Червня 1709 року від Р. X.,неподалік Полтави

Он він!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогодні на поле кривавої битви…

– Ракович – куди?! Нумо стій, скажений!!!

– Ні! Там він!.. Ах ти ж!..

– Хто?!

– Він!.. Він!.. Стривай‑но, байстрюче, я тобі!..

– Хто??? Де???

– Він!!! Йди‑но до мене, зраднику!..

Але за три кроки від них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, ґніт якого майже догорів. Не маючи найменшої змоги пояснювати щось далі, Степан миттю скочив у сідло, пришпоривши коня, й хижим птахом понісся у саму гущу битви, заразом витягаючи з піхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та він навіть не озирнувся подивитись, що ж сталося з іншими сердюками.

Це вже аніскільки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, він побачив свого колишнього товариша, а з деяких пір кревного ворога – Івана Богдановича! Нібито той сидів на коні, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бік шведського обозу, вперши обидві руки у боки… й зухвало насміхався над невдахою‑сердюком. Степанові навіть здалося, що Іван зверхньо, з огидою промовляв до нього:

– Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти – ото й уся твоя доблесть?! А у битву кинутись боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!

От тоді Степан і крикнув: «Стривай‑но, байстрюче…» – а вже за мить не мчав – яструбом летів до того пагорка, де стояв…

Тобто де за мить до того стояв його найлютіший у світі ворог…

…а тепер не було вже нікого!!!

Де ж подівся цей нікчемний жалюгідний боягуз Іван Богданович, який тільки і вміє, що мститися безпомічним, підступно захопленим у полон дівчатам, разом з їхньою чеснотою відбираючи саме життя?!

– Іване, Йване!!! Де ти, сучий сину?! – гукнув Степан, підводячись на стременах. – Иди‑но сюди, мерзотнику, – я вб'ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!

Зненацька на Степана налетів зовсім інший вершник – уже літній чоловік у заляпаному чи то чужою, чи, може, своєю кров'ю багатому мундирі. Та за мить до того Ракович відчув небезпеку, тому встиг розвернутися праворуч, пригнутися до гриви свого коня і тим самим ухилитись від неминучої загибелі – бо ворожа шабля розсікла повітря біля самого вуха. Тут же Степан рубанув у відповідь так, що кров фонтаном бризнула з розпоротого боку ворожого вершника.

Той почав падати з коня на землю, та юний сердюк вже відвернувся, знов підвівся у сідлі й озирнувся довкола, шукаючи того, з ким мріяв зійтись у справжньому смертельному двобої. Але Івана Богдановича ніде не було видно: ні на пагорку, ані на півдорозі від пагорку до того місця, де стояв Степан, ані на чверті дороги…

Ніде!..

– Йване, де ти?! Я йду до тебе – готуйся зустріти лиху смерть!!!

Та замість Івана Богдановича на Степана налетіли вже три вершники – такі ж молоді завзяті рубаки, як він сам. Одного Ракович звалив пострілом з пістоля, з двома іншими довелось рубатися хвилин п'ять. І от обидва вороги покотилися на витоптану кіньми та людьми землю… Щоправда, тепер Степан був поранений у ліву руку, але не надто серйозно: рухати нею сяк‑так міг… А шаблю ж тримав правою!

Та й болю від рани майже зовсім не помічав. Бо найбільшим, найстрашнішим для нього був біль сердечний: адже Іван Богданович усе не з'являвся – немов крізь землю провалився!

– Що, пацюче, злякався?! Не бажаєш зі мною битися?!

Ніхто не відповів на розлючені Степанові вигуки. А може, то зовсім не Іван стояв на пагорку?! Може, був це хтось інший, лише віддалено схожий на нього. Просто Степан стомився, марно чекаючи нагоди взяти участь у жорстокій бійці, разом з іншими сердюками охороняючи шведський обоз і свого повелителя Яна Мазепу… Стомився настільки, що уражене самолюбство та роз'ятрена уява намалювали на пагорку образ смертельного ворога, і він кинувся у битву, забувши про клятву вірності, про обов'язок перед гетьманом і товаришами‑сердюками…

Або то була загалом не людина, а примара?! Може, Іван вже загинув у цій самій битві, й на пагорку означилась лише його зрадницька грішна душа, яку за величезні гріхи не бажало приймати ні небо, ані навіть саме пекло?!

