Рік 1721 від Р. X ., Португалія

…і Степан прокинувся там же, де й впав у забуття, – за столом у світлиці. Тобто у найкращій кімнаті їхнього з Моше тутешнього дому. Прокинувся – й відразу ж до його вух долетів реальний, не уявний вже стогін справжнього Моше, а не його душі, з якою він теж зрідка зустрічався у вищих світах.

– Панич, панич… – кликав Моше.

Розминаючи на ходу замлілі руки, Степан кинувся до ліжка. У такій ситуації годилось би бодай з порога кімнати поцікавитись самопочуттям старого вчителя, та він не стерпів й одразу ж вигукнув:

– Ти тільки уяви собі, мій ребе, яка прикрість: знов я не втримався на Сьомому Небі поруч з Ісусом! І чом це відбувається щоразу, тільки‑но я туди потрапляю?! Ну, що тут вдієш?..

Стільки щирого розпачу було в його словах, що старий єврей навіть не наважився осудити Степана за неповагу до свого ребе. Хоча, правду кажучи, зробити це було б варто… Натомість тільки й мовив зажурено:

– Молодий панич і досі занадто вже переймається ідеєю помсти ворогам, як справжнім, так і надуманим. На жаль, в Моше лишилось не так уже й багато земного часу, як може здатися… На жаль – бо старий Моше й досі змушений вкотре вже витрачати останні свої дні на те, щоб навчити молодого панича простої істини: якщо не позбутися хибних думок, годі й мріяти навіть про перебування поруч із Тією людиною! І вже зовсім не можна розраховувати опинитися поруч із троном Всемогутнього у світі Безкінечності…

Попри неприємне враження, Степан все‑таки дослухав сентенцію наставника до кінця:

– Слово старого ребе Моше незмінне. Біда в тому, що ставлення молодого панича до слів Моше також не змінюється – попри все, нізащо не слухати добрих порад…

Моше дивився кудись убік, та Степан напевно знав: краєм ока хитрий єврей пильно спостерігає за учнем. Перевіряє, чи образився він, що старий упертюх традиційно назвав Ісуса Христа зневажливим прізвиськом «Та людина». Вони до хрипоти сперечалися щодо світлої постаті Сина Божого – і все дарма: Моше нізащо не бажав визнавати справедливість християнської точки зору! При цьому єврей завжди вірив дивним розповідям свого учня про побачене під час подорожей у вищі світи – отже, мав би повірити й описам Сьомого Неба! А якщо так, чом би не погодитись, що Ісус – не «Та людина», а Син Божий?! Ох, правду каже приказка: старого собаку не перевчиш.

– Молодий панич навіть зараз продовжує гніватись на Моше, еге ж! Сердиться, хоча Моше врятував молодого панича від вірної загибелі, вилікував рани на тілі, а потім поступово сповнив бажанням жити. І після всього молодий панич не може вибачити старому Моше такої мізерної дрібнички…

– Ребе!..

– Здається, Моше неодноразово доводив, що не є ворогом молодому паничеві, тож молодий панич міг би й вибачити старому цю малесеньку примху: називати того чоловіка саме Тим чоловіком, а не інакше… Зробити такий привілей…

– Дорогий мій ребе! – оскільки вчитель сам торкнувся слизької теми, Степан сповнився палкої рішучості довести власну правоту раз і назавжди.

Та єврей не дозволив переривати себе:

– Зважаючи на вік старого Моше, це дуже й дуже незначна поступка. Та молодий панич, здається, на таке не здатен.

– Послухай‑но, ребе…

– Гєвулт! Моше анітрохи не ставить під сумнів слів молодого панича. Молодий панич вважає Того чоловіка Машіахом? Молодий панич бачив Його на Сьомому Небі? Гаразд, молодому паничеві видніше. Та нехай при цьому старий Моше лишиться при своїй правді, нехай кожен з нас лишиться при своєму! Молодий панич може як завгодно довго спілкуватися з Тим чоловіком – але у світі Безкінечності старого Моше зустрічатиме не Той чоловік, а сам Га‑Шем. І чому ж це молодий панич ніяк не зрозуміє, що у світі від того анічогісінько не зміниться?!

