Літо 1743 року від Р. X ., князівство Цербст, німецькі землі

Великий дрізд всівся на гілку розкидистої акації, хитро поглянув на чоловіка й жінку, що стояли на галявині посеред старого занедбаного парку. Очевидно, пара ця чимось не сподобалась пташці, бо дрізд одразу ж полетав геть, навіть дзьоба не розтуливши.

– Нічого, ваша високосте, нічого: все владнається… – і щоб заспокоїти співбесідницю, граф Сен‑Жермен мовив повчально, вказуючи на гілку, котра й досі трохи розгойдувалась: – Коли мене відвідують подібні думки, я згадую слова Спасителя нашого з Нагірної проповіді: «Погляньте на пташок небесних: вони не сіють, ні жнуть, ані збирають до житниць; і Отець ваш Небесний годує їх». Чудові, дуже мудрі слова, чи неправда?

Але принцеса Йоганна‑Єлизавета, схоже, не поділяла його ентузіазму, оскільки мовила, сумно зітхнувши:

– Вам, шановний графе, легко говорити подібні речі…

– Цитувати, ваша високосте, цитувати! Адже ці слова – не моя власна вигадка, а вірш із шостої глави Євангелія від Матвія…

– Все одно, графе, все одно, – принцеса знов зітхнула. – От у тім‑то й річ, що ми, сімейство шляхетного принца Христіана‑Августа Анхальт‑Цербстського, живемо саме як оті пташки: тут подзьобали суху скоринку, там дзьобнули випадково розсипане зерно – та й на інше місце полетіли. Добре, що Фрідріх Великий взяв мого Христіана‑Августа на службу, бо як би ми інакше зводили кінці з кінцями?..

Йоганна‑Єлизавета зітхнула утретє та продовжила бідкатись:

– Ви ж бачили, шановний графе, як ми живемо, у що вдягаємось і що їмо! А дочка наша, спадкоємна принцеса Софія‑Фрідеріка‑Августа, весь день бавиться з дітлахами наших служників. Соромно навіть говорити про таке пристойним людям… хоча, з іншого боку, вони навряд чи повірять у подібні речі.

– Але його високість принц Христіан‑Август знаменитий своїм благочинством та шляхетністю, – продовжив заспокоювати її Сен‑Жермен. – Тому не втрачайте надії на краще, ваша високосте, і рано чи пізно всемогутній Господь простягне вашій сім'ї свою руку.

– Ох, шановний графе, хай би Він простягнув руку свою якнайшвидше!

– А от нарікати на те, що Бог не квапиться вам допомагати… Вибачте, ваша високосте, – та оце вже гріх!

– Так нема вже сил терпіти ці жахливі злидні, неприпустимі для такої шляхетної родини, як наша!

– Може, саме тому Всемогутній досі не допоміг вам, що бажає випробувати? Треба навпаки дякувати Йому за це.

– Та що ви таке кажете, графе?! Нам з Христіаном‑Августом багато не треба, ми своє вже побачили. От би тільки принцесу вигідно заміж видати – ото й була б нам добра допомога на старість!

«Еге ж, ясна річ, сиділи б ви за заможненьким зятьком, немов за кам'яним муром!» – подумав Сен‑Жермен, а вголос мовив:

– Знаєте що, ваша високосте?

– Що!.. – одразу скрикнула Йоганна‑Єлизавета, немов навіжена.

– Про мене подейкують, нібито я вмію виготовляти золото з міді. Чи не бажаєте, щоб я вам отаким‑от чином «зварив» трішки золота? Щоправда, я насправді того не вмію, та як спробувати, добре помолившись, раптом щось та й вийде…

– Все жартуєте, графе, все жартуєте, – принцеса видавалась явно розчарованою. – У нас‑то й міді небагато, а ви…

– А якщо добре пошукати?

– Краще підшукайте підходящу партію для нашої юної Софіхен. Ви ж, подейкують, весь світ уздовж та впоперек об'їздили, у вас такі зв'язки, такі знайомства…

– Які ще знайомства? – підозріло спитав Сен‑Жермен, але відповіді так і не отримав.

