Машинобудівний комплекс України

Машинобудування виникло в Україні у першій половині XIX століття. На початку XX століття відносно розвинутими були тільки с/г й транспортне машинобудування (виробництво паровозів, вагонів, суден). У післявоєнний час створено нові галузі: приладобудування, авіаційна, електронна промисловість, виробництво обчислювальної техніки та ін.

Виробничі особливості і фактори розміщення.Основною сировиною для машинобудування є продукція металургійного комплексу. Поряд з тим воно не може обійтися без великої кількості конструкційних матеріалів, які виробляють лісова, хімічна, легка галузі промисловості. Деякі види машинобудування (виробництво екскаваторів, устаткування для металургії тощо) потребують великої кількості металу. їх відносять до металомістких галузей комплексу. В цілому підприємства машинобудування в Україні споживають третину виготовленого прокату, а також 40% чавунного та 2/3 сталевого литва. Більшість галузей машинобудівного комплексу необхідно віднести до трудомістких. Особливо це характерно для приладобудування, електронного тощо, де металу споживається мало, але необхідно затратити багато праці для виробництва продукції. На цих підприємствах зайнята велика кількість кваліфікованих трудових ресурсів.

Для машинобудування характерні спеціалізація і кооперування підприємств. Це зумовлено тим, що на виробництво більшості сучасних машин (літаків, комп'ютерів, телевізорів) потрібно десятки тисяч різноманітних деталей. Налагодити їх випуск на одному підприємстві просто неможливо. Тому машинобудівні заводи часто мають вузьку спеціалізацію (подетальну й предметну). Машинобудівні підприємства повинні мати десятки, а то й сотні зв'язків з іншими підприємствами, які постачають деталі, комплектуючі, сировину. Тобто, кооперування є необхідною формою організації виробництва у машинобудівному комплексі.

Технологічні особливості підприємств машинобудівного комплексу, що випускають дуже різноманітну продукцію, мають подібну структуру. Кожен завод має чотири основні цехи: ливарний, ковальсько-пресовий, механічний та складальний. У першому цеху з металів чи сплавів відливають різні деталі. У ковальсько-пресовому — відбувається штампування деталей на пресах або кування з прокату чи злитків. Виготовлені в обох цехах деталі обробляють у механічному цеху на металообробних верстатах. Складають кінцеву продукцію з виготовлених на заводі привезених з інших підприємств деталей у складальному цеху.

Галузевий склад, форми організації виробництва, технологічні особливості зумовлюють фактори, що визначають розміщення машинобудівних підприємств. Основними з них є: сировина (металургійна база), кваліфіковані трудові ресурси, транспортні шляхи і споживач. Підприємства машинобудівного комплексу побудовані переважно в містах, де є кваліфіковані трудові ресурси і перетинаються транспортні магістралі. До великих міст тяжіють особливо трудо- і наукомісткі галузі машинобудівного комплексу металомісткі — до районів з розвинутою чорною металургією.

Виробництво с/г техніки, обладнання для вугільної, нафтової, харчової промисловості орієнтуються на споживача. Часто поєднуються два, три, всі чотири основні фактори розміщення машинобудівних підприємств. Дуже мала залежність від природних умов і ресурсів визначила майже рівномірне розміщення м/б на території України.

Географія та проблеми комплексу.Підприємства, що виробляють машини й устаткування для металургії, гірничодобувної, хімічної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, відносять до важкого машинодування. Вони розміщені переважно на Донбасі та Придніпров'ї. До найбільших у підгалузі належать Новокраматорськ та Горлівський машинобудівні, Харківський турбінний заводи. Великими центрами важкого машинобудування є також Донецьк, Луганськ, Кривий Ріг, Дніпропетровськ.

Транспортне машинобудування спеціалізується в Україні на виробництві практично всіх транспортних засобів. Тепловозобудування зосереджене в Луганську й Харкові. У Луганську налагоджується і виробництво трамваїв. Вантажні вагони виробляють у Стаханові, Дніпродзержинську, Кременчуку, цистерни — у Маріуполі.

