Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Весна 1762 року від Р. X ., Санкт‑Петербург




 

Як і обіцяв Растреллі, Зимовий палац був блискуче‑розкішним: всюди золото, блакить, різноколірний мармур, вітіюваті візерунки, мозаїка, інкрустації, пишні, але якісь бляклі настінні розписи, статуї та бюсти, Амури та Психеї, Венери і Тритони, надраєна до блиску ажурна бронза, пухнасті килими… Втім, Сен‑Жермен був поціновувачем більш солідного та виважено‑стриманого стилю, який нині остаточно відходив у небуття. Тож краса і велич нового царського палацу, котрий імператриця Єлизавета Петрівна замовляла на свій смак, але яким вже ніколи не милуватиметься (з причини переходу її душі до вищих небесних сфер, де є значно прекрасніші від земних хороми Царя Небесного), лишили графа байдужим.

Такими самими байдужими були й суворого вигляду набундючені лакеї, котрі зверхньо, з неприхованим презирством оглядали його притрушений пилом скромний дорожиш каптан. Але поглянувши також на чоловіка, що крокував попереду Сен‑Жермена, розуміли: це всього лише відвідувач цариці – то що з нього взяти?!

– Чи нам довго ще плутати коридорами, месьє Панін? – спитав нарешті граф, коли «оглядини» йому остаточно набридли.

– Зараз, уже майже прийшли, – тихо мовив супроводжувач. Вони звернули у наступний коридор, пройшли його наскрізь.

– її Царська Величність чекає на вас. І говоріть, будь ласка, тихіше.

Зробивши це трохи дивне попередження, майбутній автор Декларації про озброєний нейтралітет, а в коротку епоху імператора Петра III – просто месьє Панін – прочинив перед гостем двері, запускаючи його до невеличкої, погано освітленої кімнати. Втім, попри слабке освітлення, Сен‑Жермен відразу оцінив ситуацію: Її Царська Величність Катерина Олексіївна знов опинилась у «дуже цікавому», а відтак безвихідному для неї становищі. Вагітність була дуже помітною, хоча за вісім років, протягом яких вони не бачились, цариця до всього ще й значно погладшала.

Втім, чогось на кшталт вагітності слід було чекати…

Тим паче, граф і справді розраховував побачити щось подібне.

– Ваша Величносте, – тихо мовив він, згинаючись у поклоні.

– А‑а‑а, графе… – Катерина, яка зацьковано забилась у найтемніший куточок кімнати, озирнулась на гостя й автоматично простягнувши руку для поцілунку, недбало кинула: – Як завжди, анітрохи не постарішали та виглядаєте років на сорок… ну, можливо, трохи більше – але це жахливе освітлення… А може, просто притомились у дорозі? Я би запросила вас сісти, але тут, як бачите, немає ні крісел, ні стільців, ані лав. Отак‑от живе російська цариця!

– Нічого, постоїмо, – бадьоро мовив Сен‑Жермен та поспішив зробити співбесідниці комплімент: – Зате Ваша Величність з примхливої дівчини перетворились на по‑справжньому прекрасну зрілу жінку. А враховуючи те, що я пам'ятаю Вашу Величність іще зовсім юним дівчиськом…

– Ви натякаєте на першу нашу зустріч? Це саме тоді, коли я втратила цноту з нашим конюхом? – Катерина мимоволі опустила очі й подивилась на округле своє черевце. – Так‑так, графе, я теж пам'ятаю першу симпатію мого серця – Рябого Ганса… Як тоді розлютилась моя бідолашна матуся, її високість принцеса Йоганна‑Єлизавета!..

– Ваша Величність настільки безсоромно‑відверті зі мною, наскільки це можуть дозволити собі лише дуже сильні особистості, – мовив Сен‑Жермен і знову вклонився.

– А‑а‑а, навіщо вдавати із себе сором'язливу скромницю!.. – махнула рукою Катерина. – Ви й без того знаєте про мене все, що тільки може знати людина… і навіть трохи більше. Іноді мені навіть здається, що за чутками про вічно молодого Сен‑Жермена ретельно приховується справжня чортівня… хоча великі просвітителі й заперечують таку можливість, як існування Вічного Жида, котрий лишатиметься живим і молодим до самого Страшного суду.

