Стрілою через степ

– Ваша милосте…

– Що?

Звісно, Паулю було дуже й дуже незручно звертатися з подібним запитанням до самого Великого Магістра… але й утриматись він теж не міг:

– Ваша милосте, скажіть, будь ласка, от що. Ви тільки‑но обмовились, що вбивство свого ворога вважали колись єдиним достойним виходом з ситуації. Мабуть, я не надто добре зрозумів усю глибину думки Вашої милості…

Але тут юнак все‑таки замовк. Бо відчув, як невидима, але дужа рука залізною хваткою стискає його горло. Справді, коли взяти до уваги, що його запитання звернуто не до якоїсь пересічної людини, а до самого Великого Магістра, тоді, звісно…

– Чом же ти замовк, мій маленький хробачок?

Паулю здалось, що пильний погляд принца зараз пробуравить його чоло у самісінькому центрі. Він весь зіщулився, але промовчав.

– Отакої! Бачу, ти вже зрозумів, що відібрати у ворога життя – то надто легко. А от забрати у ворога все, що для нього найдорожче, й лишити при цьому серед живих, аби він, ошуканий, мучився цим щодня, щогодини, щохвилини, – оце і є найжахливіша кара!

– Так, Ваша милосте, – на знак повної згоди юнак схилив голову.

– Ну‑ну, хробачок, не сумуй! Згадай‑но, що тоді, давно‑давно й у зовсім іншій землі я мислив так само, як зараз мислиш ти. Шкода, звісно, що я обрав найлегший, а відтак і найменш дієвий шлях для помсти. Звісно, ворог мій був таким саме дурником, як і я тодішній, і ти нинішній. Тобто він прагнув убити мене – от і все. Ну, хіба що трішечки помучити перед смертю – але на більше його фантазія та ненависть були абсолютно неспроможні. Так, так, саме так… – Граф посміхнувся трохи голосніше і з несподіваною радістю додав: – От бачиш, наша бесіда біля каміна виявилась корисною навіть для мене нинішнього! Бо зараз я з особливою чіткістю усвідомив, що головною моєю вадою тоді було невміння ненавидіти – як не дивно це звучить.

Почувши таке і справді несподіване зізнання, Пауль не зміг утримати здивованого вигуку:

– Ваша милосте!..

– Саме так, хробачок, саме так, – губи принца скривилися в сухій презирливій посмішці, – адже ненавидів я не так… тобто не тією мірою, що слід було ненавидіти ворога. Та й, зрштою, абсолютно помилково обрав об'єкт для ненависті. Насправді ненавидіти слід було зовсім інших людей і за зовсім, зовсім інші речі! Бо усі біди йшли не від колишнього мого товариша по навчанню, як мені ввижалось на той час. І зовсім не він понівечив моє життя. Тобто він також був винен – але менше від інших! – І побачивши в очах Пауля німе запитання, граф уточнив: – Від тих, хробачок, кому безпосередньо або ж через посередників намагалися прислужитись ми обидва. Бо і він, і я, грішна душа, – коротше, ми намагалися знищити одне одного за будь‑яку ціну. Як і тисячі інших маленьких людисьок – от що було найнебезпечнішим! Отакі‑от невеселі думки, юний мій хробачок…

Цього разу Великий Магістр замовк надовго. Знадобилось нове обережне кахикання Пауля, щоб вивести його зі стану глибокої замисленості.

– Чого тобі?

– Ваша милосте…

– Ну‑ну, я слухаю, слухаю.

– Скажіть мені, будь ласка… А як Ваша милість зрозуміли, хто це – отой справжній ворог Вашої милості?

Після цих слів принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоїтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гірше – якщо його шляк трафив?!

Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у відчай, Великий Магістр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед і мовив тихесенько:

– Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скінчилося, насправді все лише розпочиналось. Так буває у житті, коли тобі ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якої ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слід було прикладати думку! На жаль, я порозумнішав значно пізніше, а тоді…

Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала.

– Коротше, сталося так, що у моєму житті несподівано з'явився Вчитель.

– Так само, як Ваша милість з'явились у житті всіх нас – таємних «каменярів» та учнів Вашої милості? Нашої таємної ложі? – очі Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузіазмом.

– Ні‑ні, трішечки не так, – ледь помітно всміхнувся принц. – Ви всі поприходили до мене добровільно, за власним вибором. Та на відміну від вас, я якраз жодного вибору не мав.

– Чому, Ваша милосте?..

– Бо полонені долю не обирають – цей вибір роблять за них поневолювачі…

Ранок 28 червня 1709 року від Р. X.,неподалік Полтави

Ще півгодини тому над землею стелилися вологі пасма сивого туману, і добре роздивитись мертві тіла, якими було вкрите вчорашнє поле битви, було неможливо. Але нарешті промені вранішнього сонця розігнали навіть легкий серпанок, тож слід було розпочинати пошуки Степанового тіла.

І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двоє підпитих ще з вечора солдатів з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитів, – і один зі шпигунів позаду всіх.

– Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячістю запитав останній.

– Нет, недолго: во‑он за тем горбочком…

– Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиїхось випущених кишках.

– Так я ж, вашш‑блаародь…

– Ма‑а‑алча‑а‑ать!!!

– Слушаюсь!

Іван потайки всміхнувся, відвернувшись в інший бік. Не дивно, що шпигун рознервувався: ніч була теплою, тіл небіжчиків та кінських трупів вистачало, тож у вологому повітрі вже почало розливатися не надто приємне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрібно було упізнати на місці, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи ніс хусточкою. Така вже його паскудна робота!

Хоча це вонидло – ще сяк‑так. Це ще тільки одна‑єдина ніч минула, а от коли трупи пролежать ще пару діб – отоді смердіти почне!.. Лишається сподіватись, що вдень добре попрацюють слабосильні команди. Така вже штука – війна: спочатку небезпека, потім бруд і лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вітерцем й віднесена у небо, – от що вона таке!

Та ось четвірка шукачів оминула горбочок, і Богданович побачив ту саму картину, що й учора під вечір…

* * *

– Хто ж насмілився полонити Вашу милість? – здивувався Пауль.

Принц лише зітхнув.

– Не забувай, хробачок, тоді я був ще зовсім молодим та зеленим, самовпевненим юнаком, не знав і сотої часточки з того, про що відаю зараз… і до того ж, тяжко поранений.

– І ніхто не став захищати Вашу милість?!

– Я навіть сам себе не міг захистити, що вже казати про інших!..

– І щоб якийсь покидьок… ворог Вашої милості!.. – Пауль ледь стримував гнів.

– Ну‑ну, хробачок, прибережи зайвий запал для більш корисних справ, аніж нікому непотрібний гнів, – холодно процідив граф. – До того ж, мені поталанило. Тобто тоді я думав так само, як і ти зараз, – що потрапив до рук затятого ворога.

– Але ж Вашу милість полонили!!!

– Та я навіть уявити не міг, що то робилось для мого ж блага!

– Тобто?..

– Тобто ця людина знаходилась поруч із моєю сім'єю багато років поспіль, але я не знав і знати не хотів, хто вона така насправді! А також яку роль ще відіграє у моєму житті…