«Визнай нарешті Ісуса Христом, впертий дідуган!!!» – так і вертілося на язику. І все ж замість чергової образи Степан тільки спитав уїдливо:

– Цікаво, чи довго ще триватимуть наші суперечки?..

– Нехай молодий панич заспокоїться: недовго, – пообіцяв старий.

– Але ж!..

– Якби Моше назвав Ту людину Машіахом, це була би зрада.

– Чому?!

– Зрада себе. Зрада свого народу. Зрада тих, кого так і не зміг викупити в козаків батько Моше – шинкар Берко бен‑Шмуль. Нехай молодий панич зрозуміє старого ребе!..

Єврей не на жарт розхвилювався. Степан намагався зупинити його, але марно:

– У майбутніх матерів вирізали з черев ненароджених дітей, аби інші злякалися й назвали Ту людину Машіахом! – преривчасто дихаючи, мовив Моше. – Здирали шкіру, вичавлювали по краплі усю кров, що є душею тіла, топтали кіньми та палили живцем, прирікали на найрізноманітніші муки – аби тільки нащадки Абрахама назвали Ту людину Машіахом. І все ж проти совісті та волі Всемогутнього йшли одиниці, а десятки, сотні, тисячі, ба навіть сотні тисяч помирали лютою смертю, тільки б не вимовити фатальних слів! Я ж розповідав…

Він натужно захрипів та на деякий час знесилено заплющив очі.

– Занадто ти впертий, дорогий мій ребе, – сумовито мовив Степан.

– Так, усі ми уперті. І нехай молодий панич не сподівається, що Моше без будь‑якої загрози тортур, всього лише за тиждень до смерті вимовить фатальні слова!.. Ніколи, нізащо.

– За тиждень до смерті?! – здивувався Степан. – Ти впевнений?..

– Так – недарма ж Моше пообіцяв, що суперечки наші триватимуть недовго… А чом це дивує молодого панича?

– Бо ніхто не може знати майбутнього!

– Ніхто, так.

– Тоді…

– Ніхто із смертних. Але не людина – Всемогутній Га‑Шем знає!

І перш ніж учень встиг щось заперечити, старий забуркотів:

– Ось у цьому й полягає різниця між нами. На відміну від молодого панича, Моше безперешкодно долає усі сто двадцять п'ять східців до Всемогутнього, й ніяка сила не зіштовхує його униз. Сьогодні Моше теж побував біля Нього і ясно почув голос, котрий мовив: «Лиш сім днів іще перебувати на землі тобі, потім назавжди повернешся до Мене й до прабатьків своїх – Абрахама, Іцхака та Якова‑Ісроейля!» Опісля Моше побачив також дружину свою Мар'ям з нашим ненародженим сином: вони весело всміхались, махали руками та кликали: «За тиждень, за тиждень приходь! Чекаємо на тебе…»

Степан як стояв, так і впав на невеличкий ослінчик біля ліжка.

– Ну, так, так, – посміхнувся єврей. – Певна річ, молодий панич надто занепокоєний словами старого вчителя…

– Ще б пак! – процідив Степан крізь зуби.

– А чому? – запитання було цілком безневинне, проте Степан здригнувся, немов від дотику розпеченого заліза, але промовчав.

– Що ж, молодий панич мовчить, – іронічно мовив єврей, – тоді замість нього відповідатиме старий Моше: молодому паничеві боязко лишатись у цьому світі сам на сам з невідкритими ще вищими таємницями… і зі своїми страхами також.

Від сорому в Степана розшарілися навіть кінчики вух.

– Адже що б там не ставалось між нами, Моше ніколи не позбавляв молодого панича доброї поради. Приміром, коли десять років тому новообраний козацький гетьман Пилип Орлик зібрав шістнадцятитисячне військо, щоб воювати проти московитів, хто відмовив молодого панича від безумної ідеї приєднатись до походу?

– Але ж розпочалась та війна вдало! І попервах…

– Неважливо, як війна розпочинається, значно важливіше, як вона закінчується, еге ж, – посміхнувся єврей. – Та Моше каже про інше: хто попередив молодого панича, що бачив крах козацького походу, перебуваючи у вищих світах?..