Розвинуте в нашій країні суднобудування, найбільшим центром якого є Миколаїв. Тут працюють три суднобудівні заводи, що випускають морські судна різного призначення. Центрами морського суднобудування є також Херсон, Київ, Керч, а річкового — Київ, Запоріжжя, Херсон, Ізмаїл.

Автомобілебудування розвинено у Львові (автобусний завод та завод автонавантажувачів), Кременчуку (завод великовантажних автомобілів, де налагоджено й випуск мікроавтобусів «Івеко» спільно із шведською фірмою), Запоріжжі та Іллічівську (заводи легкових автомобілів), Луцьку (завод вантажо-пасажирських автомашин «Волинянка»), Мелітополі (моторний завод). Розпочато випуск тролейбусів у Львові, Дніпропетровську та Києві, автобусів малої місткості у Черкасах.

Центрами літакобудування в Україні є Київ і Харків, Запоріжжя (авіадвигуни), виробництва космічної техніки — Дніпропетровськ.

Електротехнічне машинобудування, яке спеціалізується на випуску електричних двигунів, апаратів, приладів, кабелю та іншої продукції, що призначена для передачі і споживання електроенергії, репрезентоване заводами в Харкові, Києві, Запоріжжі, Полтаві, Львові, Донецьку тощо.

Підприємства електронної й радіотехнічної промисловості розташовані переважно у великих містах, де зосереджені висококваліфіковані трудові ресурси, науково-дослідні інститути. Серед них виділяються Львівські заводи телевізорів, кінескопів, Київські заводи телевізорів, магнітофонів, транзисторних радіоприймачів, електронно-обчислювальних машин, а також телевізорні заводи Дніпропетровська і Сімферополя, електронних мікроскопів у Сумах.

Найбільшими центрами верстато- і приладобудування в Україні є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Краматорськ, Запоріжжя, Донецьк, Львів.

Основні підприємства тракторного і с/г машинобудування розмішені в Харкові (тракторний завод), Дніпропетровську, Тернополі, Ромнах (бурякозбиральних комбайнів), Херсоні (кукурудзозбиральних комбайнів), Кіровограді (тракторних сівалок), Одесі (плугів і культиваторів), Хмельницькому (кормозбиральних комбайнів). В Олександрії налагоджується випуск зернозбиральних комбайнів «Лан», а у Харкові — «Бізон».

Основні проблеми машинобудівного комплексу України пов'язані із необхідністю розвитку економічних зв'язків у постачанні комплектуючих, втратою традиційних ринків збуту продукції, орієнтацією підприємств на випуск продукції військового призначення, а також технічною відсталістю і низькою, порівняно з міжнародними стандартами, якістю виробів. Зараз важливо є налагоджувати випуск комплектуючих усередині країни, урізноманітнювати асортимент і якість продукції, яка необхідна, перш за все, для власного споживання, а також має важливе експортне значення.

Програма конверсії підприємств ВПК (перепрофілювання їх на випуск мирної продукції) переглянута і деякі заводи відновлюють виробництво озброєння, яке має попит на світовому ринку.

41. Мегасистема органічного світу Землі являє собою складну систему поділу всіх живих організмів на окремі царства (віруси,дроб’янки,гриби, рослини,тварини), види,роди та інші одиниці таксономічного ряду.

Надцарство доклітинних організмів представлено єдиним царством вірусів (лат. virus – отрута). Віруси є облігатними (лат.obligo – зобов’язую), тобто обов’язковими внутрішньоклітинними паразитами і не здатні розмножуватися поза господарем – клітиною.

Віруси є найдрібнішими збудниками інфекційних хвороб. Розмірами вони значно менші від бактерій і майже всі проходять крізь бактеріальні фільтри. Їх розміри сягають від 20 до 400 нм (нанометр=1×10-9 м). Прості віруси складаються з нуклеїнової кислоти (НК) одного типу дезоксирибонуклеїнової (ДНК) або рибонуклеїнової кислоти (РНК) та білка. Складні віруси містять ліпіди, вуглеводи та іони металів. Віруси виконують важливу редуцентну (лат. reducens або reducensis– той, що повертає назад, відновлює) функцію, повертаючи вабіотичну (мінеральну) форму рештки відмерлих організмів. Загальна кількість відомих нині вірусів становить понад 900.

