Ваша високосте, я вже не прошу… я молю – розумієте?..

Анітрохи не соромлячись, Катерина плюнула просто на чистеньку паркову доріжку й мовила:

– Можете так і переказати Її Імператорській Величності, що доки месьє Салтикова не повернуть…

– Але ж насамперед ви мусите подбати про вашу майбутню дитину. Відколи ваша високість завагітніли – відтоді все! Відтоді ви мусите жити інтересами майбутньої крихітки, цієї живої душі…

– Так от, графе: доки месьє Салтикова не повернуть до Санкт‑Петербурга, я не заспокоюся!!! Оце і є мій єдиний інтерес!..

– Але ж зрозумійте, нарешті: незалежно від питання про батьківство, ви, найімовірніше, виношуєте зараз спадкоємця трону величезної Російської імперії! Подумайте хоч би про це…

– А як раптом народиться дівчинка?.. – Катерина на мить змінила гнівний вираз напрочуд миленького цієї миті личка на хитрий.

– Навряд чи так. Адже повитуха, яка місяць тому оглядала вашу високість, сказала, що більшість зовнішніх ознак – за народження хлопчика.

– Так, і ви вже про це знаєте… Змовились! Ви всі тут в огидній змові проти мене та мого кохання!!!

– Я щирий друг вашої високості…

– Тут у мене немає друзів, самі лиш вороги! І ви теж ворог, графе!.. Отже, ви заодно з Її Імператорською Величністю, а тому можете переказати їй: доки месьє Салтикова не повернуть до Санкт‑Петербурга, її високість Катерина Олексіївна поводитиметься нерозважливо!

Либонь вирішивши, що їм більш нема про що говорити, Велика княгиня відвернулась від Сен‑Жермена та пішла геть, недбало кинувши через плече:

– Так і перекажіть, графе… якщо ви тільки не останній боягуз!

Коли її кроки стихли, із протилежного боку алеї зашелестіли та ледь помітно сколихнулись кущі: нишпорка побіг доповідати начальству про підслухане… Ну, що ж – усе йде точнісінько так, як і має йти. Отже, все гаразд!

Але перш ніж задоволено посміхнутися, Сен‑Жермен про всяк випадок сховав обличчя у долонях: збоку це виглядало так, немовби він у розпачі розтирає лице, аби прогнати втому й розчарування. Насправді ж сьогоднішній день граф вважав таким щасливим, що!.. Так, давно вже він не одержував одразу декілька добрих знаків, як от нині.

Втім, тепер треба мати вигляд засмучений і стурбований – бо треба й собі показатись на очі Єлизавети Петрівни. Отож Сен‑Жермен завбачливо зігнав з губ посмішку, скорчив кислу мармизу та попростував на призначене місце побачення – до римських фонтанів.

Звісно, Її Імператорської Величності він там не зустрів. Граф змушений був чекати добру годину, доки нечіткий силует Єлизавети Петрівни замайорів в одній з бокових алей. Тоді Сен‑Жермен пішов назустріч імператриці, жалобним тоном промовляючи на ходу:

– Ах, Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я просто в розпачі, бо не знаю навіть, що й робити з її високістю…

– А що підказує вам тисячолітній досвід? – сердито звернулась до графа імператриця, жодним жестом не відповідаючи на його шанобливий уклін.

Сен‑Жермен тільки руками розвів:

– Мій багатовіковий досвід виявився безсилим проти цієї навіженої істоти в сукні – нехай Ваша Величність вибачать мені різкі слова, вжиті по відношенню до Великої княгині. Я цілком і повністю збентежений, бо жодного уявлення не маю, що робити.

– Е‑е‑ет, пусте! – імператриця махнула на нього складеним віялом. – Можете не перепрошувати, графе, бо від коників Великої княгині я теж не в захваті. Хоча… – Тут обличчя Єлизавети Петрівни скам'яніло, й вона різко мовила: – Хоча, графе, це ж ваша протеже! Отже, насамперед ви і тільки ви мусите підказати вихід із цієї ідіотичної ситуації.

