ПОДВІЙНИЙ ІМПЕРАТИВ

Річ у тім, що життьовий феномен людини має два поличчя - біологічне і духове. Відтак він зазнає на собі впливу двох відмінних сил, що діють, мов два протилежні полюси тяжіння. Тому інтелектуальна діяльність, з одного боку, тяжіє до осереддя біологічної доконечності; з другого боку, вона не вільна і кориться ультравітальному принципові законів логіки. Подібно до цього, естетичне є, з одного боку, естетичною насолодою, з другого - прекрасним. Краса картини не міститься в факті - байдужому для самої [336] картини - нашої насолоди, а навпаки, картина видається нам прекрасною, коли ми відчуваємо, що від неї ніжно струмує до нас вимога насолоджування нею.

Суттєвою прикметою нового світовідчуття є саме готовність ніколи й ніде не забувати, що духові функції, або культура, теж належать до біологічних функцій. Відтак культура не може керуватися виключно своїми об'єктивними чи трансвітальними законами, вона водночас підлягає законам життя. Нами правують два протилежних імперативи. Людина, жива істота, має нести в собі добро,- велить один з них, імператив культури. Добро має бути людяним, пережитим, відтак суміщуваним з життям і необхідним йому,- проголошує інший імператив, вітальний. Узагальнивши їх, ми доходимо такого присуду: життя має бути культурним, але й культура має бути життьовою.

Таким чином, ідеться про дві інстанції, які взаємно регулюються і коригуються. Будь-яке порушення рівноваги на користь однієї з них неминуче призводить до звиродніння. Безкультурне життя - це варварство; культура, позбавлена життя,- візантизм.

Існує схематичне, формалістичне мислення, без життьової згоди й безпосередньої інтуїції,- культурний утопізм. В нього вкидаються тоді, коли приймають на віру певні інтелектуальні, моральні, політичні, естетичні чи релігійні принципи. Визнаючи їх за благо, приймають і їхні наслідки. Наша доба тяжко нездужає на таке хибне поводження. Генерації, що вигадали позитивізм і раціоналізм, якнайширше поставили життєво важливі для них питання, які ці системи зачіпають, і з енергійного внутрішнього засвоєння видобули свої принципи культури. Подібно до цього, ліберальні й демократичні ідеї зародилися в живому контакті з радіальними проблемами суспільства. Нині майже ніхто так не чинить. Прикметним для сьогочасної фауни є натураліст, який присягається позитивізмом, навіть не подбавши про розробку сформульованої ним теми; це демократ, який ніколи не піддавав сумніву істинність демократичної догми. Звідси і сміховинна суперечливість, бо сьогочасна європейська культура, претендуючи на унікальну раціональність і узасаднення розумом, вже не живе своєю раціональністю й не відчуває її, а попросту містично їй кориться. Персонаж Піо Барохи, котрий вірує в демократію [337] як в Пречисту Діву дель Пілар, репрезентує сьогочасність разом із своїм попередником, фармацевтом Оме. Позірна зверхність, якої домоглися на континенті сили ретроградів, пояснюється не тим, що вони сповідують вищі, ніж їхні опоненти, принципи, а тим, що вони принаймні вільні від цієї суперечності, а відтак і лицемірства. Традиціоналіст заховує згоду з самим собою. Вірить в містичне з містичних мотивів. Він щомиті може стати до бою без будь-яких вагань чи застережень. Натомість, якщо хтось вірує в раціоналізм, як в Пречисту Діву дель Пілар, це означає, що він в засаді зневірився в раціоналізмі. За ментальною інерцією, звичкою, з упередженості, завдяки, зрештою, традиціоналізму, він додержується старих раціоналістичних тез, які, позбувшись уже творчого розуму, заскорубли, освятились, збезглуздились. Сьогочасні раціоналісти більшою чи меншою мірою розуміють, що вони вже втратили відчуття правоти. І не стільки тому, що їм забракло його супроти опонентів, скільки через втрату цього відчуття в самих собі. Обстоювані ними доктрини свободи й демократії видаються їм самим недосконалими і не вкладаються належним чином в їхньому світовідчутті. Цей внутрішній дуалізм позбавляє їх необхідної для боротьби гнучкості, і вони вступають в сутичку, вже наполовину звойовані самі собою.

В цих украй незвичайних ситуаціях стає очевидною доконечність доповнити об'єктивні імперативи суб'єктивними. Приміром, для обстоювання якоїсь наукової чи політичної ідеї замало, щоб вона видавалась істинною в геометричному розумінні. Конче треба, щоб ми до того ж мали до неї безмірну віру без будь-яких застережень. Коли ж цього немає, ми мусимо відсторонитись і змодифікувати її в міру потреби задля цілковитої відповідності ідеї нашим органічним вимогам. Геометрично довершена мораль, яка, проте, залишає нас байдужими і не заохочує до дії, є суб'єктивно неморальною. Етичний ідеал, хоч би який досконалий, не може нас задовольнити,- необхідно, щоб він живив наші поривання. Таким же фатальним є призвичаєння визнавати за взірець довершеної краси, приміром, класичні витвори мистецтва, котрі об'єктивно варті поцінування, але не справляють нам насолоди.