– Так‑так, пам'ятаю, – погодився Степан. – Саме того року я й зголосився нарешті брати в тебе уроки таємних наук, щоби побачити на власні очі вищі світи такими, як їх бачиш ти, ребе. – Він зітхнув і додав тихо: – Хоча після того, як минуло десять років, я так і не досяг результатів, яких давно досягнув ти…

– Моше попереджав: усе залежить виключно від самого молодого панича.

– Але ж!..

– Нехай молодий панич навчиться зосереджуватись на головному, а не відволікатися на другорядні дрібнички. Наприклад, молодий панич вперто домагається, щоб Моше почав називати Ту людину інакше – так, як подобається молодому паничеві. Це ж ніяк не головне…

– Ти помиляєшся, мій ребе!..

– Здається, молодий панич та Моше давно вже усе вирішили, та молодий панич знов і знов береться за своє. Є ще й значно серйозніші речі. Наприклад, у серці молодого панича ще й досі не вщухла спрага помсти. Ой‑вей! Молодий панич давно вже не юнак, яким був колись, молодий панич давно змужнів, але й понині поводиться занадто нерозважливо…

– Ребе! Ну скільки можна, справді?..

– Можна стільки, скільки треба. Хоча все марно – бо молодому паничеві всього замало… Але нехай молодий панич погодиться: Моше завжди був йому добрим радником. От хоч би вдало почата, але ганебно провалена кампанія Пилипа Орлика…

– Так, мій ребе, саме ти відмовив мене тоді від моїх планів. І що?..

– Примусити імператора Петра відмовитись від претензій на Украйну – а на завершення битись разом з королем Карлом і трьома сотнями найвідданіших бійців проти двадцятитисячного османського війська! Ні, такий катастрофічний занепад означає одне: на те була воля Всемогутнього, тож іти проти неї – просто дурість. От Моше й не дозволив молодому паничеві…

– Але ж ти змусив мене поводитись так, нібито я – справжній боягуз!!! – не стерпів Степан.

– Ухилитись від участі у безнадійній війні – то не боягузтво, а лише розсудливість.

– Е‑е‑ет, брехня! – Степан сумовито зітхнув. – Ти, ребе, звісно, дуже розумний, та звитяжну козацьку душу тобі не зрозуміти. Бо ти належиш до племені боягузів.

– Хіба ж?.. – здивувався старий Моше.

– Так.

– Ти певен?

– Пробач, мій ребе, – певен! Нехай це тобі й дуже неприємно…

Степан гадав, що старий єврей образиться на його слова. Втім, Моше лиш загадково посміхнувся й попросив:

– Чи може молодий панич зробити таку ласку й зазирнути своєму ребе у вічі?

– Знов твої витівки!..

– Невже молодому паничеві то важко?

– Ні… Мабуть, що ні.

– Тоді нехай буде так.

Степан неохоче нахилився над Моше й почав вдивлятись у його потьмянілі сірі очі…

* * *

– А я кажу: всі ви – боягузи! Жалюгідні боягузи!!!

Могутній велетень здійняв високо над головою списа, бронзове вістря якого сліпучо сяйнуло на сонці, а потім так гупнув ратищем об кам'янисту землю, що від удару деревина розлетілась на тріски, і знов проревів:

– Нумо, зас. нці, кому там набридло його мерзенне життя?! Хто хоче померти від руки такого уславленого воїна, як я?! Нумо виходь!!!

Оскільки знов ніхто не вийшов, зухвалець проревів:

– Обіцяю довго не мучити: я всього лише зламаю хребта, а потім скручу в'язи! Оцими руками – навіть без зброї!!!

Розчепіривши пальці, він продемонстрував руки, якими збирався ламати хребта та скручувати в'язи. Потім стиснув кулаки, стукнув себе у груди так, що нашиті на шкіряну сорочку надраєні мідні пластини зігнулись від удару, та вже вкотре зухвало розреготався, промовляючи:

– Ну от, що я казав?! Ніхто з вас, боягузів, не захоче обезсмертити навіки своє ім'я, загинувши від…

Як раптом зовсім не воїн – усміхнений молодий вівчар – вийшов і став перед шеренгою. Перелякані воїни загомоніли:

– Давиде, куди?!

