ФЕНІКС НА МЕЧІ

С вітанкова тиша и морок щільним плащем огортали чудові вежі Тарантії – столиці Аквилонії. У непримітному будинку, що стояв на одній з вузеньких вулиць, чиясь обережна рука прочинила двері, з яких вислизнули чотири темні людські постаті, що миттєво, немов примари, розчинилися в мороці. За дверима промайнуло смагляве лице, очі на ньому палали прихованою злістю.

– Забирайтеся, творіння пітьми! – мовив глузливий голос. – Бовдури, ви й не підозрюєте, що ваша доля, немов кровожерний собака, переслідує вас.

Чоловік, що сказав ці слова, прикрив двері, ретельно замкнув їх, підняв свічку на рівень очей і зробив крок у вузький коридор. Це був високий похмурий чоловік, майже гігант, темна шкіра й гострі риси обличчя якого свідчили про значну дещицю стигійської крові, що текла в його жилах. Пройшовши коридором, він зайшов до кімнати, у якій на застеленому шовками ложі, розвалившись, немов натомлений кіт, і відсьорбуючи вино з важкого золотого келиха, лежав худий чоловік, одягнений у пошарпаний оксамитовий одяг.

– Аскаланте, – сказав стигієць, ставлячи свічку на стіл, – ваші обідранці, як щури, розповзлися по всіх щілинах. Дивні, проте, знаряддя ви використовуєте в боротьбі за владу.

– Знаряддя? – здивувався Аскаланте. – Але ж це мене вони вважають знаряддям. Ось уже цілий місяць я докладаю усіх зусиль, готую все необхідне для повалення узурпатора. І, треба сказати, мені самостійно, діючи цілком таємно, вдалося створити те, що виявилося не під силу всьому аквилонському лицарству. О Мітро, недаремно ж я був одним із найвідоміших державних діячів Аквилонії до того, як ці негідники поставили мене поза законом.

– Виходить, ці бевзі помиляються, коли гадають, що використовують вас у своїх цілях?

– Хай вони й далі думають, що я служу їм вірою та правдою. Почекаємо, поки кожен з них виконає те, що від нього треба згідно з моїм планом. Хто вони такі, щоб рівнятися до графа Аскаланте? Больмано – злиденний граф Карабана, Громель – бездарний солдафон, що лише волею долі став командиром Чорного Легіону, Діон – жирний полохливий багач, барон Атталуса, Рінальдо – недоумкуватий придворний поет. Це я був тим, хто збив їх в одну зграю, і я ж передавлю їх поодинці, коли настане мій час. А він уже на порозі. Сьогодні вночі король помре.

– Кілька днів тому я бачив, як королівські війська залишали місто, – сказав стигієць.

– Вони попрямували до кордону, щоб утихомирити піктів, які розлютувалися. Якби ти знав, скільки міцного вина я переправив піктським вождям, аби підстьобнути їхній виступ. Гори золота пішли на це – Діону довелося неабияк розщедритися. А Больманові – поклопотатися про те, аби прибрати з міста рештки вірних королю загонів. Використовуючи свою високоповажну рідню, він легко умовив Нуму, короля Немедії, запросити до себе графа Троцеро, сенешаля[52]Аквилонії. І, звичайно, як і належить згідно з його високим саном, Троцеро супроводжуватиме королівський ескорт, поїде з ним і Просперо, права рука короля Конана. Отже, в місті залишиться невелика частина особистої гвардії короля – Чорних Драгунів і, звичайно, Чорний Легіон. Якщо поталанить, я за допомогою Громеля розберуся і з королівським караулом – десь опівночі охорона біля дверей у спальню Конана буде знята. У цей час я з шістнадцятьма врними мені людьми прослизну таємним ходом у замок. Навіть якщо народ Аквилонії не поажає прийняти ас з ріумфуванням після того, як справу буде зроблено, Чорного Легіону буде цілком достатньо, щоб привести люд до тями й утримати корону.

– То Діон вважає, що все це робиться лише задля того, аби посадити його на трон?

– Так. Цей жирний бовдур твердить, що трон належить йому, оскільки його кров містить певну домішку крові королівської. Конан припустився помилки – за яку поплатиться головою, – коли не вигнав із двору всіх, хто хоч якоюсь мірою зізнавався в спорідненості з колишньою династією. А Больмано розраховує на те, що до його кишень знову щедро попливуть золоті монети, як це було за старого режиму. Громель ненавидить Паллантіда, командира Чорних Драгунів, і жадає командувати всіма збройними силами Аквилонії. Цю мету він переслідує із завзятістю, типовою для боссонця. Рінальдо – єдиний з них, хто геть позбавлений особистих амбіцій. Він бачить у Конані лише обмеженого дикого варвара, який з’явився в цивілізований світ, щоб грабувати всіх підряд, й ідеалізує колишнього короля, убитого Конаном. Рінальдо пам’ятає тільки те, що той зрідка заохочував мистецтва, і абсолютно забуває про всю несправедливість і безладність його правління, – і він робить все для того, щоб народ забув про це також. Уже скрізь відкрито співають написані ним хвалебні гімни Нумедідесові, у яких до небес звеличується старий шахрай і виливається хула на “дикуна з чорним серцем, повсталого з похмурих глибин пекла”. Конан на це не звертає уваги, але народ ремствує.

– А чому він так ненавидить Конана?

– Поети завжди ненавидять тих, хто стоїть при владі. Вони втікають від дійсності у свої мрії про минуле або про майбутнє. Рінальдо – типовий фанатик‑ідеаліст. Він вірить, що йому долею призначено повалити тирана і звільнити народ. А що стосується мене – ще двійко місяців тому я й не думав про трон, збирався провести залишок свого життя у вигнанні, але ж апетит приходить під час їжі. Конан помре, на трон зійде Діон. Потім і він помре. А слідом за ним один за одним розлучаться з життям усі ті, хто стоїть у мене на шлях: від вогню чи від сталі, чи випивши отруєного вина, яке здатний готувати мій вірний раб. Аскаланте, король Аквилонії! Звучить непогано, чи не так?

