Поза часом і простором

…Для бідолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнісінький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидів на коні на пагорку зовсім неподалік і нахабно, глузливо всміхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тільки!!! – навіть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навіщо?! Адже захищали його незліченні орди кінних драгунів і піших солдатів, котрі неслися назустріч Степанові нестримним потоком, здатним змести, безслідно злизати все, що тільки стане на їхньому шляху.

Степан бився, скільки вистачало сил. Під ним було вбито півдюжини коней, але маючи надію прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, він таки зміг добути сьомого. Тепер і сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з‑під важкої туші, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сідла?! Ні, на жаль, окрім недосяжного Івана Богдановича на пагорку, інших вершників щось не видно. Тільки піхотинці сунуть суцільною стіною, ворожі солдати у блідо‑зелених мундирах, з перекошеними від люті пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами…

– Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так і знай!..

А піхотинці все сунуть, і кожен намагається ткнути Степанові під ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всі боки, махав шабелькою ліворуч і праворуч, але потоку солдатів, здавалось, не було кінця.

– Іване, Йване!!! Ти від мене не сховаєшся! Ніколи!!! Нізащо!!!

Вже гора трупів навкруг Степана досягла пояса, піднялась до грудей – а ворожі солдати все сунуть і сунуть, а він все продовжує відбивати удари багнетів закривавленим уламком шаблі…

А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами піхотинців?!

– Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собі надумав!.. Стривай‑но, зараз дістану тебе самого!

Не припиняючи бійки, Степан спробував вилізти з «вирви», що утворилась посеред гори трупів. Дертися нагору по слизьких від крові тілах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – і все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здійняв догори руки й заволав:

– Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглої смерті!..

Та що це?! Не перестаючи огидно всміхатись, Богданович і собі звів руки догори – от тоді затрусилась, заходила на всі боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тіл. А далі луснула вздовж і впоперек та й почала просідати, всмоктуючи в себе і мертвих, і конаючих, і ще живих…

І його – Степана Раковича, що всім серцем рвався вступити у двобій з Іваном Богдановичем… та чи встигне тепер?!

– Іване, Йване!!! Це тобі не допоможе!.. Я от зараз!..

Та все дужче трясеться земля, все швидше всмоктує тіла мертвих, конаючих і ще живих.

І йому теж не вибратися з жахливої трясучої пастки посеред поля…

А смертельний його ворог Іван Богданович сидить собі на конику на вершині пагорка – і хоч би що! Сидить, нагло, глузливо всміхається. Та ще й руки у боки впер…