А може, Іван загалом не брав участі в сьогоднішній битві, у якій московське військо надійно ховало воєнну славу шведів та українців…

Ні – це точно був Іван, хай йому грець! Небо чи пекло, сей світ або той – яка, зрештою, різниця?! Де б він не був…

Про це Степан і поспішив заявити уявному супротивникові:

– Ну стривай, стривай – ховаєшся від мене, байстрюче, то я сам прийду по твою нікчемну душу! Я знайду тебе, і з неба скину, і з‑під землі дістану! От тоді й побачимо…

Останні слова Ракович вимовив, нахилившись із сідла, аби взяти жменьку землі та прикласти до рани. І добре, що так – бо наступної ж миті кінь під ним сіпнувся й почав повільно осідати: призначена вершникові куля влучила у шию скакуна. Падати було низько, тож Степан встиг відкотитися убік, завдяки чому вбитий кінь не притиснув своєю вагою ногу вершника.

Тільки‑но Ракович скочив із землі, як побачив московського драгуна, що нісся просто на нього. Іншого виходу не було: різко викинувши руки вгору й загорлавши щодуху, Степан кинувся назустріч смертельній загрозі. Переляканий буланий кінь здибився, шарахнувся убік. Драгун не зміг утриматися в сідлі й відлетів назад, вдарився потилицею та й лишився лежати нерухомим: мабуть, звернув в'язи. Степан швиденько упіймав переляканого коника й тільки‑но скочив у сідло, як десь ліворуч пролунав віддалений сигнал ріжка, потім ще і ще…

– Що‑о‑о?! Відступ?!

Разом із пекучою хвилею сорому у скроні миттю вдарила думка: якщо їхнє військо відступає – як же його поєдинок з Богдановичем?! Вони ж так і не зустрілись, так і не схрестили шабель у двобої…

Але шведи відходять, отже, відступають і сердюки. Отже, він теж мусить відступити! Бо повинен захищати свого господаря гетьмана, якому присягався служити вірою і правдою!!!

Та хіба ж він вже не зрадив Яна Мазепу, самовільно кинувшись у бій з примарою?! Е‑е‑ет, нехай вже буде, як є…

Знов підвівся Степан на стременах, знов почав озиратись у пошуках ворога. І побачив, що на нього несеться мало не з десяток вершників! Боже, та звідки вони тільки беруться?! А в нього ж пістоль не заряджений, ліва рука так і лишилась не перев'язаною…

Та вибору вже не було: він мав або померти на місці, або якнайдорожче продати своє життя, забравши на той світ принаймні трьох… ну, хоч би і двох… а може, навіть одного‑єдиного ворога!

Степан не надто усвідомлював, чим завершився останній у його житті бій, скількох драгунів він звалив на землю, перш ніж сам опинився під кінськими копитами, й криваво‑чорна пітьма застелила все довкола…

Усе застелила пітьма – окрім одного‑єдиного, найненависнішого і на цьому, й на тому світі обличчя: колишній його товариш по академії, а нині смертельний ворог кривився від глузливого сміху.

Бо лишившись живим, він все‑таки переміг!

А наречена Степана Раковича, бідолашна збезчещена Гелена, єдина у недовгому його житті по‑справжньому кохана дівчина, з якою він так і не встиг повінчатися, – вона, її кров, її спаплюжена чеснота лишилась невідомщеною…

І головне, хто кого знайшов на сім чи на тім світі: він – цього байстрюка Івана… чи, навпаки, клятий вилупок усе‑таки сам відшукав його?! Причому відшукав, коли Степан вже не міг поворухнути ні рукою, ані ногою. Коли пальці розгинаються самі собою, не втримуючи зламану шаблю…

Господи Боже всемогутній, де ж Твоя найвища справедливість?!

За що така ганьба?!

За що?..

* * *

Від самого початку битви Івана Богдановича охопило розчарування, оскільки його найбільшій, найпотаємнішій мрії, схоже, так і не судилося здійснитись: адже проти війська московського імператора стояли самі шведи, а сердюків Івана Мазепи щось ніде не було видно.

Але ж гетьман Мазепа, цей старий лис, безумовно вступив у бій разом зі своїм союзником Карлом Шведським. Тоді де ж його люди?

Де?!

Де він – гетьманський сердюк Степан Ракович?!

