У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвива­ються, є суттєві розбіжності по групах нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру за­пропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі ре­формування економіки була широко застосована модель «етатизму»

- широкого втручання держави в економічні процеси, створення по­тужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних під­приємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно зави­щувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко нео­ліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала на­зву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного росту.

У 90-х роках була запропонована нова модель - «Вашингтон­ський консенсус», яка була підтримана МВФ і рекомендована також країнам із перехідною економікою. Основні положення цієї моделі:

• бюджетна дисципліна (дефіцит бюджету не повинен перевищува­ти офіційні резерви);

• державні витрати повинні бути переорієнтовані з політичної до економічної сфери;

• податкова реформа (зниження податкових ставок);

• фінансова лібералізація (відмова від пільгових умов фінансуван­ня й кредитування);

• лібералізація торгівлі (зниження митних тарифів до 10%);

• усунення перешкод для залучення прямих іноземних інвестицій;

• приватизація державних підприємств;

• дерегулювання економіки.

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало су­перечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростання темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій; до нега­тивних - фінансову й валютну нестабільність, яка обернуласяниз­кою криз, зокрема, в Аргентині, в Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвива­ються, є суттєві розбіжності по групах нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нових індустріальних країн виникло у 80-х роках ми­нулого століття і пов’язувалося з чотирма «драконами» Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайва­нем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом по багатьох

показниках наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до числа НІК додалися «тигри» - Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латин­ській Америці - Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу, 18% світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн відіграла держава. Нею здійснювалася дирижістська політика: жорстка еконо­мія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулю­вання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше - наукоємних виробництв, залучення нових технологій. Дер­жава шляхом продуманої політики пільгового оподаткування скоро­чувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулюван­ня. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зростання ж курсу валют у міру нарощування експорту й росту конкурентноз- датності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт вигідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари на­родного споживання (текстильна, взуттєва, харчова); пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поширю­ватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтоперероб­ні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між пріо­ритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господарства і видобувних галузей, а також за рахунок притоку прямих іноземних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробництво; у 60-х ро­ках - виробництво цементу, мінеральних добрив, нафтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х - суднобудуван­ня, автомобілебудування; у 80-х - інформатика, електротехнічне ма­шинобудування; у 90-х - виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка й аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститути, вузи, технопарки, техно- поліси для практичних наукових розробок. Основні напрями дослі­джень, що впроваджуються в практику: устаткування для АЕС, ви­робництво комп’ютерів, устаткування для шельфового видобутку
нафти й газу, мікроекономіка, чиста хімія, інформатика, автоматиза­ція виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави почала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися ма- кроекономічним регулюванням. Експортоорієнтована модель роз­витку багато в чому себе вже зжила. З підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукоємне виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяльність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997-1998 рр. негативно вплинула на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Індо­незію, Філіппіни, Сінгапур). Криза мала, зокрема, такі причини: не- збалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей); спрямованість іноземних інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий при­буток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але й зараз в цілому вони вищі за відповідні показники розвинутих країн (табл. 8.3).

Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність бага­тих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати при­бутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розвитку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфра­структури, низький рівень освіти населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможлив­лює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підго­товки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це не сприяє росту продуктивності праці, спричинює низький рівень спо­живання. Незначні інвестиції, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

Головною стратегічною метою більшості країн цієї групи є інду­стріалізація економіки. Промислове виробництво в них представлено переважно переробкою сільськогосподарської продукції, харчовою промисловістю. Промислове виробництво зосереджено в основному на малих підприємствах. За кількістю зайнятих малі підприємства займають друге місце після аграрного сектора й багато в чому з ним пов’язані.

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабіль­ної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих формах - в об’єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це «сіль­ська індустріалізація» і «мала індустріалізація», що створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировин­ної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відплив робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюватися кластери - гру­пи підприємств, територіально пов’язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60-х років найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються метало­обробні, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холодиль­ників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виникненні бере участь іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже замало.