– Назад, вівчаре!

– Не будь дурником!

– Ти що, з глузду з'їхав?!

– Він же удвічі вищий!

– Він же наймогутніший з них!

– Він же тебе одним мізинцем!

– Це тобі не вовків відганяти – це справжня битва!

– Битва на смерть!

– Боротьба без правил!..

Та юнак лише посміхнувся й кинув через плече:

– Без правил – то без правил. Не вчіть мене, як…

Та наступної ж миті усе перекрив басистий могутній рик, немов ревіння великої сигнальної сурми:

– Що‑о‑о?! Либонь, ти насміхаєшся наді мною, комашко?! Та я ж тебе!.. Я тебе!..

– Ні – це я тебе!.. – дзвінко вигукнув юнак. І оскільки його слів ніхто не очікував, обидві ворогуючі армії так і вибухнули реготом… Хоча, якщо чесно, всім було не до сміху. Адже питання стояло руба: або ісроейлім[19]– або пелештим![20]Але кому було зовсім не смішно, то це воїну‑велетню. Поведінка вівчара розлютила його страшенно і він загорлав:

– Та я тебе навпіл розірву!!!

Велетень побіг до юнака. Від його могутніх широких кроків‑стрибків загула земля. Ісроейлім затамували подих, перелякано очікуючи неминучої смерті їхнього самозваного «поєдинщика». Велетень усе ближче, ближче… Ось останній стрибок: зараз він схопить зухвальця!..

Та в останню мить вівчар кинувся на землю, вертлявим дрейдлом[21]відкотився убік. А коли схопився на ноги, всі побачили, що у його лівій руці з'явився невеличкий, з куряче яйце камінець (мабуть, вхопив при падінні), а у правій – праща, швидко видобута з‑під туніки. Доки велетень озирався та кліпав очима, не в змозі збагнути, куди подівся зухвалець, юнак вклав каменя до пращі й декількома рухами розкрутив над головою. Почувши за спиною свист пращі, велетень озирнувся…

І під перелякані зойки пелештимського війська з силою випущений камінь вцілив йому точно проміж очей…

* * *

– Ну, то Моше належить до племені боягузів?

– Облиш!

Степан буквально відскочив від старого ребе, затулив очі рукою й з‑під рукава пробурмотів:

– То було давно, дуже давно. Відтоді уся ваша сміливість виродилась, залишилась сама тільки хитрість.

– Чом молодий панич так вважає?

– Бо Давид просто обдурив велетня Голіафа.

– Тоді було єдине правило: битися на смерть і без правил!

– Ну, не знаю… – Степан нарешті опустив руку й мовив: – Тільки одне поясни мені, будь ласка: до чого тут я, навіщо ти нагадав мені про той поєдинок?

– Бо Га‑Шем хоче, щоби Московська імперія була розбита спочатку на іншому терені.

– Як це? – не зрозумів Степан. – Філістимляни билися з вашим племенем, отже, це була війна…

– Ой‑вей! Молодий панич так і не зрозумів, що велетня‑пелештимлянина майбутній цар наш Давид переміг спочатку духовно, а вже потім фізично! Він, нетренований для війни юнак‑вівчар, спочатку не злякався стати на двобій проти дужого ворожого солдата – і от коли він виявив силу свого духу, Га‑Шем дарував йому перемогу.

– Якщо навіть так, то завдяки тобі й тільки тобі, ребе, я вже виявив слабкість духу, не приєднавшись до війська Пилипа Орлика. Отже, виходячи з твоїх власних слів, відтепер моя помста не буде успішною.

– Зовсім ні: ухилитись від небезпеки…

– Давид не ухилявся від бою з Голіафом!

– Благословенний юнак Давид був наймужнішим в усьому війську ісроейлім, але попри те він не очолив це військо! Хіба ж ні?..

І поки Степан обмірковував почуте, єврей мовив:

– Нехай молодий панич зрозуміє: безоглядний вияв доблесті у будь‑який момент, незалежно від місця й обставин, – то є дурість. Для вияву кожної душевної якості існують свої місце й час. Хоробрість та звитяга доречні на війні, любов та щиросердість – у сім'ї, кмітливість та спритність – на службі в господаря…

– Хитрун ти, ребе, ой хитрун! – лише зітхнув Степан.

