Спрямування державної служби на розв'язання проблем людини

Сучасна держава у процесі еволюції набула характеристику, яка виз­начається за трьома основними рисами: 1) демократизмом; 2) соціа­льним захистом та 3) правовою сутністю. Через призму реалізації та­ких визначальних прикмет держави і слід розглядати спрямованість державної служби на розв'язання проблем людини.

Демократична держава - це такий тип держави, в якій джерелом влади є народ і в якій державні соціально-політичні інститути забезпечують йому володіння широкими громадянськими правами та участь у вирішенні загальнонародних справ.

Однією з головних ознак демократичності держави є наявність гар­монійних взаємовідносин між нею та громадянами, високий ступінь довіри громадян до інститутів своєї держави.

Поняття "демократична держава" близьке за змістом до поняття "правова держава". Однак вони не тотожні між собою. Демократична держава не може не бути правовою. Проте не всяка правова держава є демократичною. За формальної наявності ознак правової держави у країні може існувати авторитарний політичний режим, який прикри­вається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними як демократичний режим.

Тотожність демократичної та правової держави забезпечує грома­дянське суспільство як система недержавних суспільних інституцій. В умовах панування демократичного режиму громадянське суспіль­ство здійснює контроль над державою. Такий механізм стає можли­вим при дотриманні принципів демократії.

Базовим серед засад демократії є принцип народного суверенітету, відповідно до якого народ є єдиним джерелом і верховним носієм вла­ди в суспільстві. А це означає, що держава похідна від суспільства. Вона створена ним для задоволення його власних потреб, а не заради неї самої, і покликана слугувати народові, а не вивищуватися над ним. У свою чергу, і державні чиновники існують для громадян, а не нав­паки.

Принцип виборності як ще одне канонічне правило демократії пе­редбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Від якості виборчого законодавства та від його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм держави та ефективність державної влади. Саме вибори є найвагомішим засобом впливу громадського суспільства на державу, а важливою ланкою, що з'єднує • між собою, є політичні партії. Вони виступають головними суб'єктами виборчого процесу. Окрім партій, іншими інституціями впливу гро­мадянського суспільства на державу с також громадські організації та засоби масової інформації.

Соціальна держава (від нім. Sozialstaat) - це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянинові гідних умов існування, соці­альної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, гарантії однакових можливостей для самореалізації особистості.

Термін "соціальна держава" було запроваджено в обіг ще у 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак час його практичного втілення настав значно пізніше - в середині XX ст.

В узагальненому розумінні соціальна держава - це такий тип орга­нізації державного і суспільного життя, що базується на пріоритеті соціальних цінностей та створює всі можливі умови для реалізації еко­номічних, соціальних і культурних прав людини. Соціальна держава гарантує кожному громадянинові прожитковий мінімум для гідного існування, забезпечує соціальну захищеність, а в ідеалі - приблизно однакові стартові можливості для життєвої реалізації особистості.

Концептуальне ядро теорії соціальної держави утворюють поло­ження про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян. Практична реалізація цих положень здійснюєть­ся через відповідну систему соціальної політики, орієнтованої на за­гальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, пом'якшення майнової і соціальної нерівності; спрямованої на допо­могу немічним і знедоленим, а також на збереження злагоди в су­спільстві.

Важливим компонентом соціальної держави є "соціальна етика" система моральних норм та імперативів, що забезпечують оптимізацію відносин між громадянином, суспільством і державою. Вона по­кликана інтегрувати зусилля всіх громадян держави на здійснення су­спільне важливих і морально цінних програм подолання кризових явищ, вирішення соціальних конфліктів, оздоровлення суспільного життя. Важливою складовою кодексу такої етики є етика державного службовця та посадової особи органу місцевого самоврядування.

Світова практика знає різні моделі соціальної держави - сканди­навську, німецьку, тихоокеанську. Кожна з них характеризується як Універсальними рисами, соціально-економічними й політичними мож­ливостями, так і національно-специфічними особливостями облаш­тування соціального буття людей.

Ця ж практика переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспря­мованої державної політики.

Правова держава - це держава, в якій усі дії її органів і посадових осіб здійснюються на засадах конституційності та законності, а самі вони є підконтрольні незалежним судам.

Термін "правова держава" у науковий обіг ввів німецький вчений Моль у 1832 р. Хоча базові компоненти цього поняття сформувалися значно раніше і в основному стали досягненням західноєвропейської політичної думки ХVII-ХVIII ст. (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск'є).