Що шведський король ганебно програє, було зрозуміло ще навіть до початку безглуздої, з усіх точок зору, бійні. Насамперед, московське військо було удвічі чисельнішим від шведського та значно краще озброєним. А що вже говорити про припаси московитів!.. Тож шведи могли виграти лише в одному‑єдиному випадку: якщо король Карл докладе неймовірних зусиль та виявить весь свій стратегічний геній – оце справді було можливим…

…якби не поранена нога! Отак завжди трапляється у паскудному земному житті: через якусь дрібничку все йде вітром.

Як от зараз: мінливий хід битви вимагав присутності головнокомандувача то в одному місці, то в іншому – а він лишався прикутим до своєї польової ставки, не міг особисто підбадьорювати хоробрих шведських вояків! Не дивно, що вони здригнулися і поступово почали здавати позиції одну за одною…

Але все це не надто турбувало Івана. Його мало непокоїла смерть, що розкошествувала на полі неподалік Полтави. Богданович свято вірив у те, що не загине сьогодні ні від кулі, ні від шаблі, ні від багнета, ані від протазана: це уявлялося просто неможливим! Бо не битва як така його цікавила, а один‑єдиний двобій…

Значно більше, ніж долею двох імперій – Шведської та Російської, – більше, ніж долею рідної землі, за яку вкотре вже тягались чергові імперії, більше, ніж поразкою одного війська та виграшем іншого, більше, ніж славою та престижем Карла Шведського або Петра Великого, переймався Іван Богданович власною помстою, яку давно омріяв, давно затіяв, давно почав утілювати у життя і яка зараз мала досягти кульмінації: Іван саме підготував Степанові невеличкий «сюрприз» – новину про арешт його батька.

Саме так! Звісно, у непростій ситуації, що склалася, прилуцький сотник Ракович поводився дуже й дуже розумно та обережно – тобто будь‑що утримував нейтралітет, не пристаючи на бік жодної з конфліктуючих сторін, жодним чином не виявляючи своїх симпатій чи антипатій. Але ж… Але хіба ж він не був батьком Степана Раковича – того самого «особистого порученця з особливо таємних справ» гетьмана Яна Мазепи, на якого зараз полювала щонайменше дюжина шпигунів московського імператора?!

А якщо сотник не пристає відкрито на бік московитів, то чи не свідчить це про щось більше – про добре приховані стосунки зі шведами?! Міг же він таємно спізнатися зі зрадником – підданим анафемі гетьманом Яном Мазепою – через непутящого свого сина, гетьманського сердюка Степана Раковича…

Ой, пане сотнику, пане сотнику! Зважували ви, зважували, рахували, рахували – і насамкінець прорахувалися!.. Бо минулого тижня вас тишком‑нишком заарештували, а зараз без зайвого шуму везуть подалі від рідних Прилук. Ні, мабуть, уже привезли куди слід, і в напівтемному підвалі кат уже витягає з вас увесь підспідок.

Разом із жилами.

Ну, то нічого: сотник Ракович – людина здорова, не один допит із пристрастю витримає, перш ніж життя полишить його понівечене тіло! А що там кати дізнаються від нього (або чого не дізнаються), це Івана не хвилювало. Він мріяв лише про одне‑єдине: зустрітися на полі бою зі своїм смертельним ворогом Степаном, збити його з коня, притиснути до сирої полтавської землі й виплюнути просто в його зрадницькі очі: «Ну от і все! Наречену твою збезчестили московити, батька твого вони закатують на смерть – а твоє життя зараз відберу я власноруч!» І з цими словами випустити з нього кров, немов із борова: нехай цей негідник, цей пихатий самозакоханий гусак подохне в Івана на очах!

А вже потім можна буде покликати товаришів‑московитів і гордо заявити: ось він – особистий порученець з особливо таємних справ гетьмана Яна Мазепи, якого наздогнав та позбавив життя на полі бою особисто я! Ну, під час битви іншого виходу, ніж убити порученця, не було… але про всі порученські таємниці можна довідатись у його батька, це вже справа вмілого ката!..

Богданович мріяв саме про це: побачити на власні очі, відчути під своїми руками негідну Степанову смерть! Мріяв так палко, що навіть уві сні не раз бачив цю сцену, таку солодку його серцю…

І ось лише за один‑єдиний крок до торжества все зривалося: на полі бою сердюків Яна Мазепи не було! Тож як він тепер зійдеться у смертельному двобої зі Степаном Раковичем, зіб'є його з коня, притисне до землі й «потішить» останньою новиною про старого батька, перш ніж зарізати?..

