку про те, що Запорізька Січ була державою.

Запорізька Січ визнавалась республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала всьому народу, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об’єктивно можливе лише у невеликих республіках, до яких належала і Січ. Тут було кілька десятків тисяч осіб, а по всіх Вольностях Запорізьких – декілька сотень тисяч. Козацька рада була органом законодавчої влади, але не у формі представницького органу, яким були станові парламенти європейських держав тих часів, а у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорізького всіх членів козацького війська, тобто всього козацького стану. Вона по суті була органом найвищого порядку в управлінні козацьким військом.

Дисертант відзначає, що козацький уряд – Кіш пройшов певний еволюційний шлях у своєму розвитку. Зростала кількість козаків, урізноманітнювалися функції Коша, розширювалася і збагачувалася сфера його діяльності. Кіш, як козацький уряд, спочатку був виконавчим органом, що обирався та контролювався Військовою радою. Але в часи Нової Січі, коли компетенція козацької ради звузилась, Кіш взяв на себе частину її функцій. Залишаючись центральним органом розпорядчо-виконавської влади, Кіш займався вирішенням і поточних питань. В той час лише ускладнилась система нижчої ланки адміністративно-політичного управління. Поділ Вольностей Запорізьких на паланки обумовив появу додаткових посадових осіб в місцевих адміністраціях. В останні десятиріччя існування Січі Кіш лише формально обирався Військовою радою, а фактично призначався радою Старшин.

1. Гетьманська держава

В історії Української революції гетьманський переворот й існування Гетьманської держави (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) вважається періодом торжества контрреволюції.

Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на Німеччину за формального її нейтралітету. Начальник штабу німецьких військ в Україні ще напередодні перевороту погодив з П. Скоропадським напрями української політики. Вона передбачала запровадження військово-польових судів, свободу торгівлі, відновлення приватної власності на землю, передачу селянам землі (за викуп) та ін.

29 квітня 1918 р. прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Того ж дня видано гетьманський Універсал — «Грамоту до всього Українського Народу», а також закон «Про тимчасове улаштування України», якими встановлювався авторитарний режим замість демократичного парламентського управління. В Грамоті наголошувалося, що гетьман бере на себе «тимчасово всю повноту влади», Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпускаються, а до скликання Українського Сейму він буде «підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами». Цим документом в Українській державі поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі й приватного підприємництва, було гарантовано спокій, права робітничого класу тощо.

Під час правління гетьмана до Києва переїхало багато діячів російських шовіністичних і монархічних організацій, промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Найбільшими організаціями були «Російський союз», «Монархічний блок», «Союз російського народу», «Союз відродження Росії» та ін. Вони намагалися перетворити Україну на своєрідний плацдарм для боротьби з більшовизмом за відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Встановлення гетьманського авторитарного режиму було спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції. До влади на місцях приходили землевласники, колишні земські діячі, військові, тобто всі, хто був скривджений революцією. Розпочалися арешти і репресії, масовий наступ на революційну демократію. Заборонялися робітничі страйки, «вуличні збори», з'їзди УПСР, УСДРП, селянських депутатів, зупинили випуск революційно-демократичні газети, було встановлено жорстку цензуру та ін.

У той же час за Гетьманату почалося певне економічне піднесення, вдосконалено грошову систему, сформовано державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт. Проте економічна криза зростала.

1. Київська Русь: влада київського князя та її межі

Ки́ївська Русь(Русьабо Давньору́ська держа́ва) (давньорус. Роусь) — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Уявляла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров’я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України. В цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. В цей час були підкорені сусідні східнослов'янські племена, в результаті чого утворилось величезне господарське й політичне об'єднання здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні.

Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980–1015) та Ярослава I Мудрого (1034–1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблений кодекс законів.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році або кінець князювання останніх успішних правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава I Великого (1125–1132). Після захоплення та разорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, політичне й економічне значення міста впало. Монгольська навала на Русь в 1237–1241 рр. і руйнування Києва в 1240 році поклали край існуванню Київської Русі та не залежності давньоруських князівств.

1. Державна Рада та її повноваження

Сфера законодавства. Слід виділити декілька напрямків у діяльності Державних рад у сфері законодавства. Перш за все мова йде про дачу висновків на проекти актів законодавчого або регламентарного характеру. Під егідою Державної ради відбувається робота з підготовки нормативних актів. Наприклад, у Франції за царювання Наполеона Державною радою були, зокрема, підготовлено п'ять кодексів.

У ряді країн Державна рада стежить також за рівнем розробки нормативної бази.

Зупинимося детальніше на деяких напрямках у діяльності Державної ради в сфері законодавства.

Більшість Державних рад здійснюють попередній контроль за законодавством (у широкому сенсі, у тому числі за актами регламентарного характеру). Дача висновків на проекти законодавчих актів - одна з найважливіших складових їх діяльності.

