Методика підготовки і читання лекцій у ВНЗ

Методика підготовки лекції включає ряд етапів: 1. Звернення до тематичного плану і програми навчальної дисципліни.2. Ознайомлення з фондовими матеріалами кафедри по даній темі. 3. Визначення дидактичних цілей. 4. Складання плану лекції. 5. Робота з науковою та навчальною літературою, інформаційними та довідковими матеріалами. 6. Систематизація матеріалів і підготовка моделі тексту лекції. 7. Вибір остаточного варіанта плану лекції. Робота над формою викладу. 8. Підготовка наочних матеріалів. 9. Оформлення тексту лекції за існуючою формою. Затвердження тексту. 10. Підготовка до лекції як до акту публічного виступу.

Приступаючи до проведення лекції, викладач повинен пам’ятати, що психологи виділяють 4 фази, які характеризують динаміку лекції. 1. Початок сприйняття - 4-5 хвилин. На цьому етапі слід зосередитися на трансформації мимовільної уваги у довільну. 2. Оптимальна активність сприйняття - 20-30 хвилин. Саме на цей час приходиться пік працездатності, тому слід спланувати свою діяльність таким чином, щоб саме на цей період прийшовся найбільш складний для розуміння матеріал. 3. Фаза зусиль - 10-15 хвилин. Це передвісник стомлення, але слухач ще в змозі керувати своєю діяльністю. 4. Фаза стомлення. Саме у цей період слід дати можливість трохи перепочити, розповісти цікавий випадок, якщо дозволяє ситуація, то і пожартувати. Навіть невеличкий відпочинок дозволяє повернути аудиторію до активного сприйняття матеріалу.

Найбільш типовими діями лектора є: •повідомлення теми лекції; •повідомлення плану лекції (основні вузлові питання);•ознайомлення зі списком літератури;•нагадування змісту попередньої лекції, пов’язання його з новим матеріалом;•реалізація тез лекції (змістовна частина лекції) з підведенням підсумків кожного питання;•підведення підсумків лекції, відповіді на питання;•рекомендації щодо підготовки до семінарських і практичних занять;•повідомлення теми наступного заняття.

Під час проведення лекції викладач повинен враховувати наступне: -Однією з найголовніших запорук успіху є контакт з аудиторією. Він втрачається, коли викладач дослівно розуміє вислів "читати лекцію". - Авторитет лектора значно знижується, якщо він займається переказом одного якогось підручника чи посібника, лекція повинна бути оригінальною і викликати інтерес до предмету. --Досвідченість лектора проявляється в його вмінні трансформувати заздалегідь підготовлений текст в залежності від рівня підготовленості, настрою аудиторії, її готовності сприймати матеріал. - Рівень навичок конспектування у різних слухачів (курсантів, студентів) не однаковий. - Лекція і доповідь на науковій конференції є різними жанрами наукової діяльності. Викладач має справу з майбутніми, а не теперішніми колегами, тож іноді слід більш детально зупинитися на складних питаннях, грунтовніше проаналізувати поняття, розтлумачити терміни.- Для того, щоб викликати інтерес і підтримувати його протягом всієї лекції слід створити чітку мотивацію навчання, продемонструвати, наскільки важливим у професійній діяльності або у формуванні світогляду особистості є тема, що розглядається, сприяти самоудосконаленню кожного, хто її слухає, вчити критичному мисленню, знаходити зв’язок із емпіричним життєвим досвідом кожного.

Перед усім необхідно торкнутися мистецтва оволодіння увагою присутніх, уміння перетворювати масу студентів на аудиторію, що слухає. Для цього існують різні способи. Не слід, наприклад, починати лекцію “з ходу”, краще зачекати кілька секунд, а потім оглянути всіх присутніх, ніби збираючи їх в одне ціле. Це дає можливість слухачам студентам придивитися до лектора, психологічно, внутрішньо приготуватися. Починати лекцію необхідно не поспішаючи, впевнено і переконливо, усвідомлювати себе силою і авторитетом у даній галузі знань, тобто без сумнівів у словах, але й без будь-якої амбіційності.