А може, гетьман Мазепа зі своїми сердюками десь‑таки неподалік?! Зараз би тільки роздивитись…

Пришпоривши коня, Іван вивалився з битви, виїхав на невеличкий горбочок обабіч поля… і звідти, через сивий серпанок порохового диму вгледів‑таки нарешті гетьманський почет. Його смертельний ворог може бути там і тільки там! Тож уперед!!!

Але дістатись до сердюків було, звісно, не так вже й легко. Прорубатися в напрямку шведського обозу Іванові довелось не прямо, а забираючи все більше ліворуч. Коли ж майже дістався того місця, то зачув заклик одного, потім декількох сигнальних ріжків: шведи відступали.

– Степане, Степане! Де ти?! – загорлав Іван, майже втративши здоровий глузд від несамовитого розчарування. – Біжиш разом зі своїм боягузом‑господарем?! Ні‑і‑і, не вийде!!! Виходь зі мною битися, негіднику! Я тут – чуєш?! Я і ти!!!

І з подвоєною силою запрацював шаблею, немовби весь сьогоднішній день зовсім не бився, а тільки‑но підвівся з ліжка, вмився крижаною колодязною водою і був свіжим та бадьорим. Та де там!.. Шведські вояки здавали займані позиції, проте самовіддано боронили обоз, ціною власного життя даючи можливість відійти насамперед своєму пораненому королеві та його вірному союзникові – старому гетьману Яну Мазепі.

А отже, і його сердюкам…

Дідько б забрав їх усіх – тих, хто зараз заважав Івану Богдановичу здійснити найпалкішу за все його життя мрію: зійтися в поєдинку з його особистим ворогом – зі Степаном Раковичем!!!

Утім, як не кляв він упертість шведів, справі це жодним чином не допомогло: до сердюків він так і не дістався. Скориставшись прикриттям, ті відійшли першими, виводячи своїх ватажків з‑під потужного удару московитів. Ні, не судилось йому відібрати Степанове життя, насолодившись розгубленістю та безсилою люттю цього хвалька! Дарма Іван заздалегідь торжествував, дарма бачив віщі сни про своє торжество…

Так думав Богданович по завершенні битви, коли пустив стомленого коня неспішною ходою у напрямку табору московитів. Коли побачив щось дивне: між чотирьох мертвих російських драгунів спиною до нього лежав загиблий чоловік у сердюцькому мундирі. А що, як раптом!..

Похмурих думок як не бувало. Зіскочивши на землю, Іван підбіг до трупів, що привернули його увагу, впав на коліна й різким рухом розвернув мертвого сердюка обличчям до себе.

Так і є: між порубаних драгунів лежав мертвим заклятий його ворог – Степан Ракович!!! Як же вийшло, що шукав він його, шукав – і не зустрів?! Чом не він, а інші обагрили шаблі кров'ю негідника?! І чому Степан здох, так і не дізнавшись про долю свого старого батька?!

О Господи, чом же Ти такий несправедливий, що не даєш нам, простим смертним, насолодитися витонченою, ретельно підготовленою помстою!!! Ось і йому, Іванові Богдановичу, лишилось одне‑єдине задоволення – стояти навколішках біля бездиханного Степанового тіла й нагло, але безсило всміхатися в його широко розплющені, проте вже мертві зіниці!..

Ну, нічого, нічого… Він мертвий – а мертві, подейкують, відають усе, що коїться на нашій грішній землі. Либонь, нікчемна Степанова душа, якою зараз опікуються відьми, чорти та інші пекельні завсідники, бачить муки свого старого батька, якого катують у далекій імперській в'язниці. Тож нехай мука ця додасться до опіків од вічного полум'я, в якому його нечистий дух смажитиметься довіку!!!

Богданович сумно зітхнув (шкода все ж таки, що не він відібрав життя в Степана!), підвівся, обтрусив пил та бруд з колін, плюнув на холодний труп свого затятого ворога – а далі скочив на коня й поїхав своєю дорогою. Тепер лишалось привести завтра на це місце одного зі шпигунів імператора Петра і сказати: «Ось він – особистий порученець з особливо таємних справ гетьмана Яна Мазепи! Як бачите, він мертвий – тож про гетьманські таємниці нехай розповість його старий батько: він не міг не бути посвяченим у справи зрадника‑синка…»

Не виключено, московити чимось нагородять Івана за вірність: адже обіцяли за голову Степана Раковича п'ять сотень червінців! От і буде бодай сяка‑така компенсація за пережите нині розчарування… Нічого: хай краще так, ніж зовсім ніяк!