Структура

§ Департамент взаємодії з органами влади

§ Департамент конституційного, адміністративного та соціального законодавства

§ Департамент цивільного, фінансового законодавства та законодавства з питань земельних відносин

§ Департамент судової роботи

§ Департамент реєстрації та систематизації нормативних актів, правоосвітньої діяльності

§ Департамент антикорупційного законодавства та законодавства про правосуддя

§ Департамент міжнародного права та співробітництва

§ Департамент нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу

§ Департамент кадрової роботи та державної служби

§ Управління експертного забезпечення правосуддя

§ Департамент організаційного та ресурсного забезпечення

§ Управління бухгалтерського обліку та звітності

§ Контрольно-ревізійне управління

§ Відділ режимно-секретної та мобілізаційної роботи

1. Нижча ланка адміністрації Запорізької Керфі

Слабкою стороною і досить серйозним недоліком устрою Запорізької Січі було поєднання виконавчої і судової влади в одних руках козацької урядової старшини та значна кількість судових інституцій, до яких можна було апелювати. Це призводило до досить тривалого судового розгляду.

Запорізьке братство мало великий вплив на процеси державотворення, і багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Своє актуальне, пізнавально-історичне значення цей досвід не втратив і в наш час.

У розділі 4 “Судові органи Запорізької Січі: система судів, злочини та застосування покарань” автор робить висновок, що козацькі суди становили певну систему і мали свої особливості, які, з одного боку, свідчили про серйозність захисту існуючих прав - адже покарання були суворими, а з другого,- про простоту формування судових органів шляхом виборності з козацького братства. У запорізькому судівництві дотримували авторитету судових інстанцій, і вища інстанція зважала на постанову нижчої.

Судоустрій Запоріжжя спирався на свою оригінальну адміністративну організацію і, зважаючи на мілітарний характер Січі, вона не зуміла, а може, й не змогла відокремити судову владу від влади адміністративної, і це було характерною рисою даного державного утворення.

Історичні факти дослідження судової системи Запорізької Січі свідчать, що для неї були характерні принципи демократичності, безпосередності, суперництва та колегіальності, що служили гарантом захисту у суді прав особи.

Автор зазначає, що неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на сторожі звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела права (“Руська Правда”, Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин. У Запорізької Січі не було писаного закону і там впродовж всієї її історії користувались звичаєвим правом, яке було результатом правових переконань. Звичаї та порядки предків були занесені на Запоріжжя з усієї України. Разом з переказами та традиціями все це становило основу козацького життя. Вони передавались з покоління до покоління в усній формі.

Якщо розглядати причини відсутності на Запоріжжі писаних законів, то, слід погодитись, такими причинами були: по-перше, досить короткочасна тривалість історії запорізьких козаків, впродовж якої вони не змогли писане право виробити, систематизувати та оформити його письмово; по-друге, життя козаків у більшості проходило у походах та війнах, що аж ніяк не сприяло можливостям займатися складанням писаних законів; по-третє, козаки боялися, що писані закони можуть значно обмежити їх існуючі права та свободи.

Аналізуючи наявні документи, автор робить висновок, що рівень злочинності у Запорізькій Січі не був значним, хоча панорама злочинів була широкою і різноманітною. Під вчиненим злочином розуміли матеріальну дію, яка завдавала шкоди чи особистим, чи майновим правам окремого козака або всього Війська Запорізького, а також формальну дію, яка полягала в порушенні встановлених правових звичаїв. Можна виділити такі групи: злочини проти життя, природи і моралі, особи, честі і свободи, військової дисципліни, публічного і приватного майна. Досить поширеним було порушення кордонів сусідніх держав. Але такі наїзди розглядались більше як злочини політичні, і місцеве правосуддя дивилось на це без відповідного реагування. Бували випадки, коли шинкарі чи крамарі продавали товари й горілку дорожче за встановлену ціну, тоді січова верхівка давала дозвіл таких торговців грабувати. Ще менше було справ чисто цивільних, які стосувались особистих прав, права власності, збитків, боргових претензій, та й віднести їх слід до пізнішого часу.

