Основні періоди та етапи формування політичної карти світу

Формування сучасної політичної карти і сучасного світового господарства — дуже тривалий історичний процес, упродовж якого людство подолало шлях від «первісного стада» до епохи ЕОМ та атомної енергії. Після поділу суспільства на класи і появи перших державних утворень почалося формування політичної карти світу.

Оскільки політичне й економічне життя є взаємопов'язаними, розглядати основні етапи розвитку політичної карти світу необхідно в контексті її зв'язку з економічною ситуацією в певній суспільно-економічній формації. Відповідно до цього в розвитку політичної й економічної карти світу виділяють такі періоди:

Давній період (від епохи виникнення перших форм держави до V ст. н.е.). Охоплює епоху рабовласницького ладу. Тут розширюється видобування корисних копалин, починається будівництво вітрильних суден, іригаційних систем тощо. Швидко збільшується кількість населення Землі, яка на початку нашої ери досягла 250—300 млн осіб.

Виникають міста — спершу як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі, яка особливо швидко розвивалася в Середземномор'ї, Південній і Південно-Східній Азії. З містами пов'язаний також розвиток науки, мистецтва, архітектури. Вважають, що в періоди розквіту Рима та Константинополя в них мешкало від 500 до 700 тис. жителів.

Розвиток продуктивних сил і товарного господарства зумовив появу надлишкового продукту, приватної власності, розподіл суспільства на класи й утворення держав. Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Разом з першими державами виникають і дві основні форми державного ладу: монархія (Давній Єгипет, Вавилон, Ассирія, Персія, Римська імперія), республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Давній Рим).

Головним способом поділу територій у цей період були війни.

Середньовічний період (V—XV ст.). Це епоха феодалізму. Для неї характерний подальший поступовий розвиток продуктивних сил. Утворюється внутрішній ринок держав, долається відокремленість господарств і районів. Головною галуззю економіки в усіх країнах є сільське господарство, розвиваються городництво, садівництво, виноградарство. З'являються зачатки спеціалізації сільськогосподарських районів.

Особливо швидко зростає виробництво: в Європі — ремісницького сукна, металовиробів, зброї; в Азії — бавовняних і шовкових тканин, парчі, килимів, паперу, порцеляни. Значних успіхів досягає мореплавство. Зроблено важливі географічні відкриття.

Чисельність населення в цей період через значну смертність зростає досить повільно і до 1500 р. досягає 400—500 млн осіб, з яких 60—70 % припадає на Азію. В Європі й Азії виникають міста як центри ремесла, торгівлі, освіти, політичного життя.

На першому етапі розвитку феодалізму за повного переважання натурального господарства і низького рівня поділу праці політична карта була вкрай роздрібненою і нестійкою (через майже безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації виникають і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Індія, Китай та ін.). Майже єдиною формою державного правління протягом усієї феодальної епохи залишається монархія, переважно абсолютна.

На думку російського географа І. Вітвера, головним географічним чинником, що перешкоджав розширенню господарських і культурних зв'язків, був океан. Саме цим пояснюється ізольований впродовж тисячоліть розвиток Америки, яка до приходу європейців взагалі не знала феодалізму.

Новий період (кінець XV ст. — завершення Першої світової війни в XX ст.). Епоха зародження, зростання й встановлення капіталістичних відносин. У цей період технічний прогрес охоплює всі галузі промисловості, нові поштовхи для розвитку одержали торгівля і транспорт. Відбувається зміцнення внутрішніх ринків, культура знаходить своє вираження в ідеології Відродження, русі Реформації, у швидкому розвитку природничих наук, у тому числі географії. Прискорюється процес формування націй.

Зародження капіталізму зумовило зміни у розміщенні населення. Зростає кількість міст, збільшується їхня людність. Зубожіння селян і ремісників сприяло масовим міграціям населення.

