Постійні представники

У травні 1951 року Комітет міністрів запропонував державам-членам призначити постійних представників урядів держав в Раді Європи для підтримки постійного контакту з організацією. Всі вони живуть і працюють в Страсбурзі. На практиці, постійними представниками держав-членів є дипломати в ранзі послів, в рідкісних випадках - повірені у справах.

У 1952 році Комітет міністрів ухвалив, що кожен міністр може призначити представника, який володіє такими ж повноваженнями щодо прийняття рішень як і міністр. Зазвичай ця особа є одночасно і постійним представником.

Другою особою в делегації є заступник постійного представника (не плутати з постійним представником).

Зустрічі на рівні міністрів проводяться один раз на рік, у травні або в листопаді. Ці зустрічі, відомі як «сесії», зазвичай проходять у Страсбурзі протягом одного повного або двох неповних днів.

Як правило, велика частина сесій проходить у формі політичного діалогу, проте міністри можуть обговорювати будь-які питання, що представляють загальний інтерес, за винятком питань національної оборони.

Незважаючи на те, що протоколи сесій носять конфіденційний характер, по закінченні кожної з них публікується звіт. Міністри також можуть зробити одне або декілька заяв.

Сесії проводяться у відповідності з Правилами процедури (4-я редакція, видання 1964 р.), зазвичай у залі засідань Комітету міністрів.

1. Міністерство народної освіти

Рада Міністрів Української РСР відзначає, що в комплексі заходів щодо реалізації радикальної економічної реформи, демократизації всього суспільного життя, виховання підростаючого покоління особливе місце відводиться перебудові загальноосвітньої та професійної школи, вищої і середньої спеціальної освіти. Втілення в життя рішень XXVII з'їзду КПРС, лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПРС і квітневого (1988 р.) Пленуму ЦК Компартії України має забезпечити нову якість навчання і виховання молоді, підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, створити необхідні умови для прискорення соціально-економічного розвитку і духовного прогресу радянського суспільства.

Система народної освіти зобов'язана надати можливість кожній людині на ділі реалізувати право на освіту і постійне поповнення знань на основі використання різноманітних форм навчання, підготовки та перепідготовки кадрів. Виконання цих завдань повинно здійснюватись шляхом комплексного розвитку системи навчальних закладів у галузях і на територіях, кардинального зміцнення їх взаємозв'язків з наукою і практикою, підвищення відповідальності місцевих органів управління за забезпечення високого рівня освіти, а також поліпшення умов праці та побуту працівників цієї сфери.

1. Міністерські принципи галузевого управління

Галузеве управління передусім належить до компетенції міністерств, а в областях, районах, містах — відповідних регіональних органів виконавчої влади.

Для галузевого управління характерні вертикальні (лінійні) правові відносини, інакше кажучи, відносини прямої підпорядкованості, які складаються між органами управління і керованими ними об'єктами.

Вертикаль державного управління в Україні утворена за двома принципами з групи організаційних принципів побудови управлінського апарату:

— галузевим;

— міжгалузевим, чи функціональним.

Діяльність галузевих органів управління регламентована нормативними актами, що, по-перше, призначені безпосередньо для цієї галузі та відповідного органу управління, по-друге, для галузевого управління в цілому.

Такі органи відповідно до своєї компетенції повинні займатися питаннями стратегії розвитку галузі, створювати умови для її успішного функціонування. Зокрема до них належать такі:

— забезпечення реалізації державної політики в межах галузі;

— виконання програми Кабінету Міністрів України в межах галузі;

— вироблення і проведення в життя ефективної структурної інвестиційної політики;

— виявлення перспектив і найважливіших напрямів науково-технічного розвитку;

— забезпечення ефективної реалізації галузевих програм;

— розробка і вжиття заходів раціонального природокористування;

— підготовка необхідних галузі кадрів тощо.

Об'єктами галузевого управління є певна сукупність суб'єктів господарської, соціально-культурної чи адміністративно-політичної діяльності, що виконують функції однорідного призначення. Це визначення ґрунтується на понятті підприємства й установи як важливих об'єктів галузевого управління, створених для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг із метою задоволення суспільних потреб. Форма власності, на якій засноване підприємство (установа), має значення лише для виявлення ступеня і форми галузевого (керівного) впливу. Для віднесення підприємства (установи) до відповідної галузі головним є однорідність (однотипність) виробничої чи іншої діяльності.

Іншими об'єктами галузевого управління можуть бути різні структурні підрозділи певної галузі (господарські, культурні, медичні) в певних адміністративно-територіальних одиницях, підпорядковані відповідному міністерству.

Зміст галузевого управління полягає в організації ефективного функціонування підпорядкованих систем. Він охоплює комплекс централізованих і оперативних форм діяльності органів виконавчої влади спеціальної компетенції, їх технічної політики, фінансування, науково-технічного забезпечення, роботи з кадрами, здійснення контролю та обліку.

Галузеве управління формується відповідно до особливостей конкретних секторів економіки, сфер культурної та адміністративно-політичної діяльності. Це положення має певну правову регламентацію. Воно визначається у відповідних законах, які комплексно регулюють відносини галузевого характеру, положеннях про конкретні органи державного управління. Так, у соціально-культурній сфері Законом України "Про освіту", Основами законодавства України про охорону здоров'я, про культуру встановлюються засади управління в цих галузях, спрямовані на задоволення соціальних і духовних потреб населення. Функції державного управління в названих галузях здійснюють міністерства відповідно до Положення про Міністерство освіти України від 8 липня 1992 р., Положення про Міністерство охорони здоров'я України від 17 серпня 1998 р., Положення про Міністерство культури і мистецтв України від 9 грудня 1995 р. Положення про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади затверджуються Кабінетом Міністрів України або Президентом України.