Розмова повинна починатися одразу ж з суті справи і бути проникнута свідомістю серйозності всього того, про що говориться. Успішне прочитання лекції залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, від таких, наприклад, як вміння себе правильно і з гідністю тримати, переборюючи скутість і не впадаючи в розкутість. Вражають скупий виразний жест, простий і пристойний костюм без відволікаючих деталей, розумно жвава міміка.Але більш всього допомагає успіху мова, коли вона проста, зрозуміла і виразна, не перевантажена цитатами і цифрами, за розум. термінами. Якісна лекція передб. індивідуалізований (свій) стиль мовлення, вільний від шаблонів і граматичної сухості, гарно інтонований. Лектор повинен проводити лекційний процес таким чином, щоб не лише для себе, але і для студентів перетворити його в своєрідну інтелектуальну діяльність.

Вкінці лекції необхідно пов’язати закінчення з початком, щоб підкреслити вичерпність змісту даної теми. Важливою складовою частиною всього лекційного процесу є відповіді на запитання. Саме питання є показником того, наскільки лекція захопила студентів. Чіткі і короткі відповіді на них мають велику смислову цінність. Використання емоційних прийомів викладання – це засіб, що посилює сприйняття лекції студентами, що заглиблює їх розуміння і запам’ятовування. Атмосфера лекції залежить також від того, як лектор відноситься до свого предмету.

21. Історія підготовки фахівцівз дошкільної педагогіки в Україні.

Ефективність роботи освітніх закладів залежить не лише від програм навчання і виховання, а й від особистості педагога, його взаємин з дітьми. Безперечно, кожен талановитий, висококваліфікований, вдумливий педагог поєднує у своїй практиці загальнотеоретичні досягнення педагогіки, власний досвід, особистісні переваги та особливості дітей, з якими він працює. Тому навіть найдосконаліша теорія не може дати вичерпної відповіді, яким бути педагогу, однак вона є основою, на яку мусить опиратися навіть найобдарованіший з них. Всебічний аналіз історико-педагогічних, філософських джерел, документальних і архівних матеріалів засвідчує, що на кінець ХІХ-го початок ХХ століття гостро постає питання про необхідність створення в Україні перших начальних закладів, спрямованих на підготовку педагогів у галузі дошкільного виховання. Храктерною особливістю цих установ було те, що вони будувались за зразком західно-європейських або російських педагогічних закладів, хоча у вітчизняній педагогіці на той час вже сформувалася думка про особливості національних підходів до освіти і виховання.В окреслений період визначилася система поглядів на дошкільне виховання та створення дошкільних закладів. Найбільш значущими в цьому напрямку були діяльність та педагогічні погляди західно-європейських педагогів (Ф.Фребеля, П.Кергомар, М.Монтессорі) та вітчизняних (К.Д Ушинський, П.Ф. Лесгфат, Е.І.Тихєєва, С.Ф. Русова, Т.Г. Лубенець, І.О. Сікорський)

Виникнення перших дошкільних закладів в Україні відбувалося завдяки благодійній діяльності окремих осіб, зокрема, освічених жінок, духовенства та різноманітних педагогічних та громадянських товариств, метою яких було привернути увагу суспільства до дошкільної справи та сприяти відкриттю безкоштовних народних дитячих садків. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні, педагогічні товариства, що існували в кінці ХІХ-го – початку ХХст. поставили завдання – домогтися створення державної, централізованої системи дошкільних закладів, а також здійснення умов для фундаментальної підготовки спеціалістів дошкільної справи.

