КІНЕЦЬ КОНАЙОХАРИ

Сутички на берегах Громової Річки; жорстока битва під стінами Велітріума; немало потрудилися сокира й смолоскип, і не одна хатина перетворилася на попіл, перш ніж відступила розмальована орда.

Затишшя після цієї бурі було особливим: люди, збираючись, говорили впівголоса, а воїни в закривавлених бинтах мовчки пили в тавернах своє пиво.

В одній із таких таверн сидів Конан‑кімерієць і сьорбав із величезного кухля. До нього підійшов худорлявий слідопит з перев’язаною головою й рукою в лубку. Він один залишився живим із гарнізону форту Тускелан.

– Ти ходив із солдатами на руїни форту?

Конан кивнув.

– А я не міг, – сказав слідопит. – Сутички не було?

– Пікти відступили за Чорну Річку. Щось їх налякало, але тільки чорт їх знає, що то було.

– Говорять, там і ховати не було чого?

Конан кивнув.

– Самий попіл. Пікти звалили всі трупи в купу і спалили, перш ніж піти. І своїх, і людей Валанна.

– Валанн загинув одним із останніх у рукопашній, коли вони перелізли через частокіл. Вони хотіли взяти його живим, але він не дався – змусив, щоб його вбили. Нас десятьох узяли в полон – ми надто ослабли від ран. Дев’ятьох зарізали відразу. Але тут здох Зогар Заг. Мені вдалося вибрати мить і втекти.

– Зогар Заг помер?! – вигукнув Конан.

– Помер. Я сам бачив, як він подихав. От чому під стінами Велітріума пікти вже не билися з колишньою люттю. Дивно все це було. У бою він не постраждав. Танцював серед убитих, розмахував сокирою, якою прорубав голову останньому з моїх товаришів. Потім завив і кинувся на мене, але раптом захитався, випустив сокиру, скорчився і зарепетував так, як жодна звірюка не кричить перед смертю. Він упав межи мною й багаттям, на якому вони збиралися мене підсмажити, з пащі у нього пішла піна, він витягнувся, і пікти залементували, що він здох. Поки вони голосили, я звільнився від мотузок і втік до лісу.

Я добре розглянув його при світлі багаття. Ніяка зброя його не торкнулася, проте у нього були рани в паху, на череві, а шия мало не перерубана… Ти що‑небудь розумієш?

Конан не озивався, але слідопит, знаючи, що варвари на цих справах знаються, продовжував:

– Він чаклунством жив і від чаклунства здох. Ось цієї дивної смерті й налякалися пікти. Жоден із тих, хто це бачив, не пішов під стіни Велітріума, усі пішли за Чорну Річку. На Громовій билися ті, хто пішов раніше. А їх було замало, щоб узяти місто.

Я пішов дорогою за їхніми головними силами й точно знаю, що більше з форту ніхто не вийшов. Тоді я пробрався між піктами в місто. Ти на той час уже привів своїх колоністів, але їхні дружини й діти зайшли у браму просто перед носом у цих розмальованих дияволів. Якби молодий Бальт і старий Рубака не затримали їх на якийсь час, кінець був би всім дружинам і дітлахам в Конайохарі… Я проходив повз те місце, де Бальт і пес прийняли бій. Вони лежали посеред купи мертвих піктів – я налічив семеро зі слідами сокири або іклів, а на дорозі валялися й інші, потяті стрілами. О боги, яка це була сутичка!

– Він був справжнім чоловіком, – сказав Конан. – Я п’ю за його тінь і за тінь пса, що не знав страху.

Він зробив кілька ковтків, особливим загадковим рухом вилив залишки на підлогу й розбив кухля.

– Десять піктів заплатять за його життя своїм, і ще сім – за життя пса, що був хоробрішим від багатьох воїнів.

І слідопит, подивившись у суворі, палаючі блакитним вогнем очі, зрозумів, що варвар свою обітницю виконає.

– Форт не відбудовуватимуть?

– Ні. Конайохара втрачена для Аквилонїї. Кордон пересунули. Тепер він проходить по Громовій Річці.

Слідопит зітхнув і подивився на свою долоню, грубу, як дерево, від топорища й руків’я меча. Конан потягнувся за глеком вина. Слідопит дивився на нього й порівнював зі всіма іншими – і тими, що сиділи поряд, і тими, що полягли над річкою, і з дикунами, що жили за цією річкою. Конан не бачив цього вивчаючого погляду.

– Варварство – це природний стан людства, – сказав нарешті слідопит, сумно дивлячись на кімерійця. – А ось цивілізація неприродна. Вона виникла випадково. І зрештою переможе варварство.

…Втрата Конайохари лише підтвердила той факт, що не все добре в Аквилонії, найбільшому гіборійському королівстві. Жорстокість і повна нездарність короля Нумедідеса викликали загальне невдоволення, що привело до серії змов і, нарешті, відкритого бунту, на чолі якого став Конан. До цього часу, проте, кімерієць дослужився до високого звання в аквилонській армії, в пух і порох розбивши піктів у жорстокій битві під Велітріумом і на власній шкурі випробувавши віроломство владики Аквилонії, коли той, викликавши його в столицю, нібито для надання тріумфальних почестей, кинув у в’язницю. Скарби, знайдені Конаном у піктських печерах, допомогли змовникам підготувати повстання, що завершилося штурмом Тарантії, столиці Аквилонії. Конан власними руками задушив короля Нумедідеса просто на троні і надів на свою голову корону, користуючись підтримкою провідних аквилонських політиків. Проте життя короля зовсім не складається лише зі свят. Протягом року талановитий поет Рінальдо складає гімни й балади, в яких звеличує “мученика” Нумедідеса і ганьбить “проклятого узурпатора” Конана. Аскаланте, граф Туни, влаштовує нову змову, збираючись повалити Конана з трону. Варвар доходить висновку, що в людей коротка пам’ять і що корона теж може спричиняти головний біль…