Грудень 1742 року від Р. X ., Санкт‑Петербург

Навіть не розплющуючи очей, Сен‑Жермен визначив подумки: «Це має бути Бестужев‑Рюмін», – а тому якомога впевненіше мовив:

– Проходьте, графе, будь ласка!

– Ви справжній ясновидець, графе, – мовив Бестужев‑Рюмін, наближаючись до крісла біля вікна, де дрімав Сен‑Жермен. – І загалом, як на мене, аж занадто дивовижна персона.

– Чи достатньо дивовижна, аби помістити мене до Камери кунштів[30], заведеної тут вашим імператором Петером?

– О‑о‑о, сьогодні ви, графе, у доброму гуморі! – Бестужев‑Рюмін посміхнувся, але швидше із ввічливості. – Хоча за деяких обставин, звісно, можливо навіть і таке…

– Вже уявляєте мене під скляним ковпаком, припнутим булавками до оксамитової подушечки, і відчуваєте душевну втіху? Чи не так, графе?..

Бестужев‑Рюмін наморщив чоло, підібгав губи й мовив доволі стримано:

– Це ваші слова, графе, не мої…

– Але ж зізнайтесь, ви б із задоволенням споглядали на це – тобто на припнутого до подушечки самозваного принца Ракоші, цього злонаміреного чародія, котрий обертає мідь на золото! Та ще й французького шпигуна до того ж…

Сен‑Жермен відверто насолоджувався роздратованістю незваного, хоча й очікуваного гостя. А все після позавчорашньої перепалки, під кінець якої було переконливо доведено, що граф Сен‑Жермен прибув до Росії саме як граф Сен‑Жермен, що він жодним чином не претендує на титул принца з роду господарів угорських Ракоші, а гроші дістає зі скриньки. І головне: що відповідати за плітки – річ невдячна… Тим паче, про безчесні вчинки самого графа Олексія Бестужева‑Рюміна, члена Конференції при найвищому дворі, теж ходить достатня кількість злостивих пліток, які у середовищі шляхетних людей навіть не варто повторювати…

Саме тому гість відверто дратувався, та все‑таки змушений був стримуватись. Він лише дозволив собі зазначити:

– Ви несправедливі до нас і наших порядків, графе.

– Овва! Наскільки мені відомо, дорогий графе, у вас в Росії із самозванцями поводяться без зайвих церемоній.

– Тобто?..

– Пригадайте посадженого на палю Івана Миницького. Це ж так нагадує припинання булавками до подушечки…

– По‑перше, графе, це було за правління навіженої Анни Іоаннівни, а не Єлизавети Петрівни, володарки мудрої та просвіченої.

Сен‑Жермен подумки відзначив, що у ті часи Бестужев‑Рюмін був резидентом у Данії й не ризикував у присутності іноземців називати Анну Іоаннівну «навіженою». Але промовчав, вважаючи за краще дослухати сердиту тираду гостя:

– По‑друге, то був недостойний уваги малорос, а не освічений європеєць, як от ви. А по‑третє, ви не видаєте себе за спадкоємця нашого трону. Тобто… – Бестужев‑Рюмін скривив губи й додав із підкресленою ввічливістю: – Тобто не видаєте себе ні за кого, графе Сен‑Жермен. І загалом, що нам тут за діло до угорських справ…

– Не враховуючи того, що претендента на трон Угорщини можна піднести у подарунок Ґабсбурґам. Уявляєте, як вони зрадіють?

Бестужев‑Рюмін не прийняв іронії Сен‑Жермена. Він лише наблизився до затягнутого морозним візерунком вікна та мовив:

– Ми все ніяк не перейдемо до справи, що привела мене до вас…

– О‑о‑о, так, так! Перепрошую, графе! Мене, певна річ, бажає бачити Її Імператорська Величність, а я все не даю вам шансу повідомити про це. Ще раз перепрошую.

Бестужев‑Рюмін різко обернувся й спитав скоромовкою:

– З чого ви взяли, що вас воліє бачити її Величність?..

– Ну‑у‑у, це надто просто. Ви навряд чи прийшли б до мене в особистих справах – отже, вам доручили запросити мене або на збори Конференції при найвищому дворі, або ж безпосередньо до Її Імператорської Величності. Оскільки ваш голос аж ніяк не останній у Конференції, ви навряд чи прибули із запрошенням відвідати це шановне зібрання: завдання викликати мене туди можна передоручити якомусь служникові. Отже, лишається виклик персони настільки високої, що і граф, і простий служник для неї – одне й те саме: тобто йдеться про запрошення до імператриці…

– Так, графе, маєте рацію. Отже, якщо не маєте зараз інших термінових справ і якщо не заперечуєте…

– Що ви, графе, як можна заперечувати?! Я у вашому повному розпорядженні.

– Тоді прошу за мною, графе! Карета чекає на нас.

– Дякую, графе.