Адже саме цієї миті на галявину вилетіла захекана молоденька служниця. Не встиг граф відзначити подумки, що вбрання хазяйки та служниці не надто відрізняється, оскільки сукні обох надто зношені та штопані‑перештопані, як дівчина звернулась до принцеси, жахливо заїкаючись:

– Ва… Ва… Ва… ша… Ваша…

– Ну, що там сталося?! – несподівано суворо гримнула Йоганна‑Єлизавета на служницю.

– Ва… Ва… Ва…

– Ну?!

– Ва… Ва…

– Та я тобі зараз!.. – принцеса гнівно замахнулась на дівчину. Та відсахнулась і скрикнула:

– Ваша високосте, але ж гер граф!..

– Що «гер граф»?! Що «гер граф»?!

– Ну‑у‑у… – служниця нерішуче розвела руками.

– Що поганого зробив тобі наш шановний гість?!

– Нічого, ваша високосте! Та я не наважуюсь говорити при ньому… у присутності його світлості.

Тільки‑но Сен‑Жермен хотів сказати щось принцесі, як вона закричала на служницю з новою силою:

– Ах ти ж паскудниця невихована! Ти що, вважаєш, нібито його світлість граф – то якийсь недостойний селюк?! Ану кажи негайно, у чім річ, бо я тобі зараз же всі коси повисмикую!..

– Ну гаразд, ваша світлосте, скажу, – й зібравши всю свою рішучість, служниця мовила: – її світлість принцеса Софіхен тільки‑но розсунула ноги перед нашим конюхом, перед рябим Гансом. Просто на конюшні…

– Що‑о‑о‑о?!!

Обличчя та шия Йоганни‑Єлизавети так жахливо налилися кров'ю, що Сен‑Жермен злякався, як би її тут же, на місці, не трафив шляк. Та наступної ж миті обличчя жінки навпаки побіліло, вона кинулась на служницю, на ходу зламавши довгу гілку з куща й заволавши:

– Та стули ти пельку, дурепо!!! Хіба ж можна казати такі речі при!.. От я тобі!!!

Служницю немовби вітром здуло, і весь запал Йоганни‑Єлизавети одразу ж зник. Вона зробила ще крок, потім зупинилася, вронила лозину та похитнулась, і якби Сен‑Жермен не підтримав її, то неодмінно впала би у буйну невикошену траву.

– Заспокойтеся, ваша високосте… – почав було граф.

Не слухаючи його, принцеса відчайдушно заголосила:

– Господи Боже мій, за що?! За що, я питаю?! Адже була в мене одна‑єдина надія: видати дочку заміж!!! І щоб одразу все зруйнувати!.. Одним‑єдиним дурнуватим вчинком!.. Мої останні надії!..

– Ваша високосте… – прошепотів граф несподівано тихо. Здивована цим шепотінням, принцеса простогнала:

– О‑о‑о, дорогий графе, я остаточно розбита. Знищена. Спаплюжена – немовби цей клятий конюх навалився на мене, а не на мою непутящу дочку… Мені так соромно, так соромно!.. Яке падіння, яке жахливе падіння!..

І розридалась.

– От що я скажу вашій високості, – мовив Сен‑Жермен спокійно. – Мабуть, Господь Бог недарма спрямував мій шлях саме сюди, до Цербста.

– Щоб ви стали свідком ганьби нашого конаючого у злиднях роду?! – трагічним голосом скрикнула принцеса.

– Щоб допомогти і вашій високості, і вашій шляхетній сім'ї.

– Та що ви таке кажете, графе?! – принцеса несподівано роздратувалася. – Хіба ж ви бабка‑повитуха або відьма, що беретесь повернути дівчині втрачену цноту?!

– Ні те, ані інше. Я просто граф Сен‑Жермен…

– Але ж за все ваше золото!..

– Повірте, принцесо: якби я нічим не міг зарадити у цій ситуації, я б нічого не обіцяв.

– А ви можете зарадити? – потік сліз, що лився з очей Йоганни‑Єлизавети, миттю припинився.

– Спробую, ваша високосте. Але…

– Але?! Ви все‑таки в чомусь сумніваєтеся, графе? Вагаєтесь?..

– Але все залежить від знайомства із юною принцесою Софіхен. Тож прошу познайомити нас. І негайно.

– Ну, гаразд.

За допомогою графа Йоганна‑Єлизавета розпрямилася, потім як могла привела до ладу свою зовнішність, і вони рушили через «дикий» парк до напівзруйнованого замку, обшарпані будівлі якого потопали серед буйної рослинності.