1. Київське генерал-губернаторство (1932-1914): причини тривалого функціонування

Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст., задуманий як тимчасова намісницька посада з надзвичайними повноваженнями, трансформувався у владний інститут з управлінськими й політичними функціями і зайняв особливе місце в системі регіонального управління Російської імперії. Підвладні території - Лівобережна, Слобідська, Південна і Правобережна Україна - поставали перед генерал-губернатором відмінними від російських регіональною елітою, структурою станів, різноманітними формами землеволодіння й землекористування, етнічною строкатістю та нормами права, що значно затримувало поширення там загальноросійської губернської системи врядування. Самодержавство покладало на генерал-губернаторську форму влади завдання подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних утворень на її територіях, що вимагало оперативних, гнучких і неоднозначних підходів до вирішення інтеграційних проблем.

Як своєрідна форма місцевої влади в Україні, вона набула статусу вищої над губернської установи з повноваженнями, що поширювались на територію кількох губерній, об’єднаних спільністю політичних, соціально-економічних і історико-культурних традицій. Важливою особливістю цього інституту було те, що верховна влада в особі імператора делегувала значні повноваження персонально державному сановникові, який очолював Канцелярію, що надавало його перебуванню в приєднаних землях легітимності та певної самостійності. Політична влада генерал-губернатора в регіонах України була ознакою того, що на її землі не поширювалася в повній мірі загальноросійська система управління і тому проблема вивчення генерал-губернаторства як соціального інституту в історії державних установ України становить окремий науковий інтерес.

Канцелярія діяла в системі місцевих державних установ в кожному з генерал-губернаторств у межах історичного регіону. Встановлення етапів її функціонування змінює сучасні уявлення про соціальні і політичні процеси, що мали місце в житті регіональних спільнот, впливає на наукову періодизацію історичного розвитку українських земель у складі імперії, сприятиме виробленню нової концепції історії України ХІХ - початку ХХ ст. Досвід регіонального управління важливий для визначення місця установи-посади як представника центральної влади в політичній системі та розуміння історичної традиції й перспективи ставлення населення до держави та її місцевих владних інституцій.

Державні інституції, що тривалий час функціонували на українських землях, пройшли історичні періоди розвитку, утворюючи багатоступеневу самодостатню структуру. У своєму розвитку державні установи поширювали свої впливи і панування військовими, політичними, господарськими та культурно-освітніми методами, залишили складні національні й патріотичні потрактування, що як відлуння з’ясовуються до сьогодні. Тому вивчення інституту генерал-губернаторства та історії державних установ України взагалі сприятиме переосмисленню широкого спектру питань, системному вивченню історичних особливостей державотворчих процесів в Україні, в тому числі й виробленню конкретно-історичного бачення спільних і відмінних процесів в історії українського, російського, польського та інших народів. Це важливо з огляду на те, що документи діловодного походження є відносно достовірним і репрезентативним джерелом як про діяльність державної установи так і про ті процеси, якими вона управляла.

1. Повноваження великого князя Великого князівства Литовського

Вели́ке кня́зівство Лито́вське(лат. Magnus Ducatus Lituaniae, лит. Lietuvos Didžioji Kunigaikštystė, біл. Вялікае Княства Літоўскае, пол. Wielkie Księstwo Litewskie) — держава, що існувала у Східній Європі у 13—18 століттях.

З другої половини XII — до початку XV ст. держава називалась — Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Зовнішні загрози, зокрема, з боку Тевтонського і Ливонського орденів, небезпека знімеччення Польщі і Литви вимагали від цих держав спільних зусиль. Після короткочасних об’єднань (1385, 1413, 1447 рр.), які сприяли розгрому Тевтонського ордену, була підписана Люблінська унія 1569 р., яка закріпила створення єдиної держави — Речі Посполітої.

Так, у 1385 р. у замку Крево (коло Мінську) було укладено угоду про особисту унію Литовської і Польської держав шляхом шлюбу польської королеви Ядвиги з великим князем Литовським Ягайлом, що дозволило останньому коронуватися на польски йтрон під іменем Владислава ІІ. Після коронації Ягайло передав владу у Великому князівстві Литовському своєму братові Скиргайлу (намісник у 1385-1392 рр.), а згодом, у 1392 р. великим князем Литовським призначив Вітовта — свого двоюрідного брата (великий князь у 1392-1430 рр.).

Персональна унія з Польщею зберігалася до смерті Ягайла у 1434 р та була поновлена у 1447 р. після обрання королем Польщі великого князя Литовського Казимира — сина Ягайла (великий князь у 1440-1492 рр., король Казимир IV у 1445-1492 рр.).