Так, у березні 1920 року на Першій Всеукраїнській нараді з народної освіти була прийнята система освіти України. Основним типом дитячого закладу, або, користуючись тогочасною термінологією, «формою соціального виховання», був визначений дитячий будинок. Окремі освітньо-виховні заклади – дитячий садок, школа, позашкільний заклад – повинні були злитися в «єдиний соціальний організм» – дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього «соцвихівського» віку (від 3 до 15 років).Кадри для дошкільного виховання в Україні у 1907 р. почав готувати Фребелівський жіночий педагогічний інститут. У ньому викладали загальноосвітні, психолого-педагогічні дисципліни (теорію педагогіки, педагогічну психологію, історію педагогічних вчень, вступ до експериментальної дидактики, вчення про душу дитини, зарубіжні системи виховання та ін.). В його структурі була передбачена педагогічна амбулаторія, однорічна школа няньок-фребелівок, базовий дитячий садок, притулок для малолітніх дітей, початкова школа. Прогресивна діяльність Фребелівського педагогічного інституту в значній мірі обумовлювалась впливом та ініціативами відомих діячів та педагогів того часу – І.О.Сікорського, В.О.Фльорова, В.В.Зеньківського, Т.Г.Лубенця, С.Ф.Русової, Н.Д.Лубенець, які безпосередньо працювали в інституті, спрямовували навчально-виховний процес. У цей же час Київське товариство народних дитячих садків у школі нянь почало підготовку помічниць «садівниць».

У Декларації «Про соціальне виховання» зазначалося: тільки той педагог може проводити ідею соціального виховання, «який уміє здійснювати роботу і в дитячому садку, і в школі, і в клубі, і на майданчику».

До Української системи педагогічної освіти входили педагогічні навчальні заклади двох типів: Інститут народної освіти (ІНО) і Вищі трирічні педагогічні курси. Факультети соціального виховання ІНО повинні були готувати «кваліфікованих соцвихователів, здатних впроваджувати в життя систему соціального виховання Укрнаркомосу в усьому обсязі її і змісті, охоплюючи увесь соцвихівський дитячий вік, а також виховні, зокрема, так звані освітні елементи єдиного виховного процесу, в якій би формі він не протікав: у школі, дитячому садку, будинку, на майданчику» Трирічні педагогічні курси значною мірою були орієнтовані на підготовку педагогів для роботи з «раннім і середнім дитячим віком». ІНО й трирічні курси були вищими учбовими закладами. Середньої ж ланки в українській системі педагогічної освіти 20-тих років не існувало.

На початку 30-х років практика підготовки фахівців дошкільного виховання в Україні докорінно змінилася, що було зумовлено двома факторами: розвитком суспільного виховання і реорганізацією педагогічної освіти. З проведенням індустріалізації і колективізації сільського господарства відбулося масове залучення до суспільного виробництва жінок, що викликало конечну необхідність створення широкої мережі виховних закладів для дітей матерів, які працюють. Потреба розвитку суспільного дошкільного виховання, у свою чергу, гостро поставила проблему забезпечення його педагогічними кадрами, бо на цей час у республіці налічувалося не більше 500 працівників дошкільних закладів.

Нова, єдина для всього СРСР, система педагогічної освіти булла запроваджена в Україні постановою Раднаркому УРСР від 11 травня 1930 р. «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти». У постанові зазначалося, що хоча педагогічною діяльністю мають займатися люди з вищою освітою, однак у найближчі роки немає змоги забезпечити ними всі навчальні заклади, а тому в системі педагогічної освіти встановлювалися, крім вищої школи, ще й школи середні – технікуми – і система пришвидшеної підготовки – курси.