– Скільки можна повторювати молодому паничеві: від хитрості до істинної мудрості дуже далеко… Якби десять років тому молодий панич вгрузнув в авантюру Пилипа Орлика, цікаво, що б з ним сталося зараз? Не кажучи про те, що старі товариші – колишні сердюки померлого гетьмана Мазепи – одразу могли б засудити його за ту давню зраду… А так молодий панич живий, здоровий, набрався від старого ребе Моше розуму й має повні кишені грошей.

– Але ж справа наша програна!.. – у розпачі вигукнув Степан.

– Невтомна рука молодого панича й одна‑єдина зайва шабля нічого б самі по собі не вирішили. Авантюра гетьмана Орлика закінчилась би катастрофою навіть за участі молодого панича, як закінчилась катастрофою і без його участі. Тепер же Франція відмовилась від союзу зі Швецією, хоча потайки надає притулок ворогам Московії. Польща стрімко втрачає колишню могутність. Пилип Орлик – бранець Османської Порти. Амбітний союзник гетьмана Яна Мазепи – король Карл – мертвий. А уклавши Ніштадтський мир, імператор Петро остаточно перетворився на господаря ситуації.

Заперечити бодай щось було важко. Відчуваючи це, ребе вирішив поставити у суперечці крапку:

– Отже, молодому паничеві корисно мати поруч старого Моше! Бо з Моше можна сперечатися, думки Моше можна ігнорувати, але зрештою все‑таки переконуватись у правоті вірного Моше…

– Либонь, я просто перейняв упертість від тебе, мій ребе, – зітхнув Степан.

– Ні‑ні, – старий хитрун погрозив йому пальцем. – Моше впертий, як а'їд[22], а молодий панич – як а'гой.[23]

Різниця ж між нашою впертістю та, що молодий панич ігнорує Всемогутнього, а Моше не зробить цього нізащо в світі.

– Та що ти таке кажеш, мій ребе?! – здивувався Степан. – Оце я та й раптом Бога ігнорую?! Ти просив мене згадати дещо – отже, і ти теж пригадай: здається, це саме в тебе язик не повертається назвати Христа по імені й нарешті визнати Його Богом!

– Бо Той чоловік – не Га‑Шем!

І чомусь перед Степановими очима вмить постала картина з сьогоднішніх видінь, а чистий мов струмок голос нагадав: «Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га‑Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь…»

– Ну… не знаю, не знаю, – пробурмотів він розгублено.

– Нехай молодий панич зрозуміє: різниця наша не тільки у впертості. Ось інша відмінність: серце Моше давно очистилось від зайвих почуттів, а серце молодого панича й досі переповнюють гордість та жага помсти! Вона поглинає усе – навіть любов молодого панича до Бога! Оце більш за все інше заважає молодому паничеві досягти нарешті істинної мудрості.

Степанові хотілося сказати у відповідь дуже й дуже багато: що після принизливої поразки козаків у битві, яку тепер називали Полтавською, після неодноразово пережитого сорому за власну ганебну поведінку на полі бою в його душі ніякої гордості не лишилося; що якби в його душі й досі збереглась бодай краплиночка гордості, він називав би старого як і раніше – Мошком, а не з нинішньою повагою – ребе Моше; що про будь‑яку помсту ворогам він давно вже не мріє – ну, хіба у мареннях, перебуваючи у вищих світах… але хто ж серйозно рахується з примарами; що найлютіший його ворог Іван Богданович давно вже недосяжний і для нього, і для його помсти – бо давно здобув милість у московитів та, либонь, переселився жити у їхню Московію; що…

Втім, старий не дав сказати Степанові ані слова, бо заговорив сам:

– Уже десять років Моше навчає молодого панича древніх премудрощів – але молодий панич мало чого навчився. І не дивно: бо щоб опанувати кабалу всім серцем, треба звільнити його від решти бажань. Та серце молодого панича й досі переповнене прагненням помсти! Як же молодий панич хотів подолати усі сто двадцять п'ять сходинок до трону Адоная?.. Це неможливо, ніяк неможливо.

