Мрії здійснюються не завжди

– І що Ви зробили?

– Прошу?..

– Що вчинили Ваша милість з негідником, котрий насмілився робити капості Вашій милості та коханій дівчині Вашої милості?

– Капості?! Ти сказав – ка‑по‑сті?..

Відчувши у голосі Великого Магістра просто безмежне здивування, Пауль миттю підвів на нього очі, водночас намагаючись вгадати, чим це невдоволений граф.

– Певно, що так…

Більш нічого юнак вимовити не встиг, бо побачив, що принц… всміхається!!! Пауль не вірив власним очам. Спочатку він вирішив, що то не усмішка, а лише гра тіней від мерехтливого світла каміна. Коли ж плечі принца почали ледь помітно смикатись – вирішив, що Його милість змерзли і що це дрижання спричинене надмірно холодним для літнього чоловіка повітрям кімнати. Й лише коли до вух юнака долинули дивні звуки, що віддалено нагадували хрип загнаного коня, остаточно збагнув: Великий Магістр таки сміється!..

Але над чим?!

– Не суши собі мізки, маленький мій хробачок, – все одно не зрозумієш! Не раджу… – мовив нарешті граф, коли пауза у розмові затягнулась понад межу пристойності.

– Але ж, Ваша милосте!..

– Хробачок ти мій дорогенький, ти ж так і сказав: «Капості»! Sancta simplicitas![1]«Ка‑по‑сті»!.. – Принц ще посміявся, потім пояснив серйозно: – Висновок простий і очевидний: ти навіть уявити не можеш, на що виявився здатним він… ну, коротше, той чоловік. І заради чого?! Аби лише прислужитися вельможному володареві! «Капості»… Ти називаєш наймерзенніші вчинки таким простим словом – «капості»…

– Але хіба не вірність господареві та священна присяга…

Пауль одразу ж пошкодував, що сказав це, бо на обличчя Великого Магістра немовби темна хмара насунулась, а з грудей вирвався такий болісно‑проникливий стогін, що юнак відверто злякався.

– Втім, і я був не набагато кращим від свого ворога. Бо не тільки він – я теж намагався вірою і правдою служити своєму господареві. Іноді трапляється так, мій юний хробачок, що коли прагнеш в усьому перевершити свого ворога, стати кращим там, де він став гіршим, якось непомітно перетворюєшся на його двійника. На такого самого негідника…

– Як це, Ваша милосте?!

– А так, що, не помічаючи власних вад, а приписуючи ворогові своєму істинні та уявні недоліки, ти тільки те й робиш, що вдосконалюєш самого себе – разом із усіма недоліками. А відтак нарощуєш бревно у власному оці… Так буває, мій хробачок. На жаль, буває!

– І ви…

– Ми обидва служили володарям, які зчепились у смертельному двобої, обидва мріяли вислужитися – тому теж заворогували, хоча раніше певною мірою приятелювали. І навіть не розуміли, що ціною наших кар'єрних зусиль є дівчина, котру ми обидва кохали до нестями… але яку зрештою вбили нещадним своїм змаганням!! Така ціна!!! Господи, така непомірна ціна!..

Останні слова Великий Магістр прокричав так голосно, що Пауль зрозумів: давня душевна рана остаточно не загоїлась навіть упродовж багатьох століть. Що ж за трагедія схована у серці старого мов світ графа?..

– Але ж, мабуть, нічого не можна було вдіяти, – попри те, що насправді Пауль не розумів анічогісінько, він спробував удати розуміння.

– Ну‑у‑у… Тоді я теж так вважав, – кивнув Великий Магістр.

– А тепер?

– Що – тепер?

– Тепер теж вважаєте, що нічого не можна було вдіяти?

– Тепер!.. – Великий Магістр знов посміхнувся. – Тепер я став зовсім іншою людиною. Я давно вже не самонадіяний, самозакоханий юнак, яким був колись. Тепер я, звісно, діяв би удесятеро обережніше й розсудливіше. А тоді…

Принц тільки зітхнув і замовк, та оскільки Пауль не наважився заговорити, закінчив сам:

– А тоді ми з колишнім моїм другом вгрузли у нещадну бійку. В таку нещадну криваву війну, з якої майже не мали шансів вийти живими обидва або ж поодинці. Зрозумій, хробачок: хтось із нас просто мусив загинути!

– І він загинув? Ну‑у‑у, ворог Вашої милості, мається на увазі…

– А звідкіля ти взяв? – здивування графа здавалося таким природним, що Пауль мимоволі упіймався на гачок.

– Бо Ваша милість живі, отже, ворог Вашої світлості…

– Тоді, під час війни, мій ворог теж лишився серед живих.

– А хто ж тоді…

– Хелена. Кохана моя Хелена… і його кохана теж. Ні він, ні я не померли – загинула вона. Отак, мій хробачок.

– Ваша милосте!..

– Так, безперечно, так: тепер би я двічі, тричі подумав, перш ніж вчиняти те, що вчинив у ті буремні роки. Але тоді життя здавалось мені простим і зрозумілим, немов голий стіл, навіть скатертиною не покритий. Ми грали один проти одного – і програли обидва. Бо наше кохання, кохана наша дівчина… моя Хелена померла страшною наглою смертю через нас обох. Ця смерть навіки випалила мою душу, немов безжальне сонце, що випалює піски й каміння пустелі.

– І що ж тоді зробили Ваша милість?

– Тобто?..

– Що саме Ваша милість зробили з тим ворогом? Невже не спробували розшукати його і вбити? Відібрати життя так само, як він відібрав життя у коханої дівчини Вашої милості?

– Життя в Хелени він не відбирав. Не відбирав і я – ніхто з нас безпосередньо не вбивав її. От бач, ти й досі не розумієш…

Пауль зібрався було заперечити (мовляв, чого там – усе ясніше сонця ясного), та його зупинив суворий погляд Великого Магістра.

– Ми змагалися один з одним, юначе. Змагались заради неї – доки замість законного призу переможцеві вона не перетворилась на безпомічну заручницю нашого змагання – так само, як перетворилась на заручників решта наших близьких. Обидві наші сім'ї. А безчесні люди не церемоняться. Безчесні люди безжально знищують заручників. Сталося так, що насамперед вони відібрали дорогоцінне життя в Хелени. І не тільки життя, а й дівочу цноту.

Почувши таке, Пауль мимоволі здригнувся, граф же ніби почав розмірковувати вголос сам із собою:

– А розшукати і будь‑що вбити ворога?.. Так, це був вихід… – Та раптом всміхнувся знов‑таки сухо й ледь чутно, потім докінчив: – Єдиний вихід, який тоді здавався мені достойним. Твоя правда, хробачок: я справді намагався зробити це. Так само, як і той негідник шукав зустрічі зі мною…