1. Міська дума та управління містом

Орган місцевого самоврядування у місті в період з 1834 по 1919 роки.

Указом імператора Миколи І від 23 грудня 1834 р. було проголошено про зміну управління в Києві. Цим указом завершилася май же трьохсотп’ятдесятилітня історія Магдебурзького права в місті.

Замість ліквідованого Магістрату було впроваджено російську модель міського самоврядування (дума і управа). Відтепер господарством Києва відали Міська Дума, що була виборним розпорядчим органом міського самоврядування, та її виконавчий орган — міська управа.

Спочатку Дума мала станово-представницький характер, а після «Городового положення» 1870 р. обиралась на основі майнового цензу, її очолював міський голова, якого обирали терміном на 4 роки. Нове «Городове положення» 1892 р. було спрямовано на ліквідацію царизмом ліберальних реформ. Київське міське самоврядування цілком перейшло до представників дворянства й великої буржуазії. Окрім того, розширились офіційні права царської влади, яка дедалі більше втручалася в справи міського управління.

В липні 1917р., вперше і востаннє в історії Києва, вибори до Міської Думи відбулися за партійними списками на основі загального, прямого, рівного, таємного та пропорційного голосування, в якому взяли участь 53 відсотки виборців. Однак Дума, обрана за новим демократичним законом Тимчасового уряду, про існувала лише до осені 1919 р. В умовах громадянської війни думські гласні доклали чимало зусиль, щоб зберегти місто від руйнувань і злиднів. Із встановленням влади більшовиків діяльність Думи не відновлювали.

Незважаючи на труднощі й перешкоди в роботі, Київська дума за час свого існування зробила вагомий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток міста. Слід, однак, зауважити, Що фактично всю владу в Києві цього періоду було зосереджено в руках царських сановників в особі губернаторів та генерал-губернаторів, які призначалися з Петербурга і разом з міністром внутрішніх справ Російської імперії здійснювали нагляд за станом міського самоврядування і затвердження всіх найважливіших постанов його органів.

Загалом же, така модель київського самоврядування, як Дума, має неабиякий пізнавальний і практичний інтерес для сучасників.

Магістрат, а згодом і Міська Дума розміщувалися на Подолі у будинку Н.Сухоти. І лише 1878 року переїхала у спеціально для неї збудоване у 1874-1878 роках приміщення на Хрещатику. У цьому приміщенні Дума працювала до 1919 року. Згодом тут був окружний виконком, обком і міськком Компартії. Будівлю Міської Думи втрачено разом із іншою забудовою Хрещатику у роки ІІ Світової війни.

Міськими головами наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя були такі відомі кияни як П.П.Демідов кн.Сан-Донато, М.К.Ранненкамф, Г.І.Ейсман, І.А.Толлі, С.М.Сольський, В.М.Проценко, І.М.Дьяков, серед гласних (депутатів) Думи також були М.І.Чоколов, Л.І.Бродський, В.М.Ніколаєв, Я.В.Ріхерт та багато інших.

1. Мирові посередники та їх завдання

Головним комітетом по селянському справі припущено було для розбору суперечок між поміщиками і оселення на їх землях тимчасово – зобов’язаними селянами заснувати М. суддів і повітові розправи. Припущення ці, згідно з якими в М. селянських установах повинні були злитися обидва станових елемента - поміщицький і селянський, були Височайше затверджені в якості основних Початок 25 березня 1859 р. і зводилися до наступного: М. судді повинні були обиратися селянами на три роки з місцевих дворян-поміщиків, що з'єднують в собі відомі умови особистого та земельного цензу; другої інстанції селянських установ - повітову розправу - мало становити постійну присутність, під головуванням одного з М. посередників, з двох засідателів - одного від поміщиків, іншого від селян. У подальших стадіях розробки проекту про М. селянських установах основні початку ці піддалися досить суттєвих змін. Перш за все виникло припущення про передачу проектувати М суддям, окрім селянських справ, ще суду по всякого роду малоцінним позовами і маловажним проступкам, було відхилено в комісії про губернських і повітових установах, головним чином по багатоскладності обов'язків, що бачать селянським установам. Зважаючи на те що припущення селянські установи повинні були мати по перевазі характер посередницький та адміністративно-судовий, а разом з тим розглядалися як установи тимчасові та виключні, комісія, щоб уникнути змішання понять, назва М. суддів замінила ім'ям М. посередників. У редакційних комісіях, в видах зменшення витрат по утриманню М. по селянських справах установ, вирішено було для утворення другої інстанції встановити не постійні присутності в повітових містах, а тимчасові з'їзди М. посередників кожного повіту, з призначенням до складу кожного М. з'їзду особливого члена від уряду, а при остаточному затвердженні закону до складу М. з'їзду введений був у якості голови повітовий предводитель дворянства. Редакційні комісії припустили також установа третьої інстанції - губернського по селянських справах присутності, яке згодом складалося під головуванням губернатора з губернського предводителя дворянства, управляти державним майном, губернського прокурора, двох членів з місцевих дворян-поміщиків, запрошуваних, по зносинам з начальником губернії, міністром внутрішніх справ з Високого зволення, і двох членів з місцевих дворян-поміщиків, обраних зборами губернського та повітових проводирів дворянства. При розгляді проекту в головному комітеті знайдено було потрібним тимчасово відмовитися від вибору М. посередників, на увазі того що вони повинні були брати участь в майбутніх перетворень з дня оприлюднення положень про селян, що вийшли з кріпосної залежності, і в усякому разі в такий час, коли селянські суспільства ще не могли бути утворені для виробництва виборів. Головний комітет визнав необхідним призначення М. посередників на перші 3 роки після видання положень надати губернаторам, з тим, щоб вони обирали посередників з складених повітовим дворянським зібранням списків, по нараді з губернським і повітовими ватажками дворянства, і представляли про затвердження їх сенату. Щоб надати посередникам самостійність, видалення їх від посади і віддання під суд було надано комітетом не губернатору, а сенату, поза владою губернаторів, стосовно до порядку, встановленого для проводирів дворянства. Створюючи такий порядок призначення М. посередників, комітет надавав йому тільки тимчасове значення, маючи на увазі повернутися до початків, Височайше затвердженим 25 березня 1859 У законі було прямо обумовлено, що "порядок обрання М. посередників після закінчення 3 років повинен бути визначений особливими правилами ".