В залежності від характеру таких висновків можна виділити кілька моделей. Перш за все, слід зазначити, що наявність висновку Державної ради на законопроект є необхідною умовою для його подальшого проходження. Так відповідно до ст. 39 Конституції Франції законопроекти обговорюються в Раді міністрів тільки після розгляду їх Державною радою і вносяться в бюро однієї з палат.

Крім того, законодавчі акти з питань, які носять регламентарний характер, можуть бути змінені декретами також після того, як їх розгляне Державну раду (ст. 37). І, нарешті, приймаються Радою міністрів тільки в тому випадку, коли є висновок Державної ради (ст. 38). Разом з тим слід зазначити, що обов'язкової сили такі висновки не мають. Вплив Державної ради на прийняття або відхилення законопроекту, швидше, обумовлено тим, що цей орган демонструє високий професіоналізм, а не участь у політичних суперечках.

1. Єпархія та благочинія

Єпархія, Владицтво— церковно-адміністративна одиниця на чолі з архієреєм в православних, греко-католицьких церквах. Якщо єпархію очолює єпископ, її ще називають єпископством, якщо архієпископ — архієпископством, митрополит — митрополією, патріарх — патріархією.

У старій Україні, де єпархії з'явилися при Володимирі Великому, вони відповідали більше-менше розмірам князівств, налічували тисячі парафій і відігравали значну роль в адміністративному житті країни.

До 1917 р. в Наддніпрянській Україні було 10 православних єпархій: київська, чернігівська, полтавська, харківська, катеринославська, таврійська(осідок єпископа в Сімферополі), херсонська (в Одесі), подільська (в Кам'янці), волинська (в Житомирі) і холмська.

У Галичині були три греко-католицькі єпархії — Львівська, Перемишльська і Станиславівська. Крім цього - Мукачівська греко-католицька єпархія (на теренах теперішнього Закарпаття), від якої утворилось декілька, одна з яких Пряшівська, інші в Північній Америці.

Єпархії ділилися на благочиння, а в Галичині — на «деканати». Єпархії видавали єпархіальні вісники, в яких друкувалися єпархіальна хроніка та розпорядження єпарха.

У Північний Америці є дві архієпархії-митрополії УГКЦ, кожна зі своїм єпархом та єпархіями:

§ У США — Філадельфійська архієпархія: Чиказька єпархія святого Миколая; Стемфордська єпархія і Пармська єпархія, і

§ У Канаді — Вінніпезька архієпархія: Едмонтонська єпархія; Торонтська єпархія; Саскатунська єпархія і Нью-Вестмінстерська єпархія.

У римо-католицькій церкві, еквівалентом єпархії є дієцезія — територіальна одиниця, керована єпископом-ординарієм. Дієцезія входить до складу архідієцезії чи підпорядковується безпосередньо Ватиканові.

1. Значення дисципліни для архівознавства та документознавства

У Державному архіві Київської області зберігається фонд Р-2793 Освідомний відділ при Київському градоначальнику. У ньому є 1696 справ за 1918 р. Тривалий час цей фонд знаходився таємному зберіганні та був недоступним для дослідників. У 1990–1991 рр. його розсекречено і передано на загальне зберігання.

Документи фонду стосуються подій української національної революції 1917–1921 рр. Для останньої були характерними воєнні способи боротьби за владу, військова протидія різних внутрішніх та зовнішніх політичних сил (Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі), Білого руху, більшовиків (Червона Армія), армії Української Народної Республіки (Симон Петлюра), гетьманата (Павло Скоропадський), Директорії, масовий повстанський рух (Махно та ін.).

Після Лютневої 1917 р. революції в Росії і повалення самодержавства, низка партій національно-соціалістичного, демократичного спрямування створили в Україні Центральну Раду, яка в листопаді цього ж року проголосила автономію Української Народної Республіки в складі Російської Федеративної Республіки, а в січні 1918 р. повну незалежність України.

У цей же час розпочався наступ радянських військ проти української держави. 26 січня більшовицькі частини під командуванням Муравйова захопили Київ. Центральна Рада переїхала в Житомир.

1. Імператор та його повноваження

Статус імператора має особливості. Імператор не наділений повноваженнями, пов'язаними зі здійсненням державної влади. Усі його дії, що стосуються справ держави, можуть здійснюватися не інакше, як з поради і за умови схвалення Кабінетом міністрів, і Кабінет несе за них відповідальність. За поданням парламенту він призначає прем'єр-міністра, а за рекомендацією прем'єр-міністра – членів Кабінету; за поданням Кабінету призначає головного суддю Верховного суду.

