Рік 1709 від Р. X ., Європа

На власній шкурі Степан Ракович засвоїв просте правило: якщо дуже палко бажаєш вмерти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, і палке бажання спалить тебе ізсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою, будеш ні тим, ані сим, ні мертвим, ні живим, а так – бозна‑чим.

Чи то за час дороги подіяли притирання та трав'яна настоянка, якою Мошка щедро напував юнака, чи незалежно від прагнень душі, «ув'язненої» в понівеченому тілі, тіло це прагнуло вижити – коротше, Степан почав одужувати. Зраділий Мошка вливав у хворого дедалі менші дози настоянки, отже, Степан усе рідше впадав у забуття, а відтак у його серці все дужче розгоралась єдина пристрасть – померти якнайшвидше, причому байдуже, у який саме спосіб!

І у напівсні, і наяву юнак просто марив смертю. Справді, навіщо жити, коли наймиліша його серцю дівчина давно чекає на нього в раю, та й рідний батько, мабуть, вже опинився там?! їхні душі вже на Небі, прогулюються яскравими луками й квітучими садами безкрайнього Царства Божого серед сонмів янголів – а він досі мучиться на землі…

Так, був у нього колись товариш зі спудеїв Іван Богданович, але ж той байстрюк перетворився на смертельного ворога, став юдою з юд, нагромадив довкола Степана цілий мур облудної брехні й оманою занапастив усе, що було в Степана цінного. Сам він, до речі, теж не святий – бо зрадив свого гетьмана, забувши про сердюцьку присягу… Тож чи варто лишатись серед живих, зазнавши такого нищівного й ганебного програшу?!

Разом із похмурими думками, що роїлись у голові, до рук, ніг і всього тіла поступово поверталася здатність рухатись. Відтак Степан почав усерйоз обдумувати, як накласти на себе руки.

Діяти можна було по‑різному.

Найлегше дочекатися, коли Мошка пожене коней галопом, і вистрибнути з брички, щоб на скаку розбитися об землю.

Аби загинути напевно, можна обрати момент переправи через якусь річку і кинутись у воду – от тоді неодмінно потонеш.

Можна було відмовлятися від питва та ліків, щоби все‑таки не одужати… або померти від спраги.

Можна битися головою об дошки брички, щоб спробувати розкроїти собі череп.

Можна пошукати в Мошки якоїсь отрути. У скриньці, де він тримав лікувальні притирання, неодмінно має лежати щось подібне: недарма ж бо у вертепних виставах обов'язково розігрується сценка про те, як огидний брехливий єврей‑шинкар підмішує до горілки отруту й намагається напоїти нею козака… То як Мошка може обійтися без смертельної отрути, прихованої у скриньці серед ліків?!

Мабуть, також можна відшукати в його речах мотузку… або розірвати на смужки рядно і скрутити мотузку зі смужок, а потім удавитися: теж вихід.

І нарешті, у єврея є господарський ніж, відтак можна знайти його та зарізатись.

Утім, для здійснення задуму сили в руках і ногах було ще замало, тож Степанові лишалося цілими днями трястись у бричці й уявляти, як він перекочується усе ближче до бортика, перехиляється через нього й на повному скаку летить на кам'янисту землю… або як ковтає знайдену у скриньці гидоту… Або…

Та дивна річ: чим частіше Степан уявляв сцени самогубства, тим більше переконувався у нездійсненності подібних планів. Справді, розбитися на смерть при падінні з брички йому би, швидше за все, не вдалося: очевидно, вони вже відірвались від переслідувань московитів, тож Мошка більш не гнав коней галопом, а їхав значно повільніше. Крім того, часто заглядав під навіс, аби сказати Степанові декілька підбадьорюючих слів. Звісно, за таких умов єврей одразу помітить, як юнак вистрибне з брички, і повернеться за ним. А позаяк розбитися або звернути в'язи на малій швидкості навряд чи вдасться, Мошка незабаром вилікує Степана.

Впасти у воду, щоб потонути? Але на переправах через річки єврей сходив з передка й уважно слідкував за кіньми та бричкою. Не помітити при цьому Степанового падіння він просто не міг!

Битися головою об дошки? Але ж це не тверде каміння, голову з першого ж удару не розкроїти. Та й єврей почує стукіт і поцікавиться, а що ж там робить недолугий молодий самогубця?!

Шукати отруту у скриньці? Подібне могло спасти йому на думку, лише коли Степанові часто марились різні жахи. Коли ж у голові прояснилося, юнак одразу зрозумів, що Мошка не вивозив би його з поля бою та не лікував би весь цей час тільки задля того, щоб одного дня напоїти смертельним зіллям. Значно простіше було кинути тяжкопораненого подихати там, де він впав посеред битви…

Знов‑таки, єврей навряд чи допустив би, щоб Степан під його доглядом не їв, не пив ні лікувальної настоянки, ані води. Бо навіщо тоді юнака рятувати…

Удавитися? Степан навіть сісти у бричці не міг – де вже йому шукати мотузку, робити на кінці удавку, видиратись на дерево, прив'язувати знаряддя для самогубства і стрибати униз!.. Надто складно, надто довго. Й непосильно для хворого.