– Про мене чого тільки не пліткують! – всміхнувся граф із загадковим виглядом.

– Про мене теж пліткують, хоча я, як бачите…

Катерина знов кинула побіжний погляд на своє роздуте черево та повернулась до попередньої думки:

– Слухайте, графе, якщо ви той самий Вічний Жид, то скажіть, будь ласка: коли ви уперше зустрілися із Сином Божим?

– Коли нашому Спасителю виповнилося тридцять три роки.

– Але ж якщо ви – Вічний Жид, або проклятий самим Богом апостол‑зрадник Юда Іскаріот, то мусили знати Христа раніше!

– Що поробиш, Ваша Величносте, людський поголос не завжди точний, – Сен‑Жермен лиш руками розвів. – Утім, з багатьма іншими видатними людьми я також зустрічався уперше, коли їм виповнялося саме тридцять три, – а то були переламні моменти їхньої долі.

– Тобто?..

– Наприклад, з Її Імператорською Величністю Єлизаветою Петрівною.

– Справді?! З тіткою мого чоловіка, котра фактично запросила його на царювання до Росії?!

– Так, з нею, – Сен‑Жермен відзначив про себе, що цариця назвала імператора Петра не на ім'я, а лише «своїм чоловіком», та продовжив: – Або взяти інший приклад – польного маршала Григора Орлі…

– Цього інтригана й затятого ворога нашої імперії?!

Знов‑таки відзначивши про себе, як владно прозвучали слова про «нашу імперію», граф поквапився уточнити:

– Польний маршал Григор Орлі – це мертвий ворог, котрий більше не загрожує ні Вашій Величності, ані Російській імперії. Кажу це тому, що Вашій Величності піде лише на користь, якщо Ваша Величність навчаться по достоїнству цінувати не тільки друзів, але також і ворогів.

Тут Сен‑Жермен раптом пожвавішав і мовив:

– До речі, Вашій Величності зараз також майже тридцять три… Скажіть на милість, хіба це не містичний прояв вищої – Божої волі?!

– Але ж ми з вами бачимось не вперше…

– Це ще, знаєте, як сказати, – посміхнувся граф. – Адже вісім років тому всемогутній канцлер Бестужев‑Рюмін виставив мене з Росії, згідно з його власноруч підписаним наказом, назавжди! Тобто це він тоді вважав, що висилає мене навічно… Отже, я з'явився у Північній Пальмирі, так би мовити, через вісім років довічного вигнання. Можна вважати, це сталося вперше, бо ще давньогрецькі філософи вчили: двічі увійти в одну й ту саму річку неможливо. Тим паче – після безкінечно довгої відсутності.

– Але тепер ви знову тут, у Санкт‑Петербурзі…

– Оскільки граф Бестужев‑Рюмін зараз перебуває на засланні, милуючись краєвидами свого підмосковного маєтку, – так, я справді маю змогу приїхати сюди… за терміновим викликом Вашої Величності. – Сен‑Жермен ще раз шанобливо вклонився й мовив: – Під час останньої нашої зустрічі Ваша Величність… а тоді ще ваша високість висловили небажання дослухатись до моїх скромних, проте щирих і дружніх порад.

– Можливо, я була не права… – сором'язливо зізналась Катерина.

Зрадівши подумки цим словам, граф тим не менш зупинив царицю владним жестом:

– Тепер Ваша Величність терміново викликають мене до столиці. Отже, мушу спитати, розраховуючи на таку ж відвертість, що її Ваша Величність проявили від самого початку нашої короткої поки що бесіди: що трапилось?..

Катерина хотіла щось сказати, та граф знов зупинив її:

– Тільки, будь ласка, для початку – дві умови.

– Які саме? – швидко мовила цариця.

