М. Шашкевич, якого цілком правомірно вважають основоположником сучас-ної української мови в Галичині.

Українська літературна мова, єдина для всієї української нації, є найваж-ливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим засобом її від-родження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови В. Сухом-линський так характеризує українську мову: “Надзвичайна мова наша є таємницею. У ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших... Дивуєшся дорогоцін-ності мови нашої: у ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла”.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Цей процес проходить чотири етапи:

ü на першому — зростає інтерес до мови, вона стає предметом наукового дослідження;

ü другий етап — створюють мовні стандарти;

ü на третьому — представники відповідної етнічної гру­пи опановують цю стандартизовану літературну мову;

ü останнім етапом є процес поширення літературної мови у всіх сферах діяльності.

Проте не можуть стати високорозвиненими літератур­ними мовами абсо-лютно всі сучасні мови світу. Усе зале­жить і від кількості носіїв, і від ступеня поширення відпо­відної мови, й від її функцій та статусу. Бо людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовній практиці.

МОВНА НОРМА

У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість – головна ознака літератур-ної мови.

Мовна норма– уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, сві­домо фіксо-вані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

Мовна норма є ознакою літературної мови.

Літературна мовна норма– усталені, загальноприйняті правила, регламен-тації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.

Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правиль­ності, до-речності й естетичної гармонійності.

Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у слов­никах і гра-матиках, що фіксують усталені мовні явища.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

1) системний критерій, який ґрунтується на відповідності мовних явищ законам, системі мови;

2) національний критерій, що бере до уваги відповідність мовного явища національного характеру, “народному духові”;

3) естетичний критерій, який базується на закономірностях функціонально-стилістичної доцільності (доречності) певної форми, її відповідності вимо-гам певного стилю;

4) критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків, що пе-редбачає нормативність мовних фактів тоді, коли їх можна підтвердити по-силаннями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнанні добірних зразків, позбавлених виразного авторства (на-укова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, пра-вописні кодекси і словники, вимова провідних акторів, дикторів);

5) статистичний критерій, що ґрунтується на врахуванні регулярності вжи-вання мовного явища;

6) культурно-історичний(територіальний) критерій, при якому береться до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої те-риторії, на якій побутують певні мовно-літературні традиції.

Розрізняють такі варіанти норм:

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів, і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Усебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови. Це вмін-ня, по-перше, правильно розмовляти й писати і, по-друге, активно використову-вати мовні знання. Творчо застосовуючи їх відповідно до мети та обставин спіл-кування.

Правильним слід визнати усне й писемне мовлення, що відповідає грама-тичним, лексичним, стилістичним і вимовним нормам літературної мови. Поте правильність мовлення ще не засвідчує справжнього опанування мови. Можна го-ворити або писати досить правильно, але надто одноманітно. Такому мовленню бракує творчого підходу, стилістичної виразності. А живомовне мистецтво дося-гається вмілим і доцільним уживанням слів різних стилів, різноманітних синтак-сичних конструкцій, а також в усному мовленні – багатством інтонацій…

Мова – духовний скарб, який нам слід берегти і примножувати.

МОВЛЕННЄВА КУЛЬТУРА – КРИТЕРІЙ ПРОФЕСІЙНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ФАХІВЦЯ

Мовленнєва культура — збереження мовних норм вимови, наголошуван-ня, слововживання й побудови висловлювань; нор­мативність, літературність усної й писемної мови, що виявляєть­ся у грамотності, точності, ясності, чис-тоті, логічній стрункості.

«Культура мови починається із самоусвідомлення мовної осо­бистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям на­ціональної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пи­шуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середови­щах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови без­посередньо пов’язана із соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей зраз-ків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості».

Визначення поняття «культура мови» за словником лінгвістичних термінів: це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. уста-новленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму інди-відуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мов-леннєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорю­ванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми ви­мови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив сур-жику та недостатнє знання норм літера­турної вимови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

Під час вирішення складних виробничо-гос­подарських проблем виникає зіткнення різноманітних думок, арґументів, що породжує необхідність проведен­ня дискусії. Часто її ініціюють і за відсутності продук­тивних ідей, маючи намір динамізувати інтелектуаль­ну, ділову активність співробітників.