Надцарство прокаріотпредставлене царством дроб’янок (Schizophita). До цього царства належать два відділи: бактерій тасиньо-зелених водоростей (фікоціанів).

Бактерії (Bacteriophyta) (грец. βακτήριον – паличка) – мікроскопічні, здебільшого одноклітинні, дуже різноманітні за функціями і формою організми.

Особливе значення мають азотофіксуючі, зокрема бульбашкові, бактерії, що здатні нагромаджувати азот з атмосферного повітря. Окрім підвищення родючості ґрунтів і впливу на врожайність сільськогосподарських культур, бактерії використовують у процесі виготовлення вітамінів, амінокислот, антибіотиків, ферментних препаратів, деяких харчових продуктів тощо. Також бактерії виконують надзвичайно важливу санітарну функцію, очищаючи природне довкілля від відмерлих решток організмів, частина з них, зокрема патогенні, можуть спричинювати в організмі людини різні інфекційні захворювання.Синьозелені водорості називають ще ціанобактеріями й архебактеріями. Саме ці організми відіграли суттєву роль у збагаченні первинної атмосфери Землі киснем. Вони активні учасники процесів формування й руйнування гірських порід та ґрунтів.

Гриби — група гетеротрофних організмів, які не мають хлорофілу. Гриби об'єднують в окрему систематичну групу — царство (поряд з царствами тварин і рослин) Це одноклітинні і багатоклітинні організми. На сьогодні систематики налічують більше 100 тис. видів грибів.

Гриби займають проміжне положення між тваринами і рослинами, оскільки характеризуються рядом ознак, що роблять, їх подібними з одного боку до тварин (в оболонці є хітин, запас поживних речовин у вигляді глікогену, в результаті обміну речовин утворюється сечовина), а з другого — до рослий (необмежений ріст, адсорбтивний тип живлення, тобто всмоктування). Гриби-сапрофіти живляться мертвими органічними речовинами, а гриби-паразити можуть жити на рослинах, тваринах і людині. Є також перехідні форми грибів (трутовики тощо), які частину свого життя існують як сапрофіти, а іншу частину — як паразити. Гриби-сапрофіти живуть на опалому листі, деревині і перегної.

Багато видів грибів живуть у симбіозі з водоростями і вищими рослинами.Царство рослин налічує понад 500 тисяч видів. Усі рослини поділяються на 2 відділи: Справжні зелені водорості (Chlorophyta), до яких відносять більшість зелених водоростей, і Вищі рослини (Streptophyta), до якого відносять деякі складнші зелені водорості та всі наземні рослини.

Станом на початок 2010 року за даними Міжнародного союзу охорони природи (IUCN) було описано близько 320 тисяч видів рослин, з них близько 280 тисяч видів квіткових, 1 тисяча видів голонасінних, близько 18 тисяч мохоподібних, близько 12 тисяч видів вищих спорових рослин (Плауноподібні, Папоротеподібні, Хвощеподібні) [5]. Однак, це число збільшується, оскільки постійно відкриваються нові види.

Твари́ни (Animalia або Metazoa) — царство переважно багатоклітинних еукаріотичних (ядерних) організмів, однією з найголовніших ознак якого є гетеротрофність (тобто, споживання готових органічних речовин) та здатність активно рухатись. Однак тварини не завжди ведуть активний спосіб життя і є гетеротрофами. У клітинах тварин (як і інших еукаріотів) міститься сформоване ядро. До тварин належать ссавці, птахи, риби, комахи, павукоподібні, молюски, морські зірки, черви тощо. До царства тварин не належать рослини та гриби — теж великі (але не єдині) царства еукаріотів.

На сьогодні на Землі налічується майже 45 тисяч хребетних і 5-8 мільйонів видів безхребетних тварин, із яких описано тільки 1,5 млн видів.

До безхребетних відносять типи найпростіших, губок, кишковопорожнинних, голкошкірих, молюсків, кілька типів нижчих черв'яків (сколецид), кільчастих черв'яків, членистоногих і ряд інших, всього до 1—2 млн. видів тварин, тоді як тип хордових, що включає підтип хребетних, налічує всього бл. 45 тис. видів. Вважають, що число видів безхребетних може бути значно більшим. Найчисленніші серед безхребетних членистоногі, основну масу видів яких складають комахи.

