ПОЦІНУВАННЯ ЖИТТЯ

І це було життя? Гаразд, прийди ще раз!

Ніцше

Кажучи, що тема нашої доби і місія сьогочасних генерацій полягає в енергійній спробі впорядкувати світ з точки зору життя, ми наражаємось на великий ризик, що нас гаразд не зрозуміють. Адже вважається, що цю спробу робили вже не раз, до того ж, що життьова точка зору є вроджена і споконвічна в людині. Чи ж могло бути інакше для дикуна, людини передкультурної епохи?

А втім, це не так. Дикун не впорядковує універсум, як зовнішній, так і внутрішній, з точки зору життя. Прийняття якоїсь точки зору передбачає споглядальне, теоретичне, раціональне настановлення. Точка зору - це, властиво, той же принцип. Але ж біологічній спонтанності, звичайному життю геть непритаманні пошуки принципу задля виведення з нього нашого мислення і наших учинків. Вибір точки зору - це початковий акт культури. Тим-то імператив віталізму, що вивищується над долею новочасної людини, аж ніяк не означає повернення до первісного стилю існування.

Ходить про нове русло культури. Йдеться про освячення життя, яке досі було лиш нікчемністю, якоюсь космічною випадковістю, про піднесення його до рангу принципу і права. Дивовижно, що життя підносило до рангу принципу найрізноманітніші сутності, але ніколи не намагалося зробити принцип із себе самого. Жилося задля релігії, задля науки, задля моралі, задля економіки; жилося навіть задля слугування химері мистецтва чи насолоди; єдине, чого не було,- це спроби просто жити, щоб жити. На щастя, це відбувалося більшою чи меншою мірою завжди, хай і несамохіть. Та варто було [346] людині здати собі з того справу, як вона бентежилась і зазнавала чудних гризот.

Цей дивовижний феномен людської історії вартий того, щоб над ним поміркувати.

Причина, з якої ми підносимо до гідності принципу певну сутність, полягає в тому, що ми відкрили в ній вищу вартість. Оскільки нам видається, що вона вартує більше за інші речі, ми віддаємо їй перевагу, підпорядковуючи їй позосталі. Побіч реальних елементів, з яких складається об'єкт, він має і низку ірреальних елементів, котрі й визначають його вартісність. Полотно, лінії, кольори, форми - це реальні інгредієнти картини; краса, гармонія, чарівність, простота є вартостями цієї картини. Тож певна річ не є вартістю, вона лиш має вартості, є вартісною. І ці вартості, що перебувають в речах, є ірреальними якостями. Можна бачити лінії картини, та не її красу; краса «відчувається», поціновується. Поцінування для вартостей - це те саме, що бачення для кольорів і слухання для звуків.

Кожен об'єкт провадить, таким чином, немовби подвійне існування. З одного боку, це структура реальних якостей, які ми можемо сприймати; з другого боку, це структура вартостей, які лиш постають перед нашою здатністю поціновувати. Поряд з прогресивним досвідом властивостей речей - сьогодні ми відкриваємо такі грані й деталі, яких учора не помічали,- існує також досвід вартостей, послідовне їх відкриття, більша витонченість поцінування. Ці два досвіди, чуттєвий і поцінувальний, роблять поступ незалежно один від одного. Часом якась річ добре нам знана своїми реальними елементами, проте ми не здатні бачити її вартості. На стінах, у салонах, соборах і галереях понад два століття висіли картини Ель Греко. Втім, до другої половини минулого століття від нас були приховані їх специфічні вартості. Те, що перед тим видавалося вадами, раптом відкрилося в своїх найвищих естетичних якостях. Поцінувальна здатність, яка змушує нас «бачити» вартості, є, таким чином, геть відмінною від чуттєвої чи інтелектуальної зіркості. Є генії поцінування, як і генії мислення. Коли Ісус, покірно прийнявши ляпаса, відкриває смиренність, він збагачує новою вартістю досвід нашого поцінування. Точнісінько так до Мане ніхто не помічав чарівливості тривіальної обставини - легенького серпанку, що огортає всі речі. [347]

Перелік естетичних вартостей значно збагатився красою «plein air» *.

* Свіже повітря (фр.).