Великі географічні відкриття значно вплинули на формування політичної карти світу і всього світового господарства. Головні наслідки цих відкриттів:

1) виникнення трьох перших колоніальних імперій: Іспанської (в Америці), Португальської та Голландської (в Азії);

2) початок європейських колоніальних загарбань;

3) виникнення світової торгівлі, що сприяло утворенню світового ринку.

За короткий період в орбіту міжнародних зв'язків, хоча й різною мірою, були залучені всі частини світу.

Але ці зв'язки були однобічними: із колоній в Європу вивозили дорогоцінні метали, прянощі, перли, цукор, чай, опіум, а також рабів. Великими портами Європи стали Лісабон і Севілья, а згодом — Антверпен і Амстердам.

Період промисловихпереворотів (середина XVII ст. — кінець XIX ст.) ознаменувався буржуазними революціями, найзначнішою з яких була Велика Французька революція. У цей час абсолютні монархії поступаються місцем республікам (Франція) або конституційним монархіям (Англія, Нідерланди).

Швидко зростає чисельність населення світу (із 550 млн у 1650 р. до 1250 млн у 1850 р.), що призвело до збільшення його концентрації в містах. Виникають масові міжконтинентальні міграції, переважно із Старого (Європи) в Новий Світ (Америку), формуються нові нації.

Протягом усього періоду зберігається промислове, торгове, фінансове і військове домінування Англії. Лондон став найбільшим містом, портом, банківським центром світу. Найбільший вплив на політичну карту світу мало формування Британської колоніальної системи.

Основні періоди та етапи формування політичної карти світу Англія захопила величезні території, в тому числі Індію, Канаду, Австралію, Південну Африку, загальною площею понад 22 млн км2, а володіння Іспанії, Нідерландів і Франції або не зросли, або різко скоротилися.

Так, внаслідок національно-визвольного руху в Латинській Америці майже усіх своїх колоній позбавилася Іспанія, що значно збільшило перевагу Англії.

Головна риса економічних відносин у період розвитку капіталізму — інтернаціоналізація господарського життя і поглиблення міжнародного географічного поділу праці. Розвиток політичної й економічної карти світу зумовив появу таких напрямів у географії, як країнознавство, камеральна статистика (описове державознавство), комерційна географія, з'являються перші концепції розміщення виробництва тощо.

Завершальна стадія періоду вирізняється бурхливим розвитком нових галузей — електроенергетики, добування нафти, машинобудування, хімічної промисловості. Важка промисловість почала переважати над легкою.

Водночас посилюється концентрація виробництва і капіталу, що зумовило появу монополій. При цьому виробнича концентрація супроводжується територіальною, з'являються значні промислові райони і центри, зароджуються перші промислово-міські агломерації.

Істотні зміни спостерігаються на транспорті, особливо внаслідок винаходу двигуна внутрішнього згоряння.

Інтенсивно будуються залізниці, які сполучають внутрішні частини континентів; у Росії, США, Канаді побудовано перші трансконтинентальні магістралі. На морському транспорті вітрильний флот замінюється на паровий, споруджуються Суецький і Панамський канали.

У політичному житті відбувається новий територіальний перерозподіл світу, насамперед в Африці й Океанії. Він призводить до нового значного розширення Британської імперії, територія якої зросла до 33 млн км2. У багато разів збільшуються колонії Франції. Утворюються нові колоніальні імперії — Італія, Німеччина, Бельгія, США, Японія. Так, у 1876 р. лише 10 % території Африки належало західноєвропейським країнам, тоді як у 1900 р. — вже 90 % . Політична стабільність у цей період була недовгою. Відбувається постійна боротьба за перерозподіл уже поділеного світу, що призводить до нових загарбницьких війн, а потім і до глобальної події початку XX сторіччя — Першої світової війни 1914—1918 рр.