– Неможливо?! – обурився Степан.

– Старий Моше весь час наполягав, щоби молодий панич пробачив своєму ворогу давню образу, як того вимагає від молодого панича проповідь Тієї людини. І щоб більше не мислив про помсту.

– І ти, старий прозорливцю, не міг передбачити, що я не забуду…

– Старий Моше завжди це знав, – безбарвним голосом мовив ребе.

– Тобто?..

– Моше завжди знав, що молодий панич ніколи й нізащо у світі не відмовиться від планів помсти. Бо а'гой не зможе підкоритися волі Всемогутнього всупереч власній волі.

– То ти свідомо підманув мене!..

Все ж таки Степан втримався від того, щоб додати «негідний брехун». Та відчувши певну недомовленість, єврей сумно зітхнув.

– Моше ніколи не піддурював молодого панича. Він обіцяв навчити його таємної науки, от і навчив. І хіба Моше винен, що молодий панич і досі бажає помститися, а не проторувати шлях до ніг Всемогутнього?..

– Але…

– Дванадцять років тому молодий панич геть зневірився, бо втратив усе, що любив, і всіх, кого любив. Молодий панич навіть ладен був накласти на себе руки – хіба ні?

Тьмяні сірі очі старого несподівано звузились і спалахнули дивним внутрішнім світлом, під впливом якого Степан миттю знітився й неохоче пробубонів:

– Так…

– Батькові молодого панича Моше заприсягався усім святим, що не кине єдиного його сина у біді, що не дозволить померти наглою смертю. Чи говорив про це Моше молодому паничеві?

– Так.

– То що мусив робити Моше: наповнити спустошену душу молодого панича щирим прагненням жити, поступово відволікаючи всю його увагу на таємну науку, яку він не здолав би ніколи в житті, – чи лишити на поталу лихим думкам про самогубство?

Степан мовчав.

– Нехай молодий панич відповість!

– Ну, гаразд, – неохоче погодився Степан, – припустимо, ти як завжди маєш рацію, мій дорогий ребе. Але скажи, мудрагелю: що ж робити мені тепер?

– Жити, – хитро посміхнувся Моше. – Тільки жити. Іншого євреї не навчатимуть нікого й ніколи. Улюблений всіма а'їдами тост проголошує: «Лехаїм!..[24]»

– Як мені жити з марною спрагою помсти у серці?! Як, старий?! Ти невдовзі підеш у кращий світ, а я лишатимусь тут… сам по собі…

– То треба позбутися спустошливої спраги.

– Це можливо лише…

– …лише помстившись реальним ворогам насправді, а не подумки, – спокійно завершив Моше.

– Але ж…

– Може, молодий панич боїться, що це остаточно розлучить його із Всемогутнім? Що після того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой‑вей, цього слід було чекати від а'гоя! – і старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…»

– А якщо навіть так?! – відчайдушно скрикнув Степан.

– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – іронія в голосі старого змінилася співчуттям. – Нехай він зверне увагу хоч би на Того чоловіка: проповідь непротивлення злому не завадила Йому проклясти Єрусалим, Капернаум та інші єврейські міста.

Степан відчув, що підлога під ногами захиталася.

– І смоківницю, яка не давала плодів, Той чоловік теж прокляв. І дерево всохло. Хіба Моше не правий?..

Щоб не впасти, Степан змушений був повернутись на ослін.

– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – констатував єврей, – тож чи не варто все‑таки дослухатись до порад старого Моше? Ну хоч би зараз – коли старому лишилось вже недовго?.. Московська імперія має зазнати поразки не на полі битви, а на інших теренах: це Моше не сам вигадав, а зрозумів, подорожуючи вищими світами…

– Ти, мій ребе, постійно заводиш мову про імперію, тоді як я прагну звести рахунки всього лише з Іваном Богдановичем.

– Гетьман Пилип Орлик розпочав воювати саме проти імперії, а не проти якихось конкретних людей – хоча людина завжди потерпає від людини, не від держави. А молодий панич вважав його боротьбу справедливою, бо інакше не прагнув би приєднатися до нього! Хіба ні?