– Але ж я не знаю…

– А хто ж тоді знає?! – так і скрикнула імператриця. – Хто порекомендував нам цю гонорову перекірливу дівицю?! А?!

– Хіба ж Ваша Величність не влаштували особистої попередньої зустрічі з принцесою – спеціально для того, аби…

– Що я чую?! – обурилась Єлизавета Петрівна. – Як ви смієте перекладати на мене відповідальність за власні помилки?!

– Ні‑ні, Ваша Величносте, своєї частки відповідальності я з себе в жодному разі не знімаю…

– Ну то й відповідайте, коли вам наказують!!! – обличчя імператриці пішло червоними плямами, й вона додала з неприхованим презирством: – Бо я так бачу, графе, від ваших порад проку зовсім ніякого.

– Чом це ніякого?..

– Ну як же… Спочатку порекомендували видати цю навіжену дівку за Великого князя: мовляв, оскільки її батько, принц Христіан‑Август служить імператорові Фрідріху Прусському, це зробить наречену більш привабливою в очах Петра Федоровича, – казали таке?

– Казав, Ваша Величносте.

– Казали, що коли Великий князь вдався у свого діда Петра Великого, то його мають приваблювати дівчата з незаможних родин?

– Правда Вашої Величності – казав.

– Але ж як Петро Федорович лишався байдужим до Великої княгині, так байдужий до неї й понині… Скільки довгих місяців після шлюбної ночі Катерина Олексіївна лишалась незайманою – хіба вже забули?!

– І це правда.

– То це ви так знаєтесь на чоловічих забаганках і жіночих серцях?!

– Між іншим, про жіночі серця я не казав ані слова, – наважився мовити Сен‑Жермен.

– І навіть після таких грубих помилок ви ще насмілюєтесь перечити мені?! – знов гримнула імператриця. – Ще тоді ви не змогли порекомендувати нічого путящого…

– Перепрошую, саме тоді я запропонував Вашій Величності найдієвіший у таких випадках засіб – пригостити молоде подружжя любовним еліксиром, спеціально привезеним мною з далеких країн, – хіба ж не так?

– Так, але… – попри те, що граф дуже неввічливо перервав імператрицю, вона трохи засмутилась.

– Але Ваша Величність послухались не мене, а канцлера Бестужева‑Рюміна, котрий не вірить у дієвість любовних еліксирів.

– Так – бо сучасна наука спростовує…

– Канцлер Бестужев‑Рюмін порекомендував Вашій Величності приставити до великокняжого двору спеціальну людину, – жорстко продовжив Сен‑Жермен, – котра спостерігала б за молодятами, за тим, скільки часу вони проводять разом, наскільки лагідні та прихильні одне до одного і таке інше. Ваша Величність довірились канцлеру Бестужеву‑Рюміну та приставили до великокняжого двору гвардії офіцера Сергія Салтикова. Але оскільки Великий князь продовжував приділяти молодій дружині рівно стільки уваги, скільки й торішньому снігові, Велика княгиня швиденько завела шури‑мури з месьє Салтиковим, у результаті чого понесла явно не від Великого князя, а від молодого привабливого офіцера…

– Отут ви й справді мали рацію, графе! – презирливо мовила Єлизавета Петрівна. – Фліртувати та скакати у гречку – це у Великої княгині виходить дуже добре!

– А що ж Ваша Величність хотіли від молодої темпераментної жінки, якщо власний чоловік абсолютно ігнорує її?..

– О, так, так! Темперамент у Великої княгині справді невичерпний, немов діжка данаїд, – здається, це теж ваші слова?

– Мої.

– Тож майте мужність належним чином відповідати за свої висновки та дії, а не відмежовуватись від припущених помилок!..