– По‑перше, нехай Ваша Величність не приховують від мене абсолютно нічого. По‑друге, Ваша Величність мусять дослухатись моїх порад і сумлінно виконати їх, якими б дивними вони не здалися Вашій Величності.

– Тут нема чого приховувати, – Катерина сумно зітхнула, в той же час із надзвичайною ніжністю приголубивши опукле черево.

– Невже ж цього разу все настільки серйозно?

– Ви навіть не уявляєте, наскільки саме! – скрикнула Катерина у відчаї, та мимоволі прикрила долонями рота, зацьковано озирнулась на всі боки й мовила вже значно тихіше, майже зашепотіла: – Мій чоловік також має коханку, цю ненависну мадемуазель Воронцову, з якою з'являється скрізь та всюди… Мене ж відкрито зневажає. Уявіть собі, нещодавно при всіх: при гостях та при слугах, – просто за обіднім столом обізвав мене дурепою!

Згадуючи цей прикрий епізод, Катерина мимоволі схлипнула й повторила:

– Мене, свою власну дружину й царицю, – і так відверто!.. При всіх!..

– Нехай Ваша Величність заспокояться…

– Та як тут лишатимешся спокійною, коли тебе ось‑ось або у монахині пострижуть, або приріжуть потихеньку вночі?! – Катерина знов зацьковано озирнулась і додала: – Знаєте, графе, я навіть по ночах тепер погано сплю, так боюся підісланих убивць…

– Ну, це облиште: адже не Ваша Величність мусять боятися когось або чогось – навпаки, усі вороги Вашої Величності мусять боятись одного невдоволеного погляду своєї цариці!

– Та що ви таке кажете, графе?! – злякалась Катерина.

Сен‑Жермен владно перервав її:

– Здається, Ваша Величність обіцяли уважно вислухати мене…

– Так‑так, графе, я слухаю, слухаю!..

– І щодо монастиря можна не боятися: вагітних туди не беруть.

– Але ж я не буду вагітною вічно…

– Коли Вашій Величності час народжувати?

– Десь за місяць.

– Цього цілком вистачить.

– Але для чого?!

– Нехай Ваша Величність дослухають мене до кінця.

– Так‑так, графе…

– Отже, хто на цей раз батько дитини Вашої Величності? Сподіваюсь, тільки не Його Імператорська Величність… То що, знов якийсь дипломат?[37]

– Ні, цього разу гвардійський офіцер Григорій Орлов.

– О‑о‑о, знов офіцер, як і месьє Салтиков, без якого Ваша Величність все ж таки змогли не тільки прожити, але й кохати після нього інших мужчин!..

– Ваша правда, графе, – Катерина потупилась, але одразу ж здригнулася від слів Сен‑Жермена:

– Але ж то є добре, дуже добре!

– Чому, графе?..

– Нехай Ваша Величність пригадають, що тітка вінценосного вашого чоловіка, покійна Єлизавета Петрівна, в'їхала на трон саме на плечах гвардії.[38]

– Та що ви таке кажете, графе?! – жахнулась бідолашна цариця.

– То невже Ваша Величність хочуть замість трону якнайшвидше опинитись за височезними й товстелезними монастирськими мурами? А може, Вашій Величності буде краще спати вічним сном у могилі з перерізаною горлянкою?..

– Ні‑ні, що ви!..

– То Ваша Величність згодні слухати далі?

– Гаразд, я слухаю.

– Чи відома Вашій Величності приказка: «Чого хоче жінка, того хоче Бог»?

– Так, відома…

– То хіба ж Ваша Величність не жінка?

Цариця подумала трохи, потім мовила:

– Ви натякаєте на те, що я дію не від себе… тобто не зовсім по своїй волі?.. Що мої прагнення – це вияв волі Божої?

Замість відповіді Сен‑Жермен мовчки кивнув.

– Ви спокушаєте мене, графе, – коротко кинула Катерина, відвернулась та пробурмотіла: – Геть звідси, сатано!

– Господи, і до чого жінка, вихована у традиціях просвітителів, може дійти у стані відчаю! – граф заговорив якомога серйозніше та переконливіше: – Ваша Величність помилились, я далеко не сатана.