Вони вийшли з кімнати, спустились по сходах. Служнику, який чекав на розпорядження господаря, Сен‑Жермен пояснив, що повернеться вже по обіді, а також велів подати шубу та решту теплого одягу. Вулиця зустріла їх тьмяними сутінками, що мало нагадували ранок (навіть зимовий), та неприємним вогким морозом. Стулений вітер поривами задував із затоки, тому Сен‑Жермен поквапився прикрити обличчя кошлатим хутряним коміром.

– Так, графе, наш клімат значно суворіший від того, до якого звикли ви, – недбало кинув Бестужев‑Рюмін.

– У Санкт‑Петербурзі я відчуваю це кожного дня, графе. І між нами кажучи, було б зовсім непогано, якби світлої пам'яті імператор Петер збудував свою столицю бодай трохи південніше…

Сен‑Жермен спробував ввічливо посміхнутись, та його зупинив крижаний (як вітер) тон Бестужева‑Рюміна:

– Воля імператора Петра Великого не може оскаржуватись, графе.

– Ну, звісно, звісно! Перепрошую, я не мав жодних намірів…

– Ваші вибачення прийняті до уваги. Тільки дивіться, не скажіть чогось подібного у присутності Її Імператорської Величності.

– Що ви, графе! Я безкінечно поважаю…

– Гаразд, поїхали.

Четвірка сірих коней прудко потягнула карету на санних полозах заметеними петербурзькими вулицями. Дорогою зовсім не розмовляли. Сен‑Жермен закутався у хутряний комір шуби й намагався триматись якнайдалі від дверцят карети, Бестужев‑Рюмін час від часу зиркав на нього зверхньо і трохи презирливо.

У царському палаці на Сен‑Жермена вже чекали, бо одразу ж, без жодних зволікань відвели до невеличкої потаємної кімнати, де на стільці з високою різною спинкою сиділа на самоті Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна. Як завжди, вона була усміхнено‑привітною, велично‑поважною та непоборно‑жіночною водночас. До Сен‑Жермена звернулась зі щирим вигуком по‑французьки:

– Месьє граф, ви вже із самого ранку такий смурний, немовби снігова туча! – і вказуючи на другий стілець, спитала: – Що сталось?

– Клімат, Ваша Величносте! – також по‑французьки відповів Сен‑Жермен, шанобливо цілуючи простягнуту до нього руку вінценосної дочки Петра. – Для незвичної людини клімат цей непереносимий…

– А‑а‑а, розумію, – кивнула імператриця й додала: – Бо я грішним ділом подумала, що ви, можливо, знов посварилися з графом Бестужевим.

«Тоді навіщо було посилати до мене саме цього гінця?» – подумав Сен‑Жермен, але уголос мовив:

– В жодному разі, Ваша Величносте, в жодному разі! Навпаки, сьогодні його світлість Бестужев‑Рюмін – то сама люб'язність.

– Не сердьтесь на нього, прошу! – Єлизавета Петрівна посміхнулась найбезневиннішою посмішкою. – Граф Бестужев дуже милий, просто він надто болісно сприймає спроби Франції забезпечити свої інтереси тут, в Росії. Тож і ставиться до вас надто сторожко.

– Ваша Величносте! Хіба ж я або хтось із моїх служників був помічений у контактах з послом французького двору месьє Шетарді?!

– Ні‑ні, графе, що ви! Проте…

– Проте що?..

– Ви ж так багато подорожували, графе, а ваша французька мова така досконала… Мені іноді навіть здається, що вона досконаліша, ніж була у месьє Рамбура1. Я би сказала, найчистіша літературна мова.

– Неймовірно точне спостереження, Ваша Величносте. Але воно зайвий раз засвідчує, що я не француз.

– Чому?

– Бо мова кожного корінного її носія не є досконалою. Тільки коли людина вивчала мову по книжках, вона скидатиметься на літературну.

– Переконливо, месьє, дуже переконливо. Гадаю, граф Бестужев рано чи пізно теж зрозуміє це, а відтак більш не підозрюватиме вас у тому, в чому ви ніколи не були винні.

– Я теж на це сподіваюсь, Ваша Величносте.

– Але ж під час ваших подорожей ви бували у Франції? Париж відвідували, чи не так?

– Авжеж, Ваша Величносте. Загалом я багато подорожував найрізноманітнішими країнами…

– І від цього маєте величезну користь, якою, на щастя, іноді ділитесь з іншими!

– Ваша Величність мають на увазі подаровані мною притирання та іншу косметику?

– Так, графе, так!

Близько години теревеніли про чудодійні засоби омолодження, що їх Сен‑Жермен люб'язно підніс у подарунок Єлизаветі Петрівні ще торік під час знайомства. Її Величність визнавала, що косметика має просто чудодійну силу впливу на здоров'я. Потім почала обережно випитувати, чи не привіз Сен‑Жермен з таємничого Сходу ще якихось засобів. О‑о‑о, так, звісно – це еліксир молодості, який і сам месьє граф вживає час від часу! Тому він і прожив декілька століть, тоді як виглядає років лиш на сорок… А чи не згоден месьє граф поділитися рецептом диво‑еліксиру з російською імператрицею?..

