ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ

М инуло п’ять століть після правління Конана Великого, і Гіборійська цивілізація була стерта з лиця землі. Її занепад зовсім не був наслідком розпаду імперії, як бувало не раз в історії. Зміцніли зовнішні вороги – гірканці й варвари. Гіборійці ж, що оволоділи майже всім світом, зазнали поразки саме тоді, коли їхня культура досягла найвищого розквіту. Причиною тому була непомірна жадібність аквилонських владик: прагнучи розширити свої межі, вони оголосили війну сусіднім державам. Зингара, Офір і Аргос були просто захоплені. Їхню долю розділили західні міста шемітів, які лише нещодавно скинули ярмо Котху. Саме ж королівство Котх, як і Корінтія, і східні шеміти, було обтяжене даниною і зобов’язалося надавати аквилонцям військову допомогу.

Постійно тліла також ворожнеча між Аквилонією і Гіпербореєю. І ось гіперборейські армії рушили назустріч західним загарбникам. Прикордонне Королівство стало ареною великої і лютої битви; розрізнені загони гіперборейців відступили в свої засніжені терени. Переможці навіть не визнали за потрібне переслідувати їх.

Немедія, яка протягом сторіч успішно протистояла західному сусіду, залучила Бритунію, Замору і (таємно) королівство Котх у союз із метою знищити Аквилонську імперію, що набирала сили. Та, перш ніж союзні армії встигли завдати задуманого удару, на сході з’явився новий ворог. Уперше гірканці піднялися з такими значними силами проти західного світу. Підсилена розбійницькими бандами зі східного узбережжя моря Вілайєт, туранська кіннота з боями пройшла Замору і, спустошивши східну частину Корінтії, на бритунських рівнинах зчепилася з аквилонцями, зазнавши ганебної поразки. Рештки орди, переслідувані переможцями, утекли на схід.

Таким чином було зірвано військову змову проти Аквилонії, і в подальших війнах Немедія лише захищалася. Іноді їй допомагали Бритунія й Гіперборея, та ще королівство Котх – таємно, як завжди.

Поразка гірканців продемонструвала всьому світові справжню могутність Аквилонії. Її величезна армія постійно зміцнювалася найманцями, набраними серед зингарців та варварів – піктів і шемітів.

Замора була очищена від гірканців, але жителі її швидко переконалися, що східного гнобителя замінив західний. Аквилонські гарнізони розміщувалися на землях Замори не тільки для захисту розореного королівства, а й потім, аби утримувати народ у покорі.

Поразка не зламала гірканців: тричі підступали вони до кордонів Замори – і були тричі відкинуті аквилонцями. Та з кожним днем туранська армія ставала численнішою – з південного краю континентального моря йшли на захід усе нові й нові закуті в сталь воїни.

Але сила, якій судилося скинути аквилонських володарів, підіймалася саме на Заході.

Північний край клекотів: уздовж кімерійського кордону чорноголові варвари змагалися з воїнами із Нордхейму. Аси в проміжках між війнами з Ванахеймом налітали на Гіперборею і нищили місто за містом. Кімерійці не підтримували жодну зі сторін – били й піктів, і боссонців, кілька разів нападали навіть на Аквилонію, але це були швидше розбійницькі наскоки, аніж війни.

Тим часом пікти незвичайно розмножилися й зміцніли. На примху долі стараннями одного‑єдиного чоловіка, та й то чужоземця, вони вийшли на шлях, що веде до створення власної імперії.

Цією людиною був Арус – немедійський жрець і природжений реформатор. Не зовсім зрозуміло, чому саме пікти привернули його увагу, але він вирішив податися в самісіньке серце західних лісів, аби викоренити варварські звичаї, проповідуючи гуманний культ бога Мітри. Його не злякали похмурі розповіді про долю купців і мандрівників, що заглиблювалися в ці ліси. Так судилося, що він, самотній і беззбройний, знайшов тих, кого шукав, – і був негайно схоплений і зв’язаний, немов жертовна тварина.

