Осінь 1743 року від Р. Х., Петергоф

– Ну, графе, сподіваюсь, ви привезли добрі вісті?

– Я теж сподіваюсь на це, Ваша Величносте! Адже не маючи добрих новин, я просто не насмілився би приїхати в Росію.

Вони зупинились біля статуї мармурової Данаїди, з діжки якої лився нескінченний потік води. Тут, у затишному Петергофі, Сен‑Жермен почувався значно комфортніше, ніж у чудовому майже льодяною, застигло‑пекельною красою Санкт‑Петербурзі, котрий навіть посеред білого дня здавався мертвим попри кипіння й вирування столичного життя. Чи це відчуття виникало тому, що під дерев'яними настилами тротуарів, під фундаментами пишних будівель і величних храмів графові постійно ввижались цілі шари кістяків та напівз'їдених хробаками трупів? А що доброго може вирости на кістках!..

У Петергофі все було теж не надто справжнім, але, на відміну від столиці – теплим, чарівливо‑казковим… І Сен‑Жермен вкотре щиро подякував вищим силам, що хоч би цього разу йому не довелося занурюватись у черево міста, котре він порівнював подумки з кістяком біблійного Лев'ятана.[32]

– Слухаю вас уважно, графе.

Сен‑Жермен набрав повні груди повітря й видав заздалегідь заготовану фразу:

– Я об'їздив усю Європу, намагаючись виконати дружнє прохання Вашої Величності. От якою є моя скромна думка: підходящою партією для Великого князя Петра Федоровича має стати Софія‑Фрідеріка‑Августа, принцеса Анхальт‑Цербстська.

Після цих слів на алейці біля фонтану із мармуровою Данаїдою запанувала мовчанка, яку порушували тільки м'який плюскіт струменів води та шелестіння вітру в золотавих кронах осінніх дерев.

– Так, мушу визнати, логіка у вас, чоловіків, і справді дивна, – мовила нарешті імператриця, коли мовчанка стала нестерпною.

– Але ж Ваша Величність так…

– Я пам'ятаю, графе, пам'ятаю, – кивнула Єлизавета Петрівна. – Я сама вирішила довіритись вибору чоловіка. Причому чоловіка, віддаленого як від мене, так і від справ усіх європейських дворів. Але це аж ніяк не означає, що я не вимагатиму від вас жодних пояснень та обґрунтувань вашого рішення. Оскільки рішення це видається мені щонайменше дивним – якщо не сказати… – Зробивши ще суворіше обличчя, імператриця коротко мовила: – Поясніться, графе.

– Із задоволенням надам Вашій Величності будь‑які необхідні пояснення, – граф шанобливо вклонився.

– Облиште, будь ласка, етикет…

– Слухаюсь, Ваша Величносте!

– Для початку скажіть, чом ви обрали кандидатку, що належить до, з дозволу сказати, такої збіднілої… ні, чого там – злиденної фамілії?

– Якщо Великий князь Петро Федорович удався у свого діда, то його, як і великого імператора російського Петра, мають приваблювати дівчата саме з незаможних родин.

– Хм‑м‑м… Ви натякаєте на мою венценосну матінку, імператрицю Катерину?

– Але ж Ваша Величність самі згадували під час минулої нашої розмови, що імператриця Катерина з'явилась на світ не в розкішному палаці, а у бідній селянській хатині…

– Ваша правда, графе, я справді про це говорила. То ви вважаєте…

– Як кажуть у вашій землі, яблучко від яблуньки недалеко падає. У так званих примхах Великого князя Петра Федоровича доволі легко вгадуються схильності його великого діда.

– Що ви маєте на увазі, графе?

– Молодий цар Петро починав з «потішних» солдатських полків та іграшкових корабликів, а закінчив славетними вікторіями[33]на полях численних битв. Так само й Великий князь Петро Федорович бере за приклад одного з найславетніших вояків сучасності – прусського імператора Фрідріха Великого.

– Ваша правда, графе: Фрідріх – то його справжній кумир… До речі, наскільки мені відомо, батько принцеси Анхальт‑Цербстської, принц Христіан‑Август, перебуває на службі в імператора?

– Це справді так, Ваша Величносте.

– А чи принцеса Анхальт‑Цербстська не перетягне чашу терезів долі Російської імперії на бік Пруссії?

– Не треба боятись цього, Ваша Величносте.

– Ви так вважаєте?

– Вважаю.

– Чому?

– Бо, по‑перше, принцеса Анхальт‑Цербстська поріднена не тільки з королівськими сім'ями ворогів Росії – Пруссії та Швеції…

– До речі, про цю спорідненість, графе!..

– Але й Англії також. А наскільки мені відомо, навіть граф Бестужев‑Рюмін вважає союз з Англією вкрай корисним для вашої держави.

– Як на мене, графе, цього занадто мало. Лише це не гарантуватиме невтручання принцеси у справи Росії під кутом зору Пруссії.

– Але, по‑друге, Ваша Величність завжди зможуть нагадати принцесі, що вона походить із збіднілого роду. Отже у разі найменшої непокори волі Вашої Величності принцесу можна буде не тільки постригти у монахині, але й ганебно відіслати додому. А це для неї та для її немолодих уже батьків найгірше.

– Так, мабуть, ви маєте рацію… – мовила Єлизавета Петрпша, наморщивши чоло. – Багатій завжди керуватиме незаможником.

– Так влаштований цей світ, – кивнув Сен‑Жермен. – І насамкінець, Ваша Величносте, варто сподіватись, що служба шляхетного принца Христіана‑Августа в імператора Фрідріха Великого зробить принцесу Софію‑Фрідеріку‑Августу Анхальт‑Цербстську ще привабливішою в очах Великого князя Петра Федоровича.

– Справді – адже Великий князь обожнює все, пов'язане з Фрідріхом Прусським…

– І навіть саме її ім'я немовби містить у собі частиночку Фрідріха: адже одне з імен принцеси – Фрідеріка!

Єлизавета Петрпша трохи подумала й обережно спитала наостанок:

– Ну а як у нашої кандидатки з темпераментом? Бо знаєте, графе, Великий князь Петро Федорович, м'яко кажучи… м‑м‑м… щось не надто… І його, знаєте, потрібно було б розтопити…

– Темперамент у принцеси Софії‑Фрідеріки‑Августи такий само бездонно‑невичерпний, як діжка данаїд, – і ховаючи очі, граф вклонився імператриці, водночас вказуючи рукою на мармурову статую фонтану.

– Ви впевнені?

– Я ж особисто зустрічався з нею. Повірте, Ваша Величносте, це всепоглинаючий пламінь, а не дівчина!

Тепер Єлизавета Петрпша замовкла надовго, тоді як Сен‑Жермен ввічливо очікував рішення. Нарешті імператриця мовила:

– Ну гаразд, графе. Визнаю, ви попрацювали на совість. Гадаю, тепер з обраною вами претенденткою варто зустрітись особисто мені. – А потім додала: – До речі, графе, як на мене, мармурову Данаїду на цьому фонтані варто було б замінити бронзовою. Вам так не здається?

– І те, й інше у волі Вашої Величності, – граф знову вклонився. Щоправда, тепер він ховав від Єлизавети Петрівни не очі, а легеньку задоволену посмішку, що мимоволі напросилась на губи.