1. Консисторія та її функції

Духовна Консисторія - це управління, що займається церковними справами і складається в розпорядженні керівника єпархії (єпископа, архієпископа чи митрополита). До революції 1917 року функції Духовної Консисторії в Росії були досить широкі. Ця організація була і секретаріатом, і архівом, і органом нагляду, контролюючим професійну діяльність священиків, а також служителів парафій, не висвячених у священний сан. Консисторія підпорядковувалася тільки керівнику єпархії, Священному Синоду і Государю Імператору Всеросійському як представнику вищої державної і духовної влади.

У наш час документація, що знаходилася в Херсонській Духовної Консисторії, зберігається в Державному архіві Херсонської області. Документи Херсонській Духовної Консисторії - це найважливіше джерело вивчення минулого Новоросійського краю. За старовинними паперами, написаними скупим на емоції казенною мовою, стоять людські долі, щасливі, трагічні, незвичайні.

На відміну від західноєвропейського католицизму, російське православ'я відносилося до представників інших релігійних конфесій вельми лояльно. Воно виявляло певну терпимість навіть до власних протестантам-старообрядцям, які піддавалися серйозним переслідуванням тільки в перші десятиліття церковного розколу. Природно, що іновірці, бачачи в греко-російської вірі потужну духовну опору, переходили у православ'я, тим більше що це певною мірою полегшувало кар'єрний ріст. На ім'я архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського Гавриїла приходило чимало послань від іновірців різних станів і національностей з проханням прийняти їх у православ'я.

В архівах Херсонської Духовної Консисторії зберігається рапорт від 17 грудня 1835 року, написаний протоієреєм Михайлом Жуковським для звіту перед начальством. У даному документі священик повідомляє наступне: «Я запитував майора Єлисаветградського гусарського полку Вауліна, чи не проти він, щоб дружина його денщика Григорія Козин Анастасія, за її ж проханням, перейшла з греко-уніатського віросповідання в православ'я». Майор Ваулин відповів, що ніяких сумнівів у нього поданою питання немає, тому 1 грудня 1835 Анастасія Кізіна була хрещена в греко-російську віру. Стати православним побажав і татарин Перекопського повіту села Чіджут Аджі-Келді-Бакієв. Подання з проханням охрестити його Бакієв надіслав на ім'я архієпископа владики Гавриїла.

В архіві Херсонської Духовної Консисторії зберігається ще один документ, який ілюструє процес переходу іновірців, які жили в Таврійському краї, в російську православну віру. -Рапорт: «Полковий командир Єлисаветградського уланського (колишнього Херсонського пікінерного) полку полковник Ляссотовіч, повідомивши мені, що довіреного йому полку рядовий з євреїв Шимон Кацман виявив бажання прийняти християнську віру, і просить розпорядження мого про приписі кому слід охрестити його, внаслідок чого наказував я старшому священику Фомі Сорокіну, щоб він навчив того Шимона Кацмана молитвам віри, Десятислів'я і іншому християнському благочестю, а також наставив би його в догматах православної віри і по належному випробуванні його при бутності чиновників, якщо оний Кацман доведе успіхи у всяких вчинених ним предмети і збереже істинне розташування до християнства, то удостоїти б його священного хрещення. 14 травня дня, 1835 року. Благочинний протоієрей Михайло Жуковський. В результаті Шимон Кацман був хрещений і іменований в святому хрещенні Миколаєм ».

Духовна Консисторія часто була не тільки, так би мовити, "законодавчим органом", але і "виконавчим". Вона виконувала приписи вищого начальства-владики. Священного Синоду та Імператора. Одним з найцікавіших документів подібного роду є справа про незаконну одруження поручика фон Радена-другого і дівиці Шабельської. 23 липня 1856 Урядовий Сенат за пропозицією пана виконуючого обов'язки обер-прокурора Священного Синоду, таємного радника Олександра Івановича Карасевского слухав справу священика Петра Веселовського і дяка Капустинського Харківської єпархії, які вчинили шлюб поручика фон Радена-другого з дочкою генерала від кавалерії Шабельського без дозволу начальства і проти волі батьків нареченої.