42. Металургійний комплексУкраїниохоплює чорну і кольорову металургію з такими основними стадіями виробничого процесу: видобуток сировини, її збагачення, виплавка металів і прокатне виробництво. Роль і значення металургійного комплексу визначається перш за все тим, що він випускає метал для машинобудування і слугує фундаментом розвитку всіх його галузей.

При розміщенні металургійних комбінатів з повним циклом визначальна роль належить двом факторам - сировинному та паливному. На сировину і паливо припадає 85 - 90% усіх затрат під час виплавлення чавуну, з них приблизно 50% - на кокс і 30 - 40% - на залізну руду. В середньому на 1 т чавуну витрачається 1,2 - 1,5 т вугілля, не менш як 1,5 т залізної руди, 0,5 т флюсових вапняків і 30 м. куб. води.

Сировинна база. Основою розвитку чорної металургії України є потужна залізорудна промисловість. Основний залізорудний басейн - Криворізький, на який припадає близько 78% усіх запасів залізних руд і понад 90% всього її видобутку. Тут розробляються високоякісні поклади руд з вмістом заліза від 50% до 67%, а також залягання менш якісних залізних руд і залізистих кварцитів із вмістом заліза 28-35%. Такі руди потребують збагачення і надходять на гірничо-збагачувальні комбінати - Південний, Новокриворізький, Центральний, Північний, Інгулецький. Після збагачення сира руда перетворюється на концентрат з вмістом заліза до 62%. Концентрат надходить на агломераційні фабрики, а з них у вигляді агломерату або окотків - на металургійні комбінати для доменного виробництва.

Крім основного залізорудного басейну - Кривбасу, залізні руди видобувають у Керченському (Кримська АР), Кременчуцькому (Полтавська обл.) та Білозерському (Запорізька обл.) родовищах. Руди Керченського родовища використовуються для виплавки чавуну на металургійних комбінатах Маріуполя, основний споживач - завод "Азовсталь". На базі Кременчуцького залізорудного району споруджено Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат.

Марганцеворудною базою чорної металургії України є Придніпровський марганцеворудний басейн (Нікопольський район). Майже 2/3 марганцевої руди видобувається відкритим способом) На збагачувальних фабриках вміст марганцю в руді доводять до 50 - 60% і відправляють на металургійні заводи України та на експорт. Розширюється видобуток марганцевої руди в Інгулецькому родовищі на Дніпропетровщині та у Токмацькому районі (Запорізька обл.)] Споруджена перша черга найбільшого в Україні Таврійського гірничо-збагачувального комбінату, який переробляє руди Токмацького родовища.

Коксохімічна промисловість, яка забезпечує металургійні заводи бездимним паливом - коксом. Розміщення коксохімії приурочене до районів залягання коксівного вугілля (Донбас) і до центрів металургійного виробництва (Придніпров'я, Приазов'я). Найвища концентрація коксохімічних комбінатів у Донецькій області (Макіївка, Горлівка, Маріуполь, Стаханов та ін.). У Придніпров'ї центрами коксохімії виступають: Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Дніпропетровськ. Більше половини коксу виробляється на коксохімічних підприємствах Донбасу, де видобувається коксівне вугілля. Кокс використовується у металургійному виробництві, при виплавці чавуну, а відходи коксохімії - коксовий газ як висококалорійне паливо і як сировина для хімічної переробки.

Комплекс чорної металургії охоплює процеси видобутку і підготовки сировинни, палива, допоміжних матеріалів, виплавлення чавуну, сталі та виробництво прокату. До його складу входять: видобуток, збагачення і агломерація залізних, марганцевих і хромітових руд; виробництво чавунну, доменних феросплавів, сталі і прокату; виробництво електроферосплавів; вторинна переробка металів; коксування вугілля; виробництво вогнетривів; видобуток допоміжних матеріалів ( флюсових вапняків, магнезиту та ін.); випуск металічних виробів виробничого призначення. Головними стадіями у комплексі чорної металургії є виробництво чавуну, сталі й прокату.

