Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

Соціальна політика. В умовах ринкової економіки капіталістичного типу існує безробіття, несправедливий розподіл доходів та майна тощо, що вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, регіону, підприємства. Соціальна політика в сучасних умовах – це комплекс соціально–економічних заходів держави, підприємств, організацій, громадських об’єднань спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів населення, розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.

Основні напрямки соціальної політики наступні: захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації; надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім’ям; надання допомоги на випадок безробіття; здійснення політики соціального страхування, введення мінімальної заробітної плати для працюючих; забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації; надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).

Відповідно до Конституції країни основними принципами соціальної політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров’я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.

Відтворення людського ресурсу і його взаємозв’язок з соціальноюполітикою. Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матеріально – речові, а й особисті фактори виробництва – людські ресурси, головна продуктивна сила суспільства. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованій ринковій (змішаній) економіці. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та посткапіталістичне суспільство (США, Німеччина, Японія Швеція та десятки інших):

1.Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.

2.Робоча сила і підприємництво невід'ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.

Які конкретні складові цієї проблеми? Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов'язаний з періодом становлення працездатної людини.

Відтворення людського ресурсу – це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у виробництво, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підприємствами, регіонами, країнами, створення соціально–економічного механізму, що забезпечує задоволення потреб народного господарства в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.

Природний рух населення. Кількість і якість трудових ресурсів врешті – решт визначені чисельністю і статево віковим складом населення. Останній же залежить від природного руху населення, як правило, через 18-20 років.

Природний рух населення, характер його відтворення визначається багатьма обставинами: рівнем індустріального та постіндустріального розвитку країни та урбанізації, соціальними умовами, традиціями культури і побуту, конкретно історичними факторами. Вони по-різному впливають на народжуваність і тривалість життя і повинні ретельно враховуватися в процесі реалізації соціального захисту населення.

В Україні, починаючи з 1992 р. складалась негативна демографічна ситуація. Їх причиною стала непродумана демографічна політика уряду незалежної держави. В результаті цього уже в 1992 р. в Україні смертність вперше в післявоєнний період перевищила народжуваність. Так, тільки за 1992- 1994 рр. в Україні вмерло на 2,3 млн. чол. більше, ніж народилось. На думку вчених у ті роки рівень народжуваності досяг самого низького показника, котрій будь–коли спостерігався в нашій країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція» (тобто виродження нації), або «демографічна» криза. Кризові явища спостерігаються і в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років менша, а дитяча смертність вдвічі вища , ніж в розвинутих країнах світу. Кожен третій чоловік вмирає в працездатному віці, не доживши до пенсії, що свідчить про погіршення здоров’я населення країни. Біля 80% дітей мають фізичні або психологічні порушення. При збереженні таких тенденцій Україна може стати країною з самим низьким показником народжуваності і досягнути стану, за якого виродження нації стане незворотним. Згідно прогнозам, процес депопуляції в Україні буде продовжуватись до 2026 р., а чисельність населення до цього року скоротиться в країні до 42 млн. чол.

Щоб переломити негативні тенденції розвитку демографічної ситуації в країні, необхідно, окрім заходів по розширеному відтворенню суспільного виробництва та підвищення життєвого рівня населення, проводити обґрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності і надання реальної та відчутної допомоги сім’ям, що мають двох і більше дітей, суттєво підняти рівень охорони здоров’я. Демографічна політика в розвинених країнах є складовою частиною соціальної політики суспільства, вона включає в себе сукупність соціально–економічних, правових, морально–психологічних і медико-демографічних заходів, безпосередньо впливаючи на демографічні процеси.

До них, як правило, відносяться покращення житлових умов з врахуванням демографічного фактора, виплати допомоги на дітей, забезпечення дитячими установами, збільшення відпусток по вагітності і родам, зміцненням сім’ї, а також зміцнення морального клімату в суспільстві.

Потрібно також активно формувати уявлення населення про оптимальний розмір сім’ї, про працю по вихованню дітей в сім’ї, розглядаючи її як суспільно необхідну працю. Виключного значення має також створення організаційно–економічних, медицинських тощо умов для зміцнення здоров’я населення , охорони материнства.

Важливою складовою соціальної політики є, як зазначалося вище, соціальний захист населення. Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини ООН сучасна правова держава має гарантувати право на рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин .

Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх регулювання та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники - їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам колишня стократна різниця між сукупними доходом домашнього господарства першої багатої 10-ти відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується у 25 разів і становить 4%. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинених країнах спрямована політики доходів.