Стигієць знизав широкими плечима.

– Що мені до ваших планів і амбіцій? – сказав він раптом з неприхованою гіркотою. – Мої друзі й суперники невимовно здивувалися б, якби побачили, як низько я впав. Вони просто не повірили б, що Тот‑Амон може плазувати перед простим смертним.

– Ти все життя займаєшся магією та чаклунством, – незворушно мовив Аскаланте, – я ж у всьому покладаюся на меч і свій власний розум.

– Що означає меч і людський розум перед мудрістю Пітьми? – пробурчав стигієць. Його чорні очі погрозливо блиснули, під ними пролягли темні тіні. – Коли б не втратив я каблучки, наші ролі зараз, мабуть, помінялися б…

– Час, мабуть, нагадати, – спокійно відповів Аскаланте, – що на спині в тебе ще не зарубцювалися шрами від мого батога і, судячи з усього, до них дуже скоро додадуться свіжі.

– Ви так цього певні? – очі стигійця спалахнули на мить диявольською ненавистю. – Проте мені, можливо, пощастить знайти каблучку знову, і тоді, присягаюся зміїною пащею Сета, я розрахуюся з вами за все…

Аквилонець, заричавши від гніву, уклав в удар усі сили. Тот‑Амон похитнувся, на його розбитих губах виступила кров.

– Тепер ти триматимеш язика за зубами, собако! – пробурчав Аскаланте. – Стережися! Не забувай, що я знаю твою страшну таємницю. Піднімися на дах і гукни привселюдно, що Аскаланте в місті, що він збирається повалити короля Конана, – якщо, звичайно, зважишся на це!

– Я не зважуся на це, – тихо сказав стигієць і витер кров із губ.

– Так, ти не зважишся, – усміхнувся Аскаланте зарозуміло. – Тому що варто мені випустити дух, якийсь відлюдник у південній пустелі дізнається про це і зламає печатку на сувої. І щойно він ознайомиться зі змістом цього сувою, вся Стигія підніметься на ноги. Куди ти тоді подінешся, Тот‑Амон?

Раб здригнувся, і його темне обличчя стало попелясто‑сірим.

– Досить! – Аскаланте змінив тон: – У мене є для тебе робота. Я не довіряю Діону. Щойно я наказав йому вирушити до свого маєтку й сидіти там доти, поки тут усе не закінчиться. Цей жирний бовдур не зможе приховати від короля своєї нервозності і може все зіпсувати. Скачи слідом. Якщо не наздоженеш його дорогою, залишайся з ним у маєтку доти, поки не одержиш повідомлення, що небезпека минула. Не спускай його з очей, він нічого не тямить від страху й може вчинити що завгодно – навіть побігти до Конана й викласти йому все, що про нас знає, аби врятувати свою дорогоцінну шкуру. Рушай!

Раб уклонився, приховуючи ненависть у глибоко запалих очах, і вийшов. Аскаланте з полегшенням відкинувся на подушки й потягся за келихом. Над верхівками міських веж, усипаними коштовними каменями, сходило сонце.

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію – не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

– Просперо, – сказав чоловік за столом, – ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

– Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, – відповів чорноокий пойнтайнець. – Ти – король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

– Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, – заздрість Конана на очах зростала. – Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно стирчу в цьому палаці і минули десятки років відтоді, як я востаннє сідав на коня. Але Публій твердить, що справи державні вимагають моєї присутності в місті. Ти знаєш, коли я надів корону Нумедідеса, то думав, що досяг межі бажань. Та з’ясувалося, що захопити трон – одне, і абсолютно інше – управляти королівством. Був час, коли я вважав, що будь‑які питання легко вирішуються мечем, зараз мені починає здаватися, що меч – узагалі не помічник у державній політиці. Коли я повалив Нумедідеса, усі вважали мене визволителем. А подивися, що відбувається тепер? Вони встановили статую старого негідника в храмі Мітри, кидаються перед нею ниць, моляться йому, як святому, що прийняв мученицьку смерть від рук варвара. Коли я з бою в бій вів війська королівства до перемоги, вони великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса – всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!

– У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, – сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. – Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.

Конан струсонув лев?ячою гривою.

– Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, – продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. – За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.

– Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, – нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. – Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, – в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека – прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?

– Над картою, – з гордістю відповів Конан. – Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі – напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…

– Асгард і Ванахейм! – Просперо здивовано дивився на карту. – О Мітро, я вважав ці країни легендою!

Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.

– Якби ти виріс на північному кордоні Кімерії, то ставився б до них зовсім Інакше. Асгард розташований на півночі, а Ванахейм на північному заході від Кімерії, і на цих кордонах буяє війна, що ніколи не стихає.

– А що за люди живуть там, на півночі? – запитав Просперо.

– Вони високі на зріст, світлошкірі і з блакитними очима. Їхній бог – крижаний гігант Імір, і кожне плем’я має свого власного короля. Вони б’ються цілими днями, а ночами п’ють пиво і на повний голос співають диких войовничих пісень…

– Тут ти мало чим від них відрізняєшся, – посміхнувшись, сказав Просперо. – Ти багато й жадібно п’єш, та й улюблені свої пісні ти, швидше, викрикуєш, аніж співаєш.

– Схожі країни, схожі й люди, які в них живуть, – сказав, усміхнувшись, король. – І там, і там під вічно сірим небом здіймаються височезні гори – голі чи покриті дрімучими лісами, з пустелями‑долинами, де гуляють крижані вітри.

– Тоді немає нічого дивного в тому, що й люди там такі само дикі й суворі, – Просперо знизав плечима й мимоволі пригадав теплі рівнини і повільні блакитні річки своєї батьківщини – Пойнтайну, південної провінції Аквилонії.

– Усі вони приречені, – пробурмотів Конан. – І вони, і ті, хто прийде їм на зміну. Їхні боги – Кром і його похмурі брати, що царюють у країні Вічних Туманів, Королівстві Мертвих. Мітра бачить – тутешні боги мені набагато миліші.

