Орлине гніздо

– Ваша милість так вважають?

– Звісно, юний мій друже. Звісно, що так!

Пауль сумно зітхнув.

– А от я… – юнак розгублено замовк.

– Юний мій друже, якщо ти мовчки зберігатимеш свої думки при собі, чим тоді зможу я тобі зарадити? – якомога м'якше запитав граф.

– Я не знаю, в чому полягає Божа воля відносно мене, – похмуро пробурмотів Пауль, відвернувшись від принца. – Мені хотілось би знати, коли Ви, Ваша милосте, зрозуміли своє істинне – тобто вище своє призначення?

І знов обличчя принца осяяла сніжно‑чиста приязна посмішка, знов він повторив:

– Так‑так, юний мій друже, ти на вірному шляху і маєш усі шанси піти дуже далеко…

Юнак вклонився, висловлюючи графові подяку. Проте все ж таки повторив:

– То коли ж Ваша милість зрозуміли Божу волю?

– А от це облиш, – не змінюючи виразу обличчя, сказав Великий Магістр.

– Гаразд, Ваша милосте, – покірно мовив Пауль.

– Юність нетерпляча, – зітхнув принц, – це її недолік.

– Повністю погоджуюся з Вашою милістю, – неохоче підтакнув юнак.

– А якщо погоджуєшся, то будь досконалим! Викоріни цей свій недолік, мій юний друже!

Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки.

– Втім, властива юності нестриманість минає надто швидко, як і сама юність, – граф знов зітхнув. – Свого часу мій Вчитель і мене навчав стриманості так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи відверто, тільки з часом я оцінив його мудрість, а попервах теж все поривався діяти, причому якнайшвидше! Бажано навіть – негайно. Нічого доброго з того не виходило, і я таки набив декілька ґуль, перш ніж перестав квапитись. Отакі справи, юний мій друже…

– Вашій милості легко говорити, – зітхнув Пауль. – Ваша милість прожили дві тисячі років, ба навіть більше, а от скільки мені відміряв Всевишній…

– Заспокойся: тобі Він відміряв часу достатньо, аби ти здійснив покладену на тебе місію, у чому б вона не полягала.

– Ви певні, Ваша милість? – Пауль допитливо вдивлявся принцеві у вічі.

– А ти сумніваєшся у безкінечній мудрості Всевишнього?

– Ні! Звісно, ні…

– То як може безкінечно мудрий Бог помилитися щодо міри відведеного людині часу? – розвів руками граф.

Юнак знов вклонився, пробурмотівши:

– Ваша милість мене дуже втішили.

– Якщо так, то давай‑но зіграємо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули іскорки лукавства.

– Як це?! – Пауль був ошелешений подібною пропозицією. – Хіба ж ми діти, щоб витрачати життя на забавки…

– Ні, юний мій друже, гра ця зовсім іншого роду, – всміхнувся Великий Магістр.

– У що ж ми гратимемо?

– У мовчанку, друже. У мовчанку.

– Навіщо?!

– Бо то є справжній іспит на витривалість. Ти, молодий і нестриманий, спробуй‑но посеред ночі якнайдовше мовчки просидіти тут, біля мене – і при цьому не ворухнутись та не заснути.

– А як же Ваша милість?..

– Я зроблю те саме: сидітиму мовчки й нерухомо, здіймаючись у вищі світи та спостерігаючи за образами минулих епох. То як, згода?

– Якщо Ваша милість накажуть…

– Зважаючи на виявлені тобою, юний друже, особистісні якості, зараз я не хочу тобі наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цілковито добровільно.

Пауль подумав трохи, потім кивнув:

– Охоче погоджуюсь, Ваша милосте.

– Тільки вкинь до каміна побільше дров, бо до ранку ще декілька годин, – і почнемо…

Доки юнак порався біля каміна, принц якнайзручніше влаштувався у своєму кріслі, поправив теплий плед і ледь чутно прошепотів:

– Насамперед, у вищих світах мені б хотілося знов побачитись із нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по‑справжньому орлине серце, як і його предки. Щоправда, разом з тим він, на жаль, не уникнув і деяких їхніх помилок…