– Але ж, ребе, ти не дозволив цього! Щось нічого не розумію…

– Помилка гетьмана Орлика в тому, що він вирішив бездумно воювати зброєю, тоді як імперію спочатку потрібно перемогти духовно, – тому Моше й утримав молодого панича від помилкового кроку.

Степан помовчав трохи й попрохав:

– Поясни.

– Так, ворог молодого панича – Іван Богданович – давно вже перебрався жити до нової імперської столиці – Санкт‑Петербурга. Відколи імперія поглинула людину, відтоді молодий панич не має вибору й мусить подолати силу всієї імперії!

– Багатотисячне козацьке військо разом з польськими й татарськими вояками…

– Коли зійшлися два війська, ісроейлім та пелештим – хто воював спершу? Хіба всі проти всіх? – і ребе додав розчаровано: – Невже ж молодому паничеві так важко зрозуміти… Це ж просто!

Степан глибоко замислився, навіть почав погладжувати лівого вуса.

– Ти натякаєш, що спочатку у двобої зійшлися два найсильніших воїни, єврей Давид та філістимлянин Голіаф? – мовив нарешті.

– Так.

– Але ж я щиро прагнув розшукати Івана Богдановича…

– Хіба ж то найсильніший ворог серед ворогів молодого панича?

Знов Степан замислився, потім сказав, розтягуючи слова:

– Найсильнішим в імперії… це може бути… тільки імператор… Імператор Петро, котрого вже почали називати Великим…

– Отже, Га‑Шем зберіг життя й сили молодому паничеві, не дозволив витрачати збережені сили на помсту якомусь Івану Богдановичу саме для того, щоб молодий панич помстився імператору Петру! – загадково посміхнувся Моше. – Адже для того в молодого панича є усе необхідне: таємні знання, гроші та людське забуття.

– Ти жартуєш, мій ребе?! Як я хоч би доберусь до імператора?..

Степан гадав, що ребе або з'їхав з глузду від старості, або просто кепкує зі свого учня. Та єврей був абсолютно серйозним:

– Моше передав молодому паничеві таємні знання. Вірний даному пану сотникові слову, Моше вивіз молодого панича до Голландії – туди, де ніхто і нізащо не здогадався б шукати козацьку душу: адже тут навчається корабельної справи сила‑силенна московитів! Тут буває стільки петербурзьких вельмож, пильнує стільки шпигунів, що просто жах!.. Проте молодий панич та Моше аж п'ять років спокійнісінько прожили у самісінькому ворожому кублі. А потім іще сім років – у Португалії. Хіба не так?

– М‑м‑м… Ну, припустимо.

– Отже, московські шпигуни давно вже втратили слід молодого панича, а усі вороги давно вважають, що молодий панич давно загинув бозна‑де і як. Сама пам'ять про молодого панича, про сина прилуцького сотника Степана Раковича, давно вже стерлася…

– А про гроші заздалегідь попіклувався ти, мій ребе! – у Степановому голосі відчувався смуток.

– Насамперед, батько молодого панича. Це пан сотник довірив Моше усе своє багатство, дозволив заздалегідь вивезти його сюди та вкласти у тутешні торговельні компанії. Тож стараннями покійного батька та вірного Моше в молодого панича грошей тепер удосталь!

– Знаю, знаю…

– Молодий панич багатий і всіма забутий. Молодий панич не досягнув вершин мудрості, проте все ж володіє знаннями, недоступними іншим гоям. Тож остання порада від Моше: придбавши пристойну маєтність будь‑де, молодий панич придбає разом з маєтком також належний титул. А титул та гроші – Це вже півсправи.

– А далі?..

– Далі молодий панич може назватися нащадком якогось славетного роду, шанованого в усіх країнах.

– Ти вважаєш подібний вчинок чесним та пристойним?

– То краще назватися справжнім своїм ім'ям, аби московські шпигуни умить перерізали молодому паничеві горлянку? – відповів запитанням на запитання Моше.

– Мабуть, що ні…

– Отож.

– Але…

– Якби молодий панич назвався сином його світлості Ференца Ракоці?..[25]Було б зовсім непогано. До того ж, прізвище колишнього угорського володаря трохи скидається на родове прізвище молодого панича! Можливо, це зовсім недарма? Можливо, на то є вища воля?..