1. Російська православна церква та її місцеві органи

Російська православна церква(рос. Русская православная церковь, коротко РПЦ; інше офіційне найменування —Московський Патріархат, коротко МП; в документах УПЦ (МП) — Руська православна церква; до 1920-х офіційна назва — Правосла́вна росі́йська це́рква, рос. Православная российская церковь, в 1926–1943 — Помісна Російська православна церква), з моменту самопроголошення у 1448 році — Московська православна церкарос. Московская православная церков — автокефальна помісна православна церква, найбільша з сучасних православних церков. Займає п'яте місце в диптиху автокефальних православних церков.

Найвищий керівний орган — Священний Синод на чолі з предстоятелем церкви, патріархом Московським і всієї Русі. Патріархом сьогодні є святійший Кирил (Гундяєв).

РПЦ вважає, що під її винятковою канонічною юрисдикцією перебувають усі країни колишнього Радянського Союзу за винятком Грузії та Вірменії. Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами — церквами Молдови та Естонії, а також канонічно ізольованими православними церквами стосовно України та Білорусі.

1. Січова Рада як орган прямого народовладдя

Січова Рада— найвищий орган влади на Запорожжі, який вирішував справи законодавства, управління і суду, участі війська у війні й укладання миру; обирав і скликав кошову старшину з кошовим отаманом на чолі.

Січова Рада мала також деякі господарські функції, розподіляючи поміж січ. куренями земельні і рибальські дільниці для спільного господарювання. Бувши органом типу прямого народоправства, Січова Рада зберігала права кожного січового козака на участь в її зборах. Ці збори відбувалися неперіодично на центрі січового майдані. В ухвалі переважала більшість присутніх, визначена на око, без підрахунку голосів. За останнього часу існування Запоріжжя Січова Рада втратила своє значення на користь кошової старшини.

1. Структура і статус земських установ

На момент видання "Положення про губернських і повітових земських установах" 1890 такі установи існували в 34 губерніях Європейської Росії (Бессарабської, Володимирській, Вологодської, Воронезької, Вятской, Катеринославської, Казанської, Калузької, Костромській, Курській, Московській, Нижегородської, Новгородської, Олонецкой, Орловської, Пензенської, Пермської, Полтавської, Псковської, Рязанської, Самарської, Санкт-Петербурзької, Саратовській, Симбірської Смоленській, Таврійської, Тамбовської, Тверській, Тульської, Уфімської, Харківській, Херсонській, Чернігівській та Ярославській).

В 1903 було прийнято "Положення про управління земським господарством в губерніях Вітебської, Волинській, Київській, Мінської, Могилевської, Подільської", за яким у вказаних неземскіх губерніях вводився модифікований порядок земського управління, з призначенням всіх членів земських управ і земських гласних від уряду. Даний порядок був визнаний невдалим, після чого з 1910 розроблявся законопроект про введення в цих губерніях виборних земських установ , але також з винятками із загального порядку, спрямованими на усунення від участі в земствах польських землевласників. Прийняття даного закону в 1911 супроводжувалося гострою політичною кризою. Виборне земство в цих шести губерніях діяло з 1912.

В 1912 були прийняті закони про введення з 1913 виборних земств в Астраханській, Оренбурзької і Ставропольської (адміністративно ставилася до Кавказького краю) губерніях.

Міське самоврядування (міські думи та міські управи) Санкт-Петербурга, Москви та Одеси мали статус незалежних повітових земських зборів і управ, таким чином, однойменні повітові збори і управи управляли тільки приміськими повітами, а території міст були від них незалежні.

На момент перепису 1897 року в 34 земських губерніях проживало 65.910 тисяч чоловік,що становило 70,5% від населення Європейської Росії, 52,5% від населення Імперії (без Фінляндії).

На 1 січня 1914 в 42 земських губерніях Європейської Росії проживало 111.708 тисяч осіб,що становило 88,9% від населення Європейської Росії, а всього в 43 земських губерніях проживало 113.020 тисяч осіб,що становило 64,9% від населення Імперії (без Фінляндії).

1. Структура Синоду

Сино́д(від грец. Σύνοδος «сход, збори, зустріч, зібрання, нарада») — певний ступінь внутрішньої свободи управління церковної організації, найвища колегіальна церковна установа для вирішення важливіших справ під головуванням ієрарха вселенської, помісної, автономної чи автокефальної Церкви. Згідно з певними обставинами місця і часу відбуваються зміни у правилах та структурі: під час переслідування християн, наглої єресі, смерті голови церкви і т. ін.. Прообразом синодальної системі були колегії святих Апостолів, котрі вперше зібралися у 50 році від Різдва Христового в м.Єрусалимі. Синоди бувають митрополичі (провінційні), єпархіальні, вселенські (екуменічні), католицькі «єпископські конференції». До їх компетенції належить: тлумачення догматів, нагляд за дотриманням традиції, питання духовної цензури, місіонерської діяльності, освіти, боротьби зі схизмою і єресями, рішення церковно-адміністративних питань (канонічної дисципліни), обрання і представлення на затвердження кандидатів на єпископство, скликання виборів патріарха тощо. Такий колегіальний устрій наслідує апостольські принципи, забезпечує гарантії неупередженості, підвищує авторитет церковних рішень, усуває небезпеку двовладдя (відомого в історії Речі Посполитої та Російської імперії як «папоцезаризм» та «цезарепапізм» — прикриття політичних цілей релігією).