Підготовка фахівців дошкільного виховання покладалася на дошкільні відділення педагогічних технікумів і педагогічні (дошкільні) факультети інститутів соціального виховання. Причому у педагогічних технікумах мали готувати вчителів, а в інститутах соцвиховання – організаторів дошкільних закладів і викладачів педтехнікумів. Спеціальні курси були організовані майже в кожному районі для задоволення його потреби у дошкільних кадрах. Окрім них, функціонували також міжрайонні курси. Протягом 1931–1933 років набуло значного поширення й заочне інструктування через радіомовлення. Особлива увага приділялась організації суспільного дошкільного виховання у сільській місцевості, де активно здійснювалась колективізація. Основними його формами (особливо на початку десятиліття) були сезонні садки, ясла, майданчики. Отже, саме на підготовку педагогічного персоналу для сезонних форм суспільного дошкільного виховання, які розгорталися на селі, була переважно зорієнтована курсова підготовка у 30-ті роки.

У другій половині 30-х років відбулися значні якісні зміни у проведенні курсової підготовки: поліпшилися навчально-матеріальна база, методичне забезпечення, склад лекторів; подовжився термін навчання; підвищувалися вимоги до слухачок. Чимало вихователів після курсової підготовки продовжували навчання на заочних та вечірніх відділеннях педагогічних технікумів. Якщо у першій половині десятиліття у дошкільних закладах працювали здебільшого педагоги, підготовлені на курсах, то в подальші роки почала швидко зростати кількість дошкільних працівників, які закінчили педагогічні учбові заклади. Означаємо той факт, що розвиток суспільного дошкільного виховання у 20– 50-ті роки XX ст. потребував великої кількості фахівців дошкільного виховання, підготовку яких здійснювала система середньої спеціальної педагогічної освіти. І тому відкривалися педагогічні училища, педагогічні інститути, які займалися цією підготовкою. У 1921 р. розпочала свою діяльність трирічна педагогічна школа у м. Проскурові (сьогодні Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія). З 1930 – 1931 навчальних років ця школа почала здійснювати підготовку вихователів для дитячих садків. Таким чином, подільський регіон отримав можливість забезпечити дитячі садки кваліфікованими педагогами.

На сучасному етапі структура підготовки фахівців для дошкільних навчальних багаторівнева:

I рівень – молодший спеціаліст. Передбачає право після трьох років підготовки на базі повної середньої освіти у педучилищі працювати вихователем дитячого садка. II рівень – бакалавр. Після чотирьох років підготовки у педагогічному коледжі, інституті, педуніверситеті випускник отримує спеціальність вихователя дошкільного виховного закладу. III рівень – спеціаліст. Цей рівень кваліфікації забезпечується педагогічними інститутами та педагогічними університетами, випускники яких отримують дипломи вихователя дошкільного закладу з додатковою спеціалізацією (психолог, учитель іноземної мови, керівник художньої діяльності дітей, музичний керівник, інструктор з фізичної культури). IV рівень – магістр. Підготовку фахівців цього рівня, які можуть працювати викладачами педагогіки і психології в педучилищі, педколеджі, педінституті, здійснюють педагогічні університети.

Освітньо-професійна підготовка у вищих навчальних закладах передбачає формування майбутнього педагога як людини, якій притаманні гуманність, духовність, творчість, яка володіє необхідними для роботи в дошкільному закладі професійними знаннями, уміннями і навичками. Зміст вузівської підготовки має відповідати таким вимогам:

- пріоритет національних і загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв´язок спеціальних курсів з національною культурою, історією, традиціями українського народу;

- формування у студентів потреб і здібностей до пізнавальної творчості, критеріальних основ наукового світогляду, що забезпечує пріоритет людини та її цінностей; науковий і світський характер соціально-гуманітарних дисциплін, незалежність їх викладання від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- демократизм системи викладання дисциплін, свобода вибору студентами форм занять і навчальних курсів;

- безперервна система вищої педагогічної освіти: довузівської, вузівської, післявузівської.

Сучасні реалії орієнтують на спеціальну підготовку вихователя як гуманістично зорієнтованої особистості, здатної оперативно реагувати на динаміку соціально-економічних процесів, умов власної професійної діяльності, розробляти і впроваджувати нові технології у процес навчання і виховання.