– Юда‑зрадник, Вічний Жид, сатана – все єдино…

– Зараз я просто граф Сен‑Жермен, щирий друг Вашої Величності. Тож і запитую як щирий друг: чого хочуть Ваша Величність?

– Від самого початку перебування в Росії, ще коли я вперше зустрічалася з Її Імператорською Величністю Єлизаветою Петрівною, – ще відтоді я захотіла одного‑єдиного: сподобатись усім! Хотіла сподобатися своєму майбутньому чоловікові, його тітці‑імператриці і всьому російському народові – от чого я хотіла…

– А зараз?

– А що зараз!.. – все ще не повертаючи голови до графа, Катерина вкотре вже зітхнула. – Я швидко збагнула, що Єлизавету Петрівну цікавлю не я сама по собі, а лише моя дітородна спроможність… перепрошую за подібну відвертість, графе.

– Нічого, нічого, Ваша Величносте…

– Чим плодючішим є моє лоно, тим краще, – приблизно так розмірковувала покійна імператриця. І коли я нарешті народила хлопчика, цесаревича та майбутнього спадкоємця російської корони Павла Петровича, вона втратила до мене будь‑який інтерес. А щоб визнати малюка спадкоємцем, навіть заплющила очі на ту саму пікантну обставину… Ну, ви пам'ятаєте, графе…

– Ще б пак! Месьє Салтиков кричав про своє батьківство так настирливо, що його швиденько витурили з Росії.

– Так. Отже, для Єлизавети Петрівни важливим було лише народження у великокняжій родині хлопчика – і все. Що ж до мого чоловіка, то Петрові Федоровичу було, є й буде абсолютно байдуже, злягаюсь я з іншими чоловіками чи не злягаюсь, а також – з ким саме злягаюся. Його цікавили самі лише дурнуваті витівки, казарменна дисципліна та світлий образ імператора Фрідріха Великого. Ну, і останнім часом – звісно, принади мадемуазель Воронцової…

– Ну, а російський народ?

– Для Росії я – чужинська принцеса‑німкеня. Нею була, нею лишаюсь і досі. А німців тут, в Росії, я так розумію, не надто вже шанують. Та подивіться хоч би на тутешніх лакеїв: вони ж усі відкрито зневажають мене, свою царицю!..

– Лакеї, Ваша Величносте, прислуговуються вашому вінценосному чоловікові, Його Імператорській Величності Петрові Третьому. І загалом, лакей – це майже завжди хамське бидло: такими їх робить лакейська служба, яка вимагає придушення власних почуттів, а згодом – поступового перетворення чоловіка на живу машину. Все майже як у Декарта… Тож запевняю: тільки‑но Ваша Величність зійдуть на трон, як лакеї плазуватимуть перед Вашою Величністю, вилизуючи їй п'яти.

– Отже…

– Отже, не слід брати до уваги цих «живих машин».

– Кого ж тоді брати до уваги?

– Гвардію, Ваша Величносте!

– Гвардію?..

– Наскільки я розумію, Ваша Величність мають коханця…

– А‑а‑а, славний мій воїн Григорій Орлов!.. Так, він справжній мужик, і його брати теж.

– То в нього є брати?

– Так, і всі – такі самі гвардійці, як він. Такі ж, без перебільшення, орли, як і мій Григорій.

– Якби тільки Ваша Величність знали покійного польного маршала Григора Орлі, вони би переконались, що подібне прізвище і справді надає його носієві особливих чеснот.

– Покійний месьє Орлі – ворог…

– Знов повторюю: Вашій Величності варто навчитися цінувати по достоїнству не тільки друзів, але й ворогів теж.

– Чому?

– Бо раптом сьогоднішній ворог завтра перетвориться на друга!.. Єдиний приклад: Франція та Росія ворогували давно, але зараз воюють разом проти Пруссії.