1. Повноваження Сенату у 18ст.

Центральною установою республіки був Сенат, який втілював представницьке початок в римському державному устрої. Це був найдавніший, ще дореспубліканского походження, з політичних інститутів, і тому традиція і конституційні принципи Риму надавали йому особливу роль - опікуна римського народу. Своїми повноваженнями Сенат як би врівноважував і пориви народних зборів, і неминучий волюнтаризм магістратів.

Членів Сенату - сенаторів, patres (які були майже особливим станом в римському суспільстві, зі своїми особливими правами і привілеями) - призначали: спочатку царі, після їх повалення - консули. З кінця IV в. до н. е.. встановився нормальний порядок призначення - цензорами, виходячи з запропонованих законами критеріїв. У Сенат могли входити тільки старші та молодші глави традиційних пологів, що відповідали вищому майновому цензу. В період встановлення республіки права сенаторів стали одержувати і плебеї - по-видимому, як займали одну з магістратських посад. З кінця IV в. взагалі всі колишні магістрати включалися до складу Сенату як особливі члени - patres conscripti. За період республіки кількість сенаторів коливалося від 300 (в IV-III ст.) До 600 (у I в. До н. Е..). Призначалися сенатори на строк цензорських повноважень - 5 років, після чого відбувалося оновлення, що не виключало і відновлення прав сенаторів.

Історично Сенату відводилася роль установи, з якою радяться магістрати, щоб їх вирішення мали опору в згоді народу. Однак у період республіки Сенат далеко вийшов за рамки дорадчого органу, ставши головним урядовим, почасти навіть розпорядчим установою з деякими законодавчими повноваженнями.

Сенат відав загальним піклуванням над культами, і в цьому зв'язку наглядом за храмами і священними місцями, оголошував святкові та подячні дні, накладав заборони на відправлення інших культів. Йому належало загальне фінансове управління, виключаючи розпорядження всенародною власністю; він виділяв гроші на ведення війни, визначав характер надходжень до скарбниці, в т. ч. з громадян. Сенат забезпечував додержання безпеки і добрих звичаїв громадянами в місті.

1. Повноваження Сенату в 19ст.

Сенат - це верхня палата американського парламенту. Її призначення в державному механізмі США, закладене "батьками-засновниками", має кілька аспектів. По-перше, це рівне представництво всіх суб'єктів федерації - по два сенатори від кожного штату. Звичайно, це має значення насамперед для захисту інтересів малих штатів, представництво яких у нижній палаті незначно.

По-друге, важливе значення Сенату полягає в тому, що більш зрілий вік, а також тривалий термін повноважень та оновлюваності Сенату по третинам дають палаті можливість служити свого роду гальмом по відношенню до рішень більш демократично формованої, а тому і налаштованою найчастіше більш популістськи Палати представників ; виступати кваліфікованим експертом при розгляді кожного законопроекту. Як вже говорилося, саме функціональним призначенням палати визначається порядок її формування: помірно демократичний з акцентом на регіональному представництві.

У здійсненні повноважень Конгресу Сенат бере участь як повністю рівноправна з Палатою представників палата, за винятком прийняття фінансових законів, які, як уже було сказано, можуть виходити тільки від нижньої палати.

Крім того, Сенат наділений Конституцією та власними повноваженнями: з його ради і згоди Президент призначає послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також всіх інших посадових осіб Сполучених Штатів, посади яких встановлені законом, якщо Конституцією прямо не передбачено інше (розд. 2 ст. II). Пораду і згоду Сенату необхідні і для набрання чинності міжнародних договорів, що укладаються Президентом (розд. 2 ст. II Конституції). Сенат також здійснює вибори Віце-президента країни в екстраординарному порядку (поправка XII). Нарешті, йому належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту (розд. 3 ст. I).

Процедура дачі Сенатом "ради і згоди" на призначення Президентом країни позначених у Конституції посадових осіб являє собою по суті їх твердження Сенатом. Надійшли від Президента пропозиції направляються в постійні комітети (якщо інше не буде встановлено самим Сенатом), профіль діяльності яких відповідає діяльності призначуваних посадових осіб.

Комітет повинен обговорити кандидатуру і представити палаті свої рекомендації у вигляді доповіді. Доповідь розглядається Сенатом не раніше ніж на наступний день після його подання. Затвердження проводиться шляхом голосування по кожній кандидатурі окремо, якщо сам Сенат не прийме іншого рішення. На практиці списками голосуються призначення на менш значні посади.

Дача ж Сенатом згоди на заміщення ключових постів в системі виконавчої та судової влади аж ніяк не є суто формальною процедурою. Політичної історії США, в тому числі сучасної, відомі випадки відхилення Сенатом кандидатур, запропонованих Президентом. Так, за весь час свого існування Сенат відкинув близько 20% кандидатів у члени Верховного суду США.

1. Становлення та розвиток патримоніальної форми правління в Київській Русі

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов’янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров’ї декілька союзів племен, або князівств, об’єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великими об’єднаннями східнослов’янських племен ще до на­шестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи пле­мен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Про формування у східних слов’ян об’єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них ідеться про існування на території, де проживали слов’янські племена, трьох політичних центрів: Куяби, Славії та Артанії. Куяба була політичним об’єднанням південної групи слов’янських племен на чолі з поляна ми із центром у Києві. Славія, на думку окремих дослідників, — об’єднанням північної групи на чолі з новгородськими слов’янами; що ж стосується Артанії, то, очевидно, східні письменники мали на увазі південносхідну групу слов’янських племен.