У 1569 р. польським феодалам вдалося, скориставшись Лівонською війною, відокремити від Великого князівства Литовського українські землі (Волинь, Поділля, Київщину, Чернігівщину, Брацлавщину) і Підляшшя та змусити представників Великого князівства Литовського погодитися на підписання акту Люблінської унії. В наслідок цієї унії було утворено єдину державу — Річ Посполиту, в межах якої Велике князівство Литовське зберігало певну автономію. Воно мало свою територію (власно литовські та білоруські землі, а також смоленські землі зі змішаним білорусько-російським населенням та берестейсько-полісські землі зі змішаним білорусько-українським населенням), свої органи влади і управління, фінанси, армію та законодавство. Наприкінці XVIII ст. розпочався процес унітарізації Польщі, який так і не був завершений через її розділи та входження у 1772-1795 роках території Великого князівства до складу Російської імперії.

1. Приказ громадської опіки

До сьогоднішнього дня в історичній науці деякі аспекти минулого кредитних закладів ХІХ ст. залишаються недостатньо висвітленими. Чільне місце серед досліджуваних проблем повинно займати питання розвитку приказів громадської опіки Російської імперії, які окрім своїх основних завдань займалися іпотечним кредитуванням. Висвітлення кредитної діяльності цих закладів викликало увагу дослідників, однак не набуло подальшого поширення.

У дореволюційний період розвитку місцевої історіографії можна назвати роботи Д. Атлас, А. Скальковського, К. Смольянінова, де зустрічаються відомості про створення в Одесі й інших містах губернії перших кредитних закладів. Авторами ґрунтовних історико-критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банківської політики, розвитку фінансів Російської імперії були П. Мігулін та Я. Печерин.

Нова хвиля історіографії питання представлена, в першу чергу, працею учня М. Слабченка І. Бровера, у якій розглядався стан кредитних закладів першої половини ХІХ ст. в Україні. Дослідник приділяв особливу увагу діяльності місцевих державних кредитних установ - приказів громадської опіки та контор Комерційного банку. Це уможливило зробити висновок про існування на Півдні України кредитного центру - Одеси. Правовим аспектам роботи державних кредитних установ, у тому числі і приказів громадської опіки, присвячена робота С. Борового.

Матеріали, що стосуються діяльності приказів громадської опіки в кінці 30-х рр. ХІХ ст., можна знайти серед рукописних матеріалів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького.

Сучасних праць, присвячених саме цьому виду державних установ, де розглядався б кредитний аспект їх діяльності, не знайдено.

Вивчається, як правило, основний напрямок діяльності приказів, а саме допомога тим, хто її потребував. Дана стаття є спробою розглянути діяльність приказів громадської опіки як кредитних установ у провінціях, де певний час вони були єдиними закладами, що офіційно здійснювали певні банківські операції.

У 1772 р. в Санкт-Петербурзі й Москві були організовані ощадні скарбниці при виховних будинках. Вони одразу ж стали важливою ланкою кредиту. Скарбниці зобов'язувалися сплачувати відсотки тільки за короткостроковими внесками. Великий приплив внесків пояснювався тим, що це були єдині легальні заклади, які давали можливість покласти гроші в "ріст".

1. Прокуратура та її функції

Прокуратура України становить єдину централізовану систему органів, пов'язаних спільними завданнями та функціями, система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається ст. 13 Закону. Система органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.

До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Вищою ланкою системи є Генеральна прокуратура,ка під керівництвом Генерального прокурора визначає стратегію й тактику діяльності прокуратури, здійснює нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів юридичними та фізичними особами.

Наступною ланкою системи є прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратури областей, прирівняні до них прокуратури міст Києва та Севастополя, військова прокуратура ВМС України та військові прокуратури регіонів, які підпорядковуються Генеральному прокурору України і здійснюють керівництво прокуратурами нижчої інстанції.

До прокуратури нижчої ланки належать міські, районні, міжрайонні прокуратури та військові прокуратури гарнізонів.

Крім перелічених вище прокуратур Законом передбачено створення й інших прокуратур, до яких належать київська міжобласна спеціалізована прокуратура, спеціальні прокуратури, природоохоронні прокуратури та прокуратури з нагляду за додержаннями законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах.