– Ваша правда, графе, – погодилась Катерина й додала: – Що ж, спробую бути слухняною вашою ученицею. А щодо якостей, котрих надає людині її ім'я, то в мене є інший прихильник – малоросійський гетьман Кирило Розумовський, рідний брат морганатичного чоловіка покійної імператриці Єлизавети Петрівни. Я досі як слід не вивчила російську мову, та мені якось пояснювали, що прізвище його походить від слова «розум»…

– Справді, наскільки мені пояснював месьє Вольтер…

– О‑о‑о, невже ви знайомі особисто?!

– Так – причому багато років.

– Як неймовірно вам поталанило, графе!

– Так… Отже, месьє Вольтер прискіпливо вивчав козацьку націю, зокрема козацькі родоводи. Тож він підтвердив, що рід братів Розумовських справді походить від козака на прізвисько Розум.

– Та що ви кажете!..

– Отже, Розумовські теж за вас? Це добре. А хто ще? Все ж таки у вас мають бути й інші симпатики…

– Є, але небагато.

– І все‑таки, Ваша Величносте…

– Навіщо це вам?

– Бо момент дуже підходящий. Адже наскільки мені відомо, вінценосний чоловік Вашої Величності, імператор Петро Третій, нерозважливо повернув із заслання так званих «німців», які давно набридли всій Росії: герцога Бірона, графа Лєстока, графа Мініха… Що ж до армії, то вона стогне від жорстокого свавілля, з яким імператор насаджує прусські порядки. Отже, Росія та особливо армія будуть за того, хто ризикне виступити проти імператора Петра Третього. Тому давайте подумаємо, кого ще можна включити до партії підтримки Вашої Величності.

– Наприклад, месьє Панін – той самий, котрий проводжав вас сюди. Або княгиня Дашкова.

– Ну от, Ваша Величносте: якщо добре подумати, можна й наскрести півдюжини друзів!

– Півдюжини – це так мало…

– Вистачить і півдюжини друзів і двох‑трьох місяців, щоби звести Вашу Величність на трон.

– Графе, графе! Ви весь час зводите все до заволодіння троном…

– Так. Ну і що?

– Але ж це черговий переворот, яких у бідолашній Росії в цьому буремному столітті й без того вистачає…

– Ну, то буде ще один переворот! Можливо, останній, який нарешті завершить смугу смутних часів.

– Але ж…

– Переворотом більше, переворотом менше… Що саме непокоїть Вашу Величність?

– Мого чоловіка необов'язково вбивати – правда ж, графе?

– Звісно, так! Навіщо Вашій Величності, котрій від природи притаманне м'яке жіноче милосердя, копіювати цього недостойника – імператора?! Гадаю, домашнього арешту й висилки зі столиці під нагляд надійних людей вистачить цілком і повністю: наш поки що вінценосний Петро Третій – особа надто нерішуча.

– Отже…

– Отже, якщо Ваша Царська Величність оберуть російський трон замість віддаленого монастиря або сирої одинокої могили, то Росія і весь світ невдовзі побачать, якими благодіяннями може осипати свою державу Катерина Друга – справжня монархиня, імператриця Божою милістю, вихована на гуманних ідеях просвітників.

У кімнаті запанувала тиша, доки Сен‑Жермен не спитав нарешті:

– Чом Ваша Величність мовчать?

– Мені нелегко наважитись на таке – адже то буде зрада моїх щиросердих прагнень!

– Чом Ваша Величність кажуть про зраду?

– Бо імператор – це не коханець. Це все ж таки мій чоловік перед людьми та Богом…

– Котрий спить і бачить, як позбутися Вашої Величності!

– Ваша правда, графе… – Катерина стомлено прикрила очі. – Хоча… це його право! Як імператора та чоловіка.

– Невже Ваша Величність здадуться без бою?! Невже продадуть своє життя та життя майбутньої дитини без найменшого опору?..

– Хто захистить чужоземну царицю‑німкеню? Кому вона потрібна тут, в іншій країні – у цій незбагненній Росії?

– Насамперед, самій Росії. А захистить Вашу Величність гвардія.