Тож наша діяльність потребує підпорядкування подвійній [338] серії імперативів, які можна було б позначити так:

Протягом епохи, невдало названої «новочасною», яка сягає витоками Відродження і триває до сьогодні, панувала з дедалі більшою винятковістю одностороння культуралістична тенденція. Але ця односторонність має тяжкі наслідки. Якщо ми клопочемось лиш тим, як пристосувати наші переконання до того, що розум вважає за істину, ми наражаємось на ризик увірувати в те, що наші переконання походять з нашої доброї волі. Це призводить до того, що культура не реалізується в нас і зависає оманливим серпанком над правдешнім життям. Різною мірою це було характерною, особливо болісною в останнє століття, прикметою но-вочасної європейської культури. Вірили в те, що вірять в культуру; але, насправді, ходило про неабиякий колективний вигад, в чому індивід не здавав собі справи, бо він закладений насподі його свідомості. По один бік посувалися принципи, фрази й жести, подеколи героїчні; по другий - реальність існування, щоденне і щогодинне життя. Англійське cant *, ця обурлива двоїстість між уважаною дією і тим, що роблять насправді, не є, як гадають, чимось чисто англійським, це притаманне всій Європі. Людина Сходу, призвичаєна не відокремлювати культуру від життя, повсякчас вимагає від неї життьовості, а в поводженні західної людини вбачає крайнє, всеосяжне лицемірство і не може не зневажати європейця, вступаючи з ним у контакт.

* Лицемірство (англ.).

До такої дисоціації між нормами та їх виконанням ніколи не дійшло б, якби разом з імперативом об'єктивності нам було поставлено за обов'язок вірність самим собі, яка містить низку життьових імперативів. Необхідно, щоб ми повсякчас були свідомі того, чи [339] справді ми віримо в те, у що віримо; чи цікавить нас, чи будить глибинну енергію нашої особистості «офіційно» визнаний нами етичний ідеал. Цим разуразним mise au point * нашого внутрішнього стану ми автоматично проводили б селекцію в культурі і вилучили б усі її утопічні, несумісні з життям форми, які ведуть до лицемірства. З другого боку, культура не віддалялася б щораз більше від живлячої її життьовості, приречена на заскорублість. І ось в одній з цих фаз історичної драми, коли людині для порятунку від катастрофічних обставин необхідна вся її життьова мужність, надто та, що живиться і збуджується вірою в трансцендентні вартості, тобто в культуру, в час, подібний до того, який нині переживає Європа, усе завалилося. А проте такі ситуації, як теперішня, є експериментальним іспитуванням культури. Не власна поміркованість, а брутальні факти накинули європейцям обов'язок бути вірними самим собі, вирішити, чи дійсно вони вірили в те, у що вірили. Виявилось, що не вірили. Це відкриття названо «крахом культури». Звісно, це не так: набагато раніше краху зазнала вірність європейців самим собі; краху зазнала їхня вітальність.

* З'ясування, роз'яснення (фр.).

Культура народжується зі споду життя суб'єкта і є, як я вже казав, життям sensu stricto, спонтанністю, суб'єктивністю. Помалу-малу наука, етика, мистецтво, релігійна віра, правнича норма відмежовуються від суб'єкта і відзискують власну сутність, незалежну вар-тісність, престиж, авторитет. Настає мить, коли саме життя, творець усього сущого, схиляється перед своїм творивом, скоряється йому і стає до нього на службу. Культура набула об'єктивності й протипоставила себе суб'єктивності, яка її породила. Об'єкт, «ob-jectum», «Gegenstand» означають: проти-поставлене, те, що са-мостверджується і є щодо суб'єкта його законом, його правилом, його зверхником. Отут культура і досягає найвищої довершеності. Проте це протиставлення щодо життя, ця відстань до суб'єкта має утримуватися в певних межах. Культура живе доти, доки одержує постійний приплив життя від суб'єктів. Коли це переливання уривається, культура віддаляється і враз всихає й ідолізується. Отже, культура має час народин - її ліричний час, і час заклякання - час її ідолізації. [340]

Є культура починкова і культура вже вивершена(5). В реформаторські епохи, як то наша, треба не здаватися на вже вивершену культуру, а плекати новонарод-жувану, тобто імперативи культури відсторонюються, а натомість неминуче постають імперативи життя - вірність, спонтанність, життьовість.

VI