39. Самодержавна природа верховної влади

Управління як різновид суспільної діяльності, спрямованої на організацію, упорядкування і регулювання поведінки людей, завжди було необхідне людству. Забезпечення відповідного порядку, військова організація, будівництво шляхів, зрошувальних каналів, акведуків, релігійних споруд потребувало об'єднання великої маси людей. Тобто керівництво зусиллями людей виникло вже на світанку людства. Піраміди Єгипту, споруди Стародавнього Риму, Велика китайська стіна є матеріальними пам'ятками управлінського мистецтва. Функції управління у той час були відносно простими, як і саме суспільне буття. Розвиток останнього поступово ускладнює управлінські завдання, керівництво соціальними процесами. Жан Жак Руссо зазначав про велике значення проблеми управління вже у Спарті й Римській імперії. На думку Арістотеля, «державний устрій - це впорядкування держави, пов'язане з державною владою взагалі й насамперед з верховною владою. Верховна влада скрізь пов'язана із системою управління в державі, а система управління уособлена у тій чи іншій формі державного устрою. Так, у демократичних державах верховна влада належить народу, в олігархіях - окремим особам. Тому ми й говорили, що державний лад у демократичних політіях і в олігархіях різний; з цього погляду ми судитимемо й про решту». І далі: «...державний лад зумовлює характер державних інституцій, їх розподіл, встановлює форму верховної влади, визначає кінцеву мету будь-якого суспільного життя».

У середні віки функції державного управління концентрувалися в руках правителів - князів, герцогів й інших феодалів. Із формуванням централізованих держав утворюється великий адміністративний апарат управління і розвивається його спеціалізація.

Буржуазні революції XVII та XVIII століть зумовили появу нових ідей про природу, призначення, устрій і функціонування державної влади, її структурно-функціональна характеристика стала пануючою у суспільній практиці. Томас Гоббс, а потім Джон Локк у своїх працях піддали критиці феодально-теократичну концепцію божественного походження влади короля. Вони обґрунтували концепцію «природного стану» і природного права. Стан повної свободи і стан рівності осіб означають, що влада ніби є похідною від співтовариства людей. У природному стані кожен володіє виконавчою владою, що випливає із закону природи, а в державі вона стає функцією спеціального органу. Перехід від природного стану до громадянського суспільства на основі суспільного договору за волею і рішенням більшості означає: кожна людина як учасник договору уповноважує суспільство або його законодавчу владу створювати для нього закони, яких потребуватиме суспільне благо.

Держава якнайповніше виражена у владі. Водночас влада є основною ознакою держави. Вся повнота влади належить державі, вона розпоряджається всіма її формами, водночас усім іншим соціальним установам влада належить частково або вони розпоряджаються лише однією з її форм, причому це потребує санкцій і підтримки з боку державної влади.

40. Структура Власної його величності канцелярії

Кожен правитель, спадковий або виборний, повинен володіти штатом помічників, які допомагають йому вирішувати особисті справи - працювати з документацією, доносити до государя різного роду прохання, гідні його уваги та інше. При імператорах XIX - початку ХХ століть такі функції виконувала Власна Його Імператорської Величності канцелярія, але несправедливо буде сказати, що подібних організацій до цього не було - ще в Київській Русі, в часи панування палацово - вотчинної системи, подібні функції виконували дворові, тіуни і так далі, а вже у XVIII столітті з'явилися окремі від усієї решт системи управління структури, що виконують роль Імператорської канцелярії. За Петра I - це Кабінет Його Імператорської Величності, при Ганні Іоановні ці функції були передані Кабінету Міністрів, за Петра II знову відтворюється Кабінет Його Імператорської Величності, який проіснував до 1812 року, коли Кабінет замінює Власна Його Імператорської Величності канцелярії. У ведення нової структури входять як минулі, чисто «канцелярські» функції (завідування справами імператора, робота з документацією та проханнями), так і нові - підготовка указів на підпис, спостереження за земельною власністю імператора, нагляд за чиновницької службою державних органів.

Головною особливістю Власної Його Імператорської Величності канцелярій полягає в тому, що вона сама по собі не була державною структурою. Наявність у найменуванні слова «Власна» виражало приналежність цієї структури до особистості імператора, але, часом, не менше, саме вона справляла значний вплив на роботу інших державних органів.

У зв'язку з цим автор поставив перед собою мету з'ясувати повноваження і роль Власної Його Імператорської Величності канцелярії відповідно до її статусом і структурою. Для досягнення поставленої мети автор поставив перед собою наступні завдання:

1) показати еволюцію розвитку Імператорської канцелярії;

2) розглянути структуру Власної Його Імператорської Величності канцелярії;

3) з'ясувати місце і роль кожної складової частини Власної Його Імператорської Величності канцелярії;

4) розглянути повноваження кожного підрозділу Імператорської канцелярії;

У зв'язку з цим слід поставити питання, що сприяло саме такого розвитку Власної Його Імператорської Величності канцелярії, які події цьому передували і до чого це призвело.