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ ПІД ЧАС ДИСКУСІЇ

Дискусія (лат. discussio, від discutio — розглядаю, досліджую) — діало-гічний метод творчої діяльності групи осіб, побудований на публічному, від-критому, доброзичливому обговоренні актуального, але спірного питання і спрямований на певний позитивний результат. Дискусія – діалог не внутріш-ній, а зовнішній, відкритий.

Справжня дискусія – не суперечка, не з’ясовування стосунків, вона перед-бачає об’єктивне й доброзичливе обговорення питання з обов’язковою повагою як до своїх прихильників, так і до опонентів, з опорою на особистісно-діалогічний стиль спілкування. Тому за резуль­татами дискусії не може бути переможців і пере-можених.

Дискусія як метод вирішення проблеми зазвичай конструктивна, тобто спрямована на певний позитивний результат, на просування у розв’язанні спір-ного питання.

На думку фахівців з етики ділового спілкування, організація дискусії пе-редбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі фор-мулюють тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне об-говорення, визначити час і місце проведення дискусії. Здебільшого ефективність дискусії зумовлює вибір теми для обговорення, тому краще формулювати її проб-лемно. Якщо тема дискусії є занадто складною, доцільно зробити невели­кий вступ, щоб учасникам було легше визначитися щодо основних понять.

На другому етапі обговорюють ті питання, які було винесе­но на порядок денний, виявляються позиції учасників, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання мислити активно.

Є певні вимоги до поведінки учасників дискусії:

Ø вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й ви­явити готов-ність викласти свою позицію;

Ø кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять;

Ø усім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки, не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна пере-бивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників. Під час дискусії народжується багато різних думок, здебільшого полярних (від крайніх лівих до крайніх правих), і тоді учасники по­чинають тяжіти до тих людей, думки яких для них є близькими.

Готуючи і проводячи дискусію, треба враховувати певні етичні та психоло-гічні вимоги до неї: якщо учасники дискусії матимуть єди­ну мотивацію, то праг-нутимуть знайти відповіді на питання, що їх хвилюють; якщо вони не будуть дос-татньо поінформовані про пред­мет обговорення, то не витрачатимуть час на диску-тування з приводу «білих плям». Водночас, якщо вони матимуть вичерпну інфор-мацію з питання, то дискусія не матиме сенсу. Коли дискусія відбуватиметься в атмосфері доброзичливості та поваги, то учасники розійдуться з по­чуттям задово-лення від проведеної роботи.

Для того, щоб дискусія була корисною і сприяла ефективному роз­глядові по-рушеної проблеми, варто дотримуватися певних правил:

Ø не викликати в опонента стану афекту, гніву, роздратування, щоб послабити його позицію або спровокувати до логічних помилок;

Ø не принижувати гідності опонента, виявляти повагу до нього;

Ø не відволікати від предмета обговорення;

Ø не припускати звинувачень на адресу опонента;

Ø не використовувати психологічне тиснення на опонента;

Ø не використовувати «ні», особливо, коли опонент говорить «так»;

Ø не радіти відкрито з приводу поразки опонента.

Про результативність дискусії можна говорити тоді, коли учасники сформува-ли певну думку щодо обговорюваного питання або підтвер­дили ті погляди, які ма-ли до початку колективного обговорення. Якщо під впливом дискусії у частини учасників кардинально змінилися по­гляди, то це означає, що подіяв «ефект пере-конання». Він буде навіть тоді, коли в декого зародилися тільки певні сумніви щодо правильності своїх поглядів. «Нульовий ефект» дискусії буває тоді, коли погляди,

думки більшості людей не змінилися. Зазвичай це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та через непідготовленість до неї. Якщо під час дискусії в декого змінилися погляди на протилежні тим, які хотіли сформувати її організатори, то це означає «ефект бумерангу», тобто негативний результат дискусії.