– Заспокойся, Конане, адже ти назавжди залишив свою Кімерію. Твоє королівство – тут, – усміхаючись, сказав Просперо. – Та мені час вирушати. На гулянці в Нуми я вип’ю за твоє здоров’я келих найкращого білого вина.

– Гаразд, – пробурчав король. – Але не цілуй від мого імені танцівниць Нуми – зіпсуєш усі міждержавні відносини.

Весело розсміявшись, Просперо вийшов із зали.

Сонце, ховаючись за обрієм, на кілька хвилин залило сяючим золотом зелений і туманно‑голубий ліс. Його вже згасле проміння все ще відбивалося в ланках товстого золотого ланцюга, що нервово тремтів у спітнілих пухких руках Діона Атталуського. Барон, неспокійно соваючись на мармуровій лаві, раз у раз поглядав на строкаті квіти й густе листя дерев у своєму саду і часом крадькома озирався, немов намагався захопити зненацька ворога, що сховався. Поблизу дзюрчало джерело, безліч інших джерел, розсіяних по всьому цьому чудовому куточку насолоди, нашіптували ніжні мелодії.

Діон був сам, якщо не рахувати темношкірого гіганта, що зручно розташувався на мармуровій лаві недалеко від барона. Діон не звертав на раба жодної уваги, хоча знав, що Аскаланте повністю йому довіряє. Як і багато інших багатих людей, він не помічав людей, що мають значно нижчий соціальний стан.

– Немає ніяких підстав так нервувати, – сказав Тот‑Амон. – Усе буде гаразд.

– Як і будь‑хто інший, Аскаланте може припуститися помилки, – пирхнув Діон, і на його обличчі виступив піт при одній думці про можливі наслідки такої помилки.

– Він не припускається помилок, – запевнив його стигієць із похмурою посмішкою. – Інакше рабом був би він, а не я.

– Це що за базікання? – обурено вигукнув Діон, який слухав раба краєм вуха.

Очі Тот‑Амона звузилися. Незважаючи на своє залізне самовладання, йому почало здаватися, що він наразі лусне від безперервно киплячих у ньому люті, ненависті й ганьби, і він поспішав використати будь‑який, навіть найнікчемніший шанс вирватися з порочного кола. Забувши про те, що Діон дивиться на нього як на раба, а не як на людину, що володіє душею й розумом, стигієць звернувся до нього з пристрасним словом.

– Послухайте мене, – сказав Тот‑Амон. – Ви неодмінно станете королем. Проте ви не знаєте, що замишляє Аскаланте. Коли Конан помре, у вас не буде ворога страшнішого й підступнішого, ніж мій хазяїн. Я можу вам допомогти і зроблю це, якщо ви візьмете мене під свій захист, коли опинитеся на троні. Знайте ж, добродію, що я наймогутніший чарівник. Про Тот‑Амона говорять звичайно з такою ж глибокою пошаною, як і про знаменитого Раммона. Король Стигії Ктесофон прославив мене й надав мені найбільші почесті. Він прогнав усіх своїх магів і призначив мене своїм придворним чарівником. Вигнані маги затаїли злість і образу, але чіпати мене боялися, тому що я мав владу над потойбічними силами і міг розраховувати на їхню допомогу в будь‑який час. Сет бачить, вороги тремтіли, бо знали, що будь‑якої миті на них може напасти потойбічна тварюка, яка встромить гострі пазурі в їхні зморшкуваті шиї. Таку безмежну могутність давав мені зміїний перстень Сета, знайдений мною в одному зі склепів Стигії, ледве не за милю від поверхні землі. Гадаю, що він був загублений там кимось ще до того, як далекий предок людини вибрався на берег із морського мулу. Та злодій викрав у мене цього персня, і я втратив усю свою могутність! Маги об’єдналися, щоб убити мене, але мені пощастило, і я зумів утекти. Найнявшись погоничем верблюдів, я вирушив у Котх, але дорогою на нас напали бандити Аскаланте. Усі, окрім мене, були вбиті, я врятував своє життя тільки тим, що присягнувся вірно служити Аскаланте, коли той упізнав мене. Ось так я потрапив до нього в рабство. Аби утримати мене, він записав мої зізнання, запечатав сувій і передав його якомусь котхійському відлюдникові. Я не можу зважитися встромити йому вві сні кинджал у серце або видати його ворогам, тому що тоді відлюдник відкриє сувій, прочитає його і зробить те, про що просив Аскаланте. А коли про це дізнаються в Стигії… – Тот‑Амон здригнувся, і його обличчя зблідло. – В Аквилонії я поки що в безпеці, – продовжував він. – Проте рано чи пізно вороги довідаються про мій притулок, і тоді мені вже ніщо не допоможе, від долі не втечеш. Тільки король з його могутніми фортецями й вірними військами зміг би захистити мене. Ось тому я пропоную вам укласти зі мною угоду. Я допоможу вам порадою зараз, а ви захистите мене потім. А вже коли я знайду перстень…

– Перстень? Перстень?

Тот‑Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.

– Перстень? – повторив він знову. – Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!

Тот‑Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.

– Ага, ось і він! – він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот‑Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.

– Перстень! О Сете! Мій перстень! – голосно вигукнув він. – Перстень, який у мене викрали!

У руці Тот‑Амона блиснула сталь. Він блискавично ввіткнув кинджал у жирне черево барона. Крик болю перейшов у хрипіння, і барон осів на землю, немов опливла гора вершкового масла. Швидше за все, він так і не зрозумів, що стало причиною його смерті.

Тот‑Амон відштовхнув убік обм’якле тіло, вихопив із рук мертвяка перстень і забув про вбитого. Він обома руками тримав перстень, і його чорні очі палали страшним вогнем.

– Мій перстень! – прошепотів він у радісному збудженні. – Я знов здобув могутність!