Власна Його Імператорської Величності Канцелярія отримала свій найбільший розвиток саме в царювання Миколи I, з чиїм ім'ям пов'язують новий виток розвитку абсолютизму в Росії. Як людина жорстка і вольовий імператор вплинув і на характер діяльності Імператорської канцелярії.

Розвиток власної Його Імператорської Величності канцелярії виражалося в реорганізації цієї структури на відділення, у ведення кожної входили певна сфера, так чи інакше цікавить государя.

41. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів

Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, в Києві, Археографічна комісія, Київська археографічна комісія. Наукова установа, створена в 1843 при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора для збирання, вивчення і публікації документальних матеріалів. Комісія розшукувала документи в архівах держав. установ, магістратів і монастирів, в приватних архівах поміщиків Київщини, Волині і Поділлі і за межами України. Зібрані матеріали лягли в основу створеного в 1852 Київського центрального архіву давніх актів. У 1845, після ліквідації Тимчасового комітету для дослідження старожитностей, на комісію було покладено обов'язки виявляти і досліджувати археологічні пам'ятники. Але через нестачу коштів археологічні розкопки проводилися лише в 1845-48 і 1909-ЛО. Комісія опублікувала кілька серій документ, джерел з історії України 14-18 ст. [«Пам'ятники, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів», тт. 1-4. К., 1845-59; видання 2, тт. 1-3. К., 1897-98; «Архів Південно-Західної Росії», частини 1-8. К., 1859-1914; «Старожитності, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів», тт. 1-3. К. -, 1846; «Літопис подій у Південно-Західній Росії в XVII в.» (Літопис Самійла Величка), тт. 1-4. К., 1848-64; «Літопис Григорія Грабянки». К., 1853; «Літопис Самовидця по нововідкритому списками». К., 1878; «Збірник літописів, що відносяться до історії Південної і Західної Русі». К., 1888; «Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць». К., 1874; «палеографічних Ізборник. Матеріали з історії південноросійського письма в XV - XVIII ст. », Випуск 1. К., 1899; «Життя князя Андрія Курбського в Литві і на Волині», тт. 1-2. К., 1849; «Збірник статей і матеріалів з історії Південно-Західної Росії», випуски 1-2. К., 1911-16, і ін. У роботі комісії брали участь відомі вчені М. Ф. Владимирський-Буданов, М. В. Довнар-Запольський, М. Д. Іванишев, В. С. Іконников, І. М. Каманін, П. І. Костомаров, А. М . Лазаревський, Ф. Г. Лебединцев, О. І. Левицький, М. О. Максимович та ін.. У 1845-47 в комісії співпрацював Т. Г. Шевченка. У 1921 влилася в Археографічної комісії АН УРСР. Працювала в приміщенні університету (вул. Володимирська № 60).

42. Формування бюрократії в Росії як наслідок утвердження абсолютизму. Його етапи

Час виникнення абсолютної монархії на території Росії – друга половина XVI століття, а остаточне її оформлення – перша чверть XVIII століття. Історично-правнича література не дає однозначного розуміння абсолютизму. До таких спірних питань необхідно віднести наступне: класова сутність абсолютизму, його соціальна база, причини утворення абсолютизму, співвідношення понять абсолютизму й самодержавства, час виникнення абсолютизму і етапи його розвитку, історична роль абсолютизму в Росії.

Як сказано вище, Російська держава мала як загальні з іншими державами, так і специфічні причини виникнення абсолютизму, які зложилися в силу територіальних, внутрішньо - і зовнішньополітичних особливостей. Наприклад, А.Н. Сахаров відзначає, що «історичний фактор – протиборство між селянством і класом феодалів у період зародження буржуазних відносин у країні не є основним у становленні російського абсолютизму в другій половині XVII століття. Одним з істотних факторів утворення абсолютизму в Росії є зовнішньополітичний фактор». Н.І. Павленко писала: «Особливість російського абсолютизму полягала в тому, що він виник на базі протиборства сил усередині одного класу, тобто між дворянством і боярством».

Епоха XVI- XVII століть була переломним етапом не тільки для Європи, але і для Росії. У межах цих двох сторіч, коли йшла підготовка абсолютизму, можна виділити два етапи: XVI століття – поч. XVII століття – початок нового періоду російської історії. Обидва етапи відзначені селянськими війнами – перша затримала розвиток абсолютизму, а друга була чинником його створення.