Пікти мали чимало вигод від контактів із цивілізацією, але опиралися їм щосили. Самі вони насилу обробляли мідь і олово, незначні поклади яких були в їхній країні. За іншими металами їм доводилося вирушати в глиб Зингари чи вимінювати на шкури, китовий вус, моржеві ікла та інші дикунські скарби. Пікти вже не мешкали в дуплах і печерах, а ставили намети зі шкур і незграбні курені – запозичивши ідею в боссонців. Вони продовжували вести кочове життя, оскільки в лісах було повно звірини, а в річках – риби. Знайомі вони були і з землеробством, але вважали за краще викрадати зерно в Боссоні й Зингарі. Об’єднувалися вони в клани, які безупинно ворогували між собою. Їхні обряди були примітивні, криваві й абсолютно чужі цивілізованій людині, яким був Арус із Немедії. Арус сподівався, що лісові варвари виявляться здібними до розвитку, – так воно й вийшло. Правда, не таких наслідків він очікував від цього розвитку…

Немедійському жерцю пощастило потрапити до вождя, котрий мав неабиякий розум. Звався він Горм. Його особистість складно зрозуміти до кінця, як складно зрозуміти душу Чингісхана, Аттіли й інших відомих мужів, народжених у голому степу, але від природи наділених інстинктом завойовників і засновників держав.

Каліченим боссонським наріччям жрець повідав пікту про свої наміри. Горм був настільки приголомшений, що не дозволив убити полоненого і навіть залишив його в племені, – такого історія піктів ще не знала.

Опанувавши мову, Арус заходився викорінювати з життя піктів наймерзенніші звичаї – приносити людські жертви, різати один одного і спалювати полонених живцем. Він часто і довго розмовляв з Гормом, знайшовши в ньому уважного, хоча й небагатослівного слухача.

Можна уявити собі цю картину – вождь із чорними кучерями у тигрячій шкурі й у намисті з людських зубів сидить на глинобитній підлозі в кутку жалюгідної мазанки і слухає красномовні розмірковування немедійського жерця, що влаштувався на стільці з червоного дерева, покритого шкурою. Арус, жестикулюючи тонкими випещеними ручками, викладає одвічні закони й правила, виголошені колись Мітрою. Жрець, звичайно, з обуренням показує на ряди черепів, що прикрашають стіни мазанки, і закликає Горма прощати ворогам своїм, а не глумитися над їхніми останками.

Арус містив у собі риси вищого досягнення раси художників і поетів, раси, яка знала століття цивілізації. Горм же був спадкоємцем варварства, що тривало сто тисяч років: крок його був ходою тигра, рукостискання – хваткою горили, а в очах палав той самий вогонь, що й у леопарда,

Арус, людина практична, спирався на зрозумілий навіть дикунам принцип матеріального зиску. Міць і процвітання гіборійських держав він приписував усемогутності Мітри, мовляв, його вчення й вивело ці держави на такий високий рівень. І розповідав про міста й квітучі рівнини, про стіни з мармуру й вози із заліза, про храми, куполи яких прикрашені коштовним камінням, про лицарів, закутих у сталь і завжди готових кинутися в битву…

Горм же з безпомилковим чуттям варвара пропускав повз вуха незрозумілі висловлювання про богів та їхні заповіти і більше звертав увагу на справи мирські, жваво описувані професійним проповідником.

У цій мазанці з глинобитною підлогою, де вождь у тигрячій шкурі вислуховував повчання жерця в білій шовковій хламиді, і була закладена основа могутньої імперії.