49. Ґрунти світу. Ґрунт– це верхній пухкий шар гірських порід, перероблений спільними діями компонентів неживої та живої природи (сонячне тепло, повітря, вода, рослини, тварини, бактерії). Гірські породи (пісок, глина, лес) відіграють визначальну роль у формуванні ґрунту тому їх називають материнськими породами.

Головною складовою ґрунту є гумус (перегній), що визначає родючість ґрунту – чим потужніший вміст гумусу, тим родючіший ґрунт.

Різноманітність чинників ґрунтоутворення визначає надзвичайне різноманіття ґрунтів, яких налічують сотні видів. В основу їх класифікації покладено відмінність ґрунтів за будовою, складом, кольором, потужністю гумусового шару.

До найважливіших факторів ґрунтоутворення відносять розподіл тепла і вологи, тому кожній природній зоні відповідають певні типи ґрунтів. Так, найпоширеніші червоно-жовті ґрунти вологих екваторіальних лісів утворені під впливом значної кількості тепла і вологи. Далі від екватора вони змінюються на сформовані за умови перемінного зволоження червоні ґрунти. В пустелях сірі та бурі пустельні ґрунти формуються під впливом надлишку тепла та недостатнього зволоження. Вони фактично не мають гумусу і тому землеробство тут можливе за умови штучного зволоження (оазиси) чи вздовж долин річок, де формуються особливі інтразональні ґрунти – алювіальні річкових долин. Далі під впливом різного співвідношення тепла та вологи, змінюючи один одного, ідуть сірі лісові, підзолисті ґрунти тощо. Найродючішими ґрунтами на Землі є чорноземи, що становлять одне з найбільших багатств нашої держави.

Ґрунтовий покрив може суттєво змінюватись під впливом людської діяльності. Відомо багато прикладів, коли завдяки безвідповідальній діяльності людини на місці колишніх родючих земель виникали кар'єри, терикони, смітники тощо. Запобігти цьому покликана рекультивація земель (відновлення порушених земель) та комплексний підхід, що має максимально враховувати всі наслідки для навколишнього середовища, які може спричинити господарська діяльність людини.

50.Країни Західної Європи межують з 4 іншими регіонами Європи:Північною, Південною, Східною та Південно-Східною Європою. Регіон охоплює 11 країн: Австрія, Бельгія , Велика Британія, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди , ФРН ,Франція, Швейцарія

Економіко-географічне положення (ЕГП) країн регіону характеризують:

1) відносна компактність і межування більшості країн між собою. При цьому природні умови регіону не тільки не створюють перешкод для відносин між країнами, а навпаки, сприяють їх розвитку. Гірські території давно освоєні й не становлять особливих труднощів для транспортних зв’язків (побудовано численні тунелі);

2) приморське розташування більшості країн. Регіон омивається морями Атлантики (Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним) та має безпосередній вихід у відкритий океан. Естуарії численних рік (Темзи, Сени, Ельби та ін.) заходять глибоко у суходіл, що здавна сприяло розвитку морського господарства. Вихід до Атлантичного океану та його морів створює зручні передумови для торгівлі з усім світом;

3) центральне положення щодо інших чотирьох регіонів Європи. Територією Західної Європи проходять зв’язки між Північною, Південною, Східною й Південно-Східною Європою.

Всі країни регіону входять до ООН і ЄС; ФРН, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург є членами НАТО (Франція у 1966 році вийшла з військової структури цієї організації).