Якщо продовжити аналіз природи вартостей, то виявиться, що вони мають певні риси, далекі від реальних якостей; Так, для будь-якої вартості головне бути позитивним чи негативним: середнього не дано. Справедливість є позитивною вартістю: постерегти її і поцінувати - це те саме. Натомість несправедливість - теж вартість, але негативна; наше сприйняття її полягає в нехтуванні. Окрім того, всяка позитивна вартість завжди вища, рівнозначна або нижча щодо інших вартостей. Коли ми ясно бачимо будь-які дві вартості, то постерігаємо, що одна вивищується над другою, перевершує її; кожна з них посідає свій щабель. Елегантність вбрання імпонує нашому поцінуванню, бо це є позитивна вартість; але коли ми порівняємо її з чеснотою, то побачимо, що, не втрачаючи своєї поцінованої якості, елегантність підпорядковується чесноті. Вона вартує більше, ніж елегантність, це вища вартість. Отже, ми поціновуємо одну й другу, але віддаємо перевагу одній з них. Ця дивна діяльність нашого духу, яку ми називаємо «переваговіддання», відкриває нам, що вартості утворюють найсуворішу ієрархію сталих і незмінних категорій. Ми можемо у кожному випадку помилитися в наших переваговідданнях, поставивши низьке вище високого, так, як нам випадає помилятися в підрахунках, що аж ніяк не заперечує строгу істинність чисел. Коли певна помилковість переваговіддань стає для особи, епохи чи народу конститутивною, узви-чаюється плутанина нижчого і вищого, що порушує об'єктивну ієрархію вартостей, то йдеться про збочення, захворювання поцінувальності.

Ці короткі зауваги про світ вартостей були необхідні для розуміння того факту, що дотепер життя не підносилось до гідності принципу, здатного упорядкувати довкола себе позосталі речі універсуму. Тепер стає можливим виснувати здогадне пояснення цього дивовижного феномена. Можливо, річ у тім, що досі не було відкрито суто життьових вартостей? Яка ж причина такого зволікання?

Варто було б озирнути бодай побіжно відмінні поцінування, які складали життю. Для наших нагальних [348] потреб досить затримати погляд на деяких вершинах історичного процесу.

Азійське життя досягає кульмінації в буддизмі. Це класична форма, достиглий плід дерева Сходу. З властивою всякому класицизмові ясністю, простотою й повнотою азійська душа виповідає в ньому свої кореневі тенденції. Що ж таке життя для Будди?

Проникливий погляд Гаутами добачає суть життьового процесу і визначає її як спрагу - trsna. Життя - це спрага, жадоба, прагнення, бажання. Річ не в досяжності, бо досягнене автоматично обертається на вихідну точку нового бажання. Якщо дивитись на існування як на потік непогамовної спраги, то воно видається чистим злом з абсолютно негативною вартістю. Єдино розумною поставою щодо нього є його заперечення. Якби Будда не вірив у традиційну доктрину реінкарнацій, його єдиним догматом стало б самогубство. Але смерть не нищить життя: особистість перебирається в послідовні існування, перебуваючи в полоні довічного колеса, що шалено обертається, спонукуване космічною спрагою. Як порятуватися від життя? Як ошукати нескінченний ланцюг новонарод-жень? Це єдине, про що слід дбати; єдине, що має в житті вартість,- це втеча, тікання з існування, нищення. Найбільшим благом, найвищою вартістю, що їх Схід протиставляє найбільшому злу життя, є нежиття, чисте небуття суб'єкта.

Завважте, як докорінно різниться світовідчуття азіата і європейця. Якщо європеєць уявляє собі щастя як повноту життя в усіх його проявах, то найжиттьовішим прагненням індійця є припинення життя, зникнення з існування, поринання в нескінченну порожнечу, відмова від самого себе. Так каже Просвітлений: «Як безкрає море універсуму має лиш один смак: смак солі, так і цілісне вчення має лиш один смак: смак спасіння». І це спасіння полягає в згасанні, в nirvana, parinirvana. Буддизм уможливлює її досягнення, і той, хто виконує його приписи, здобувається на надання життю протиприродного сенсу: перетворює його на засіб самозруйнування(6). Буддистське життя - це «тропа», шлях до зруйнування життя. Гаутама був «учителем тропи», провідником на шляхах до Nihil(7).