Середина XVII століття – це період початку формування буржуазного суспільства, період абсолютизму. Важливою причиною виникнення абсолютизму в Росії був економічний розвиток країни в XVI- XVII століттях. У цей період екстенсифікується сільське господарство через розширення посівних площ і посилення кріпосного гніта; відбувається спеціалізація районів на виробництві певних сільськогосподарських продуктів. Помісна форма землеволодіння сприяє розкладанню натурального господарства – замість продаваних на ринках продуктів сільського господарства поміщики купували вироби західноєвропейських мануфактур і предмети розкоші. Однак, такого роду ринковими зв'язками були охоплені далеко не всі вотчини: лише великі землевласники мали можливість створювати багатогалузеве господарство, організовувати промисли й збувати товарні надлишки не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Тобто, у Росії починається процес первісного нагромадження капіталу, хоча, на відміну від Англії, він протікав у феодальній формі — багатства накопичувалися у великих землевласників.

Феодально-кріпосницькі відносини створювали обмежені можливості для розвитку торгівлі, оскільки феодальне господарство засноване на дрібному селянському натуральному господарстві, що не було високопродуктивним. Існування старих аграрних відносин при виникненні нових форм буржуазної держави — одна з основних особливостей російського абсолютизму. «Абсолютизм виник і розвивався в спеціальних умовах існування кріпосного права й сільської громади, підданої вже значному розкладанню».

Однією з важливих передумов формування абсолютизму виявилася соціальна сфера. Властиво економічні зміни в житті суспільства не визначають розвитку форм державності, економічним змінам відповідають зміни в соціальній структурі суспільства, і насамперед у вигляді панівного класу — класу феодалів. Затвердження в XV-XVI століттях помісної форми землеволодіння висунуло дворянство, а в XVII столітті зміцнилися позиції купецтва. Із середини XVII століття перетерпіли зміни права феодалів на землю: Укладення 1649 року закріпило зближення маєтків з вотчинами в частині прав по обміну маєтків; в 1674-1676 роках за відставними служивими людьми, спадкоємцями поміщиків був визнаний продаж маєтків. На тлі економічних змін відбувався процес станової консолідації феодалів (боярства і помісного дворянства). Всі категорії приватновласницьких селян зливалися в основну масу кріпосного залежного селянства.

43. Центральні установи цензури та їх завдання

Діячі провінційної преси неодноразово виступали проти дискримінації місцевої періодики. Показово в цьому відношенні обговорення правового її положення в 1901 р. в газеті «Приазовський край», якраз тоді, коли в Ростов-на-Дону прибув начальник Головного управління у справах друку князь Н.В. Шаховської, що здійснював поїздку по містах Півдня Росії. Газета помістила серію статей видного публіциста Я.В. Абрамова про провінційній пресі, а також опублікувала статті «З історії нашої цензури», «З історії цензури в Ростові-на-Дону» І.Я. Алексанова. Я.В. Абрамов показав нерівноправне становище столичних і провінційних видань. Перші виходили без попередньої цензури на відміну від місцевих, крім особливо відданих уряду «Південного краю», «Киевлянина», «Віленського вісника». Столичні газети могли бути призупинені цензурою на строк не більше 6 місяців після отримання 3 попередніх застережень, місцеві ж газети - без всяких застережень і терміном до 8 місяців. Причому більше половини припинень цензурою провінційних газет, відзначає Абрамов, падає саме на 8 місяців, що «зазвичай тягло за собою повну втрату передплатників і припинення самого видання» взагалі.

Крім того, в губернських містах на відміну від столиць цензуру здійснювали губернатори. Місцеві чиновники діяли на свій розсуд, без жодного контролю, що зазвичай вело при цензурованіі до крайнього суб'єктивізму. У статті «Кому потрібно мовчання провінційних газет?» Я.В. Абрамов висловлює думку, що їх безголосе потрібно не державі, а тим, хто боїться світла, гласності, що весь досвід цензури місцевої періодики, її жалюгідний стан є підставою засудження існування попередньої цензури.

В цей же час кілька редакторів провінційних газет подали доповідну записку князю Н.В. Шаховському, де піднімали питання про необхідність внести зміни в існуючий цензурний статут. Вони пропонували замінити адміністративні стягнення, що накладаються на газети, покараннями по суду; зрівняти права провінційних газет зі столичними щодо виходу без попередньої цензури; переглянути ту масу циркулярів, які видавалися протягом кількох десятиліть і продовжують діяти до теперішнього часу; надати Підцензурна газетам право передруковувати без попереднього перегляду статті і замітки з офіційних органів - «Урядового вісника», журналів міністерств і т.п.

Більш радикальний підхід до вирішення проблеми свободи друку відображений ще в одному документі тих років - резолюції, виробленої діячами петербурзької журналістики і опублікованій в 1902 р. в закордонних виданнях: «Повна і безумовна скасування попередньої цензури - як цензури до надрукування або дозвільної, так і цензури до оприлюднення або заборонною; повна відміна системи адміністративних стягнень, відповідальність за правопорушення тільки перед голосним і незалежним судом; широке, без всяких обмежень адміністративною владою, надання законом про друк вільного обговорення питань суспільного і державного життя; явочний порядок виникнення всіх без винятку органів, на якою б мовою вони не видавалися ».

Ці вимоги, висловлені літераторами початку XX в., Вже включали в себе досвід попередніх петицій такого роду 60-х років минулого століття і прохання письменників (Д.В. Григоровича, Д.Л. Мордовцева, М.Н. Альбова, К.М . Станюковича, Н.К. Михайлівського, П.І. Вейнберга, К.К. Арсеньєва, князя М.Н. Волконського, Н.С. Лєскова, М.О. Меньшикова), поданого на найвище ім'я 8 січня 1895

44. Ш.Л.Монтеск’є та його вчення про державу

У питанні походження держави, Монтеск'є належить до прихильників теорії суспільного договору, хоча його у Монтеск'є інтерпретація має декілька розбіжностей з трактуваннями Гроція, Локка, Спінози і Гобса, з приводу яких він і сперечався з ними. Одним з ключових розбіжностей було природний стан людини як "війна всіх проти всіх". Монтеск'є вважав, що людям властиво скоріше прагнення бути в суспільстві, ніж бажання панувати. "Але люди з самого народження зв'язані між собою; син народився біля батька і біля нього залишився: ось вам і суспільство і причина його виникнення". При чому він підкреслював, що суспільство неминуче зруйнується, якщо йому не будуть властиві початку справедливість, що на ній воно тримається, а не на владі батька над сином, ніж критикував прихильників патріархальної теорії.

Причому Монтеск'є розрізняв суспільство і державу, які багато теоретиків суспільного договору ототожнювали. За Монтеск'є, держава - більш пізній продукт історичного розвитку людей, йому передували природний стан людей, сім'я, суспільство героїчних часів і, нарешті, суспільство ворожнечі людей один з одним, тобто громадянське суспільство. Держава необхідно з'являється тоді, коли виникло в суспільстві людей стан війни не може бути припинено без насильства. Він підкреслював первинність суспільства по відношенню до держави, а також залежність конкретних його форм від загального "духу нації".

Сам суспільний договір Монтеск'є розумів як вручення народом влади правителям, де народ лише делегує свою владу, а значить має право без згоди правителів змінити форму правління. Причому Монтеск'є бачив у суспільному договорі основні закони держави, його позитивне право, причому суб'єктом цього права він вважав і государя теж. Основну задачу держави Монтеск'є вбачав у підтримці виконання законів, бо основне благо, яке виходить від держави - це "верховний закон". При всьому при цьому він не пропонував революцію як спосіб зміни форми правління, він був більше прихильником реформ і законотворчості.

Що стосується форми правління, такого важливого з часів Платона питання, то і тут Монтеск'є був оригінальний. Він виділяв всього три форми правління - республіка, монархія і деспотія - за характером політичних та інших відносин між правителями і керованими, причому, швидше, характером покори керованих, який він називав "природою правління". Згідно Монтеск'є, в республіках і монархіях - помірних формах правління - управління громадянами і підданими здійснюється за допомогою законів, на відміну від деспотії, де громадяни держави - раби, а правитель - їх пан.

Крім "природи правління" Монтеск'є виділяв ще й "принцип правління", який вважав зовнішнім проявом конкретної "природи правління", що виражається в методах управління, прийняття рішень і т.д. Цією думкою Монтеск'є передбачив сучасне поняття "політичного режиму" як складової частини навчань про форми держави. За принципом правління він ділив всі держави на демократії, аристократії, монархії і деспотії, кращої вважаючи демократію, а найгіршою - деспотію.

У своєму вченні про державу Монтеск'є приділив багато уваги пошуку закономірностей між величиною країни, її кліматом, ландшафтом, ґрунтом, релігією, звичаями, звичаями та формою правління, найбільш характерною для цих місць.

Ідеальною формою правління Монтеск'є вважав демократичну федеративну республіку, відзначаючи її стійкість і великі можливості в забезпеченні законності.

45. Пани-рада та Господарська рада у Великому князівстві Литовському

Пани́-ра́да— установа центрального державного управління у Великому князівстві Литовському в період до Люблінської унії (1569 р.).

Походила з боярських княжих рад попереднього періоду і княжої ради Віленських правителів Литовського князівства. До кінця 15 ст. П.-Р. була установою звичаєвого права. Привілеї 1492 і 1506 рр. надали їй характеру постійної, підтвердженої законом установи (див. також Литовські Статути). П.-Р. спочатку складалася з найвизначніших і найвпливовіших феодальних володарів (княжат і панят) та кількох представників центральної адміністрації. У процесі своєї еволюції вона поступово втрачала своїх членів, що не посідали урядів, замість яких зростало представництво державної адміністрації та римо-католицької церкви. П.-Р. мала широкі повноваження у вирішенні зовнішніх справ, внутрішнього управління, суду (над представниками привілейованих груп населення) та фінансових питань. Одночасно це завжди був орган дорадчого характеру, до якого великі князі зверталися для вирішення найважливіших державних справ. У 16 ст. П.-Р. стала свого роду вищою палатою тогочасного станового представництва — вального сейму.

46. Новоросійське і бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874)

Генерал-губернаторства– адміністративно-територіальні й політичні одиниці Російської імперії, що були запроваджені невдовзі після ліквідації 1796 тотожних їм намісництв, утворених імператрицею Катериною II на основі законодавчого акта "Учреждения для управления губерниями Всероссийской империи" (1775). На чолі Г.-г. стояв генерал-губернатор, який призначався імператором. Як адміністративні одиниці ліквідовані в 1830-х рр. у внутр. губерніях Рос. імперії, натомість набули значення в етнонац. регіонах, відмінності яких не давали змоги управляти ними на основі заг.-рос. законодавства.

У 1-й пол. 19 ст. 9 укр. губ. і Бессарабська обл. (з 1873 – губ.) були включені в три Г.-г.: Малоросійське генерал-губернаторство, Київське генерал-губернаторство, Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство. Малоросійське Г.-г. існувало 1802–56, до його складу увійшли Чернігівська губернія і Полтавська губернія, а 1835 приєднано Харківську губернію. Київське Г.-г. (Київська губернія, Волинська губернія та Подільська губернія) існувало 1832–1914. Новоросійське і Бессарабське Г.-г. (Катеринославська губернія, Херсонська губернія, Таврійська губернія, Бессарабська обл.) існувало 1822–74. 1914 на землях Галичини і Буковини, окупованих рос. військами в ході Першої світової війни, створено Галицьке військове генерал-губернаторство (1914–17).

Генерал-губернаторська форма адміністрування була ефективною для підкорення земель етнонац. регіонів та їх русифікації. Управління в різних Г.-г. мало відмінності як у порівнянні з управлінням внутр. губерніями, так і між собою, але мета в них була одна – поступова ліквідація та уніфікація особливостей приєднаних територій.

47. «Общее учреждение министерств» 1811р.

У маніфесті 25 червня 1810 при встановленні загальної поділу державних справ призначено було все постанови, до остаточного влаштування міністерств належать, з'єднати і видати у Загальних міністерському установі.

Нині, за остаточному міркуванні всіх предметів, до сього належать, послухавши думку Державної ради, наказуємо:

1. Прикладене при сем Загальне міністерств установа привести в належну його силу і дію.

2. Понад цього Загальних установи всі міністерства забезпечені будуть на підставі цього особливими їх Установами, коли безпосередньо за сим, по мірі їх закінчення, будуть видавничими і процитованими у виконання.

48. «Устав благочиния, или полицейский» 1782р.

Статут благочиння 1782 (назву на момент підписання - «Статут благочиння, або поліцейський») - нормативно-правовий акт, що регламентує правовий статус поліцейських органів, їх систему і основні напрямки діяльності. Підписаний Катериною II 8 квітня 1782.

Система поліцейського управління обговорювалася ще в процесі роботи Покладеної комісії по прийняттю нового Уложення, тобто на початку 1770-х років.

У 1775 році було прийнято Установи про губернії, що передбачала створення спеціальних поліцейських органів.

З 1779 року розпочалася робота над проектом Статуту благочиння, що завершилася в 1782 році. Катерина II бажала втілити в цьому акті всі сучасні правові тенденції, і, разом з тим, створити закон, який апелює до вічних моральних цінностей.