Іноді обговорення проблеми перетворюється з дискусії на суперечку, при цьому виникає комунікативний конфлікт. Суперечка – це зіткнення різних думок, під час якого кожна із сторін відстоює тільки свою по­зицію. Учасники вступають у супе-речку для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опонента та одержання додаткової інформації.

ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДИСКУСІЇ

«Дерево рішень». Цей метод застосовується під час аналізу ситуації й допо-магає досягнути повного розуміння причин, які зумовили при­йняття того чи ін-шого важливого рішення в минулому.

Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а ведучий заносить у колонки переваги і недоліки кожного з них.

Методика проведення:

1. Ведучий визначає завдання для обговорення.

2. Учасникам надається основна інформація з проблеми.

3. Ведучий поділяє колектив на групи по 4-6 осіб. Кожній групі роздають таблиці та яскраві фломастери. Визначається час на ви­конання завдання (10-15 хв.).

4. Учасники дискусії заповнюють таблицю й приймають рішення з проблеми.

5. Представники кожної групи розповідають про результати.
Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу.Група з 3-5 осіб дискутує на за-

здалегідь обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або ставлять запитання учасникам бесіди.

Ток-шоу дає можливість чітко висловити різні точки зору за заданою темою, але для цього учасники обговорення повинні бути добре під­готовлені. У всіх рівні умови – 3-5 хвилин. Ведучий повинен стежити, щоб учасники не відхилялись від заданої теми.

Методика проведення дискусії:

1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє правила проведення дискусії, регламент виступів.

2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб глядачі були навколо столу основних дійових осіб.

3. Ведучий починає дискусію: представляє учасників і оголошує тему.

4. Першими виступають учасники (20 хв), після чого ведучий за­прошує глядачів узяти участь в обговоренні.

5. Після дискусії ведучий підсумовує, стисло аналізує висловлю­вання учас-ників.

Дискусія «Мозковий штурм». Ефективною формою організації дис­кусії, якою послуговуються досвідчені керівники для пошуку виходу з проблемних ситуацій, є «мозковий штурм»– метод колективного про­дукування великої кількості нових ідей і варіантів рішення складних, творчих завдань, які недоступні розуму та зу-силлям однієї людини, за короткий проміжок часу. Метод було запропоновано ще у 40-х роках минулого століття американським психологом А. Осборном.

Під час обговорення учасники повинні працювати «як один мозок», цілеспря-мований на генерування нових ідей. Висловлені ідеї пере­глядаються і відбираєть-ся краща, найправильніша або найефективні­ша. Кожен учасник зосереджує свою увагу на пошуку нових підходів, а не на критиці висловлених іншими думок, а від-так усі учасники мо­жуть спокійно висловлювати свої думки.

Процес «мозкового штурму» передбачає дві стадії: на першій вно­ситься яко-мога більше ідей або рішень проблеми, на другій аналізу­ються ідеї і відбираються кращі і найбільш придатні для подальшого опрацювання. Участь у спілкуванні з використанням цього методу згуртовує колектив, значно підвищує їх інтелекту-альний потенціал, прикладом «мозкового штурму» є гра «Що? Де? Коли?».

Для того, щоб таке спілкування було ефективним, доцільно роз­глядати ли-ше одну проблему. За кількістю учасників оптимальною буде група від 7 до 13 осіб. Важливо розмістити учасників по колу, щоб вони добре бачили один одного і були рівноправними. Психологічний бар’єр у такій групі зникає швидше, якщо склад учасників більш-менш однорідний, варто обмежити час обговорення (у ме-жах від 15 хвилин до 1 години), бо брак часу стимулює діяльність мозку.

Основні правила застосування методу «мозкового штурму» такі:

Ø Серед присутніх виділяються підгрупи генераторів, критиків і захисників ідей та підгрупа остаточного оцінювання запропо­нованих ідей.

Ø Під час «мозкової атаки» усі рівні, немає ні керівника, ні підлеглих – є ве-дучий і учасники.

Ø На етапі генерації ідей заборонені будь-які критичні зауважен­ня і оцінки. Кожна пропозиція фіксується (на дошці, у зошитах, за допомоги магнітофо-на).