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у про цесі східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII— IX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об’єднання під назвою «Руська земля», об’єднавши знач ну кількість союзів слов’янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. км і простягався на 700км на північ аж до Західної Двіни, або був справжньою державою, або ставав нею.

Правила у цьому державному об’єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літопи ом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хеталь-Масуді писав: «Першим із слов’янських царів є цар Діра».

23. Регіональні та губернські адміністративні установи

Губернські установи- сукупність адміністративних органів, за допомогою яких здійснювалося державне управління Російської імперії на губернському рівні. Установи могли бути мають постійний штат організаціями (правління, плати) та періодично збираються зборами (присутності, з'їзди, комітети, комісії). Губернські установи, в цілому очолювані чиновником міністерства внутрішніх справ - губернатором, перебували під початком різних міністерств і відомств. Основним законом, що регулює їх діяльність, був "Звід установ губернських". За "Загальному установі губернському" управлялося 49 губерніях Європейської Росії, окраїнні губернії управлялися за особливими установам. До складу губернських установ не входили судові та військові установи.

За "Загальному установі губернському" управлялися на 1913 рік 49 губерній: (Архангельська, Астраханська, Бессарабська, Віленська, Вітебська, Володимирська, Вологодська, Волинська, Воронезька, Вятска, Гродненська, Катеринославська, Казанська, Калузька, Київська, Ковенська,Костромська, Курляндска, Курська, Ліфляндська, Мінська, Могилевська, Московська, Нижегородська, Новгородська, Олонецка, Оренбурзька, Орловська, Пензенська, Пермська, Подільська, Полтавська, Псковська, Рязанська, Самарська, Санкт-Петербурзька, Саратовська, Симбірська, Смоленська, Таврійська, Тамбовська, Тверська, Тульська, Уфимська, Харківська, Херсонська, Чернігівська, Естляндську, Ярославська), то є всі регіони Європейської Росії, крім Області Війська Донського.

Губернські установи інших регіонів відрізнялися і були визначені особливими законоположеннями.

По "Установі про управління губерній Царства Польського" управлялися 9 губерній: Варшавська, Калішська, Келецька, Ломжинський, Люблінська, Петроковської, Плоцька, Радомська, Сувалкская. До 1913 року існувала Седлецька губернія, скасована при утворенні Холмської губернії. Всі ці регіони становили Варшавське генерал-губернаторство. Холмська губернія управлялася по тому ж укладенню, але з деякими модифікаціями, так як не підпорядковувалася Варшавському генерал-губернатору.

По "Установі управління Кавказького краю" управлялися 13 регіонів: губернії Бакинська, Елізаветпольской (Елісаветпольской), Кутаїський, Тіфліська, Чорноморська, Єреванська, області Батумська, Дагестанська, Карсський, Кубанська, Терська і округи Сухумський і Закатальський. Всі ці регіони становили Кавказьке намісництво. управління Чорноморської губернією мало особливості.

24. Станові установи Російської імперії

Із створення Російської централізованої держави і аж до 1917 р. в Росії існували стани, межі між якими, а також їхні права та обов'язки законодавчо визначалися і регулювалися урядом. Спочатку, в XVI-XVII ст. на Русі були порівняно численні станові групи зі слабо розвиненою корпоративною організацією і не дуже чітке розмежування між собою в правах.

Надалі, в ході петровських реформ, а також в результаті законодавчої діяльності наступників Петра I, в особливості Катерини II, відбулася консолідація станів, формування станово-корпоративних організацій та установ, стали більш чіткими міжстанові перегородки. При цьому специфіку російського суспільства складали більш широкі, ніж у багатьох інших європейських країнах, можливості переходу з одного стану в інше, в тому числі підвищення станового статусу через державну службу, а також широке включення до складу привілейованих станів представників увійшли до Росії народів.

Після реформ 1860-х рр.. станові відмінності стали поступово згладжуватися, а після Лютневої революції 1917 р. питання про скасування станів був поставлений до порядку денного і готувався Тимчасовим урядом. Всесословний характер майбутньої Російської республіки повинен був бути визначений Установчими зборами. Але ще в серпні 1917 р. був підтверджений, аж до законодавчого вирішення питання, колишній порядок внесення до метричні записи про народження відомостей про становому походження.

Офіційне скасування станів здійснили більшовики.

Всі стани Російської імперії ділилися на привілейовані та податні. Відмінності між ними полягали в правах на державну службу та чинування, правах на участь в державному управлінні, правах на самоврядування, права по суду і відбування покарання, правах на власність і торгово-промислову діяльність і, нарешті, права на отримання освіти.

Станове становище кожного російського підданого визначалося його походженням (за народженням), а також її службовим становищем, освітою і родом занять (майновим становищем), тобто могло змінюватися в залежності від просування на державній - військової або цивільної - службі, отримання ордена за службові та позаслужбові заслуги, закінчення вищого навчального закладу, диплом якого давав права на перехід в вищий стан, і успішної торгово-промислової діяльності. Для жінок підвищення станового статусу було можливо також шляхом шлюбу з представником більш високого стану.