Чорна металургія України сформувалась і функціонує в районні залягання палива й залізних руд (Донецький та Придніпровський економічні райони).

Головні напрями розвитку чорної металургії на сучасному етапі пов'язані із впровадженням нових технологій виплавлення сталі.

43. Міжнародні організації – одна з найважливіших форм багатостороннього співробітництва між державами. Виникають вони на підставі угоди між учасниками. Діяльність міжнародних організацій регламентується статутом, ефективність її залежить від ступеня узгодженості між державами.

Міждержавні організації почали своє існування ще XVII-XVIII ст., переважно як військові або торгові союзи чи угруповання. Починаючи з 50-х років ХХ ст., поступово виникла і зміцнилася система міжнародних організацій. Інтеграційні процеси, що виникли в Західній Європі згодом охопили й інші райони світу, в тому числі країни Північної та Південної Америки, Південно-Східної Азії, Африки. Зростала не тільки кількість міжнародних організацій, а й їхня ефективність, зміцнювалися зв’язки між країнами-учасницями.

Сучасні міжнародні організації різняться напрямами діяльності (питання безпеки, економіки, культури, охорони здоров’я, транспорту тощо).

Головними цілями і завданнями всіх міжнародних організацій є створення конструктивної багатосторонньої бази міжнародного співробітництва, встановлення глобальних і регіональних зон мирного співіснування.

Нині у світі існує величезна кількість різноманітних блоків і союзів країн, які можна об’єднати у три групи: політичні, військові та змішані.

Основна мета діяльності політичних блоків – співробітництво країн-учасниць у політичній та військовій сферах, участь у створенні систем колективної оборони, співпраця щодо підтримки миру й безпеки на територіях та загалом у світі, координація зусиль для вирішення військово-політичних і правових проблем.

Організація Північноатлантичного договору – НАТО (Nord Atlantic Treaty Organization – NATO). Це військово-політичний союз 26 країн, створений 4 квітня 1949 року у складі США, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, Італії, Норвегії, Португалії, Данії, Ісландії, у 1952 р. до нього приєдналися Греція та Туреччина, у 1955 р. – ФРН, у 1981 р. – Іспанія, в 1999 р. – Чехія, Польща, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія. В1966 році Франція вийшла з військової структури НАТО, але продовжує залишатися його членом у політичній співпраці. Те ж саме в 1983 році зробила Іспанія.Вищі керівні органи: сесія Ради НАТО (між сесіями – Постійна рада), Комітет військового планування, Військовий комітет, Комітет ядерної оборони. Робочий орган НАТО – Міжнародний секретаріат на чолі з генеральним секретарем.

Мета: забезпечення свободи і безпеки всіх членів політичними і військовими засобами, відповідно до принципів статуту ООН; спільні дії та всебічне співробітництво з метою зміцнення безпеки держав-учасниць; забезпечення справедливого і міцного миру в Європі на основі загальних цінностей, демократії, прав людини.

Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія).

Міжпарламентський союз. Це міжнародна урядова організація, яка об’єднує національні парламентські групи, створена у 1889 році.

Мета: об’єднання парламентів усіх країн для зміцнення миру і співробітництва між державами.

Штаб-квартира – Женева (Швейцарія).

Африканський Союз – АС (African Union – AU). Був створений 26 травня 1963 року на конференції глав держав і урядів африканських країн в Аддіс-Абебі під назвою Організація Африканської Єдності (ОАЄ), сучасну назву отримав 11.07.2000 року. Об’єктивними причинами виникнення АС стали кардинальні зміни у розстановці політичних сил у світі за час існування ОАЄ (1963 – 2000 рр.) і досягнення на межі нового тисячоліття частини завдань, що були поставлені перед ОАЄ на час його створення.

До складу Африканського Союзу входять всі 53 країни Африки: Алжир, Ангола, Ботсвана, Бурунді, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Єгипет і т д.

Мета: сприяння єдності та солідарності між країнами Африки, координація зусиль щодо підвищення рівня життя; захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності; ліквідація усіх форм колоніалізму; узгодження співробітництва у сферах політики, оборони і безпеки, економіки, освіти, охорони здоров’я і культури.