Навіть сам стигієць не зміг би сказати, чи довго він стояв нерухомо, немов статуя, з таємничим перснем у руках, чия жахлива аура зціляла його зганьблену душу. Коли він закінчив медитувати[53]і повернув душу з похмурої безодні, в яку дозволив зазирнути цей перстень, на небі вже з’явився місяць, що кинув довгі тіні на спинку мармурової лави, перед якою лежало те, що недавно було хазяїном Атталуса.

– А тепер я покінчу з Аскаланте! – прошепотів стигієць, очі якого горіли в темряві червоним вогнем, немов у вампіра.

Він озирнувся, набрав пригорщу крові з калюжі, в якій лежала його жертва, і занурив у неї очі мідної змії, почекавши, поки виблискуюча жовтизна не наситилася соком життя.

– Розкрий очі, о чарівна зміє, – заспівав він хрипким голосом, від якого в слухача застигла б у жилах кров. – Дозволь їм насититися місячним світлом і зазирнути в чорну безодню! Що ти там бачиш, о зміє Сета? Кого ти викликаєш з глибини мороку? Чия тінь іде на тремтяче світло? Приведи його до мене, о змія Сета!

Круговими рухами пальців, знову й знову описуваними навколо висхідного краю, він гладив ясно відчутну луску зміїного кільця, шепочучи при цьому жахливі імена й монотонно читаючи заклинання, давно забуті у світі людей і збережені лише в глибинах темних склепів таємничої Стигії.

Повітря над його головою заворушилося, неначе в ньому забилася невідомо звідки запливла величезна риба. Майнув крижаний вітер, і Тот‑Амон відчув, що за його спиною стоїть щось, але не обернувся. Він спрямував свій погляд на освітлену місячним сяйвом мармурову лаву, на якій позначилася ледве помітна тінь. Продовжуючи бурмотіти свої заклинання, він спостерігав за тим, як тінь зростала і ставала все чіткішою, поки не набрала абсолютної виразності. Вона нагадувала контури тіла гігантського павіана, але таких мавп ніде на Землі, навіть у Стигії, ніколи не було. Проте Тот‑Амон і тепер не обернувся. Він витягнув із‑за широкого пояса сандалю свого хазяїна – він давно носив її з собою, сподіваючись на подібну ситуацію, – і кинув її через плече.

– Подивися на неї уважно, рабе персня! – крикнув він. – Знайди того, хто її носив, і знищ! Подивися йому в очі й понівеч його душу, перш ніж розірвеш йому горло! Убий його! – і після короткого роздуму з люттю додав: – І убий усіх, хто буде з ним!

На мармурову лаву за Тот‑Амоном втіленням жаху спустився безформний череп і, як мисливський собака, обнюхав сандалю. Тот‑Амон відчув подих вітру за спиною, і тінь зникла. Чаклун у пекельному тріумфі простягнув руки вгору, і його очі й зуби сяйнули в місячному світлі.

Стражники на фортечній стіні в остраху скрикнули, коли над ними промайнула чорна тінь із палаючими очима й розтанула в мороці. Це, проте, сталося так швидко, що перелякані воїни, опам’ятавшись, почали запитувати один одного, чи було це насправді, чи все це їм тільки здалося.

Король Конан спав у королівській опочивальні з високою позолоченою куполоподібною стелею і бачив сон. Крізь сірий клубистий туман до нього пробивався слабкий, неначе з неймовірної далі поклик. Він не розумів слів, але сприймав його суть усім своїм єством. Конан з мечем у руці на дотик продирався крізь туман, як крізь щільну хмару. З кожним його кроком голос ставав чіткішим, поступово він почав розбирати слово, що повторялося в поклику, – це було його власне ім’я, що проникало в мозок крізь простір і час.

Туман розсіявся, і він побачив, що йде широким темним коридором, висіченим у суцільній скелі. Підлога й стеля Коридору були ретельно оброблені й відполіровані, вони тьмяно виблискували, а зі стін дивилися на нього барельєфи стародавніх героїв і невідомих богів. Король здригнувся, коли побачив їхні примарні контури, і зрозумів, що вже багато сторіч у цьому коридорі не з’являвся ніхто зі смертних.

Він підійшов до широких сходів, також висічених із каменя, вони круто спускалися кудись униз. Стіни шахти були покриті таємними знаками, такими давніми й жахливими, що Конан мимоволі здригнувся. На кожній сходинці була майстерно вирізана змія, і при кожному кроці нога короля опускалася на зміїний череп. Проте голос кликав його, і він, нарешті подолавши зону темряви, що здавалася майже фізично відчутною, зайшов до дивного склепу, в якому на вікові масивного саркофага сидів білобородий дідусь, і контури його постаті розпливалися в мороці. Волосся на голові Конана заворушилося, він підняв меч, але незнайомець заговорив із ним звучним монотонним голосом:

– О чоловіче, ти впізнаєш мене?

– В ім’я Крома, ні! – відповів здивований король.

– Знай же, – сказав дідусь, – я – Епімітреус.

– Але мудрець Епімітреус мертвий ось уже п’ять тисяч років! – видихнув Конан.

– Вислухай мене, чоловіче! – сказав той владно. – Кинь камінь у тиху воду, і ти побачиш, як підуть круги, які рано чи пізно досягнуть берега. Події земного світу докотили свої хвилі до мене і збудили від дрімоти. Я побачив і вибрав тебе, Конане, варваре з Кімерії. Великими і славними справами позначений твій шлях. Проте країні, якою ти правиш, загрожує біда, справитися з якою твій меч не зможе.

– Ти говориш загадками, – сказав стурбований словами дідуся Конан. – За будь‑якою бідою стоїть її винуватець, покажи мені його, і я одразу ж розтрощу йому череп.