Разом з тим варто нагадати, що надмірне вирівнювання доходів населення не сприяє розвитку економіки. Тому процес регулювання доходів передбачає оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в т.ч. підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання.

Конкретними складовими соціальної політики і соціального захисту населення та його розширеного відтворення є:

1. Соціальне страхування, котре складається із пенсійного, медицинського, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків у рівних пропорціях. Страхові виплати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить, по перше, від тривалості безробіття, по друге, від специфічних умов країни.

2. Програми працевлаштування та перекваліфікації . У виконанні цих програм беруть участь держави та підприємці. У США фірми щорічно витрачають на ці програми до 30 млд. дол., а держава на перекваліфікацію працівників – більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США віддають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування дає скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн тривалість робочого дня скоротилась вдвічі.

3. Правове регулювання найманої праці. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки, певні гарантії умов праці, доплати за понадуючні роботи, надання додаткового харчування та ін.

4. Захист прав споживачів. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», держава має гарантувати належну якість продукції, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та ін. Однак цей Закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Людський розвиток як ключова складова відтворення людського ресурсу. Людський ресурс – це розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.. Людський розвиток розглядають на рівні концепцій, економічної політики та вимірів і характеристики його реального стану. На усіх рівнях вихідним є положення про недостатність поняття “економічне зростання” для характеристики людського розвитку. Ще Аристотель звернув увагу що достаток не є тим добром , яке ми шукаємо, а є лише корисним для пошуків чогось іншого. Він вважав що фундаментальне завдання суспільства – забезпечення «квітучого життя».

Людські бажання, як відомо набагато ширші ніж економічний добробут. З огляду на це у першому «Звіті про людський розвиток» за 1990 рік передбаченому Програмою розвитку ООН зазначалося: «Справжнє багатство країни - це її народ». Мета розвитку полягає у створенні для людей умов, у яких їх життя було б тривалим, здоровим і наповненим творчістю.

Разом з тим дослідження підтверджують існування прямої та статистичної значущості захищеності між рівнями ВВП на душу населення і показниками якості життя. Обсяги ВВП мають велике значення для надання додаткових ресурсів для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення технічного рівня в усіх сферах суспільного життя, в т.ч. в домогосподарствах, культурній сфері, а також для сфери скорочення злиденського життя.

Загалом не існує фундаментального протиріччя між характеристикою розширеного відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу як важливими показниками і його тлумаченням як недостатньої умови для людського розвитку.

У «Звіті про людський розвиток» (1990) вперше було подано повний вимір соціально–економічного прогресу – індекс людського розвитку (далі – індекс розвитку людського потенціалу). Це інтегральний показник із трьох складових - довголіття, освіченість, рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіченість – комбінацією грамотності дорослих; рівень життя - реальним ВВП на душу населення. У 1999 р. було розраховано ІРЛП для 174 країн : 45 з них - країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу; 94 (54% ) – країни з середнім розвитком людського потенціалу; 35 (20%) – країни з низьким рівнем людського розвитку. Україна належить за цим показником до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. За ІРЛП вона посіла 91 місце (із 174).

Історичний досвід переконливого довів, що обмежувати людський розвиток лише переважно матеріальними або близькими до них показниками неправильно. Так, важливе значення мають принципи свободи і демократії. Ось чому ООН, її відповідна програма доповнила ті показники, які використовувались для характеристики людського розвитку, новим важливим показником – розвиток демократі в країні. Це означає не що інше, як розвиток в країні соціально–економічних відносин, які є складовою економічної теорії. Практика показує, що без відображення цього боку людського життя не можна дати об’єктивну оцінку розвитку людини.

Результати дослідження програми ООН з людського розвитку показали, що і за рівнем добробуту, і за ступенем демократії перше місце у світовому рейтингу займає Норвегія. Слідом за нею йдуть Швейцарія, Канада, Бельгія, Австрія, США. Україні дісталося 80 місце, Польща посіла 37 місце, Росія – 60, Молдова – 105, Білорусь – 56 місце, Китай - 96 місце.

Отже соціальна політика держави, підприємств, організацій, партій тощо повинні у своїх програмах пов’язувати відтворення людського ресурсу в контексті вимог поваги до людини, до повної реалізації її прав і свобод, які є не просто бажаними, з вимогами зменшення бідності і захисту оточуючого середовища – це не просто важливі, а найважливіші чинники, які визначають людський добробут.