Хмари над житом

По мірі переростання ранніх зимових сутінок у непроглядний морок ночі заціпеніння поступово заволоділо усім Дармштадтом. А якщо на вулиці сиро й морозно, краще сидіти у будь‑якому приміщенні, тільки б носа не висовувати назовні.

Тільки би дров до ранку вистачило…

Пауль посунувся ближче до каміна, але не для того, щоб зігрітися: зараз його найбільш за все непокоїв стан Великого Магістра. Той завмер у глибокому кріслі, немов кам'яна статуя, і не ворушився вже протягом цілої години. А як раптом помер?!

З іншого боку, шляхетний принц просто міг надто глибоко поринути у вир зосереджених роздумів, піднестися думкою у найвищі духовні сфери – і уявіть, що найменший з його учнів, який ще не пройшов навіть четвертого ступеня посвяти, легким дотиком до плеча відволікає його назад, на нашу грішну землю!.. Святотатство!!! Але як іще переконатися, що зі здоров'ям Його милості все гаразд?!

Усе‑таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лівого ока та гладенької, мармуроподібної, без жодної старечої зморшки шкіри обличчя. Ні, все ж треба спробувати…

Але тільки‑но юнак зібрався перейти від вивчення профілю Великого Магістра до більш рішучих дій, як ліва щока графа нервово сіпнулась, нижня щелепа ворухнулася, і пролунав тихий, схожий на шелестіння весіннього вітерця голос:

– Не хвилюйся, хробачок, зі мною все гаразд.

– Ваша милосте!.. – зітхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався.

– Ні‑ні, хробачок, не зараз.

Магістр так легко та повільно, що крісло під ним навіть не рипнуло, повернувся до учня і, вдивляючись йому просто у вічі, сказав:

– Поки ще не час.

В єдину мить довколишня нічна тиша загустіла патокою й надійно заліпила вуха, тому наступні слова принца Пауль ледь розчув:

– Адже ми ще не поговорили як слід…

Розуміючи, що прямий погляд Великого Магістра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив:

– Звідкіля Ваша милість знають, що я хотів…

Наступне слово «спитати» Пауль прошепотів після короткої паузи, але речення так і не закінчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважає його невимовлене питання просто ідіотичним! Справді, тільки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трішечки побазікати із самим Великим Магістром таємної ложі в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь‑хто не впустив би шансу!..

– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.

Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!

– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.

І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:

– Хто Ви такий?..

Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно‑наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.

Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!

– Ваша милосте… ну‑у‑у, справді… про Вашу милість таке пліткують…

Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.

– І що саме пліткують, цікаво знати?

Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.

– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.

Голос був лагідним.

– Не бійся!..

І Пауль здався на милість старшого:

– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…

Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.

– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.

– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.

– Розумію. Далі.

– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…

– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.

– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…

– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.

– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!

– Тобто?..

І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:

– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…

– Ну, це теж загальновідомо.

– Або ж португальський…

Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:

– Або навпаки…

Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:

– І що ж означає це «навпаки»?..

Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:

– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця‑єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…

– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно‑спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?

– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…

– То чому?..

– Бо ви все ж таки…

– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?

– Це істина, Ваша милосте.

– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?

– Істинно так!

– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?

Пауль розгублено мовчав.

– Так чи ні?

Мовчання.

– Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!

Мовчання.

– Не чую!..

Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:

– Так, Ваша милосте.

– Добре. Молодець.

Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.

Хоча, по суті, так воно й було…

– Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.

Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:

– Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…