– Побережи свої сили для супротивника з плоті і крові, – порадив дідусь. – Ідеться зовсім не про нього. Слухай уважно! Існують темні світи, невідомі для простих смертних, в яких усюди нишпорять безформні чудовиська – злі демони. Знаючи відповідні заклинання, їх можна призвати з глибини мороку і нацькувати на вибрану наперед жертву. В твоєму домі, о королю, причаїлася змія, так – у твоє королівство заповзла гадюка. Вона з’явилася зі Стигії, і душа її чорна як сажа. Як сплячий бачить сон про змій, коли ті повзають біля його постелі, так і я відчуваю появу чаклуна в твоїй країні. Він володіє абсолютною владою над демонами і насилає їх на своїх ворогів. Певне, що він з їхньою допомогою покладе край твоєму царюванню. Тому я і покликав тебе до себе, щоб укласти в твої руки зброю, смертельно небезпечну для стигійського чаклуна і його пекельної зграї.

– А чому саме мене? – запитав Конан збентежено. – Легенда говорить, що ви дрімаєте в чорному серці Голаміра і лише у разі крайньої необхідності ваш дух підноситься на невидимих крилах, аби допомогти Аквилонії. Але я… варвар, а не аквилонець.

– Не став запитань! – прогримів під темним склепінням монотонний голос. – Твоя доля досить тісно пов’язана з долею Аквилонії. Великі події вплітаються в тканину твоєї долі. Кровожерний, помішаний від злості на своїх кривдників, чаклун не може змінити визначене богами. Давним‑давно Сет обвився кільцями навкруги земного світу, немов удав навкруги тіла жертви. Три покоління людей змінилося на землі за час мого життя, і все його без решти я віддав боротьбі з ним. Я переслідував Сета і загнав у глухий кут на півдні, проте в проклятій богами Стигії люди все ще шанують його і віддають божеські почесті цьому одвічному ворогу людського роду. Ти допоможеш мені в боротьбі з ним, його слугами й прихильниками. Протягни свій меч!

Конан здивовано підкорився. Дідусь описав кістлявими пальцями дивне півколо біля руків’я меча, а на широкому клинку накреслив якусь складну фігуру, що спалахнула в напівтемряві білим полум’ям. Наступної миті дідусь і склеп зникли, а Конан, переляканий, схопився зі свого ложа, там, де й мав бути, – в королівській опочивальні зі склепінням. Роздумуючи над дивним сном, він зненацька усвідомив, що в правій руці міцно стискає меча. По шкірі у нього пробігли мурашки, бо на клинку було вигравійовано зображення фенікса[54]. Він одразу ж пригадав, що в загадковому своєму сні бачив у склепі скульптуру цієї казкової істоти, і запитав себе, чи справді вона була висічена з каменя. Мимовільний дрож пройшов усім його тілом.

Скрадливі кроки перед дверима повністю повернули його до дійсності, він не замислюючись ковзнув у свої лати і знову став тим, ким був завжди, – варваром, пильним і недовірливим, немов сірий вовк.

Коридором королівського замку скрадалися двадцять закутаних з голови до ніг у плащі чоловіків. Леза їхніх гострих сокир, мечів і кинджалів зловісно поблискували в тьмяному світлі смолоскипів, що горіли в стінних нішах.

– Тихіше! – прошипів Аскаланте. – Хто це там дихає так голосно? Офіцер охорони відкликав частину вартових зі своїх постів, а іншим підсунули бурдюки з вином, так що вони там зараз п’яні сплять покотом. Але незважаючи на це, дотримуватимемося граничної обережності. Гей, назад! Варта йде!

Вони поспішно сховалися за оздобленими барельєфами колонами, і повз них швидким кроком пройшли десять гігантів у чорних обладунках. Попереду йшов офіцер. Змовники, що сховалися, бачили, що його обличчя було блідим, наче сніг, і він час від часу витирав тремтячою рукою піт з лоба. Офіцер був надто молодий, і зрада давалася йому нелегко. Він проклинав про себе нестримну пристрасть до гри, яка перетворила його на іграшку в руках політиканів‑змовників.

Голосно стукаючи підошвами сандаль, загін стражників зник за поворотом коридору.

– Чудово! – сказав Аскаланте. – Тепер Конан спить без охорони. Поспішімо ж! Якщо нас заскочать біля його ліжка, нам доведеться погано. Проте нікому й на думку не спаде помститися нам за нього тоді, коли справа буде вже зроблена.

– Так, поспішімо! – прошепотів збуджено Рінальдо, чиї блакитні очі блищали, як клинок меча, яким він вимахував над головою. – Мій меч жадає крові тирана! Стерв’ятники вже кружляють над його головою!

Вони бігли коридором, поки не уткнулися в позолочені двері, оздоблені королівськими драконами й гербом Аквилонії.

– Громель! – покликав упівголоса Аскаланте. – Відчини двері!

Гігант утягнув у себе повітря і зі всієї сили вдарив плечем у двері, які затріщали і прогнулися під його ударом. Громель ударив знову. Засув зламався, дерево тріснуло, і двері відчинилися.

– Уперед! – вигукнув Аскаланте.

– Уперед! – проревів Рінальдо. – Смерть тирану!

Проте вони зупинилися, немов уросли в підлогу, побачивши Конана, що постав перед ними. Не напівголу людину, яка ще повністю не прокинулася і яку легко було б зарізати, як барана, бачили їхні здивовані очі: перед ними стояв могутній лицар в обладунку і з оголеним мечем у руках. Мить змовники стояли нерухомо: четверо ватажків завмерли на порозі, за ними товпилися бородані‑найманці. Раптом Аскаланте помітив на маленькому столику біля королівського ложа срібний скіпетр і вузький золотий обруч – корону Аквилонії, і жадібність перемогла в ньому все інше.

– Уперед, негідники! – заревів він. – Конан один, а нас два десятки, і він без шолома!

Це було правдою. Конан не мав часу на те, щоб надівати важкий, оздоблений перами шолом, а також на те, аби зашнурувати з боків лати, і навіть на те, щоб зірвати зі стіни масивний щит. Незважаючи на це, Конан був захищений краще, ніж його супротивники, за винятком Больмано і Громеля, на яких поблискували під плащами повні обладунки.

Король дивився на людей, що ввірвалися до спальні, намагаючись їх розпізнати. Проте лицьова пластинка шолома Аскаланте була опущена, і він не впізнав графа Туни, як не впізнав і Рінальдо, який насунув капелюха із широкими крисами на самісінькі очі. Втім, не час було сушити над цим голову. Зрадники завили – завивання це луною відбилося від куполоподібної стелі – і кинулися на Конана. Попереду всіх летів Громель. Він мчався, немов розлючений бик, нахиливши голову вниз і простягнувши меч уперед, щоб увіткнути його важке лезо королю в живіт. Проте король із тигрячою спритністю стрибнув йому назустріч і, вклавши в замах усю свою силу, ударив нападника мечем. Широке лезо просвистіло в повітрі й спрямувалося на сталевий шолом боссонця. Лезо меча й шолом розкололися на кілька шматків, Громель упав мертвим, а Конан відскочив назад, стискаючи в руці обламане руків’я.

– Громель! – пирхнув він.

В його блакитних очах промайнуло здивування, коли шолом, що повалився з голови забитого, відкрив його обличчя. Проте решта змовників знов накинулася на короля. Вістря кинджала, що проникло в щілину між грудним і спинним панцирами, ковзнуло по його ребрах, перед очима майнуло лезо меча. Відкинувши лівою рукою людину з кинджалом, він уламком меча вдарив у скроню іншого супротивника, розтрощивши йому череп.

– П’ятеро до дверей! – проревів Аскаланте, шулікою кружляючи навкруги тих, що билися.

Він боявся, що Конан проб’ється крізь натовп і вислизне у двері. Негідники, неохоче відступили назад, коли ватажок підштовхнув кількох із них до єдиних дверей. Використовуючи коротку паузу, Конан кинувся до стіни й зірвав з неї стародавню бойову сокиру, що висіла там уже майже півтори сотні років.

Змовники вишикувалися перед ним півколом, перегороджуючи шлях до дверей. Конан не став чекати, поки коло зімкнеться. Будь‑хто інший на його місці був би вже мертвий, і Конан теж не плекав особливих надій на те, що йому вдасться врятуватися. Але в його варварській душі гримів войовничий гімн, він жадав крові ворогів і, вже в усякому разі, не збирався здаватися без бою.

Конан стрибнув уперед, його сокира опустилася на плече одного зі змовників, а зворотним рухом розтрощила череп другого. Над його головою просвистів меч, але кімерієць вправно ухилився й відскочив убік, обвівши важкою сокирою коло смерті над головою.

Змовники, зловісно волаючи, оточили короля щільним кільцем. На шиї, руках і ногах Конана закровоточили рани, але його спритність і нещадна рішучість примусили нападників відступити.

– Ах, негідники! – заволав Рінальдо й зірвав з голови свого капелюха з широкими крисами. Його очі дико блиснули. – Ви що, боїтеся його? Сміливіше вперед! Уб’ємо тирана!

Він, киплячи люттю, підняв меч і кинувся на Конана. Король, упізнавши нарешті поета, підставив сокиру під удар меча й зі всіє? сили штовхнув Рінальдо в груди. Той відлетів назад і впав на спину.

У цей час кінчик меча Аскаланте подряпав ліву руку короля. Конан миттю послав у відповідь сокиру, але негідник устиг ухилитись і відскочити назад. Один зі змовників нагнувся і спробував повалити короля, ухопивши його за ноги, але з таким самим успіхом він міг би намагатися повалити кам’яну вежу. Поглянувши вгору, він устиг ще побачити сокиру, що падала на його голову, але ухилитися не зумів. Його товариш ударив короля мечем по плечу, лати Конана одразу наповнилися кров’ю.

Больмано нетерпляче відштовхнув сусіда, що заважав йому, прицілився і з величезною силою опустив меча на нічим не захищену голову Конана. Король пригнувся, і клинок ізрізав пасмо його чорного волосся, ковзнувши по черепу. Конан крутнувся на п’ятах і змахнув сокирою. Його лезо пробило грудний панцир на лівому боці графа, і той осів на підлогу.

– Больмано! – простогнав Конан. – Я мав би відразу впізнати цього карлика!

Він випростався, щоб одбити напад знавіснілого Рінальдо, який рвонувся до нього, заверещавши на весь голос і вимахуючи кинджалом. Конан відступив назад і виставив сокиру перед собою.

– Назад! Я не хочу тебе вбивати!

– Помри ж, тиране! – важко дихаючи, крикнув менестрель і знову кинувся на короля.

Конан зачекав з ударом, але, відчувши, що в його незахищений бік устромлюється кинджал, зі сліпим відчаєм махнув сокирою.

Рінальдо впав із розрубаним черепом, а Конан відсахнувся назад, до стіни. Кров хлюпнула з‑під його пальців, коли він затиснув рану.

– Вепр поранений! – вигукнув Аскаланте. – Добийте його!

Конан сперся лівою рукою об стіну й підняв правою рукою сокиру. Він стояв, широко розставивши ноги, трохи нахилившись уперед і нагнувши голову. Джгути його м’язів загрожували розірвати шкіру, риси обличчя загострилися, очі грізно блищали. Змовники мимовільно відскакували назад – тигр, навіть умираючий, ще здатний завдати не одного смертельного удару.

Конан відчув їхню невпевненість і зловісно усміхнувся, вискаливши зуби.

– Хто хоче померти наступним? – прохрипів він крізь прокушені кровоточиві губи.

Аскаланте стрибнув до нього, але відразу ж із неймовірною гнучкістю вивернувся, застигнувши на мить у повітрі, і впав на підлогу, уникнувши смерті, що просвистіла над ним. Він миттю розпрямив ноги і відкотився вбік, коли Конан ударив знову. Цього разу сокира встромилася в поліровану підлогу майже на дюйм поряд з ногами Аскаланте. Один з нападників вирішив скористатися зручним моментом, проте недооцінив силу короля. Миттєво вирвана з підлоги скривавлена сокира зметнулася вгору, і бездиханне тіло змовника повалилося під ноги його товаришів.

У цю мить п’ятеро найманців, що стерегли двері, одночасно скрикнули, бо на стіні зненацька з’явилася безформна тінь. Усі, окрім Аскаланте, перелякано здригнулися, побачивши це, озирнулися, залементували від жаху, вискочили в двері й понеслися коридором світ за очі.

Аскаланте не зводив очей із пораненого короля. В його голові промайнула думка, що, очевидно, шум битви переполохав‑таки весь палац і на виручку Конану прибігли віддані йому гвардійці. Проте чому в такому разі його люди втекли, замість того щоб дати їм відсіч? Конан теж не звертав уваги на двері, пильно спостерігаючи за руками Аскаланте.

– Схоже, все втрачено, – пробурмотів він, – і перш за все честь… Проте, принаймні, король помре стоячи…

Ці слова не встигли ще покинути його губ, коли граф, скориставшись тим, що король опустив сокиру, щоб змахнути з очей кров, кинувся в атаку.

Ледве зірвавшися з місця, він, проте, почув якийсь дивний гул, і тієї ж миті жахлива вага звалилася на його спину. Він упав на підлогу головою вперед, відчуваючи, як чиїсь гострі кігті встромлюються йому під ребра, завдаючи жахливого болю. Він одчайдушно вивернувся під невідомим ворогом і повернув голову. Те, що він побачив, було схоже на нічний жах або маячне видиво божевільного. На ньому сиділа величезна чорна тварюка, яка не могла бути породженням земного світу. Її слиняві чорні зуби тягнулися до його горла, а погляд палаючих жовтим вогнем величезних очей висушував його мозок подібно до самуму, що накрив пшеничне поле. Огидна морда невідомої тварюки не могла належати тварині, в її демонічних рисах було щось від стародавньої, зачарованої невідомими силами мумії, несподівано пробудженої до життя, і Аскаланте раптом із жахом уловив у них неясну, немов тінь, схожість зі своїм рабом Тот‑Амоном. Роззявивши рота в нестямному крику, він віддав богам душу ще до того, як слиняві ікла впилися йому в горло.

Конан, що ледве встиг протерти очі, здивовано втупився в чудовисько. Спочатку він подумав, що на скорченому тілі Аскаланте сидить величезний собака. Але потім, коли погляд його прояснішав, він зрозумів, що це зовсім не собака, а павіан.

З криком, що мало відрізнявся від передсмертного крику Аскаланте, він відштовхнувся від стіни і зі всією силою, на яку ще був здатний, метнув сокиру. Важке лезо відскочило від голого черепа бестії, і та мовчки кинулася на короля. Удар її могутнього тіла був настільки сильним, що Конан перелетів через усю кімнату і впав на підлогу.

Слиняві щелепи стулилися на руці, піднятій Конаном угору, щоб захистити горло, але чудовисько зовсім не поспішало розправлятися з ним. Не випускаючи з пащі скривавленої руки короля, воно зловісно дивилося йому в очі, насолоджуючись народжуваним у них жахом, таким же, який щойно вбив змовника Аскаланте. Конан відчув, як стискається його душа, як вона поволі залишає тіло, щоб канути в жовті глибини, в яких примарно мерехтить хаос; викрадаючи його життя й розум. Очі чудовиська, і без того величезні, набубнявіли і стали справді гігантськими. Конан не бачив у них нічого, окрім якнайглибшого блюзнірського жаху, що підстерігає розум у цілковитій пустці й чорних безоднях інших світів. Конан відкрив скривавлений рот, аби криком виплеснути свою ненависть і огиду, проте лише сухий хрип вирвався з його горла. Слід сказати, що жах, що паралізував і згубив Аскаланте, подіяв на варвара зовсім інакше: він збудив у ньому невимовну лють, близьку до божевілля. Не звертаючи уваги на біль, Конан поповз назад, волочачи за собою чудовисько. Його витягнута рука торкнулася чогось, і він на дотик розпізнав руків’я зламаного меча. Діючи інстинктивно, Конан ухопив уламок і вдарив ним, немов кинджалом, не цілячись, з розмаху. Зазублене лезо глибоко встромилося в тіло тварюки, і рука Конана звільнилася, коли огидна паща розкрилася в пароксизмі болю. Короля відкинуло вбік. Коли він піднявся, спираючись на руку, яка все ще стискала уламок меча, то побачив, що з жахливої рани на тілі демона цибенить каламутний потік слизу. Тварюка здригнулася в передсмертних муках і, спрямувавши в стелю погляд янтарних засклянілих очей, застигла на місці.

Конан моргнув кілька разів, струшуючи з вій густіючу кров. Те, що сталося, здавалося неймовірним: величезне чудовисько розпливалося, перетворюючись на драглисту масу.

А потім до його вух донеслися знайомі звуки й голоси. Це придворні, що нарешті прокинулися, – охорона, палацова челядь, радники, дами – вбігли до опочивальні. Всі вони навперебій ставили безглузді запитання, штовхаючись і заважаючи одне одному. Були тут і Чорні Драгуни. Дика лють сяяла в їхніх очах, і вони лаялися мовою, на щастя, незрозумілою манірним придворним дамам. Молодого офіцера, що зняв охорону біля дверей в опочивальню, ніде не було видно, і його пізніше так і не знайшли, хоч обшукали все королівство.

– Громель! Больмано! Рінальдо! – видихнув, побачивши трупи, Публій, головний королівський радник, і заламав жирні руки. – Чорна зрада! За це дехто потанцює на шибениці! Покликати охорону!

– Охорона вже тут, старий ти бовдуре! – сердито пирхнув Паллантід, командир Чорних Драгунів, геть забуваючи про високий ранг Публія. – Припини скиглити й допоможи краще перев’язати рани короля, поки він не сплив кров’ю!

– Так, так! – закричав Публій, який був прекрасним теоретиком, але завжди губився, коли справа доходила до практики. – Ми маємо перев’язати рани! Кличте сюди всіх придворних лікарів! О мій королю, яка це ганьба для міста! Що з вами зробили! Чим ми можемо вам допомогти?

– Вина! – прохрипів Конан.

Його поклали в ліжко. Хтось підніс до скривавлених губ наповнений по самі вінця келих, і король великими ковтками висушив його до дна.

– Добре! – пробурчав він і відкинувся на подушку. – Після таких змагань пересихає в горлі.

Кровотеча припинилася, і неймовірні життєві сили варвара почали зціляти його тіло.

– Спочатку поклопочіться про рану на моєму боці, – звернувся він до головного придворного лікаря. – Рінальдо почав був писати там свою нову баладу, і перо його було надзвичайно гостре.

– Його давно треба було повісити! – мовив Публій сердито. – Від цього навіженого поета всього можна було чекати… Гей, хто це?

Він гидливо поторкав носком сандалії труп Аскаланте.

– О Мітро! – вигукнув командир Чорних Драгунів. – Це ж Аскаланте, колишній граф Туни! Який чорт заніс його сюди?

– Чому він застиг у такій позі? – прошепотів Публій, мимовільно відступаючи назад.

– Якби ви бачили те, що довелося побачити мені, – пробурчав король і підвівся на лікті, незважаючи на протести лікаря, – ви б із цього не дивувалися. Втім, переконайтеся самі, там… – він збентежено замовк, тому що його палець указував на порожню підлогу.

Дивні останки жахливого чудовиська безслідно зникли.

– О Кроме! – прошепотів він. – Тварюка з пекла перетворилася на слиз!

– Король марить, у нього лихоманка, – прошепотів один з придворних.

Конан почув його і не зміг стримати обурення.

– Присягаюся Кромом! – люто вигукнув він. – Я знаю, про що говорю! Це було щось схоже і на стигійську мумію, і на павіана водночас. Це чудовисько проникло через двері й обернуло в панічну втечу негідників Аскаланте. Воно убило Аскаланте саме тоді, коли зрадник хотів устромити меча мені в живіт. Потім воно накинулося на мене, і я вбив його, хоча не маю уявлення, як це сталося, бо моя бойова сокира відскочила від його черепа, немов від кам’яної стіни. Але я думаю, що до всього цього має якесь відношення Епімітреус…

– Чуєте? Він говорить про легендарного мудреця, який помер п’ять тисяч років тому! – крадькома шепотіли одне одному придворні.

– О Іміре! – загримів король. – Так, я сьогодні вночі говорив з Епімітреусом! Він уві сні призвав мене до себе, і я довго йшов чорним, висіченим у скелі коридором з барельєфами прадавніх богів і героїв на стінах, потім сходами, на яких були вирізані змії Сета, поки не дійшов зрештою до склепу. Там я знайшов саркофаг, на віці якого був зображений фенікс…

– В ім’я Мітри, Ваша Величносте, зупиніться! – ці слова зірвалися з губ верховного жерця Мітри, обличчя якого стало попелясто‑сірим.

Конан відкинув назад голову й прогарчав:

– Що я, раб, щоб мені затикали рота?

– Ні, ні, Ваша Величносте! – верховний жрець тремтів усім тілом, але зовсім не зі страху перед гнівом короля. – Я й не думав ображати вас, – він нагнувся до Конана й прошепотів йому на вухо:

– Ваша Величносте, те, про що ви говорите, просто неймовірне. Тільки вузьке коло жерців Мітри знає про чорний кам’яний тунель, вибитий невідомими руками в самому серці гори Каламір, і про склеп, що охороняється феніксом, в якому кілька тисяч років тому був похований великий Епімітреус. Але відтоді жоден зі смертних не входив до склепу, тому що жерці, здійснивши обряд поховання, замурували вхід у гробницю, і сьогодні навіть я, верховний жрець, не маю уявлення, де він знаходиться. Тільки з тих розповідей, що передаються з вуст у вуста, кільком довіреним жерцям відома таємниця про гробницю Епімітреуса – одну з основних у культі Мітри…

– Я не знаю, за допомогою якої магії Епімітреус покликав мене до себе, – сказав Конан. – Але він говорив зі мною і якимсь абсолютно незрозумілим мені способом надряпав магічний знак на моєму мечі. Чому цей символ виявився смертельним для демона, я не знаю, а також поняття не маю про чаклуна, винного, за його словами, у всій цій катавасії. Проте, хоча я і зламав клинок меча об шолом Громеля, уламку виявилося цілком досить, аби відправити демона туди, звідки він з’явився.

– Дозвольте мені оглянути ваш меч, – прошепотів верховний жрець, горло якого раптом пересохло.

Конан підняв уламок і протягнув його жерцю. Той скрикнув і впав на коліна.

– О Мітро, захисти нас від влади пітьми! – простогнав він. – Король дійсно говорив сьогодні вночі з Епімітреусом! На його мечі таємний символ – знак безсмертного фенікса, що охороняє гробницю великого мудреця. Свічку! Швидше! Освітіть те місце, на яке вказав король!

Це місце виявилося прикритим зірваним зі стіни в загальному сум’ятті гобеленом. Коли гобелен відгорнули убік і піднесли свічки до підлоги, в усіх від жаху перехопило дух. Деякі з придворних упали на коліна і звернулися до Мітри, решта з криками майнула геть.

На підлозі, там, де чудовисько випустило дух, залишилася велика темна пляма, яку не можна було видалити ніякими засобами. Кров демона залишила чіткий відбиток його тіла, і в жодного з тих, хто його бачив, не виникало ані найменших сумнівів у тому, що жахливішої тварюки ніколи ще не з’являлося в земному світі. Але знаючі люди говорили, що зловісна тінь мавпоподібного бога не раз уже з’являлася біля вівтарів покинутих стигійських храмів.

…Минуло близько року відтоді, як у Тарантії була розкрита змова, спрямована проти нового короля Аквилонії. Та існувала ще й інша змова – набагато небезпечніша…