Та по мірі наближення до місця «розбірок» оптимізм принцеси й надії на обіцяну графом допомогу все більше танули. Тож коли Йоганна‑Єлизавета побачила на невеличкій галявині перед замком юну «злодюжку», брудну сукню якої та розпатлане волосся три наполохані служниці (оце й був весь штат обох принцес!) так і не здогадались почистити від прілої соломи, то гримнула на дочку, вже аніскільки не стидаючись графа:

– Ах ти ж негідниця клята! Шльондра!

– Ваша високосте… Матінко… – почала було принцеса.

– Що‑о‑о?!

– Та не переймайтесь ви так, прошу.

Було очевидно, що юна Софіхен щосили намагається заспокоїти Йоганну‑Єлизавету. Та досягла вона прямо протилежного результату.

– Хвойда!!! – вереснула стара принцеса, аж підскочивши на місці.

– Матусю…

– Паскуда!!!

Не в змозі бачити материнський гнів, Софіхен відвернулась. Забувши про будь‑яку пристойність, Йоганна‑Єлизавета кинулась до дочки, лівою рукою схопила її за плечі, а правою заліпила дзвінкого помордаса. Сен‑Жермен, котрий уважно спостерігав за процедурою розправи, не без внутрішнього захвату побачив, як очі юної принцеси сяйнули непідробним гнівом, і вона скрикнула по‑французьки (очевидно, щоби служниці не зрозуміли):

– Але ж великі просвітники вчать, що все природне не є негідним! І якщо я відчула природний потяг, якщо схотіла нарешті пізнати…

– Нікчема! Наволоч!! Поганка!!! І ти ще насмілюєшся шукати аргументи на своє виправдання?! – заволала у відповідь Йоганна‑Єлизавета. Втім, вона теж завбачливо перейшла на французьку і, зовсім забувши про це, гримнула на служниць:

– Де той клятий конюх?! Кажіть!!!

Служниці здивовано перезирнулись, явно не зрозумівши господиню.

– Е‑е‑ех, от був би вдома його високість Христіан‑Август, він би попри все своє благочинство точно звелів викопати цього бахура хоч би з‑під землі й зашмагати шомполами до смерті!.. – Йоганна‑Єлизавета стиснула кулаки.

Служниці перелякано зойкнули, але змістовної відповіді на запитання розлюченої принцеси так і не дали. Тож замість них відповіла юна Софія‑Фрідеріка‑Августа:

– Ганс утік, злякавшись вашого гніву, матінко… і я бачу, він таки мав рацію! А що такого, ваша високосте?! Чого це ви так розкричались, немов зараз кінець світу настане?!

– А того, що ти, дурепа мала, в одну‑єдину мить, навіть не замислюючись, втратила найцінніше своє багатство – от чого!!

– Але ж великі просвітники!..

– Софіхен, помовч!!!

– Але ж месьє Вольтер!.. Месьє Руссо!..

– Ні Вольтеру, ні Руссо, ані будь‑кому з них не потрібно виходити заміж!!! Ти хоч би подумала про те, якому йолопові буде потрібна твоя спаплюжена дівочість, паскудна ти курва?!

– Пхе! Йолоп знайдеться!

Сказавши це, юна принцеса гордовито підняла підборіддя й уперла руки в боки, а бідолашна мати, схопившись за голову, тільки промимрила:

– Софіє‑Фрідеріко‑Августо, ви хоч би думаєте, що кажете?..

– Авжеж думаю! – не розгубилася дівчина. – Йолоп знайдеться – такий самий, як мій батько!

– Софіє‑Фрідеріко‑Августо!..

– Чи то ви, ваша високосте, вважаєте, ніби я не знаю, скільки разів ви наставляли роги нашому шляхетному батечкові, доки він віддано служить імператорові Фрідріху?!

Йоганна‑Єлизавета побіліла лицем, здригнулась усім тілом, потім зіщулилась та безпомічно забелькотала:

– Фіхе!.. Фіхе!.. З нами граф!..

– Та плювати мені на всіх! І на вас, і на графа вашого!!! – юна принцеса тупнула ніжкою та продовжила собі знущатись над бідолашною матір'ю: – Ах, бідний мій батечко! Вони ж такі шляхетні, такі благочинні, але зовсім дурнуваті! Вони вибиваються з останніх сил на імператорській службі, а їхня самотня дружина між тим тільки й робить, що скаче у гречку!

