Особа в політичному процесі

Будь-яке суспільство не с безликою абстракцією. Воно складається із величезної кількості соціальних спільнот, які системою своїх вза­ємовідносин і творять суспільство. Однак і самі спільноти, у свою чергу, складаються із найменших соціальних атомів - людей.

Таким чином, людина є основним суб'єктом політики. Всі політич­ні доктрини виходять саме з інтересів людини та її свободи як пріори­тетної цінності. Вона має здатність брати участь у політичному житті І впливати на владу. З огляду на це людина, як і суспільство, с об'єктом вивчення для політичної науки.

У сучасній політології зв'язки між людиною і політикою найпов­ніше розкриває таке поняття, як "політична соціалізація". В загальному трактуванні під соціалізацією розуміють процес формування особистості під впливом соціального середовища. Іншими словами, це процес опанування індивідом соціальних і культурних цінностей суспільства.

Відповідно, політична соціалізація - це процес засвоєння інди­відом норм політичної культури суспільства, до якого він нале­жить, знань про його політичну систему та про свої права і обо­в'язки у політичному житті суспільства.

Слід зазначити, що політична соціалізація триває безперервно і впродовж усього життя індивіда. Вона с процесом передавання йому суспільного досвіду, і цей процес може носити як відвертий характер (вивчення політології), так і прихований (засвоєння знань, які вплива­ють на прийняття політичних рішень).

На процес політичної соціалізації особистості впливають різні чин­ники: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні партії, організації й рухи; неполітичні фактори - сім'я, навчальні за­клади, формальні і неформальні групи, до яких належить особа, на­ціональні традиції тощо. В залежності від сумарного впливу таких фак­торів формується тип політичної особистості.

В історії політології різні автори подають свою класифікацію типів особистості залежно від її участі у політичному процесі. Найбільш узагальнюючу типологію розробив Макс Вебер. Він, зокрема, виді­лив такі типи політичної поведінки особи:

1) політик за нагодою — до такого типу належить більшість грома­дян, для яких політика не є професійним чи постійним заняттям. Полі­тики за нагодою тільки час від часу долучаються до політичного жит­тя суспільства: беруть участь у виборах та референдумах, присутні на політичних зборах тощо;

2) політик за сумісництвом — до цього типу належать особи, як ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності: у представниць­ких органах, в обговоренні проблем і прийнятті рішень, - і ця діяльність не с для них першочерговою справою ні в матеріальному, ні в мораль­ному сенсі;

3) політик за професією - особа, яка присвятила себе політиці і для якої політика становить основний предмет її думок та головне
джерело прибутків. Це виявляється у політичному керівництві, лідерстві або ж у постійному місці роботи в політичній установі.

У свою чергу польський вчений Єжи В'ятрвиокремлює п'ять типів політичної особистості:

1)активіст - тип політичної особистості, для якого влада є цент­ральною категорією думання: він прагне оволодіти нею для себе чи для членів тої політичної групи, до якої належить, цікавиться політич­ними проблемами і завжди добре поінформований про них;

2)компетентний спостерігач - цікавиться політикою, розуміється ній, але в силу різних обставин (наприклад, вважає, що в іншій сфері - як от наука чи письменницька діяльність - може принести значно більше користі) особисто не бажає брати участі у політичних процесах;

3)компетентний критик - відрізняється від спостерігача тим, що його ставлення до влади чи загалом до політики с категорично нега­тивним і нехіть до політики пов'язана із власним негативним досві­дом участі в ній та з відразою до політичної діяльності;

4)пасивний громадянин - аполітичний, але не відчужений від по­літики тип особистості, що може негативно чи нейтрально ставитися до влади і політики, але є добре поінформованим у політичній сфері в силу переконання, що така обізнаність с обов'язком кожного грома­дянина;

5)громадянин аполітичний і відчужений він політики - тип особи­стості, що категорично не бере участі у політичному процесі, живе за межами політичної системи, не цікавиться політикою і мало знає про неї.

Дещо іншою (але, по суті, розвинутою концепцією М. Вебера) є типологія, яку розробив А. Боднар. За ступенем залучення особи до політики він розрізняє такі типи учасників політичного процесу:

а) рядовий член суспільства, який не впливає на політику і не за­цікавлений у ній (аж до аполітичності);

6) громадянин, що перебуває в політичній чи громадській органі­зації й опосередковано залучений до сфери політичної практики;

в) громадянин, який не просто є членом політичної організації,а цілеспрямовано і за власною волею безпосередньо задіяний до полі­тичного життя;

г) громадський, політичний діяч;

г) професійний політик, для якого політична діяльність є не тільки фаховою працею, але й змістом життя;

Д) політичний лідер.