За поради і у разі схвалення Кабінетом міністрів від імені народу імператор здійснює такі дії, які стосуються справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів, скликання парламенту, розпуск палати представників і оголошення загальних виборів до парламенту, підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадовців, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланників; підтвердження амністій, пом'якшення покарань, відновлення в правах, прийом іноземних послів, здійснення церемоніалу.

Після прийняття Конституції 1946 р. повноваження імператора як самостійного глави держави було фактично скасовано. Імператор позбавлений навіть такого традиційного для глави держави права, як право вето на призначення прем'єр-міністра, оскільки імператор лише затверджує кандидатуру, обрану парламентом. Імператор є символом єдності народу, у повсякденному житті виконує церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру. Монарх також присутній на різних національних святах і офіційних урочистостях.

Як зазначають деякі японські юристи і політичні діячі, у зв'язку з тим, що в Конституції немає чіткого розмежування понять "державні справи" і "державна політика", немає статей, що забороняють імператору затягувати виконання рішень представницького органу, а також немає чітко сформульованої процедури розпуску палати представників, імператор може впливати на вирішення цих питань. Таке твердження не безперечне, оскільки за конституційним звичаєм імператор не бере активної участі у вирішенні окреслених питань. Слід також додати, що життя імператора і його сім'ї оповите таємничістю, і приставлені до нього урядовці постійно захищають його від контактів із зовнішнім світом, але ореол таємничості, як правило, має далекі стратегічні цілі, сприяє підтриманню авторитету монарха. Не будучи задіяним у вирішенні поточних справ, він зберігає високий авторитет і вплив, що за певних умов є важливішим за формальні повноваження.

1. Кадетські корпуси як станові заклади освіти

Військові гімназії (кадетські корпуси) готували кадри для військових (загальновійськових) і спеціальних училищ, військові прогімназії - для юнкерських училищ. Стали офіцерами могли продовжувати освіту в Академії Генштабу або спеціальних академіях і проходити перепідготовку в офіцерських школах за родами військ.

Зі скасуванням прогімназій і перетворенням всіх юнкерських училищ у військові система військово-навчальних закладів на початку XX ст. прийняла повністю однаковий вигляд. Така структура була оптимальною і навряд чи зазнала б надалі значні зміни (сучасна структура підготовки офіцерів практично не відрізняється від неї).

Тому питання фактично стояло про доцільність такої підготовки взагалі і навіть ширше - про професійну орієнтацію майбутнього офіцера. З одного боку, більшість вихованців військових гімназій і кадетських корпусів були дітьми військових і надходили в них з принциповою установкою на офіцерську кар'єру. З іншого боку, вони не були зобов'язані надходити після випуску у військові училища. У цих умовах переваги кадетських корпусів в справі психологічної підготовки та формування остаточної орієнтації на військову кар'єру абсолютно очевидні. У них вихованець знаходився в обстановці, максимально наближеній до армійської, (тоді як у військовій гімназії - абсолютно поза нею), і міг об'єктивно співвіднести свої можливості і очікування з реальністю, роблячи остаточний вибір, що рятувало офіцерську середу хоча б від частини осіб, психологічно непридатних до офіцерської службі.

У військових гімназіях цей фактор практично не діяв, а навпаки, частина кращих учнів, цілком здатних прикрасити собою в майбутньому офіцерський корпус, під впливом цивільних викладачів (серед яких траплялися люди, не тільки цілком чужі, але й ворожі армії) відмовлялися від військової професії. По суті, найбільш помітним результатом практика військових гімназій виявилося проникнення в середу майбутніх офіцерів ліберальних поглядів і настроїв і ослаблення морально-психологічної підготовленості до офіцерської кар'єри. Ініціатори реформ, звичайно, не мали на увазі такої мети, але об'єктивно цього неможливо було уникнути при такій постановці справи. Природно, коли подібні наслідки нововведень була цілком усвідомлені, військові гімназії були перетворені в кадетські корпуси. І настільки ж природно, що антидержавними силами цей крок був охарактеризований як «реакційний». Відновлення доучіліщной військової підготовки майбутніх офіцерів цілком себе виправдало, і кадетські корпуси залишилися в якості первинної ланки в освітній підготовці офіцера, а їхні випускники були ядром офіцерського корпусу.

1. Казенна палата та її повноваження

Казенна палата— губернська адміністративно-фінансова установа в Російській імперії. Створена в результаті проведення губернської реформи 1775 р. У 1782—83, з ліквідацією полково-сотенного та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, казенні палати стають реальністю соціально-економічного життя Слобідської України, Лівобережної України та Півдня України, а після 2-го в 1793 р. та 3-го в 1795 р. поділу Польщі — і Правобережної України.

В «Учреждениях для управления губерниями» віце-губернаторами або «поручиками правителя (губернатора)» називалися голови казенних палат.