– Нехай гвардійці стогнуть від нових, прусських порядків, але ж вони під присягою. Вони – люди підневільні. Тож не забувайте, графе, що я не можу просто так піти у казарми й крикнути гвардійцям: «Солдати, з вами дочка Петра Великого – уперед, за мною!..» Так, російські солдати могли порушити присягу, принесену німкені Анні Леопольдівні, заради дочки Петра Великого, а от навпаки…

– Ваша Величність хочуть сказати, що солдати навряд чи порушать присягу, принесену онуку Петра Великого, заради цариці‑німкені?

– Саме так, графе.

– Справді, Вашій Величності не слід самій піднімати гвардію. Але замість Вашої Величності гвардію піднімуть брати Орлови, насамперед ваш коханець Григорій, батько дитини, яку Ваша Величність носять зараз під серцем. Заради вас, своєї високородної коханки, та майбутнього життя вашої дитини.

– Яким чином Орлови піднімуть гвардію?

– В усі віки люди продавались і купувались за золото. А солдати – люди бідні. Навіть гвардійці. Даси їм рубль на горілку – і те добре!

– Ваша правда, графе: брати Орлови справжні солдати – тобто вони дійсно бідні. Отже, й солдатів підкупити не зможуть.

– Чи має котрийсь із них можливість дістатися полкової каси?..

– Але ж це казнокрадство!

– Чому?!

– Бо гроші полку призначені для його утримання. Для державної справи, графе!

– Якщо гроші з полкової каси допоможуть вашому сходженню на трон, це буде найліпша, найголовніша державна справа, якій вони служитимуть. До того ж, після перемоги у Вашої Величності буде можливість повернути позичені з каси гроші назад – за рахунок державної казни.

– Хм‑м‑м… Ну, припустимо. Але полкової каси все одно буде замало: грошей потрібно набагато, набагато більше!

– Нічого, на перший час вистачить і цього. До того ж, на відміну від братів Орлових, княгиня Дашкова та брати Розумовські, мабуть, люди небідні… Ну, а далі я підкину трішечки свого золота.

– Ви, графе?!

– Я, Ваша Величносте. Не забувайте, що…

– Так, хто ж іще може мати незліченну кількість золота, як не Вічний Жид!..

– Ні, не те. Я маю на увазі поголосок, нібито я варю золото з міді.

– Скільки часу піде на це чаклунство?

– Небагато: саме стільки, щоби з'їздити до мого тірольського маєтку Сен‑Жермен і знов повернутися сюди.

– З каретою, навантаженою золотом?

– Яке я із величезним задоволенням витрачу на справу Вашої Величності.

Катерина довго й мовчки вдивлялась у сірі з легкою прозеленню очі Сен‑Жермена, перш ніж спитати:

– Знаєте, графе, що протягом всього часу нашого знайомства бентежить мене найбільше?

– Що саме, Ваша Величносте?

– Навіщо вам мені допомагати? Навіщо ви взялися висватати бідну юну принцесу з карликового князівства за спадкоємця величезної імперії? Чому весь час надаєте мені слушні поради? І нарешті, чому за першим моїм відчайдушним викликом примчали сюди, у далекий Санкт‑Петербург, в'їжджати куди вам категорично заборонено?

– Ваша Величність дуже розумні, – нарешті мовив Сен‑Жермен після тривалого мовчання.

– Облиште компліменти, графе…

– Ні, справді.

– Я вже не маленька дівчинка. І добре засвоїла, що задурно у цьому світі ніхто нікому й нічого не дає.

– От саме розум, а ще кмітливість та щирість Вашої Величності й підкорили мене під час нашої першої зустрічі.

– Розум?! Облиште, графе: за будь‑якими моральними канонами, на той час я поводилась дуже нерозважливо, а отже, нерозумно.