Тимчасом як погляд буддиста на життя полягає в негативному його поцінуванні й визнанні найвищого блага [349] в зруйнуванні, християнин спершу не має поцінувальної постави щодо земного існування. Тобто християнство виходить не з міркувань про життя, а починається, звичайно, з відкриття вищої реальності, божественної сутності, центру всіх досконалостей. Нескінченність цього вищого блага робить всі інші можливі блага незначними. Тож «це життя» нічого не варте ні в добрі, ні в злі. Християнин не песиміст, як Будда, але й не оптиміст у ставленні до земного. Йому байдуже до світу. Єдине, що має для людини вартість,- це Бог і блаженство, якого можна досягти лише поза цим життям, у подальшому існуванні, в «іншому, благочестивому житті».

Поцінування земного існування для християнина починається при співвіднесенні його з блаженством. Тоді те, що саме по собі байдуже і позбавлене будь-якої властивої внутрішньої вартості, може обернутись великим благом або ж великим злом. Якщо ми цінуємо життя таким, яким воно є, утверджуємо його саме по собі, то віддаляємось од Бога - єдиної істинної вартості. В такому разі життя є незліченним злом, справжнім гріхом. Адже суть всякого гріха для християнина - це надання ваги нашому земному вікуванню. Втім, у бажанні, у втісі міститься мовчазна й глибока хвала життю. Втіха, як казав Ніцше, «хоче вічності, хоче глибокої-глибокої вічності», прагне утривалення прекрасної миті і гукає: de capo * чарівній реальності. Тому християнство тлумачить бажання втіх як cupiditas ** - найбільший гріх (8). Якщо ж, навпаки, ми відмовляємо життю у всякій внутрішній вартості і вважаємо, що воно тільки тоді має сенс і вартість, коли його піддають випробуванням і знегодам задля осягнення «іншого життя», то воно набирає якнайдостойнішого характеру.

* Знову, спочатку (іт.).

** Хтивість, жадоба {латин.}.

Вартісність існування для християнина лежить поза його межами. Не в самому житті, а по той бік; не в його іманентних якостях, а в трансцендентній вартості, в наджиттьовому додатку до блаженства підноситься життя до своєї можливої гідності.

Тимчасове - це потік злигоднів, що ошляхетнюється, впадаючи у вічність. Це життя є благо лиш як перехід [350] та адаптація до іншого життя. Замість того щоб заживати життя, людина повинна перетворити його на вправу і постійне тренування до смерті - часу, коли почнеться справжнє життя. Сучасне слово «тренування», певне, краще передає те, що християнство називає аскетизмом.

На бойовищі Середньовіччя відважно змагаються життьовий ентузіазм германця і християнська зневага ар життя. Феодальні сеньйори, в юному організмі котрих шаленіли, мов звірі в своїх клітках, первісні інстинкти, помалу-малу упокорюють свою неприборкану зоологічну снагу аскетичному розумові нової релігії. Вони споживали переважно ведмедину, оленину, кабанятину. Такі потрави змушували їх щомісяця пускати собі кров. Цей гігієнічний кровопуск, що запобігав фізіологічному вибуху, називали minutio *. Тож християнство було інтегральним «minutio» біологічної надмірності, принесеної германцем з лісу.

* Зменшення (латин.).

Нова доба - це хрестовий похід проти християнства. Наука, розум нищили це небесне царство, що його християнство вибудувало на межі потойбіччя. В половині XVIII століття потойбічна божественність здиміла. Людям залишалося тільки це життя. Здавалося, настав нарешті час відкриття житьових вартостей. Утім, цього не сталося. Мислення двох останніх століть, попри своє антихристиянство, прибирає щодо життя дуже схожої на християнство постави. Які ж за-садничі вартості «сьогочасної людини»? Наука, мораль, мистецтво, справедливість - те, що називається культурою. Чи ж не є це життєдіяльністю? Безперечно. Можна було подумати на якусь мить, що сучасність нарешті відкрила іманентні вартості життя. Та при ближчому розгляді ми впевнюємося, що таке тлумачення невірне.