Держава заохочувала спадкування професій, що проявлялося у прагненні дати можливість отримання спеціальної освіти за рахунок скарбниці, в першу чергу дітям фахівців даного профілю (гірських інженерів, наприклад). Так як жорстких меж між станами не існувало, їх представники могли переходити з одного стану в інше: за допомогою служби, нагороди, освіти, успішного ведення якого справи. Для селян-кріпаків, наприклад, віддавати дітей у навчальні заклади означало вільний стан для них у майбутньому.

Функції по охороні та посвідченню прав і привілеїв усіх станів належали виключно Сенату. Він розглядав справи про доведення станових прав від ділових осіб і про перехід з одного стану в інший. Особливо багато справ відклалося у фонді Сенату з охорони прав дворянства. Він розглядав докази і стверджував у правах на дворянське гідність і на почесні титули князів, графів і баронів, видавав грамоти, дипломи та інші акти, що засвідчують ці права, складалися герби і гербовник дворянських родів і міст; відав справами про виробництво за вислугу років у цивільні чини до п'ятого класу включно. З 1832 р. на Сенат було покладено причислення до почесного громадянства (особистому і потомственому) і видача відповідних грамот і свідоцтв.

Сенат здійснював також контроль за діяльністю дворянських депутатських зібрань, міських, купецьких, міщанських і ремісничих товариств.

Основні етапи історії російських станів, способи визначення приналежності до них і шляху до "сопрічісленію", їх права та обов'язки доцільно розглядати окремо по кожному стану.

25. Державні інституції України періоду Української Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.

19 березня у Києві відбулась стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення УЦР вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо питання автономії України. 5-7 квітня відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес як перший крок до організації державності, делегатами на якому були понад 900 представників від демократичних організацій України, а також Росії і Польщі. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають на території України; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив УЦР організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Конгрес обрав депутатів УЦР і виконкому УЦР; головою УЦР обрано М.Грушевського, його заступниками у Раді – В.Винниченка і С.Єфремова, у виконкомі – Ф.Крижанівського і Д.Антоновича. Тож Конгрес оформив ідеологічні і організаційні основи національно-державного будівництва. УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України. Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Активізувались контакти Тимчасового уряду Росії з УЦР і на особистому, і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулась у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з’їзди: військовий, селянський і робітничий. Всеукраїнський військовий з’їзд ухвалив рішення про українізацію армії; із солдат запасу – українців - було сформовано Перший полк ім. Б.Хмельницького. На місцях було утворено губернські, повітові і міські “українські ради”. Але до літа 1917 р. відносини УЦР з Тимчасовим урядом значно загострились через політичну лінію загальноросійської влади.

26. Гетьманат Скоропадського: система центрального та територіального управління

29 квітня 1918 П. П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці з січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

29 квітня 1918 делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Сам Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відновити армію і адміністративний апарат, яких на той час фактично не існувало, і з їх допомогою відновити порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств рахунок зменшення простір найбільших маєтків ». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. У той же день у Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень.

У той же день було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відклікнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Згідно з цим документом, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава грунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно «Законам ...», вся влада, в тому числі законодавча, зосереджувалася в руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голови) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української Держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з'їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Яких-небудь серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, тому Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Разом з тим, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці і суспільному житті.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновленню приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів в Німеччині та Австро-Угорщині. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньої запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.

27. Директорія. Система влади УНР

Директорія УНР— найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 року) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам´янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С Петлюрою.

Петлюра Симой Васильович (1879—1926) —державний, політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім´ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В 1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 року призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 року, не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 року виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом.

28. Створення та еволюція територіальних органів влади Радянської України в 1920-1937рр.

Однією із недостатньо вивчених (у порівнянні із повоєнним періодом) сторінок історії органів та військ державної безпеки СРСР стала розбудова їх мережі на землях Західної України, що увійшли до складу радянської федерації у 1939–1940 роках. З погляду вивчення минулого вітчизняних спецслужб порушена проблема повчальна, адже становлення згаданих структур відбувалося в обстановці початку Другої світової війни, наближення нападу Німеччини, а з іншого боку – за умов радянізації регіону й жорсткого протистояння між радянськими силовими структурами й українським національно-визвольним рухом з однієї сторони, та між спецслужбами СРСР та нацистської Німеччини – з іншої.

У працях дослідників історії Другої світової війни та участі в ній спецслужб – В.Бихова, Л.Бурдіна, Т.Вронської, К.Гальського, А.Гордієнка, В.Гриневича, І.Дорошенка, О.Іванкова, І.Ілюшина, О.Калиниченка, В.Клименка, В.Козенюка, В.Коровіна, В.Нікітченка, О.Пшеннікова, І.Хамазюка, В.Чернявського, А.Чугунова, В.Чернявського, Б.Шульженка й інших знайшли відображення окремі питання організації органів держбезпеки та прикордонних військ у згаданому регіоні, розвідувально-підривної активності спецслужб Німеччини напередодні війни, підпільної діяльності українських та польських націоналістичних сил, протиборства з ними НКВС-НКДБ.

Можливості дослідження особливостей розбудови та оперативно-військової діяльності НКВС СРСР та УРСР в Західній Україні значно розширилися із виходом капітального збірника документів Галузевого державного архіву СБ України «Радянські органи державної безпеки у 1939–червні 1941 року».