– Ваша Величність хотіли оженити Великого князя Петра Федоровича на темпераментній особі? А також хотіли, щоби молода дружина Великого князя якнайшвидше завагітніла та народила спадкоємця престолу Російської імперії?

– Так, але…

– Насамкінець Ваша Величність досягли того результату, якого й домагались: її високість Катерина Олексіївна завагітніла…

– Але ж скандал!..

– Ваша Величність домоглись очікуваного результату: вагітності Великої княгині. Тільки результат досягнуто за методом канцлера Бестужева‑Рюміна, а не графа Сен‑Жермена. Тоді до чого тут я?! Якби Ваша Величність послухались мене, то не мали б зайвих клопотів ні з питанням про батьківство майбутньої дитини, ні з висилкою за кордон месьє Салтикова, ані з протестами її високості.

– Якби ви підшукали Петру Федоровичу іншу наречену, результат теж був би іншим! Гадаєте, з Катериною мало клопоту і без цього ганебного скандалу?! Ви чудово знаєте, що від першого ж дня вона розпочала таємну гру на користь Пруссії…

– Між іншим, я передбачав таку можливість заздалегідь. І заздалегідь порекомендував Вашій Величності у разі чого пригрозити Великій княгині монастирем або ж ганебним висиланням додому.

– Ну… припустимо, – неохоче погодилась Єлизавета Петрівна.

– Бозна‑чому Ваша Величність дослухались до моїх порад, і все швиденько владналось – хіба ж ні? Тож треба було Вашій Величності й надалі не міняти радника… Або як кажуть у вас в Росії – коня на переправі.

– Ну от що, графе: мені набридла ця пустопорожня безцільна бесіда! – різко мовила імператриця, чудово розуміючи, до чого веде Сен‑Жермен. – Кого мені краще слухати, це вирішувати мені й тільки мені. Але якщо ви не знаєте, як поводитись у ситуації, створеній нехай не вами, але ж не без вашої участі…

Єлизавета Петрпша суворо глянула на графа, очікуючи заперечень. Проте Сен‑Жермен лише уважно слухав і заперечувати не збирався.

– Отже, графе, я вбачаю єдиний прийнятний вихід із ситуації: у вас є двадцять чотири години, щоб полишити Санкт‑Петербург і його околиці. На вас уже чекає карета, що негайно довезе вас додому, там ви знайдете подорожню на безперешкодний проїзд до кордону Російської імперії. Але якщо надалі тільки насмілитесь повернутися!..

– Я все зрозумів, Ваша Величносте! – Сен‑Жермен шанобливо вклонився, тихо мовивши при цьому: – Либонь, Вашу Величність напоумив на таке канцлер Бестужев‑Рюмін. Не інакше, він…

Виникла пауза, після якої Єлизавета Петрпша заговорила з неприхованим сарказмом:

– Між іншим, графе, нещодавно Бестужев розповів мені цікаву історію. Мовляв, вірні люди донесли йому, нібито ви, графе, якось нещодавно почули ім'я, котре здалось вам надто знайомим… Іван Богданович – чи можете ви все‑таки пригадати бодай щось про цю людину? Чи, може, встигли вже щось згадати?..

– Ні, Ваша Величносте! Знаєте, я й сам дивуюсь: ну, найменшої гадки не маю, де я бачив або де чув про того Богдановича…

– Зате він пригадав!

– Хто?

– Він сам – цей Іван Богданович. Виявилось, він був, що називається, дрібною сошкою в одній з колегій. На Богдановича можна було б не звертати уваги, але канцлер бозна‑чому вирішив усе‑таки таємно доправити його в один з підвалів до катів, щоби ті здійснили допит з тортурами, звідки це іноземному графові відомо його ім'я. І знаєте, який результат?

– Який же, Ваша Величносте? – Сен‑Жермен зібрав у кулак всю силу волі, аби зобразити на обличчі здивування.