51. Південно-західна Азія. Чисельність населення. У південно-західноазіатських країнах мешкають понад 254 млн осіб. Більше 80 % населення проживає у Туреччині, Ірані, Іраку, Афганістані, Саудівській Аравії. Максимальна чисельність його в Ірані (67,3 млн осіб), мінімальна — у Катарі (0,55 млн осіб). Демографічні особливості. Вплив ісламу на життя більшості країн позначився і на демографічних показниках: простежується швидке зростання населення, «демографічний вибух».Показники народжуваності дуже високі — 20-35 %о на рік. Середні щорічні темпи приросту населення — 2,8 %. Максимальні значення спостерігаються в Катарі та ОАЕ (5,8 %), Йорданії (4,7 %), Омані (4,5 %), Саудівській Аравії, Ємені, що є одними з найвищих рівнів у світі; мінімальні — у Грузії (0,2 %), Кувейті, Азербайджані, Вірменії, Туреччині (1,7 %), на Кіпрі (1,2 %). Смертність за останні десятиріччя знизилася, а середня тривалість життя зросла. Рівень дитячої смертності в окремих країнах ще дуже високий, наприклад в Афганістані — майже 150—200 %о на рік (один із найвищих у світі).

Чоловіки чисельно переважають над жінками — 53 % населення. У всіх мусульманських країнах діти і молодь у віковій структурі населення становлять 33 %.Кількість літніх людей у регіоні незначна (5 %), але спостерігається тенденція до її збільшення за рахунок зростання тривалості життя. У чоловіків вона становить 67 років, у жінок — 71 рік.

Расовий склад. Переважна більшість населення регіону належить до південної расової групи великої європеоїдної раси. Виділяється значною пігментацією шкіри, темним, переважно чорнявим хвилястим волоссям, темними (карими та чорними) очима.

Етнічний склад. Дуже строкатий і представлений кількома мовними сім'ями: семіто-хамітська сім'я (арабське населення регіону, євреї Ізраїлю); алтайська сім'я (турки, азербайджанці, турки-кіпріоти); картвельська сім'я (грузини) та індоєвропейська сім'я (іранська група — перси, курди, белуджі, пуштуни; вірменська група — вірмени; грецька група — греки-кіпріоти).У кожній країні проживають національні меншини. Зокрема, понад 50 % азербайджанців світу зосереджено в Ірані (Іранський Азербайджан); курди становлять 20 % населення Туреччини та Іраку, багато їх в Ірані та Сирії; в Грузії, Вірменії та Азербайджані значна кількість росіян; в Афганістані 25 % населення припадає на таджиків, що мешкають на півночі країни; у Лівані 4 % вірмен; у Бахрейні, Катарі, ОАЕ, Кувейті корінне населення становить всього 50—60 %, а решта — іноземні робітники з інших країн регіону.

Релігійний склад. Більшість населення сповідує іслам різних напрямів: сунізм (переважна частина ісламських країн), шиїзм (Іран, частково Ірак, Азербайджан, Ємен), ваххабізм — Саудівська Аравія, хариджизм (ортодоксальний іслам) — Оман.

Регіон є батьківщиною ісламу. На його території містяться святі для кожного мусульманина міста — Мекка (найсвятіше місто в ісламі), де, за легендою, народився Мухаммед, і «місто пророка» — Медина, де на місці будинку, в якому, як стверджується, помер Мухаммед, споруджена велична мечеть Ель-Харам, із гробницею засновника ісламу та інших «святих». Паломництво сюди є одним із п'яти «стовпів» ісламу. Значну роль у житті деяких мусульманських країн регіону, особливо в Ірані, відіграє ісламський фундаменталізм.

Євреї Ізраїлю сповідують іудаїзм — офіційну релігію в державі, хоча законодавче це не підтверджено. Проте вплив рабинату на внутрішнє життя ізраїльського суспільства дуже великий. Рабини контролюють питання шлюбу і сім'ї, оскільки лише вони уповноважені оформляти акти цивільного стану, стежать за дотриманням кашрута (правил приготування, вживання і збереження харчових продуктів) і суботи (шабату), що вимагає припинення будь-якої виробничої та службової діяльності.Релігійні свята в Ізраїлі є одночасно і державними.Греки-кіпріоти і грузини — православні, а вірмени належать до вірмено-григоріанської церкви. Приблизно 1/2 населення Лівану — представники місцевих християнських церков католицького і православного напрямів.