Як уже говорилося, Арус був чоловік практичний. Живучи серед піктів, він дійшов висновку, що вчена людина може принести немало користі навіть тим, хто ходить у шкурах і прикрашає себе намистом з людських зубів. Як будь‑який жрець Мітри, він був обізнаним у багатьох галузях. Незабаром він виявив у пагорбах піктів багаті поклади залізної руди. Він навчив тубільців здобувати її, виплавляти метал і кувати з нього знаряддя. Для землеробства, наївно вважав він. Багато чого досяг жрець. Та ось що було найголовнішим: він розпалив у душі Горма бажання подивитися на цивілізований світ, навчив піктів обробляти залізо і налагодив зв’язки між варварами і рештою світу. За наказом вождя Арус провів його з кількома воїнами через Боссонське Прикордоння у світ, що купався в достатку. Арус, поза сумнівом, вважав, що навернув усе плем’я у свою віру, – адже пікти слухалися його й не рубали один одного мідними топірцями. Проте варвари не були схильні прощати ворогів і вести мирний спосіб життя. Здібностей до творчості у лісових дикунів не було: суть будь‑якого пікта полягала у війнах і вбивствах.

Коли жрець вихваляв досягнення цивілізованих народів, його смагляволиці слухачі нашорошували вуха. Сам того не бажаючи” він, оповідаючи про багаті міста й квітучі села, розказував про майбутню військову здобич. Коли ж він наводив для прикладу якогось володаря, котрому Мітра допоміг перемогти ворога, пікти не звертали уваги на божественні чудеса – перед ними вставали бойові колони, кінні лицарі, вимуштрувані пікінери, влучні лучники. Арус тішився увагою, з якою вислуховували його повчання з ковальського та інших ремесел. Очі піктів були жваві, лиця ж непроникні; вони чекали кінця уроку і в мовчанні розходилися.

До його приходу вони викрадали залізну зброю й обладунки в боссонців і зингарців і майстрували власні жалюгідні вироби з міді або бронзи. Тепер перед ними відкрився новий світ, і в усій країні задзвеніли ковальські молоти. Завдяки новому мистецтву Горм став володарювати над іншими кланами. Де зброєю, де хитрістю, де дипломатією – а в ній він досяг успіху більше від інших варварських вождів.

Забезпечені відповідними охоронними грамотами, пікти вільно відвідували Аквилонію і поверталися, оволодівши новими секретами виготовлення панцирів, і гартування мечів. Більш того, вони почали вступати до загонів аквилонських найманців – на превелике незадоволення боссонців.

Владики Аквилонії могли б кинути піктів проти кімерійців і ліквідувати таким чином обидва вогнища загрози на заході. Але вони надто переймалися завоюваннями на сході й півдні і не звертали уваги на невідомі західні краї, звідки приходили все нові й нові бійці, що поповнювали загони найманців. Після закінчення служби воїни поверталися в ліси, досконало оволодівши бойовими мистецтвами розвинених народів і виповнившись іще більшого презирства до цивілізації після такого близького знайомства з нею.

Загупали на пагорбах барабани, запалали на вершинах багаття, скликаючи воїнів, а варвари‑ковалі на тисячах ковадл виготовляли мечі й обладунки. Горм став вождем над вождями, справжнім королем піктів, королем, якого у них не бувало вже тисячі років. Довго чекав він цієї миті, устиг постаріти, але зміг, зрештою, вирушити до кордону, щоб не торгувати, а воювати.

Надто пізно зрозумів Арус свою помилку: йому не вдалося проникнути в душу язичника, яка вічно прагне крові. Його вишукане красномовство не торкнулося застиглої свідомості дикунів, марними були спроби збудити голос совісті в серцях варварів. Уже не в тигрячу шкуру – у надійні обладунки вбирався Горм, але зміна була суто зовнішньою. Під латами пікт залишився самим собою – віковічним варваром, байдужим до богослов’я й філософії і з манерами розбійника й грабіжника.

Прокладаючи собі дорогу вогнем і мечем, пікти посунули на боссонський кордон – та не в звіриних шкурах і не з мідними топірцями Панцирі й кольчуги захищали їх, а клинки були викувані з найкращої криці.

Якийсь п’яний пікт проломив Арусу голову саме тієї миті, коли мудрець прямував до Горма в останній надії зупинити лавину, яку сам же мимоволі й викликав.