Насправді ще п'ять годин тому він вже довідався про результати допитів особисто від Бестужева‑Рюміна: канцлер не міг відмовити собі в задоволенні особисто покепкувати над «прикрою помилкою» ненависного суперника…

– Перш ніж померти на дибі, цей Іван Богданович зізнався, що таємно шпигував на користь Французької корони. Ви, графе, бували у Франції неодноразово, отже, після зізнання Богдановича в канцлера Бестужева руки чешуться взятись і за вашу особу…

– Тоді я не розумію, чому… – тепер Сен‑Жермен вдавав розгубленість.

– Бо враховуючи наші попередні стосунки та вашу чудодійну косметику й інші засоби, що так добре впливають на самопочуття, я наполегливо порекомендувала канцлерові вислати вас, графе, за межі Російської імперії. Розумієте? Порекомендувала. Особисто я. Всього лише вислати за кордон.

– А не могли б Ваша Величність порекомендувати канцлеру Бестужеву‑Рюміну дозволити мені хоча б час від часу повертатися сюди, якщо я й надалі постачатиму Вашу Величність своїми чудодійними засобами?..

Єлизавета Петрівна кинула на графа надмінний погляд, відвернулась і спитала:

– Невже ви, графе, розраховуєте підкупити мене так дешево?

– Але ж дорогоцінне здоров'я Вашої Імператорської Величності…

– Моє здоров'я – це ще не здоров'я імперії. Врешті‑решт, графе, ви таки маєте рацію: хто б не був батьком майбутньої дитини Великої княгині, саме це немовля колись успадкує корону. Отже, без імператора або принаймні без імператриці Росія не лишиться.

– Зрозуміло, – мовив граф доволі прохолодно. – Мені все зрозуміло: спочатку канцлер Бестужев домігся висилки звідси посла Шетарді, тепер домагається моєї висилки.

– Можете вважати і так, графе. Але дякуйте мені та Богові, що ви відбулись лише висилкою за кордон, а не засланням до Сибіру – як це сталося з родиною цього вашого… як його?! О – Івана Богдановича!

– Дякую, Ваша Величносте! До речі, яка в нього була сім'я?

– Я не повинна вникати у такі подробиці. Здається, двоє синів, один одружений, з дітьми, інший самотній… А вам що за діло, графе?

– Та Господь з ними, Ваша Величносте! Мені б зі своїми справами розібратися… – Сен‑Жермен зітхнув із показною сумовитістю. – Отже, я Вашій Величності більш не потрібен?

– Не потрібні, графе.

– А може, колись…

– Ні.

– Але ж я так хотів дочекатися завершення будівництва нового Зимового палацу для Вашої Величності! Так хотів подивитись на завершену роботу вашого Растреллі – адже він обіцяв справжнє…

– Це абсолютно виключено, графе.

– Ну що ж, – Сен‑Жермен вдягнув на обличчя маску образи. – В такому разі не насмілююсь і надалі затримуватись тут. На все добре, Ваша Величносте!

Він церемонно вклонився.

– Прощавайте, графе, – не відповівши на поклон, імператриця розвернулась та пішла бічною алеєю геть.

Сен‑Жермен не пішов – майже побіг до карети. Всю дорогу до столиці провів, всміхаючись так весело, ніби нічого й не сталося. Ніби всесильний канцлер могутньої імперії зовсім не гнівався на нього. Ніби він не уникнув ув'язнення лише завдяки втручанню самої імператриці. Ніби й на мить не втрачав прихильності Її Імператорської Величності…

Вдома і справді знайшов офіційного листа за особистим підписом канцлера Бестужева‑Рюміна про висилку з Росії та довічну заборону вертатися сюди, а також обіцяну подорожню до кордону. Уважно перечитавши папери, Сен‑Жермен велів служникам негайно збиратися в путь, але від обіду не відмовився. За обідом же з'їв звичайну порцію вівсянки з білим м'ясом курчати й випив трохи більше червоного вина, ніж зазвичай, – уперше за багато років зі справжньою насолодою.