Штаб-квартира – Аддіс-Абеба (Ефіопія).

АНЗЮС ( від перших літер країн, що його утворили – Australia, New Zealand, United States – ANZUS). Це тристоронній союз Австралії, Нової Зеландії та США. Діє з 1952 року.

Мета: колективна оборона в Тихоокеанському регіоні.Постійної штаб-квартири не має.

АНЗЮК (від перших літер країн, що його утворили – Australia, New Zealand, United Kingdom – ANZUK). Це п’ятисторонній блок Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії, Малайзії, Сінгапуру.

Мета: сприяння колективній обороні в Тихоокеанському регіоні.Постійної штаб-квартири не має.

Організація Американських держав – ОАД (Organization of American States – OAS). Військово-політичний союз, створений у 1948 році на 9-ій Міжнародній конференції в Боготі, що прийняла Статут ОАД.

Склад (35 країн): Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська республіка, Еквадор, Канада, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, США, Сурінам, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Ямайка.

Мета: підтримка миру і безпеки в Америці; запобігання і мирне врегулювання конфліктів між державами-учасницями; організація спільних дій для відсічі агресії; координація зусиль для вирішення політичних, економічних, юридичних проблем; сприяння економічному, соціальному, науково-технічному і культурному прогресу країн-учасниць.

Штаб-квартира – Вашингтон (США).

Організація Об’єднаних Націй – ООН (United Nations Organization) була створена 24 жовтня 1945 року, на 2006 рік налічувала 192 члени (останньою ввійшла Швейцарія). До ООН офіційно не входить лише одна держава – Ватикан.Спостерігачі при ООН: Ватикан, Палестина, Африканський Союз, Європейський Союз, Організація „Ісламська конференція”, Міжнародний комітет Червоного хреста тощо.

Мета: підтримка і зміцнення міжнародної безпеки; розвиток відносин між націями на основі поваги принципів рівноправності та самовизначення; міжнародне співробітництво з вирішення світових проблем політичного, економічного, соціального, культурного характеру; заохочення поваги до прав людини; перетворення ООН на центр узгоджених зусиль націй і народів щодо досягнення загальних цілей.

Штаб-квартира – Нью-Йорк (США).

Співдружність Незалежних Держав — СНД. Політико-економічний союз, створений за угодою від 8 грудня 1991р. Склад (12 країн): Азербайджан, Вірменія, Грузія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна.

Вищий орган — Рада глав держав, засідання якої провадяться двічі на рік. Рада голів урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-учасниць, збирається 4 рази на рік. Для вирішення питань співробітництва в окремих галузях і підготовки рекомендацій для Ради глав держав та Ради голів урядів створено: Координаційно-консультативний комітет, Раду міністрів закордонних справ, Раду міністрів оборони, Міждержавний економічний комітет Економічного союзу, Економічний суд. Комісію з прав людини. Міжпарламентську асамблею та ін.

Головний виконавчий орган — Виконавчий Секретаріат СНД, очолюваний Виконавчим секретарем. Місце перебування Виконавчого Секретаріату — м. Мінськ (Білорусь).Бюджет СНД формується з рівних внесків держав-учасниць.

Мета: формування умов стабільного розвитку країн в інтересах підвищення життєвого рівня населення; поетапне створення загального економічного простору на базі ринкових відносин; створення рівних можливостей і гарантій для всіх господарських суб'єктів; спільне здійснення економічних проектів; вирішення економічних проблем; політичне, військове, економічне і культурне співробітництво країн-учасниць.

Європейський Союз –ЄС (European Union – EU). Історія організації починається з 1957 року, коли на базі Європейського об’єднання вугілля і сталі та Євроатому було створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Договір був підписаний у Римі й набув чинності в 1958 році. У лютому 1992 року країни ЄЕС (на той час 12) уклали Маастрихтський договір, за яким ЄЕС почало називатися Європейським Союзом (договір набув чинності 1 листопада 1993 р.)

Співтовариство утворили 6 країн: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта (Екю), від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія).