Горм був вдячним учнем: голова вбивці увінчала курган, насипаний над тілом жерця. Настільки жорстока іронія доль, що керують Всесвітом: адже похований під камінням чоловік завжди відчував огиду до помсти й кровопролиття.

Нової зброї й обладунків було недостатньо, щоб зламати оборону боссонців. Кордон палав уже цілі роки, але загарбникам протистояли добре озброєння, завзятість і відвага лучників. У найважчі моменти захисники Прикордоння отримували підтримку ліпших полків Аквилонії. Лише раптова зрада зламала стійкі шеренги боссонців. Проте, перш ніж розповісти про неї, вернімося до аквилонської імперії.

Із давніх‑давен Аквилонія була багатим королівством; тепер же, після нових завоювань, туди потекли скарби у зовсім неймовірній кількості. На зміну простому, гідному способу життя прийшла розгнуздана розкіш, але звироднілість ще не зачепила ні правителів, ні народ. Аквилонці вбиралися в парчу і шовк, проте залишалисят життєстійким і мужнім народом.

Та все ж колишня їхня прямота змінилася нахабством і зухвалістю. З кожним днем зростало їхнє презирство до більш слабких народів, з кожним днем збільшувалися податки. Аргос, Зингара, Офір, Замора й країна шемітів проголошувалися провінціями, що було особливо нестерпно для гордих зингарців. Вони часто зчиняли заколоти, не боячись суворої кари.

Васальним зробилося й королівство Котх, що перебувало під протекторатом Аквилонії на випадок нападу гірканців.

Проте західній Імперії ніяк не вдавалося підпорядкувати Немедію. Немедійці уперто оборонялися, підтримувані військами Гіпербореї.

У цей період Аквилонія двічі зазнала поразки: спочатку при згадуваній спробі захопити Немедію, потім – зіткнувшись із військами Асгарду. Подібно до того, як гірканці не витримали натиску броньованої аквилонської кінноти, загони імперії, вторгнувшись у сніжні краї, були зупинені в кривавому рукопашному бою з сіверянами.

Аквилонські завоювання на півдні наблизилися до річки Стікс. Стигійська армія була розбита й знищена, стигійський король склав присягу на вірність і відкупився від вторгнення величезною даниною.

Коли після кількох недовгих сутичок впала Бритунія, імперія почала готуватися, аби завдати вирішального удару по вічному супернику – Немедії. Накопичивши війська, аквилонці, нарешті, рушили походом на схід, і йшлося до того, що під їхнім натиском мала впасти остання незалежна держава Заходу. Але тут почалися розбрати між аквилонцями і вірними їхніми созниками з Боссонського Прикордоння. Аквилонці стали грубими і нетерпимими, любили познущатися над простотою й неотесаністю боссонців – як тут не виникнути ворожнечі. Аквилонці скільки могли принижували боссонців, оголосивши їх підданими. На жителів Прикордоння накладалися непосильні податі й військові повинності заради більшої слави імперії – слави, від якої народу лучників нічого не перепадало. Пішовши на війну, боссонські найманці залишили на батьківщині кількість воїнів, ледве достатню для прикриття кордону. Коли до них дійшли звістки, що пікти нищать міста й села на їхній власній землі, усі боссонські полки негайно вийшли з немедійської кампанії, форсованим маршем попрямували до Прикордоння і встигли вчасно, щоб дати піктам рішучий бій і зупинити їх.

Завдяки цьому дезертирству уже зневірені немедійці зуміли розгромити аквилонську армію. Оскаженілі поразкою, аквилонці вирішили жорстоко помститися.

До кордону таємно були підтягнуті аквилонські війська. Боссонських вождів запросили на дружній бенкет. Орди диких шемітів, котрі прийшли нібито з метою покарати піктів, стали на постій у будинках селян, які нічого не підозрювали.

Вождів заманили в пастку й перебили. Шеміти напали на своїх приголомшених господарів, вогнем і мечем убиваючи беззбройних. На нічого не підозрюючий Боссон накинулися загони аквилонських лицарів. Обширна країна упала в прах. Імперська армія залишила після себе тільки руїни і біліючі кістки.