Якісних змін поняття правової держави зазнало у XX ст. У первіс­ному значенні така політична влада, була протиставленням тогочасній поліційній державі. Підпорядкованість органів державної влади ре­жимові правозаконності заперечувала режим необмеженого владного свавілля поліцейської держави та сповідуваний нею принцип "мета виправдовує засоби".

Протягом 200-річної еволюції питання правового обмеження вла­ди спиралося головним чином на принцип законності. Однак його рам­ки не дозволяли повноцінно забезпечити дотримання прав громадян. Бо якщо не викликало сумнівів те, що дії представників державної адміністрації у стосунках із громадянами могли бути обмежені зако­ном, то проблема правового обмеження самого законодавця ще і в се­редині XX ст. залишалася невирішеною.

Якісний прорив у вирішенні зазначеної проблеми стався після Дру­гої світової війни, із виробленням теорії "конституційної держави". У сучасній концепції правової держави захист прав громадян набув принципово нової ознаки - прямого конституційного захисту, і тради­ційний принцип законності був доповнений ще й принципом конститу­ційності.

Отже, сучасне поняття правової держави означає: 1) піднесення прав і свобод громадянина до рівня прямого конституційного захисту; 2) розмежування законодавчої і виконавчої влади та утвердження прин­ципу конституційності в державі і праві; 3) юридичне обмежене уря­дування; 4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

Формально-юридична правова характеристика держави сама по собі нічого не говорить про рівень реального життя громадян. За допомогою права (у його звичному розумінні як сукупності законів та підзаконних актів) можна ще витонченіше знущатися над людьми, аніж із використанням відкритого і грубого насильства. А тому конструк­тивним доповненням характеристики правової держави є її соціаль­ний вимір. Це оптимальне поєднання в сучасній політологічній теорії отримало визначення "соціально-правової держави".

Українська держава у ст. 1 своєї Конституції проголосила, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". А в ст. З також зазначила: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає пе­ред людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Отож формально у Конституції України закладені найсучасніші характеристики держави. Проте детальний аналіз реального дотриман­ня названих статей виказує, що насправді в Українській державі дале­ко не в повній мірі виконуються принципи демократизму, соціальної та правової зорієнтованості.

Однак пригадаймо попередньо висловлену тезу, що зародження і формування держави з такими характеристиками відбувається не спон­танно, а на основі цілеспрямованої державної політики.

Хибно вважати, що така "цілеспрямована державна політика" здійснюється тільки па вищих щаблях державної влади. Властиво, на тих щаблях вона більшою мірою визначається, але здійснюється зу­силлями всіх державних службовців в Україні.

Завдання державної служби щодо розбудови сучасної демократич­ної й соціально-правової держави зазначені в ряді правових актів України. Зокрема, Закон "Про державну службу" чітко вказує на гума­ністичний вимір діяльності державного службовця при визначенні принципів державної служби:

"Державна служба грунтується на таких основних принципах:

служіння народу України;

Демократизму і законності;

гуманізму і соціальної справедливості;

пріоритету прав людини і громадянина;

професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі".

Уперше вступаючи на державну службу, громадянин підписує При­сягу державного службовця, у змісті якої чітко відображені вказані принципи:

"Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотриму­ватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сум­лінно виконувати свої обов'язки".

Майже ідентичними (з урахуванням "служіння територіальній гро­маді") є й відповідні положення Закону "Про службу в органах місце­вого самоврядування".

Отож, зважаючи на те, що сутність кожної держави визначається за людським виміром, за тим, як вона піклується про вирішення проблем своїх громадян, - завданням державних службовців у демократичній, соціальній і правовій державі повинно бути піклування про розв'язан­ня проблем громадян у різних сферах їхньої життєдіяльності: полі­тичній, соціально-економічній та культурно-духовній.

Використана і рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Закон України "Про місцеве самоврядування",

3.Закон України "Про державну службу"

4.Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К 2000.

5.Кухта Б., Теплухова Н. Політичні еліти і лідери / Видання 2-ге, переробленеі доповнене. - Львів: "Кальварія", 1997.

6.Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. - Львів: "Кальварія", 2003.

7.Політологічний словник: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Ред. Головатий М. Ф., Антонюк О. В. - К.: МАУП, 2005.

8. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / Ред. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001.

9. Політологія у запитаннях і відповідях / Ред. Левківський К. М. - К.: "Вища школа", 2003.

10. Шляхтун П. Політологія. Видання третє, стереотипне. - К.: "Либідь", 2005.

11. Юридичний словник-довідник. - К.: "Femina", 1996.