До складу казенних палат також входили: директор економії, радник, асесори та губернський скарбник. При казенних палатах перебували стряпчі казенних справ, а також секретар, протоколіст-регістратор, бухгалтер, архіваріус і канцелярські службовці. Штатні розписи казенних палат, як і структура, не раз змінювалися.

Палати проводили ревізії населення, відали обліком податних станів, доходів і витрат у губернії, рекрутськими справами, здійснювали контроль за надходженням податків. Вони також наглядали за казенними і приватними заводами й фабриками, землями, лісами, хлібними запасовими магазинами, митницями, соляними промислами, винними відкупами і підрядами; управляли державними селянами, вели державне будівництво, в т. ч. шляхів і мостів, забезпечували перевезення.

У 1795 в Катеринославській губернії, Вознесенській губернії, Волинській губернії, Подільській губернії та Брацлавській губернії за указом імператриці Катерини II організовувалися військові експедиції для забезпечення хлібом армії. У 1802 зі створенням міністерства фінансів казенні палати переходять у його відомство. Відтепер казенна палата складалася із 5—7 відділів: господарчого, винного й соляного, казначейств, контрольного, лісового та ін. Віце-губернатор, радники, губернський скарбник, губернський контролер та один або декілька асесорів, згідно зі штатним розписом, становили загальне присутствіє казенної палати.

Від початку створення казенних палат у них зосереджувалося все фінансове управління губерній, з часом їхні повноваження були звужені. Так, в 1805 будівельні експедиції передано губернським правлінням. Після створення Міністерства державних маєтностей та його місцевих підрозділів (1837—38), а також введення віце-губернатора до складу губернського правління як помічника губернатора з питань загального управління губернією казенні палати почав очолювати голова, який призначався й звільнявся імператором за поданням міністра фінансів. Голова, крім загального керівництва палатою, брав участь у засіданнях різних губернських комітетів, комісій. Фактично він був другою після губернатора особою в губернії і зазвичай мав більший чин, ніж віце-губернатор.

Після утворення губернських акцизних управлінь (1863) і контрольних палат (1865) казенні палати припинили відати землями і лісами, питними зборами, а займалися переважно рахунками та звітами про статки і витрати грошей у підвідомчих казначействах, обліком податного населення, торгами, постачанням рекрутів (до запровадження військової повинності загальної в 1874).

Згідно із законами від 30 травня 1878 р. та 30 квітня 1885 р., казенні палати відали казначейськими питаннями, переписом населення, переведенням податних осіб в інші стани, проведенням торгів із казенних підрядів і поставок, справами про накладення стягнень за порушення статутів казенного управління (до 300 рублів) та правил про мита, торгівлю й промисли.

Також казенні палати наділялися правами юстиції в межах, установлених статутами казенного управління, крім акцизних справ. Казенні палати не займалися безпосередньо стягненням податків, зборів та недоїмок, а залучали до цього поліцію. В 1880-х рр. у Російській імперії було 66 казенних палат, а на початок 20 ст. їх кількість зросла до 74. Згідно зі штатним розписом 1900 року, казенні палати поділялися на 4 категорії, відповідно до кількості населення губернії, розвитку торгівлі й промисловості та оборотів підвідомчих казначейств. До складу палат входили управляючий казенною палатою (раніше — голова), його помічник (Санкт-Петербурзька, Московська, Варшавська губернії, Київська губернія, Ліфляндська губернія, Харківська губернія, Казанська, Пермська губернії, Херсонська губернія), начальники відділень, секретарі, чиновники з особливих доручень, бухгалтери, столоначальники та 1 член від уряду в губернському розпорядчому комітеті (Санкт-Петербурзька, Московська, Київська, Гродненська, Волинська, Подільська, Віленська, Бессарабська, Оренбурзька, Херсонська губернії).

У цей період у підпорядкуванні казенних палат перебували повітові казначейства, податні інспектори та їхні помічники, які визначали доходи від маєтностей, що підлягали оподаткуванню, та, за законом від 15 січня 1885 р., податкові присутствія для завідування податковим збором (процентним і розкладочним) з торгових і промислових підприємств, що сплачували гільдійський збір.

У ході революційних подій у 1919 р. казенні палати в Україні юридично були ліквідовані радянською владою.

1. Комітет Міністрів: повноваження та структура

Комітет міністрів Ради Європи - це керівний та директивний орган Організації. У ньому представлені міністри закордонних справ усіх держав-членів або їх постійні дипломатичні представники у Страсбурзі. Комітет міністрів - це одночасно урядовий орган, в рамках якого на рівноправній основі обговорюються національні підходи до вирішення проблем європейського суспільства, і колективний форум, де в процесі спільного обговорення формулюються загальноєвропейські підходи до їх вирішення. Разом з Парламентською асамблеєю Комітет міністрів стоїть на сторожі фундаментальних цінностей Ради і контролює дотримання державами-членами своїх зобов'язань.