44. Мінерально-сировинні ресурсиУкраїни — це корисні копалини, які видобувають із надр Землі і використовують у різних галузях виробництва.

Україна добре забезпечена багатьма мінерально-сировинними ресурсами. Тут відомо понад 90 видів корисних копалин, відкрито близько 8000 родовищ. З розрахунку на порівняльну одиницю площі корисних копалин видобувається в 10 разів більше, ніж загалом у світі. Однак видобуваються мінерально-сировинні ресурси не завжди раціонально — в надрах часто залишається і втрачається 20-80% корисних копалин.

Мінерально-сировинні ресурси поділяють на три великі групи: паливні (горючі), рудні (металеві), нерудні (неметалеві).

Розміщення мінерально-сировинних ресурсів безпосередньо пов'язане з особливостями геологічної будови території України. Досить добре вивчені умови залягання, запаси, хімічний склад корисних копалин, їх механічні характеристики, найбільш ймовірні райони пошуку та розвідування нових родовищ.

У межах України зосереджено великі запаси марганцевих, залізних руд, урану, коксівного вугілля, каолінів, вогнетривких глин, самородної сірки, кухонної та калійної солей, цементної сировини. За масштабами і якістю цих мінерально-сировинних ресурсів Україна посідає помітне місце серед країн світу і може значну їх кількість експортувати.

У перспективі можливе виявлення нових родовищ кольорових і рідкісних металів.

45. Населення проживає у різних за людністю, зовнішнім виглядом і типом діяльності населених пунктах. Населений пункт (поселення) – це місце проживання і діяльності людей. Розрізняють два типи населених пунктів – міські і сільські.

Міські населені пункти – це міста і селища міського типу. Містом вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях. В Україні до міст відносять поселення, що мають понад 10 тис. жителів, а також менші за людністю поселення, що історично склалися як міста.

У нашій країні налічують 457 міст. Найбільше їх у східних областях України, найменше – у південних і північних. Найбільша концентрація міст – у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях.

За людністю міста поділяють на малі (до 50 тис. жителів), середні (50 – 100 тис.), великі (100 – 500 тис.), дуже великі (500 – 1000 тис.), міста-мільйонери (понад 1 млн жителів). Найбільше в Україні малих міст: вони складають понад 74 % від усієї їх кількості. Ця група охоплює дуже різні міста як за людністю, так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом, функціями, що вони виконують.

У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг).

Селища міського типу – це населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, в яких не менше 2/3 населення становлять робітники, службовці та члени їх родин (тобто мешканці, не зайняті у сільськогосподарському виробництві).

Селища виникають при промислових підприємствах, будівництвах, залізницях. На їх території нерідко розміщені середні та вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікувальні та оздоровчі заклади. За зовнішнім виглядом і функціональною структурою вони подібні до малих міст. В Україні налічується 886 селищ міського типу, найбільше їх – у промислових районах.

УРБАНІЗАЦІЯ. У містах і селищах міського типу в Україні проживає майже 68 % населення (на початку XX ст. цей показник становив лише 16%). Як бачимо, кількість і частка міського населення постійно зростає. Процес збільшення кількості міст, міських мешканців і поширення міського способу життя називається урбанізацією.

Найвищі темпи урбанізації спостерігались в Україні в середині XX ст., коли відбувалася індустріалізація – створення промислового виробництва. Нині ці темпи значно сповільнилися внаслідок припинення притоку мігрантів із сільської місцевості, депопуляції населення (табл. 2). Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах – Донецька, Дніпропетровська, Луганська (80 – 90%), а найнижчі – Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська (40%).

Субурбанізація – це процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, внаслідок відтоку населення з міст. В результаті таких процесів формуються міські агломераці]. Агломерація (у перекладі з латинської означає „нагромаджую”) – це зосередження взаємозв’язаних міських поселень, ядром яких є велике місто, що швидко зростає. Агломерація являє собою систему розселення, яка характеризується зближенням і навіть територіальним зрощенням поселень, що мають між собою тісні зв’язки. Найбільшими агломераціями в Україні є Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська, Харківська.

46. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. Люди, які населяють територію України, належать до різних етносів ("етнос" у перекладі з грецької означає "народ", "плем'я"). Співвідношення між кількістю різних етносів (національностей) формує етнічний (національний) склад населення.

За даними останнього перепису населення (2001 р.) в Україні проживають представники 134 народів (етносів). Проте Україна є однонаціональною державою з багатоетнічним складом населення. Корінне населення України – українці. Їх частка у національному складі складає 77,8 % (це понад 37,5 млн осіб). Українці становлять більшість в усіх регіонах, окрім АР Крим. Найвища частка українців у населенні Тернопільської, Івано-Франківської і Волинської областей (понад 97 %), найнижча – в АР Крим (менше 25 %), Луганській, Донецькій, Одеській областях (понад 52 %).

Історичні умови розвитку України сприяли формуванню багатоетнічного складу її населення за цілковитої переваги українців. Найбільшою національною меншиною в Україні є росіяни. Упродовж XIX – XX ст. їхня кількість і частка в населенні постійно зростали. Однак після проголошення незалежності України частка росіян зменшилась з 22 до 17 %. Такі різкі зміни показників є, очевидно, результатом не тільки виїзду росіян за межі країни, а й зростання національної самосвідомості осіб українського походження, які під час минулих переписів фіксувалися як представники іншого народу. Найвища частка росіян у населенні Криму (58 %), Донецькій і Луганській областях (понад 38 %).

Усі інші національні меншини становлять разом лише 5 % населення України. Білоруси є третьою за чисельністю етнічною групою в Україні. Їх частка становить 0,6 % від загального числа жителів країни. Основна частина білорусів проживає в Донецькій, Луганській та Харківській областях. Білоруси оселилися в цих регіонах у період їх активного промислового освоєння, коли там створювалися нові робочі місця, жваво велося житлове будівництво. Більшість молдаван, які становлять 0,5 % населення України, проживають у сусідніх з Молдовою областях – Одеській, Вінницькій та Чернівецькій.

Після прийняття рішення про повернення на батьківщину депортованих у 1944 р. за сталінського режиму кримських татар, їх кількість в Укр невпинно зростає. У населенні Укр їх частка досягла 0,5 % (у Криму – 12 %).

Болгари складають 0,4 % населення України. Вони проживають переважно у південних областях нашої країни – Одеській, Миколаївській та Херсонській.

Румуни (0,3 % в населенні країни), як і молдавани, зосереджені в сусідніх з Румунією областях – Одеській та Чернівецькій, а угорці (так само 0,3 %) – на кордоні з Угорщиною.

У місцях компактного проживання угорців, на півдні Закарпатської області, діють угорські школи, угорською мовою видаються газети.

Частка поляків у населенні України становить 0,3 %. Нині поляків найбільше проживає в Житомирській та Хмельницькій областях.

Значно скоротилася в останні десятиліття в населенні України частка євреїв (0,2 %), що обумовлено їх міграцією за кордон. Нині вони зосереджені здебільшого у містах (найбільше – в Одесі, Києві).

Проживають в Україні і греки (0,2 %). Грецькі поселення з’явилися в Приазов’ї у другій половині ХVІІІ ст. Саме греки заснували місто Маріуполь та поселення навколо нього. Основна частина греків проживає в Донецькій області та Криму. Крім зазначених народів є словаки, чехи, гагаузи, цигани та ін.

Усі народи в Україні мають рівні права і можливості розвивати культуру і освіту рідною мовою. Спільно з українцями вони будують незалежну і демократичну державу, вільними громадянами якої вони є.

ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ УКРАЇНЦІВ. Українці в різних частинах України мають певні особливості, які виявляються в мові, одязі, житлі, звичаях, обрядах, декоративно-прикладному мистецтві. На основі цього розрізняють етнографічні групи українців. Раніше таких груп було багато (севрюки, подоляни, литвини, пінчуки, черкаси, поліщуки, бойки, гуцули, лемки). Внаслідок того, що специфічні особливості цих етнографічних груп поступово згладжуються, окремі з них перестають існувати. Найкраще зберегли свої традиції та говірку етнографічні групи горян Українських Карпат – бойки, гуцули і лемки.