Ø Дозволяється ставити запитання з метою уточнення і розви­тку ідеї.

Ø Неодмінною умовою «штурму» є оптимізм, впевненість у по­зитивному ре-зультаті. Утверджується особистісно-діалогічний стиль спілкування, добро-зичливість.

Ø Етап – висування ідей – може бути проведений у два-три періоди по 7-10 хвилин. Групи критики, захисту й оцінювання після кож­ного періоду прий-мають рішення і занотовують їх до протоколу «штурму». Під час критики ідей будь-яка форма їх захисту за­боронена. Автор ідеї теж висловлює свою думку про її недоліки.

Ø На прикінцевому етапі критика знову заборонена, висловлюються лише пропо-зиції щодо розвитку найбільш оригінальних ідей і їх практичної реалізації. Ведучий узагальнює результати творчої ро­боти, називаючи ідеї і способи роз-в’язання поставлених завдань.

Дебати – обговорення якого-небудь питання, полеміка. Найго­ловніше у де-батах – передавання повідомлення якомога зрозуміліше, водночас апелюючи до повідомлення опонента, тобто завдання деба­тів – переконати опонентів і слухачів у правильності поглядів.

Усі промовці намагаються залучити на свій бік якомога більшу кіль­кість лю-дей, тому дебати мають характер змагання, за регламентом якого слідкує ведучий. Го-лова під час дебатів повинен простежити, щоб кожен промовець ефективно викорис-тав відведений йому час, а також захисти­ти доповідача від неправомірних атак опо-нентів. Важливо, щоб учасники дебатів узгодили з головою правила й форму дебатів до початку.

Зазвичай дебати складаються з таких трьох етапів:

1. Формулювання та обґрунтування власного бачення проблеми. На цьому етапі важливо справити сильне враження, адже пер­ший удар – половина виграної битви. Викласти власний погляд чітко і зрозуміло упродовж обмеженого часу – справжнє мис­тецтво, головним для якого є чотири чинники: увага аудиторії, ак-туальність питання, аргументація, сприймання присутніми.

Щоб вас сприймали слухачі, треба:

Ø бути доброзичливим і відвертим;

Ø не применшувати своїх можливостей, але й не перебільшувати їх;

Ø не дозволяти собі ставитися зверхньо як до присутніх, так і до опонентів;

Ø демонструвати інтерес до свого опонента, поважати його думки, навіть якщо вони різко протилежні вашим.

2. Обмін аргументами й запитаннями із залу.Це етап, на яко­му допові-дачам дозволяється перебивати одне одного, а також передбачені запитання із за-лу.

Дебати – це стратегічна тактична гра, одержати перемогу в якій означає пе-реконати присутніх. На другому етапі важливо вміти викорис­товувати зустрічні ме-тоди: заспокійливий протест (Ви, певно, погано поінформовані? Ви зовсім не ма-єте рації?); умовне схвалення (Певна річ, Ви маєте рацію і донедавна це справді було так, але я можу навести такі зміни...); тактика ігнорування: ви нехтуєте реакцією опонента і поверхово розглядаєте його заперечення, водночас наводите перекон-конливі аргументи «за»; відкладна тактика: ви визнаєте, що є певний сенс у аргу-ментах опонента, але зараз вони недоречні, можливо, вони стануть у пригоді пізні-ше; повторення: щоб переконати присутніх, ви повторюєте свої аргументи, послу-говуючись різними мовними засобами; підміна понять: заперечуючи опонентові, ви змінюєте його аргументи на: Так, це дуже цікаве запитання. Це, певна річ, цікаве запитання.

3. Останнє слово опонентів.Третій етап дебатів найкоротший: кожному з опонентів надається ще одна можливість вислови­тися. Щоб прикінцеве слово бу-ло дієве, необхідно ще раз на­голосити на суті виступу.

Ці та інші методи спілкування дають змогу генерувати ідеї, зба­гачувати творчу діяльність організації, а керівникові оперативніше впроваджувати ново-введення.

ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

1. Подані словосполучення замініть офіційно-діло­вими.