– Але ж князь Ракоці досі живий та здоровий!

– Ясновельможний князь переховується на чужині, як і молодий панич. Не в його інтересах привертати загальну увагу скандалом, тож якщо молодий панич назветься сином його світлості князя Ракоці, він, швидше за все, не протестуватиме.

– У Ференца Ракоці є свої сини, – зітхнув Степан, – і вони поки що теж живі‑здорові…

– Ну то й на здоров'я княжим синам! – знизав плечима Моше. – Але ж хіба у високородних персон не буває байстрюків?

– То ти пропонуєш мені добровільно назватися незаконнонародженим?! – обурився Степан.

– Краще живий байстрюк, ніж мертвий син мертвого батька, за якого ще належить помститися, – осадив його Моше. – До того ж, у молодого панича все‑таки є певне право вважати себе бодай духовним нащадком угорського князя: адже Ференц Ракоці прагне звільнення рідної Угорщини так само, як молодий панич – звільнення рідної Украйни… Ні, то не є велика провина.

– Але ж свого часу князь Ракоці втік до Московії! А як мене раптом спитають, чом я не поїхав разом із батьком?

– Молодий панич забуває, що Ференц Ракоці так само втік звідти до Франції… І загалом, чому син має всюди супроводжувати батька? Молодому паничеві краще удавати, нібито він виконує таємні доручення старого Ракоці, тож навпаки має перебувати не в тій країні, де на даний момент переховується князь. Зараз це Франція – отже, молодий панич може перебувати де завгодно, окрім Франції!

– Що ж, припустимо… – зітхнув Степан із полегшенням. – А кого мені назвати своєю матір'ю?

– Старий Моше над цим теж подумав.

– Як завжди, ти дуже передбачливий…

– Дякую, молодий паничу!

– Ну, то кого ж?

– Приміром, графиню Текелі.

– А графиня не протестуватиме?

– Ні. Жоден чоловік з роду Ракоці не брав собі жінку з роду Текелі.

– Ти певен?

– Здається, молодий панич не перший рік знає старого Моше. Знає, що він ніколи не бреше й усе перевіряє…

– Ну ти ж і пройдисвіт, мій ребе! – мимоволі зірвалося зі Степанового язика.

– Моше заприсягався пану сотнику всім святим, що ніколи й нізащо не полишить молодого панича у біді та в розпачі. То як же міг Моше піти з цього світу, покинувши молодого панича безпорадним?

– Старий пройдисвіт… – зітхнув Степан і почав тинятися по кімнаті, смикаючи себе за вуса та знов і знов обмізковуючи почуте. Нарешті переконався: кращого, мабуть, не придумати…

– Нехай молодий панич не хвилюється: якщо він зробить так, як порадив Моше, все буде гаразд! Молодий панич може назватися принцем Ракоці – це по‑перше. По‑друге, молодий панич придбає собі титул, а це ще одне ім'я. І по‑третє, і в Голландії, й тут молодого панича знають як мого небожа Хаїма.

– А чи не занадто це? – Степан підозріло покосився на єврея.

– Не занадто. Якщо молодий панич представлятиметься у різних місцях під різними іменами, тоді той, хто почне з'ясовувати правду про молодого панича, змушений буде добре посушити собі мізки. Але правди він насамкінець не дізнається! Отак…

Степан нерозбірливо мугикнув.

– Молодий панич мусить зрозуміти: не так вже й важливо, як себе називати. Можна вигадати безліч імен – це все дурниця! Головне – гроші: якщо дзвінка монета не переводитиметься у кишенях молодого панича, на його походження ніхто не звертатиме особливої уваги.

– А про грошики подбають голландські купці…

– Так.

Степан деякий час дивився спідлоба на старого єврея, потім спитав:

– Послухай‑но, ребе… якщо ти такий впевнений, що я маю мститися не своєму колишньому товаришеві, а саме російському імператору Петру… І якщо ти справді певен, що на те є Божа воля… Можливо, в тебе знайдеться декілька цінних порад, як саме здійснити цю помсту? Що цікавого угледів ти, перебуваючи у вищих світах?..

Старий Моше дивився на Степана впевнено та спокійно. І мовчки посміхався…