І щоб остаточно закріпити перемогу у достойній словесній баталії з матір'ю, мовила:

– Теж мені, накрутили солоденьких моральних байок: заборонений плід, заборонений плід… І ніякого особливого смаку у цьому вашому плоді немає – отак!!! Нічого такого – кисленьке яблучко! Скуштувала – пху!..

І злісно плюнула під ноги. Йоганна‑Єлизавета знов здригнулася й мовила, тепер уже звертаючись до Сен‑Жермена:

– От що стається, шановний графе, коли шляхетна дівчина щодня тільки й робить, що вештається із селюками. Господи, що ж це буде?..

– Для початку, ваша високосте, поговоримо сам на сам, – спокійно мовив по‑французьки Сен‑Жермен, який з непідробним інтересом стежив за розвитком невеличкого сімейного скандалу.

– Але ж…

– Будь ласка, ваша високосте, заспокойтесь та вислухайте мене. Але наодинці.

І тихо додав:

– Вважайте, нічого образливого на вашу адресу я не чув.

– О‑о‑о, графе!..

Сен‑Жермен послав принцесі багатозначущий погляд, та цієї миті юна Софіхен кивнула на гостя:

– А це ще хто такий – отой ваш граф, чи що?..

Втім, після обнадійливих слів Сен‑Жермена принцеса вже оговталась і не слухала непутящу дочку. Вона нарешті знов перейшла на німецьку, суворо кинувши служницям:

– Відведіть цю негідницю додому, перевдягніть у чисте, причешіть та не зводьте з неї очей. Потім іще поговоримо… І дивіться мені: нікому ні про що анічичирк!

Коли ж вони з графом лишились на галявині самі, мовила:

– Ну, то що скажете на все це, ваша світлосте?

– Не скажу, а для початку спитаю…

– Так, прошу!

– Я вірно зрозумів, що принцеса Софіхен знайома з роботами французьких просвітників?

– Так, знайома… – і перевівши дух, Йоганна‑Єлизавета додала: – Познайомилась на свою голову, начиталася…

– Наскільки я зрозумів, вона вільно володіє французькою?

– Так, графе.

– А чого іще її навчали, дозвольте поцікавитись?

– Танців, музики…

– Танці, музика, співи та етикет – це зрозуміло. Мене цікавить те, що в нинішню епоху вважається серйозними науками.

– Начаткам історії, географії та богослов'я, – але ображена до глибини душі мати знов‑таки не втрималась від уїдливого коментаря: – Втім, як бачите, непутящій моїй дочці уроки богослов'я не додали жодного благочинства.

– Я так відчуваю, характер у неї… М‑м‑м…

– Так, характеру принцеси просто жахливий, – заздалегідь погодилась Йоганна‑Єлизавета й додала: – Більш того, паскудний!

– Я сказав би, твердий та незалежний.

– Ну, як хочете, графе, так і кажіть. Так нехай і буде…

І позаяк Сен‑Жермен не відповів, принцеса не втрималась:

– А що, ваша світлосте?..

Та граф уперто зберігав мовчанку хвилин п'ять, доки не спитав:

– Як би ваша високість поставились до того, що я спробував би просватати юну принцесу Анхальт‑Цербстську, нашу твердохарактерну Софію‑Фрідеріку‑Августу, за Карла‑Петера‑Ульріха, принца Голштинського?

Спочатку вона не зрозуміла. Потім Сен‑Жермен побачив, як розширені очі принцеси наливаються абсолютним божевіллям, тож поквапився уточнити:

– Тобто перепрошую за неточність! Власне, віднедавна він уже не є наслідним принцем Голштинським Карлом‑Петером‑Ульріхом. Якщо точніше, тепер він – Великий князь Петро Федорович, котрий із часом має успадкувати престол Російської імперії.

Нещасна принцеса Иоганна‑Єлизавета позадкувала, не зводячи вирячених очей із графа, доки не вперлася спиною в одне з розлогих дерев. Потім її ліва рука повільно поповзла до серця.

– Ну, то чого ж ви мовчите, ваша високосте? – щиро здивувався Сен‑Жермен. – Ну, будь ласка, скажіть, чи до вподоби вам моя пропозиція. Нумо?..

Та Йоганна‑Єлизавета вбито мовчала.