– Головне, Ваша Величносте, не поводитись розумно завжди й усюди – тобто, за вашим визначенням, згідно з так званими моральними канонами. Головне – вміти якнайшвидше знайти вірний та ефективний вихід із ситуації, що здається безвихідною: ось головна ознака розумної людини! Ваша ж Величність у тій складній ситуації не розгубились, і хоча проти Вашої Величності були матір, служниці та всі обставини, адекватна і, можливо, єдино вірна відповідь була швидко знайдена. Так на моїх очах Ваша Величність впевнено виграли цілковито програшну суперечку… Я вже не кажу про те, з якою істинно царською щедрістю Ваша Величність подарували свою дівочість якомусь рябому конюхові, здавалось би, недостойному найменшої уваги шляхетної принцеси.

– Отже…

– Отже я вирішив, що маленька Фіхе, ця нікому невідома бідна принцеса Софія‑Фрідеріка‑Августа Анхальт‑Цербстська, неодмінно має стати повелителькою саме Російської імперії: адже така дівчина здатна обдарувати російську землю плодами просвітництва з такою самою щедрістю, з якою колись обдарувала своєю дівочою цнотою простого конюха, – а це був дуже щедрий дарунок!.. Бо без просвіти російська земля назавжди лишиться зануреною в темряву невігластва й рабства. Це свята місія Вашої Величності, Божа воля, яку належить виконати.

– І якщо мій чоловік заважатиме моїй святій місії…

– Тоді Ваша Величність мають наважитись на бунт проти чоловіка, нехай це навіть сам імператор! Бо я не можу повірити, що материнське серце Вашої Величності лишиться байдужим не тільки до майбутньої долі ваших дітей, Великого князя Павла Петровича та ще ненародженого немовляти, якого Ваша Величність зараз виношують. Я вірю, що материнське серце Вашої Величності небайдуже також до страждань гігантської імперії, яку тільки Ваша Величність і можуть виховати в гуманному дусі віку Просвітництва.

– Так, графе, це достойна мета, заради якої варто боротися… навіть з моїм чоловіком‑імператором! – погодилась нарешті Катерина.

– А потім Ваша Величність, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однієї з земель, що входить до складу імперії, ввіреної турботам Вашої Величності.

– Яка це земля, графе?

– А от про це я поговорю з Вашою Величністю згодом: адже для початку потрібно зробити головне – зайняти стіл Російської імперії.

– Так, ваша правда…

Цариця вийшла зі свого закутка у центр кімнати й мовила, гордовито задерши підборіддя:

– Месьє граф Сен‑Жермен, ви мене нарешті переконали у необхідності діяти, причому діяти з максимальною рішучістю. Ви справжній друг і корисний порадник, тож я готова дослухатись до ваших порад, прийняти запропоновані вами плани дій та допомогу. Доручаю вам провести переговори з моїми симпатиками, котрих я завчасно повідомлю про наші наміри. На сьогодні все, наша аудієнція завершена.

Граф шанобливо поцілував руку цариці та вийшов геть.

 

* * *

 

Відомо, що наступного дня Сен‑Жермен у супроводі скромного месьє Паніна відвідав братів Орлових, а ще через день мав зустрічі з Кирилом Розумовським та княгинею Дашковою. З усіма граф бесідував не надто довго – не більше години. Після цього покинув Санкт‑Петербург, велівши кучеру щодуху гнати коней до кордону імперії.

Через місяць Її Царська Величність успішно народила хлопчика, якому згодом був наданий титул графа Бобринського. А ще за пару місяців, 28 червня 1762 року від Різдва Христового, онук Петра Великого – імператор Петро Третій – був скинутий з престолу, на який керовані братами Орловими гвардійці звели імператрицю Катерину Другу. Граф Сен‑Жермен весь час тримався у тіні, проте дієво допомагав черговому перевороту грішми…

Старший син Катерини Другої – майбутній імператор Павло Перший – номінально носив прізвище Романова. Втім, деякі історики небезпідставно вважають, що насправді з 1762 року в Російській імперії царювала Голштин‑Готторпська династія. Адже зі смертю Петра Третього, котрий загинув у Ропші за загадкових обставин, перебуваючи під домашнім арештом, династія Романових урвалася.

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 60; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты