Контрольна палата

Контрольна палата - губернське установа Державного контролю, засновані в 1865 році. Контрольні палати займалися ревізією рахунків усіх державних установ губернії.

Щоб усунути всяку підпорядкованість перевіряючого перевіряється, Контрольні палати були формально вилучені з числа губернських установ, і керуючий Палати ніяким чином не був підпорядкований губернатору.

Палату очолювали керуючий і його помічник. Для вирішення важливих справ збиралося загальна присутність Контрольної палатив складі керуючого, його помічника та старших ревізорів.

Контрольні палати були розділені на вісім розрядів по штатах, в залежності від величини фінансового обороту в губернії. У середньому, в Контрольній палаті було 20-30 чиновників.

Повітових установ Державного контролю не було.

52. Судова система установ дореформеного періоду в управлінських губерніях Російської імперії

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існували тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і не повнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими су дами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв’язку з від сутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по ступали в обов’язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — нижнім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п’ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства чотири роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з су дами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов’язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

53. Міські органи влади за реформою 1870р.

Городове положення 16 червня 1870, - одна з буржуазних реформ в Росії. З падінням кріпосного права і розвитком капіталізму міста перетворювалися на великі пром., Торг. і адм. центри. Зростало гір. населення і чисельність міст. Г. р. мала на меті підняти господарство міст і залучити до управління ними верхівку міста - велику фінансову і торгову буржуазію. Підготовка Г. р. почалася в 1862, але тільки в 1870 проект був затверджений царем і оприлюднений. Г. р. заміняла колишні станові думи всестановими гір. установами місцевого самоврядування. Розпорядитися. органами були міські думи, а виконавчим - обрані думами міські управи. Члени міських дум вибиралися на 4 роки і називалися "голосними". Склад голосних коливався в межах від 30 до 72. У Москві їх було 180, в. Петербурзі - 250. Управи складалися з 2-3 чол. під головуванням міського голови, котрий був одночасно і представляв міські думи. Правом вибору в гір. думи користувалися особи, які досягли 25 років, які володіли нерухомою власністю, обкладеної оціночним збором, власники пром. і торг. підприємств і купці, які вносили гір. збори. Робітники, дрібні службовці та особи розумової праці, які не мали нерухомої власності, позбавлялися виборчого права. У результату багатотисячна маса дрібних платників податків обирала в думу така ж кількість голосних, як декілька десятків великих промисловців і купців. У Петербурзі, напр., В першій курії було 275 виборців, у другій - 849, а в третій - 16 355 і кожна курія обирала рівну кількість гласних. У Москві дві перші курії, які вибирали разом 2/3 гласних, становили тільки 13% загального числа виборців.

54. Радянські та партійні установи в УРСР

Радянські органи в Україні за революції — Центральний Виконавчий Комітет України і Народний Секретаріат (гол. Є.Медведєв, згодом М.Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30 грудня 1917, як і створений у Курську в кінці 1918 Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України (гол. Ю.Пятаков), були задумані як протиставлення урядові УНР. Більшовики проголосили Україну «республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» у тісному федеративному зв’язку з Радянською Росією. Проте конституція УРСР 14.03.1919 не згадувала про федеративні зв’язки і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії й уряду РРФСР) над УРСР, насамперед через КП(б)У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з’їздом КП(б)У в Москві у липні 1918, була не тільки фактично, але й формально складовою частиною КПРС.

Утворені, згідно з конституцією, органи влади УРСР були цілковитою подобою органів та інституцій РРФСР, таким же було й радянське законодавство в Україні. Навіть законодавчі акти РРФСР застосовувалися автоматично в Україні. Видимість державності УРСР при її фактичному підпорядкуванні російській центральній владі були лише перехідною стадією, диктованою станом війни і наявністю в Україні чи в екзилі уряду УНР. Цей стан мав устабілізуватися створенням союзної держави — СРСР, складовою частиною якого стала УРСР.

55. Губернські жандармські управління, принципи їх управління

У перші роки після створення ГЖУ їх діяльність не була нормативно закріплена. Тільки 19 травня 1871 затверджуються Правила про порядок дій чинів Корпусу жандармів по дослідженню злочинів, згідно з якими виробництво дізнань про державні злочини здійснювалося офіцерами названого Корпусу. При необхідності їм сприяли нижні його чини. Дізнання такого роду вироблялися під наглядом осіб прокурорського нагляду та за сприяння поліцейських чинів і губернаторів. Після закінчення дізнання справи надавалися прокурором судової палати міністрові юстиції, який спільно з шефом жандармів робив розпорядження про виробництво попереднього слідства або про припинення провадження. Згідно з порядком, закріпленому в розглянутих Правилах, жандарми при виробництві дізнань у справах про державні злочини були наділені практично всіма правами судового слідчого і могли виробляти будь-які слідчі дії - огляди, огляду, обшуки, виїмки.

Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. ще більш розширило повноваження жандармів. Тепер жандармські чини в ході розслідування державних злочинів отримали право здійснювати привід обвинуваченого до дізнання, а також обшук та арешт без будь-чиєї санкції. При цьому їхні дії не піддавалися перевірці з боку суду. Крім того, всі слідчі дії по дізнання, які перебували у віданні загальної поліції, контролювалися судом, у той час як дознавательной діяльність жандармів була поставлена під нагляд прокуратури.

56. Предмет та завдання курсу «Історія державних установ»

Як і будь-яка наука історичного циклу, історія державних установ має власну джерельну базу, що частково може співпадати із джерельною базою політичної історії, історії державності, державної служби, але за певними, визначальними ознаками є специфічною. Класифікація історичних джерел, які розкривають історію створення та особливості функціонування, завдання, сфери діяльності державних установ в Україні, – це надзвичайно складна справа, якою дослідники ґрунтовно ще не займалися. Винятками, які лише підтверджують цю тезу, є, по суті, лише монографія О. Купчинського з дослідження всього корпусу актів і документів Галицько-Волинського князівства ХІІІ– першої половини XIV ст.1 та цикл праць В. Шандри, яка уважно й вичерпно до­слідила джерельну базу процесу створення та діяльності спочатку Малоросійського генерал-губернаторства, а потім, комплексно, – трьох російських генерал-губернаторств (Малоросійського; Новоросійського та Бессарабського; Київського, Подільського та Волинського) на українських теренах у ХІХ – на початку ХХ ст. Головну увагу вона звертала при цьому на документальний склад архіву канцелярій генерал-губернаторів.

57. С.Петлюра та його державницька діяльність

С. Петлюра вважав за необхідне повністю зберігати за Центральною Радою - як єдиною загальнонаціональною установою – контроль за військовим будівництвом, не допустити можливих передчасних збройних конфліктів з Росією, до яких Україна не була підготовлена. За таку поміркованість національних вимог, що зумовлювалося конкретною історичною ситуацією, йому закидали "угодовську" позицію. Проте вона була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом.

Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного козацтва, яке ще з березня 1917 р. почало самочинно організовуватися як самооборонна організація. На цю тему 8 вересня він робив доповідь на цю тему 8 вересня він робив доповідь на засіданні Генерального Секретаріату, а 22 вересня виступив із законопроектом про Вільне козацтво. 21 листопада за сприяння Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати у розпорядженні місцевого самоврядування і мало бути "твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства".

31 жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем військових справ, набувши статусу міністра. На відміну від інших лідерів української революції, він зрозумів, що російські політичні течії є противниками самостійності України, що російське розуміння соціалізму і демократії є протилежне українському і що найсерйозніша небезпека для свободи і незалежності українського народу загрожує з боку більшовиків, вбачав у більшовицькій Росії нову версію централізованого імперського поневолення, ставши щодо неї на непримиренну і безкомпромісну позицію, якій він не зрадив ніколи. В.Кедровський стверджував: "С. Петлюра ясно бачив, що Україні неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Відповідно до цього й вироблялися всі плани нашої праці для створення української армії".

Позаяк Петлюра розумів, що без армії держава не забезпечить собі існування, то впродовж відтинку листопада-грудня 1917 р. докладав зусиль, щоб постала реальна національна військова сила.

58. Сейм Великого князівства Литовського як орган представництва адміністративно-територіальних одиниць

Сойм (сейм), як законодавчий орган, бере початок з найдавніших вічових зборів, які при феодалізмі перетворилися на станово-представницькі органи. Крім того, Сойми (сеймом) називалися й інші збори, наприклад, збори жителів міста або повітовому шляхти. На засідання сойму запрошувалися всі єпископи, князі васальних князівств, посадові особи центральних та місцевих органів управління, а також феодали, які побажали присутнім. Порядок скликання та роботи сойму до XVI в. регулювався не законами, а звичайним правом. Рішення на Соймі приймалися, як правило, государем і радою. У XVI в. законодавчі функції сойму і феодалів, на ньому присутніх, трохи збільшилися, проте всі рішення готувалися керівними верхами - государем і радою.

Сойм (сейм) - з'їзд привілейованого стану, а саме шляхти Великого Князівства Литовського, міг збиратися за розпорядженням великого князя або Ради. На сеймових засіданнях могли брати участь Великий князь, Рада всім складом, всі посадові особи державного і місцевого управління, католицькі та православні (з 1596 р. - уніатські) єпископи і настоятелі монастирів, а також кожен шляхтич. Останні не дуже цінували засідання Сейму, тому в 1512 р. Сигізмунд I Старий видав наказ, за ​​яким кожен район зобов'язаний був вибирати 2 делегатів-"послів" від місцевої знаті. Збиралися сейми у міру потреби, а з середини XVI ст. - Раз на два роки. Були визначені міста, де збиралися сейми - Вільнюс, Гродно, Слонім, Брест. Питання, що стосуються компетенції сейму, суворо визначені не були. Це залежало від того, яку програму готував господар або Рада. Останні готували і проекти рішень сейму - схвалення, статути, а з XVII в. - Конституції. Найчастіше сейми вирішували наступні питання:

• вибори князя (електоральний і коронаційний сейми);

• питання про війну або світі;

• збір і розмір податків на військові потреби;

• вирішували міжнародні справи;

• приймали закони;

• здійснювали суд по кримінальній справі, державній зраді;

• приймали клопотання повітового дворянства.

По суті, головну роль на засіданнях сеймів мала Рада і магнати, вони вирішували, яке постанову прийме сейм.

Компетенція сейму досконально не з'ясована. Тут могли обговорюватися будь-які питання, які виносилися великим князем або Радою. Проте вищеназвані питання ставилися виключно до компетенції сейму.

Порядок обрання депутатів на сейм, їх спеціальна компетенція отримав оформлення в Статуті 1588 року. Що стосується порядку роботи сейму, то він здійснювався на основі практики, що склалася ще раніше. Сейми могли проводитися як в закритих приміщеннях, так і на свіжому повітрі - на майданчиках міст, наприклад, керував засіданнями маршала земський, він же оголошував прийняті рішення.

59. «Полное собрание законов Российской империи»: історія створення та структура

Повне Зібрання Законів Російської імперії (ПСЗРІ) - найбільш повний збірник законодавчих актів Російської імперії, розташованих у хронологічному порядку. Збори вважаються монументальним пам'ятником російського права. Його сила і дія поширювалися на всі пристрій державного і суспільного життя. Повне зібрання законів не слід змішувати зі Зводом законів - 16-томним виданням, в якому багато законів (із збереженням тексту кожного окремого параграфа) були зведені в свого роду кодекси, тобто викладалися в систематичному, а не в хронологічному порядку.

Складання Повного зібрання законів було викликано кодифікаційних робіт імператора Миколи I. Перш ніж приступити до видання зводу діючих законів, необхідно було мати Повне зібрання законів, відсутність якого так паралізувало кодифікаційні праці передували царствований, коли не тільки приватні особи, але навіть урядові місця часто перебували в невідомості про склад змісту чинного права.

Видання Повного зібрання законів було доручено в 1826 році Другому відділенню Власної Його Імператорської Величності канцелярії. Видання це велося під керівництвом М. М. Сперанського.

До складу Повного зібрання законів повинні були увійти всі скасовані і діючі узаконення, видані з 1649 року, а також судові рішення за цей же період, що мали принципове значення.

Робота по складанню тривала чотири роки (c 25 квітень [7 травня] 1826 року по 1 [13] Квітень 1830 року), і в 1830 році було видано першу Повне зібрання законів за період з 1649 року по 12 грудня 1825 - від Соборної уложення царя Олексія Михайловича до кінця царювання Олександра I (45 томів). До нього увійшли 30 920 актів, докладні хронологічні та предметні покажчики.

Другі збори випускалося щорічно в 1830-1884 рр.., Містить понад 60 тисяч законодавчих актів з 12 грудня 1825 по 28 лютого 1881 року, охоплює царювання Миколи I і Олександра II (55 томів і покажчики).

Третє збори виходило щорічно до 1916 року, включає більше 40 тисяч законодавчих актів з 1 березня 1881 до кінця 1913 року - час правління Олександра III і Миколи II (33 томи).

Акти всередині кожного з трьох зборів мали наскрізну п'ятизначну нумерацію. Кожне збори складалося з двох частин: перша містила власне тексти, а друга різного роду прологом табличні матеріали (штати, табелі, фінансові розпису), креслення і малюнки. В кінці кожного зборів знаходився предметний покажчик.

Повне зібрання законів за кожен окремий рік зазвичай видавалося на три роки пізніше. Для оперативної публікації законодавства призначалося періодичне видання - Збори узаконень і розпоряджень уряду.

60. Система управління Галицько-Волинського князівства

Га́лицько-Воли́нське князівствоабо Королі́вство Ру́сі(лат. Regnum Russiæ; 1199—1349) — південно-західнеруське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмськіземлі, а також Поділля і Бессарабія.

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

61. «Українська держава» П.Скоропадського

Украї́нська Держа́ва— українська держава існувала протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Постала на місці Української Народної Республіки в результаті державного перевороту. Підтримувалася консервативними колами українського суспільства, військовими, землевласниками, а також командуванням Центральних держав. Проводила внутрішню політику, спираючись на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти ліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці дотримувалася антибільшовицького курсу, орієнтувалася на союз із Кубанню і Доном, користувалася підтримкою Німеччини. Ліквідована в ході антигетьманського повстання, очолюваного Директорією Української Народної Республіки. В історіографії інколи називається Гетьманатом.

62. Ленінська теорія держави

Ленін ніколи не визнавав, що в принципі важко примирити псевдодобровольную асоціацію робітників, яку увазі відмирання держави, і концентрацію влади, необхідну для здійснення нещадної диктатури над буржуазією. Про нещадності диктатури він говорив непохитно. Він визнавав, що однією з причин поразки Комуни стало те, що вона ламала опір буржуазії «недостатньо рішуче». Диктатура пролетаріату, як будь-яке інше держава, була б знаряддям не свободи, а придушення - придушення не більшості, як інші держави, але непримиренного меншини.

Якщо бюрократія була специфічним продуктом буржуазного суспільства, то не було нічого дивного в припущенні, що вона зникне, коли буде повалено це суспільство.

На тих же принципах будувалося управління економікою, виробництвом і розподілом. Ленін вперше виклав свої погляди з цього питання в роботі «Чи втримають більшовики державну владу?», Написаної у вересні 1917 р. Крім репресивного державного апарату, «є в сучасній державі апарат, пов'язаний особливо тісно з банками та / 200 / синдикатами, апарат, який виконує масу роботи обліково-реєстраційної ». Він відноситься до області «управління речами», і його неможливо і не слід знищувати, оскільки це значна частина життєво необхідного апарату соціалістичного ладу. «Без великих банків соціалізм був би нездійсненний». Ніякі труднощі не повинні виникнути в зв'язку з тим, що доведеться або прийняти службовців, зараз займаються цією роботою, або залучити набагато більшу кількість, яке знадобиться в умовах пролетарської держави, «бо капіталізм спростив функції обліку і контролю, звів їх до порівняно нескладним, доступним всякому грамотному людині записам».

63. Київське реальне училище

Будівля Першого реального училища була побудована в 1870-х роках за проектом архітектора О.В. Беретті.

У реальних училищах, на відміну від класичних гімназій, не вивчали латинь та грецької мови . Головна увага приділялася вивченню математики, фізики, кресленню, а так само французькій, німецькій і англійським мовам. Термін навчання складав 6 – 7 років.

64. Київський університет

Київський національний університет імені Тараса Шевченка - вищий навчально-науковий заклад, який за 170 років свого існування був і залишається центром вищої освіти і прогресивної думки.

Протягом багатьох десятиліть громадськість домагалася створення в Києві університету. Та російське самодержавство побоювалося, щоб він не став центром національно-визвольного руху в Україні. І ці побоювання були небезпідставні. Адже Київський університет дійсно згуртовував передових діячів епохи, став центром формування національної свідомості українства.

28 серпня (9 вересня) 1834 року розпочалися лекції у Київському університеті; університет прийняв перших 62 студента. Він став третім в Україні (другим в Наддніпрянській Україні) вищим навчальним закладом. Університет містився спочатку у палаці генерала Бегічева на вулиці Інститутській. Першим ректором університету став Михайло Максимович, який зробив значний внесок у розвиток вітчизняної історії, археології, літературознавства.

Факультет був один - філософський з двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 році відкрито юридичний, а в 1847 році - медичний факультет. Філософський згодом розділився на два самостійних факультета. З такою структурою університет працював до 1917 року.

На той час університет мав два відділення: історики-філологічне і фізико-математичне з 13 кафедрами. Серед викладачів значився і видатний архітектор В. І. Беретті, за конкурсним проектом якого 1837 року почалося спорудження будівлі університету на Володимирській вулиці. Будівництво закінчував його син Олександр Беретті.

65. Навчальні округи в межах українських губерній

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і «Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам»), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) і університет.

Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували без становість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільському, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У 30—40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.