Ось тоді пікти й рушили в новий наступ – усіма силами, уздовж усього кордону. Це був не звичайний набіг, а добре організований удар цілого народу, воєначальники якого пройшли добру школу в аквилонській армії. Очолював напад Горм, який його й задумав. До самої старості його задуми не втратили ні сили, ні розмаху.

Цього разу піктам на всьому шляху не трапилися ні добре укріплені села, ні влучні лучники, котрі могли б протриматися до приходу аквилонської підмоги. Зітерши з лиця землі рештки боссонців, кровожерні варвари, підпалюючи й руйнуючи, вторгнулися на землю Аквилонії раніше, аніж легіони, що поверталися з Немедії, повернули на захід.

Можливістю скинути аквилонське ярмо скористалася Зингара. Її приклад надихнув Корінтію й племена шемітів. Найманці, вчорашні васали, повставали цілими полками і поверталися в рідні краї, дорогою грабуючи й спустошуючи країну.

Пікти невпинно просувалися на схід, буквально втоптуючи в землю загони захисників на своєму шляху. Позбувшись боссонських лучників, аквилонці виявилися безпорадними перед хмарами варварських стріл. Зі всіх провінцій імперії стягувалися легіони, аби зупинити натиск дикої орди, а з лісів тим часом виходили все нові й нові ватаги варварів – джерело це здавалося невичерпним.

Зненацька в самісіньку гущу цього хаосу посунули зі своїх пагорбів кімерійці, щоб завершити винищення. Вони пограбували міста й поруйнували все, що могли. Потім зі здобиччю вони повернулися в рідні селища, а на їхнє місце прийшли пікти.

Так у вогні й крові загинула аквилонська імперія.

І тоді з глибини блакитного сходу знов прийшли гірканці – адже імперські легіони залишили Замору і вона вже не могла протистояти загарбникам. Незабаром гірканський король оголосив найбільше місто планети своєю столицею.

Це вторгнення виходило із старовинного гірканського королівства Туран, що лежить на узбережжі внутрішнього моря. Та ось із півночі Гірканії обрушився ще могутніший удар. Загони закутих у броню вершників заповнили північний берег моря Вілайєт, перетнули холодну пустелю і вторглися в степи, женучи перед собою їхніх хазяїнів. Спочатку вони не порозумілися зі своїми братами‑туранцями і били тих, не відрізняючи від гіборійців. Ворожнеча між спорідненими племенами тривала доти, поки з далекого узбережжя Східного Океану не з’явився великий вождь і не об’єднав їх під своєю владою.

Коли аквилонська армія припинила існування, гірканці стали непереможними. Вони розграбували й підкорили Бритунію, спустошили південні області Гіпербореї й Корінтії. На плечах чорнявих варварів вони вдерлися на пагорби Кімерії. Тут від кінноти користі не було, і кімерійці зуміли дати відсіч, та таку, що лише відступ врятував гірканські загони від цілковитої загибелі.

Тоді ж шемітські народи підкорили королівство Котх – своїх одвічних володарів – та зазнали поразки в Стигії. Не встигли шеміти розорити Котх, як самі опинилися під владою гірканців – значно жорстокішою, ніж гіборійська.

– Пікти на той час були вже неподільними господарями Аквилонії, вони майже поголовно винищили її мешканців, після чого перетнули кордон Зингари. Тисячі зингарців утекли в Аргос, здалися на милість гірканців, а ті переселили їх у Замору.

Після втечі зингарців запалав Аргос. Почалася різанина – улюблене заняття піктів. Дика орда вдерлася в Офір і зіткнулася там з гірканцями, що рухалися на захід. Гірканці ж, підкоривши землю Шем, розбили на березі Нила стигійську армію і заволоділи континентом аж до земель Амазону, звідки вивезли безліч чорних рабів, поселивши їх серед шемітів.