Спробувати заволодіти господарським ножем? Оце якраз було би цілком реально… якби Мошка не тримав ножа у торбинці під передком брички. Доповзти туди Степан ще не мав сили. Але то не головне, питання в іншому: хіба не відчув би Мошка, що під навісом брички не все гаразд, хіба не зупинив би руку самогубця в останній момент?!

Отак думав Степан, думав… Чекав, поки достатньою мірою набереться сил, чекав…

І нарешті дочекався: коли поздоровішав настільки, що зміг так‑сяк сидіти у бричці, то зрозумів раптом, що просто не здатен шукати ножа та різати собі горлянку або рвати на смужки ряднину й робити удавку! Він так довго планував свою смерть, так довго смакував уявні видовища скорого й вірного кінця, що тепер подібні думки зробились нестерпно‑огидними…

Ні, жити Степанові зовсім не хотілося. Проте варто було уявити себе лежачим з перерізаною горлянкою або повішеним на гілляці, як на душі робилось бридко. От у чім загадка: тепер, переживши важке одужання у дорозі, йому не хотілось зовсім нічого – ні жити, ані вмирати! Зависнути б десь посередині між життям і смертю, щоб ні їсти, ні пити, а просто цілу вічність нічого не робити!

Та це теж було неможливо, отже Степан сидів собі під навісом брички, потрошку цідив воду та цілющу трав'яну настоянку, навіть почав жувати й ковтати хліб та шматочки курячого м'яса… І чим далі, тим більше тупішав від нескінченної їхньої поїздки. Іноді оглядав своє нове незвичне вбрання, та поступово єврейський каптан перестав привертати його увагу.

Степан не заперечував навіть, коли під час зупинок на ночівлю Мошка надягав йому на голову таку ж саму ярмулку, яку носив сам, – хіба не все одно?! Люди скрізь дурні, вони не здатні упізнати справжнього козака, якщо він вдягнений по‑єврейськи, якщо його обличчя змарніло, колись палаючі енергією юності очі зовсім згасли, а верхня губа та підборіддя вкрились ріденькою рослинністю. То хай все йде так, як іде…

Іноді Степан обережно визирав з‑під навісу, збайдужілими очима оглядав незнайомі селища й містечка, через які проїжджала бричка, ковзав поглядом по вдягнених у чудернацький одяг людях, які зустрічалися їм на постоялих дворах, дослухався до незнайомої мови… І знов ховався під навіс, лягав на дно брички, з головою кутався у драну ряднину.

З останньою надією прислухався до своїх відчуттів – але навіть «внутрішній голос» безпорадно мовчав. Степана абсолютно не цікавило, де саме і куди вони їдуть, що за люди тут живуть… І загалом, навіщо все це?! Сіра каламутна байдужість заполонила його душу, заповнила мозок, стиснула крижаними клепками серце.

Степан анітрішечки не зрадів, коли Мошка зовсім виключив з його щоденного раціону трав'яну настоянку, а відтак скованість язика та щелеп послабла настільки, що він нарешті почав сяк‑так патякати. Користі від того не було жодної: тутешні люди не розуміли ні шляхетної польської мови, ні народної української, ані німецької. А спілкуватися з селюками та бідними городянами латиною, давньогрецькою чи давньоєврейською… Про це навіть думати смішно! Тобто було би смішно, якби Степан зберіг іще здатність всміхатись.

Нарешті вони доїхали до похмурого сірого міста, де повітря було просякнуте досі незнаними пахощами солі та йоду. Зупинились у вбогій халупі. Тільки‑но єврей відрахував її господарю декілька золотих монет і сказав декілька слів невідомою мовою, як той одразу ж позадкував до дверей, вирячивши на Мошку очі й вклоняючись обом мало не до землі. Більше вони господаря не бачили.

Про джерело невідомого запаху Степан дізнався значно пізніше. Одного нічим не прикметного дня, такого ж похмурого, як і все це похмуре сіре місто, Мошка уперше вивів заслаблого юнака на вулицю та повів прогулятись на дамбу. Тоді Степан уперше в житті побачив безкрайні океанські простори… Але навіть це величне видовище не збудило його цікавості. Як і досі, сіра імла стискала серце, що вже не скніло тугою, а загалом немовби зникло із грудей.

Так, Степан абсолютно збайдужів до оточуючого світу. А заразом і до світу внутрішнього, який абсолютно спорожнів. Паскудно‑похмуре одноманітне буття з паскудними похмурими ранками, що змінювались не менш паскудними похмурими днями, захололими вечорами та монотонними ночами, в усьому відповідало летаргічному спокою його душі. Ну що поробиш: така вже зима у цих краях…

Але ж, Господи, навіщо жити?! Навіщо і надалі відбувати день за днем у тюрмі власного тіла?! Кому потрібне рослинне існування донедавна ще сповненого сил юнака – невже ж Тобі, о Господи?!

То навіщо?..