Разом з тим, творення та діяльність органів та військ держбезпеки в регіоні потребують спеціального, комплексного дослідження. У даній статті ми ставимо за мету стисло розглянути на основі документальних матеріалів й узагальнення наукових доробків попередників провідні фактори, котрі обумовлювали особливості розбудови, завдання й основні напрями діяльності органів та військ держбезпеки, процес їх становлення і окремі важливі оперативно-військові заходи.

29. Німецька окупаційна система влади та управління на українських землях в роки Великої Вітчизняної війни

Здобутки партизан були оцінені керівництвом СРСР, зокрема, в постанові ЦК ВКП(б) від 15 липня 1943 року зазначено: “Велику роль в розвитку партизанського руху на Україні відіграли рейди партизанських з’єднань Ковпака, Сабурова, Федорова, Наумова, оскільки ці рейди дали можливість активізувати населення сіл, поширити партизанський рух в різних областях України”.

Силу партизан змушені були визнати і самі фашисти. Гітлерівський генерал Ноймар в донесенні від 28 квітня 1943 року в штаб групи армій “Південь” писав: “…діяльність партизан в усіх районах активізувалася, вони добре озброєні. На відстані 5-7 км від залізниці партизани – господарі ситуації. За останні дні були здійснені вибухи залізничного шляху на очах у німецьких солдатів, і не дивлячись на те, що патрулі проходять один за одним кожні 18 хвилин, вони встигають закладати міни під рейки”.

З виходом Червоної Армії на Правобережжя Дніпра, наближенням фронтової смуги до районів дії партизан в їхній тактиці з’явилися нові прийоми боротьби – захоплення важливих об’єктів інфраструктури або опорних пунктів та утримання до підходу частин армії.

Але проводячи глибоку розвідку в тилу ворога та добуваючи відомості про розміщення складів боєприпасів ворога, безцінні дані про ворожі укріплення тощо, партизани стали незамінними помічниками для військових розвідників.

Зокрема, розвідники з групи “За Батьківщину” (командир В. Храпко) діяли на базі з’єднання

На початку листопада 1943 р. вони виявили наявність укріплень в районі Мозиря, Коростеня і Житомира, повідомили про будівництво лінії оборони вздовж траси Житомир–Київ і про концентрацію артилерійських частин на цій ділянці.

Підпільники, яких за різними даними нараховувалося понад 200 тисяч осіб, збирали і передавали розвідувальну інформацію, брали участь у диверсіях, виводили з ладу обладнання та важливі об’єкти інфраструктури окупантів, інформували населення про дії радянських військ, проводили агітаційну роботу серед місцевих мешканців та сприяли створенню нових та поповненню діючих загонів народних месників.

Особлива увага приділялась застосуванню підпіллям друкованих засобів агітації. Для цього підпільники забезпечувались радіоприймачами, портативними типографіями та друкарськими машинками. Листівки, що готувались та розповсюджувались, як правило, присвячувались найбільш важливим і актуальним питанням боротьби із фашистським режимом. Особливо широко підпільники намагались розповсюджувати радісні новини про військові успіхи країни.

Широко залучали партизани місцевих підпільників і населення як провідників при форсуванні річок, веденні боїв. Також місцеві жителі забезпечували партизан розвідувальною інформацією про дислокацію ворожих військ і об’єктів, про каральні експедиції тощо.

В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків.

1. Румунська окупаційна влада та управління на українських землях в роки Великої Вітчизняної війни

У той час як демократичні держави ніяк не могли домовитися, агресивні держави, навпаки, активно об'єднувались. У 1936—1937 роках утворився блок Німеччини, Італії та Японії, так званий «антикомінтернівсь-кий пакт» (вісь Рим — Берлін — Токіо). У 1936—1939 роках Німеччина та Італія почали пряму інтервенцію проти Іспанії, підтримавши встановлення фашистського режиму генерала Франко. Позиція європейських країн щодо громадянської війни в Іспанії була різною: Англія і Франція дотримувались політики «невтручання», а СРСР допомагав республіканському уряду.

Політика «невтручання» мала негативні наслідки: у 1938 році Німеччина перейшла до відкритих територіальних вимог в Європі. Спочатку до Німеччини була приєднана Австрія (аншлюс), а потім жертвою німецької агресії стала Чехословаччина. Гітлер висунув вимогу до уряду цієї країни передати Німеччині Судетську область, де більшість населення становили німці. Чехословаччина мала можливість відстояти свою територіальну цілісність, для цього у неї була і добре озброєна армія, і надійні прикордонні укріплення. Крім того, їй обіцяв допомогу Радянський Союз, який пересунув до свого західного кордону близько 30 дивізій.

Але уряд Чехословаччини відмовився від радянської допомоги. В результаті доля Судетської області (а отже і усієї Чехословаччини) вирішувалась на конференції в Мюнхені 29—30 вересня 1938 року, де керівники урядів Німеччини, Італії, Франції та Великобританії без участі представників Чехословаччини прийняли рішення про передачу Судет Німеччині («Мюнхенський зговір»). Західні держави фактично зрадили Чехословаччину. Політика «загравання з агресором», як виявилось, дорого коштувала Європі. Апетити нацистів зростали: уже в березні 1939 року Німеччина окупувала всю Чехословаччину, а невдовзі фашистська Італія захопила Албанію.

1. Західноукраїнська народна республіка: система влади

Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка(за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Республика; ЗУНР) — українська держава, що існувала протягом 1918–1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки(ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.