Гірканці, певне, приєднали б до своєї імперії і Стигію, коли б не постійні набіги піктів на західні землі. Немедія, усе ще ніким не підкорена, стогнала під ударами східної кінноти і західної орди. Мандрівне плем’я асів, покинувши свої сніжні простори, уступило в ряди немедійських найманців. Вони виявилися такими чудовими вояками, що не тільки відкинули від рубежів Немедії гірканців, але й зуміли зупинити навіть піктів.

Карта світу набула такого вигляду: безкрая імперія піктів, дика й варварська, тягнулася від узбережжя Ванахейму на півночі аж до південних земель Зингари. На сході під їхньою владою була вся Аквилонія, окрім Гандерланда – ця північна провінція, що лежить високо в горах, пережила падіння метрополії і зберегла незалежність. Під піктами були також Аргос, Офір, західна частина Котху і західні землі Шем.

Північною межею ворожої піктам гірканської імперії були гірські хребти Гіпербореї, південної – пустелі на південь від Шем. Під рукою Гірканії перебували також Замора, Бритунія, Прикордонне Королівство, Корінтія, більша частина Котху і всі східні землі шемітів. Кордони Кімерії залишилися тими ж самими – ні пікти, ні гірканці не могли впоратися з відважними варварами. Немедія, посилена найманцями‑асами, також відбивала всі напади.

На півночі ворогуючі імперії були розділені незалежними державами, але південне королівство Котх надовго стало полем битви між піктами і гірканцями, Іноді західних варварів вдавалося витіснити, та ненадовго – вони поверталися з підмогою і знову руйнували міста.

Далеко на півдні Стигія, ослаблена гірканським вторгненням, зробилася легкою здобиччю могутніх негритянських держав.

Нордичні племена продовжували невпинну війну з кімерійцями і грабували гіперборейські рубежі.

На той час завершився земний шлях Горма – він поліг від руки Хайльмара, ватажка асів‑найманців. Вождю піктів тоді вже було під сотню років. Так, сімдесят п’ять зим і весен минуло відтоді, коли він уперше почув від Аруса розповіді про могутні держави. Для людини – довгий термін, для історії – одна мить. Але за цю мить Горм устиг із диких лісових племен створити імперію і знищити цивілізацію. Він, народжений в убогій хижці, під старість сидів на золотому престолі, і на золотих же тарелях йому підносили смажене м’ясо оголені рабині – доньки королів і владик земних.

Завоювання і багата здобич не змінили природи піктів. Із руїн цивілізації не відродилася, як фенікс, нова культура. Засмаглі руки, що нищили шедеври підкорених народів, жодного разу не спробували хоча б скопіювати їх. Проживаючи серед рештків минулої розкоші в руїнах палаців і вбираючись у шовки скинутих королів, пікти так і залишилися жалюгідними варварами: їх цікавили тільки ниці потреби, місця в думках дикунів для мистецтва і культури не знайшлося.

Зовсім інакше було з асами, які осіли в Немедії: вони швидко перейняли звичаї цивілізованих союзників і створили дивану, своєрідну і вельми життєздатну культуру.

Певний час гіркацці й пікти вищиряли один на одного ікла над руїнами підкореного світу. І в цей же час почався льодовиковий період – епоха мандрів північних народів. Під натиском льодовиків нордичні племена залишали свої вогнища і йшли на південь. Аси. при цьому стерли з лиця землі стародавню Гіперборею і на її руїнах зустрілися з гірканцями. Немедія ж віддавна вважалася нордичною державою, та й правили нею нащадки асів‑найманців.

Північна експансія зірвала з місця й кімерійців. Жодне військо, жодна фортеця не могли протистояти їм. Ураганом пройшли вони, Гандерланд, потім прорубали собі шлях через Аквилонію. Вони розгромили північних немедійців і взяли багато їхніх міст, та не затрималися, а перетнули кордон Бритунії і розбили гірканську армію. Слідом за кімерійцями рушили аси і вани. Немедія впала, і її вже напівцивілізовані мешканці втікали від своїх диких родичів, залишаючи за собою зруйновані й спустошені міста. Сіверяни, рухаючись на південь, забрали з собою і назву давнього королівства. Отже, будемо й надалі іменувати їх немедійцями. Вони дійшли до королівства Котх, вигнали звідти і піктів, і гірканців, а заразом допомогли позбавитися гірканського ярма племенам шемітів.

На всьому Заході влада гірканців і піктів здригалася від ударів більш молодих і більш войовничих народів.

Одне з племен асів вибило. гірканську орду з Бритунії й осіло на цій землі, залишивши їй колишню назву. Сіверяни, які скрутили Гіперборею, досягли таких успіхів у боротьбі з ворогом на сході, що нащадки лемурійців відступили в степи, до внутрішнього моря Вілайєт.

Тим часом кімерійці, які наступали на південний схід, розгромили стародавнє гірканське королівство Туран і оселилися на південно‑західному узбережжі моря.

Міць східних загарбників була зламана. Під невпинними ударами народів Нордхейму й кімерійців вони зруйнували міста, перебили полонених, нездатних до далекого переходу, і, женучи перед собою тисячі рабів, порернулися в загадкові землі Сходу, обійшовши північний край моря Вілайєт. Вони зникли з історії Заходу, аби через тисячі років повернутися зі сходу під ім’ям гунів, татар, монголів і тюрків. Разом з ними повернулися змішані нащадки народів Замори і Зингари – нинішні цигани.

У цей же час кочове плем’я ванів з півночі на південь перетнуло прибережні землі піктів і, спустошивши давню Зингару, вторгнулося в межі Стигії. Цю країну вражали удари негритянських племен, мешканці ж її нещадно пригноблювалися місцевою аристократією. Рудоволосі вани збунтували рабів і, поваливши правлячу касту, зайняли її місце. З часом вони підпорядкували собі північні негритянські держави, заснували велику імперію і нарекли її Єгиптом. Від рудих переможців пішла перша династія фараонів.

На Заході панували північні варвари. Пікти, як і раніше, утримували Аквилонію, частину Зингари й західне узбережжя континенту, але на схід від моря Вілайєт і від полярного кола до самої землі Шем єдиними мешканцями були вихідці з Нордхейму. Лише кімерійці оселилися в межах колишнього Турана.

Наступні, одна за одною, хвилі піктів, гірканців, кімерійців і сіверян обернули на порох усі міста – вони збереглися тільки в Стигії і землі Шем. Гіборійці, які дали ім’я епосі, зникли з лиця землі, залишивши пам’ять про себе лише в крові своїх руйнівників.

Тільки невелика кількість назв західних країн, міст чи племен залишилася в наріччі варварів, аби пережити століття в легендах та переказах, і вся історія Гіборійської ери розчинилася в туманних міфах і казках. Так, у мові циган збереглися назви “Зингара” і “Замора”. Аси, які підкорили Немедію і взяли ім’я немедійців, пізніше з’явилися під цим ім’ям в історії Ірландії. Сіверяни, що осіли в Бритунії, звалися бритунцями, бритонцями або – британцями.

Нічого подібного до колишніх імперій не існувало: як у давнину, кожне плем’я мало свого вождя чи короля, і всі вони відчайдушно ворогували між собою.

Яке було призначення цих народів, нам ніколи не дізнатися, бо наступний зсув земної кори, який надав континентам нинішніх контурів, знову занурив світ у хаос. Величезні масиви західного узбережжя зникли під водою. Ванахейм і західна частина Асгарду – безлюдні крижані пустелі – також сховалися під хвилями. Океан розлився навкруги гір західної Кімерії, утворивши Північне море, а самі гори стали островами, названими пізніше Англією, Шотландією та Ірландією. Ліси піктів і Боссонське Прикордоння назавжди залишилися морським дном.

На півночі утворилося Балтійське море, Асгард став півостровом, де виникли потім Норвегія, Швеція і Данія. На далекому ж півдні стигійський континент відділився від решти світу по лінії, що збігається із західною течією річки Стікс, або Нілу. Над Аргосом і західними землями Шем і Котх голубів океан – майбутнє Середземне море. Але якщо одні масиви затонули, то в західних областях Стигії земля, навпаки, піднялася і стала західною частиною континенту, відомого нині під назвою Африки.

Зіткнення материків призвело до утворення великих гірських пасом у центральній частині північного континенту. Цілі племена сіверян зникли, уцілілі ж перебралися на схід. Землі довкола поволі висихаючого моря Вілайєт зазнали не надто великих пошкоджень, і там, на західному узбережжі, зайнялися землеробством народи Півночі. Вони перемішалися з кімерійцями і жили з ними, загалом, мирно.

Решта піктів на заході знову були відкинуті катастрофою на рівень кам’яного століття, але з властивою їхній расі люттю почали захоплювати сусідні землі, доки не були зупинені кімерійцями і сіверянами. Від грізних колись імперій залишилися тільки неясні легенди.

Спогади про так зване велике переселення народів належать да початку класичної історії, тому немає необхідності зупинятися на ньому детально. Викликано воно було тим, що кількісно зросли степовики, що кочували на захід від континентального (пізніше – Каспійського) моря. Степовиків було так багато, що міграція стала економічною необхідністю. Кочівники ринули на північ, на південь і на захід – до земель, відомих нині як Мала Азія, Індія, Центральна і Західна Європа. Мандрівники прибули сюди під ім’ям аріїв чи арійців. Між примітивними арійськими племенами існували відмінності, що частково збереглися й донині. Так, світловолосі ахайці, гали і бритони походили від чистокровних асів; немедіани з ірландських легенд – це аси з Немедії. Дани вели своє походження від благородних ванів, готи – предки інших скандинавських і германських племен, у тому числі й англосаксів, – походили від змішаної раси ванів, асів і кімерійців. Кельти – предки ірландців і шотландських горян – вийшли з корінних кімерійських кланів. Валлійські племена Великобританії – нащадки сіверян і кімерійців – вигнали з островів корінних сіверян. Так виникли легенди про давній родовід гельських кланів. Ця ж кров текла в жилах кімврів, ворогів Риму, і гіммерів, що боролися з греками і ассірійцями, і гомерів, згадуваних у Біблії. Інші кімерійські клани пішли на схід від висихаючого моря і через століття, змішавшися з гірканцями, повернулися на захід під ім’ям скіфів. Справжні предки гелів – кельти, іменовані також кімврами, дали назву сучасному Криму.

Давні шумери не були ріднею племенам Заходу – у їхніх жилах текла кров гірканців і шемітів, спадщина завойовників. Утім, багато шемітських племен уникли неволі, і від них, змішаних із гіборійцями і сіверянами, ведуть родовід араби, євреї та інші семіти. Хананеяни й гірські семіти походять від шемітів, що породичалися з кушитами, – типовим прикладом є народ стародавнього Елама.

Предки римлян – етруски, міцні й кремезні, походили від народу, що поєднував у собі кров стигійців, гірканців і піктів. Спочатку вони заселяли стародавнє королівство Котх.

Прканці, що відступили на схід Євразії, перетворилися на племена татар, монголів, гунів і тюрків.

Таким самим чином можна простежити походження й інших народів сучасного світу. В усякому разі їхня історія набагато довша, ніж ми гадаємо, бо вона йде навпростець у забуту й оповиту млою таємниці Гіборійську еру.

ЗМІСТ

Гіборійська ера. Пролог

Вежа Слона

У домі лише негідники

Донька крижаного гіганта

Королева Чорного Узбережжя

Сталевий демон

“...Вродиться відьма!”

Примари Замбули

Люди Чорного Кола

Повзуча тінь

Червоноголові цвяхи

По той бік Чорної Річки

Фенікс на мечі

Ясно‑червона Цитадель