Наука - це розум, що шукає істину заради самої істини. Це не біологічна функція інтелекту, що, як решта життьових потенцій, підпорядкований цілісному живому організмові і одержує від нього свої правила і модуль. Точнісінько так відчуття справедливості й похідні від цього дії народжуються в індивіда, але не повертаються до нього як до свого центру, а втілюються в наджиттьову вартість справедливого. Формула [351] pereat mundus fiat justitia * украй радикально виказує зневагу до життя і сучасний апофеоз культурних норм. Культура, визнана двома століттями позитивізму як найвища вартість, також є наджиттьовою сутністю, займаючи в системі новочасних поцінувань те саме місце, що раніше відводилось блаженству. Для вчорашнього і передучорашнього європейця життя також позбавлене іманентних, суто життьових вартостей.

* Хай згине світ, аби тільки панувала справедливість (латин.).

Тільки на службі культури - Доброго, Прекрасного, Істинного - життя набуває поцінувальної ваги та гідності. Культуралізм - це християнство без Бога. Атрибути цієї суверенної реальності - Добро, Істина, Краса - відокремились, відійшли від божественної особистості, щоб стати предметами обожнювання нарізно. Наука, право, мораль, мистецтво тощо є одвічно життьовими діяльностями, чудовими й шляхетними еманаціями життя, які культуралізм цінує хіба що тоді, коли вони віддаляються від цілісного життьового процесу, що їх породжує й живить. Духовим життям звичайно називають життя культури. Не існує великої відстані між ним і vita beata. І справді, в реальному історичному контексті, яким завжди є життя, перше не більш іманентне, ніж друге. Придивившись пильніше, ми відразу завважимо, що культура ніколи не є фактом, дійсністю. Поступ до істини, теоретичні екзерсиси розуму є, ясна річ, феноменом, що в різних формах проявляється сьогодні, як і вчора чи в який інший час, не меншою мірою, ніж дихання або травлення. Але наука, посідання істини - це немов одержимість Богом, подія, якої не було і не може бути в «цьому житті». Наука - лиш ідеал. Сьогоднішня наука коригує вчорашню, а завтрашня - сьогоднішню. Це не факт, що справджується в часі; довершена наука чи істинна справедливість досяжні, як думав Кант і вся його епоха, тільки в нескінченному процесі нескінченної історії. Тим-то культуралізм завжди був прогресизмом. Сенс і вартість життя, яке є, по суті, теперішньою дійсністю, завжди десь у кращому завтра, і так далі й далі. Реальне існування відвічно зводилось до простого переходу до утопічного майбутнього. Культуралізм, [352] прогресизм, футуризм, утопізм - це один і той самий «ізм». Під тією чи іншою назвою ми завжди знаходимо ту саму позицію, для якої життя саме по собі байдуже і стає вартісним тільки як інструмент та основа «потойбічної» культури.

До якої міри ілюзорним є бажання відокремити від життя певні органічні функції, котрим дано містичну назву духових, ми з жаскою очевидністю бачимо в еволюції Німеччини. Француз XVIII століття був «прогресистом», німець XIX століття - «культуралістом».Найвищі здобутки германського мислення, від Канта до 1900 року, можна об'єднати під однією рубрикою: філософія культури. Щойно увійшовши в неї, ми помічаємо її формальну схожість із середньовічною теологією. Відбулася просто підміна понять, і там, де давній християнський мислитель говорив «Бог», сьогочасний німець говорить «Ідея» (Гегель), «Примат Практичного Розуму» (Кант, Фіхте) або «Культура» (Коген, Віндель-банд, Ріккерт). Це ілюзорне обожнювання певних життьових енергій коштом решти, ця дезинтеграція того, що може існувати лиш сукупно,- наука і дихання, мораль і сексуальність, справедливість і добра ендокринна система - несуть з собою значні органічні порушення, величезні руйнування. Життя накидає усім видам своєї діяльності імператив цілісності, і хто каже «так» одному з них, повинен обстоювати всі.

Чи не краще було б геть змінити настанову і замість пошуку сенсу поза життям придивитись до самого життя? Хіба ця тема не гідна генерації, що живе в часи найтяжчої кризи новочасної історії? Чи не спробувати їй, усупереч традиції, замість гасла «життя для культури» сказати «культура для життя»?

VIII