У зв'язку з цим постає питання лідерства у політичному процесі. ° історії політичної думки до нього вдавалися Н. Макіавеллі, німецький філософ Фрідріх Ніцше(1844-1900), французький соціолог Габріель Тард(1843-1904) та ряд інших мислителів.

Лідерами (англ. leader - провідник, той хто веде) прийнято вважати тих, хто перебуває попереду, впливає на інших. Основою лідерства є особистий авторитет діяча.

Політичне лідерство с вищим рівнем лідерства, оскільки воно відображає державно-владні відносини у суспільстві.

Оскільки лідера формує його авторитет, то він ніким не призначається і не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб'єктом і об'єктом політики, суть яких поля­гає у свідомому й добровільному підпорядкуванні проводиреві всіх тих, хто за ним іде. Визнання авторитету провідника оточенням та добровільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.

Отже, лідерство - це не авторитет влади, а влада авторитету. За цим критерієм у політичному процесі слід розрізняти лідерство та керів­ництво. Під останнім розуміють управління, яке здійснюється в ме­жах офіційних повноважень, а стимулом для виконання волі керівни­ка є його офіційна влада.

Виходячи з цього, немає жодних підстав вважати політичними ліде­рами лише державних керівників або очільників політичних партій та громадських організацій. Політичний керівник, який не користується авторитетом, не може бути лідером, яку б високу посаду він не обі­ймав. І навпаки - політичним лідером може бути особа, яка формаль­но не посідає жодних керівних постів у державі, партії чи громадській організації, але здобула авторитет завдяки своїй політичній діяльності.

Отже, політичний лідер - це авторитетна особа, яка здійснює вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних цілей.

Щодо умов появи в суспільстві такого феномена, як справжній політичний лідер, то відомий український дослідник проблем еліти та лідерства Борис Кухта, проаналізувавши сучасні дослідження із цієї проблематики,зазначає: "Більшість сходиться на тому, що це та осо­бистість, яка з'являється у потрібному місці, у потрібний час, що свої­ми ідеями, діями найповніше вміє висловити потрібні загалу думки та здійснити бажання мас. Якщо все це має місце, тоді з'являється лідер, а якщо він до того ж діє успішно, то стає національним героєм, вож­дем тощо. Механізм його формування значною мірою детермінова­ний, сама ж особистість лідера - це збіг обставин, подарунок природи людям. Лідер глобального масштабу, як метеор мчить по небу, випереджає маси, запалює їх на небувалі вчинки, залишаючи враженим ма­сам свій образ, як міф, взірець або прокляття".

Розглядаючи суспільство через призму політичних відносин, полі­тологія цікавиться не тільки тими, хто своєю активною позицією творить політику, але й тими, хто впливає на її перебіг. Очевидно, що лише активну політичну особистість можна назвати суб'єктом політики, тобто тим, хто бере в ній участь і намагається впли­вати на перебіг політичних процесів. Саме такий тип особистості най­більше цікавить і політичну науку. Одначе він не обмежує собою розу­міння людини як об'єкта політології. Як зазначає Борис Кухта, "кожна нація мас 7-8 відсотків" населення, які "хворіють на владу".

Полярною протилежністю лідерові чи активістові є аполітична осо­бистість. Своєю пасивністю вона також суттєво впливає на політичні процеси. Навіть більше, деякі типи політичних режимів цілеспрямо­вано моделюють стан масової апатії й пасивності в суспільстві для того, аби легше досягати поставленої мети.

У сьогоднішньому українському суспільстві простежується тенден­ція до політичної індиферентності та стану політичного відчуження. Політичне відчуження - це процес, який характеризується сприйняттям політики, держави і влади як сторонніх і чужих сил, що панують над людиною та пригнічують її.

Такий стан, як правило, є наслідком відчуття безсилості індивіда, відсутності для нього змоги впливати на перебіг політичних подій, враження, що політичні інститути і встановлені ними норми є ворожі інтересам людини. Причинами такого стану можуть бути об'єктивні і суб'єктивні фактори.

До об'єктивних належить, перш за все, той тип політичного режи­му, який своїми діями, обмеженням свободи слова і вираження особи­стих поглядів викликає емоційне несприйняття влади і влади і внутрішній стан відчуження: зневіру у владних структурах; втрату віри у суспільні іде­али; психологічну втому від нескінченного потоку політичної дема­гогії та цинічної брехні; особисте відчуття неефективності свого впливу на перебіг політичних процесів.

Окрім того, людина може належати до соціальної спільноти (релі­гійна секта, молодіжна субкультура тощо), в рамках якої політична па­сивність вважається нормою суспільної поведінки