– Ні, Ваша Величносте, перепрошую – це неможливо.

– Ніяк?

– Ніяким чином, Ваша Величносте!

– А якщо я накажу схопити вас, ув'язнити у Петропавлівській фортеці та утримувати там, доки ви не видасте таємницю еліксиру?

1 Гувернер‑француз, що у дитячі роки Єлизавети І виховував її.

– Це ні до чого не призведе, Ваша Величносте: адже компонентів еліксиру тут, в Росії, не дістати!

– Де ж ви їх берете? Може, ці трави ростуть у вашому тірольському маєтку Сен‑Жермен? То в мене є армія, і я накажу завоювати Альпи, чи де там той Тіроль знаходиться!..

Сен‑Жермен лише посміхнувся:

– Це також ні до чого не призведе, бо понад три дюжини компонентів еліксиру завозять із двох десятків країн Сходу, включаючи окремі індійські князівства і Китай.

– То я накажу завоювати Схід!

– Це, Ваша Величносте, не вдалося ще нікому – навіть Александру Великому. А під його рукою перебувало півсвіту…

– Подумати тільки: півсвіту!.. Він переможно пройшов таку відстань! Ви теж півсвіту об'їздили, вам теж пощастило. А от я, знаєте, бачила зовсім небагато… Більше того, все дитинство прожила то у Преображенському, то в Ізмайлшському.

– Перепрошую, Ваша Величносте, що це за міста?

– Це села, графе, всього лише підмосковні села… Вам так поталанило побачити заморські дива не просто на власні очі, але, так би мовити, у їх природному середовищі. І загалом, світ такий великий та несподівано розмаїтий… Тільки уявіть, графе: нещодавно мені доповіли, що Велика Британія – це, виявляється, острів! А я й не здогадувалась.

– Ваша Величність, либонь, жартують…

– Аж ніяк. Просто месьє Рамбур та отець Дубянський[31]були добрими вихователями, проте не навчали мене таких мудрених речей.

– Ну, Росія – то далеко не острів. І теж величезна держава… Ну, може, трохи менша, ніж колишня імперія Александра Македонського.

– Зізнаюся по секрету, графе: керувати такою величезною державою – це так важко, так важко, що без допомоги добрих моїх конферентів Шувалова, Воронцова, Бестужева, Черкаського, Трубецького та інших я би нізащо не впоралась! Адже то Кабінет міністрів, від якого лише суцільні прогріхи у справах, ліквідувати треба, то Сенату права повертати, то у справах Берг‑колегії чи Мануфактур‑колегії розбиратися… То те то се…

– Як же Вашій Величності не пощастило: весь час у справах та й у справах… – зітхнув Сен‑Жермен.

– Ні, графе, все ж таки ви не уявляєте, наскільки це складно! Це вам не якийсь тірольський маєток…

– Ним керує найнятий мною управитель, доки я подорожую.

– І непогано керує, мені здається.

– Що Ваша Величність мають на увазі?

– Маєток Сен‑Жермен приносить вам, графе, непогані прибутки… якщо ви й справді не варите золото з міді, як стверджує мій добрий граф Бестужев.

Погляд імператриці на мить загострився, проте Сен‑Жермен лише розсміявся:

– Треба мати кмітливого управителя… як, наприклад, граф Бестужев – і тоді навіть з маленького клаптика землі у горах матимеш великий зиск!

Єлизавета Петрівна теж розсміялась у відповідь. Ще хвилин сорок розмовляли про прикрі труднощі державного управління. Між іншим, імператриця напівсерйозно запропонувала:

– А ви, графе, не погодились би найнятись до мене придворним алхіміком, як це бувало в минулому?

– Навіщо?

– Аби варити мені еліксир молодості та видобувати золото з міді.

– По‑перше, сучасна наука заперечує існування алхімії та різноманітних чудодійних еліксирів, – резонно заперечив Сен‑Жермен.

– Але ж ви, графе, власноруч виготовляєте такі засоби, як…

– Я, Ваша Величносте, не вчений, а всього лише слухняний учень багатотисячолітньої премудрості Сходу. А по‑друге, у такому разі наш друг граф Бестужев ще чого доброго приревнує мене як особистого постачальника Вашої Величності, бо еліксир молодості та дармове золото – речі дуже й дуже серйозні. От тоді я вже точно скінчу свої дні в одному з казематів Петропавлівської фортеці. А ваш тутешній клімат, боюся, вб'є мене дуже швидко.

– Якщо вам не давати вашого еліксиру, графе?

– А як же я готуватиму його у в'язниці?!

Обидва ще трохи посміялись. Далі поговорили про петербурзький клімат, про архітектуру Північної Пальміри й можливості її покращення, потім знов повернулись до управлінських справ, потім бесіда перекинулась на історію блискучо‑тріумфального сходження Єлизавети Петрівни на російський трон.

Сен‑Жермен терпляче чекав, коли ж імператриця перейде до головного – адже заради пустопорожніх теревенів вона навряд чи стала би викликати його із самого ранку… Тим паче, у вищих сферах його заздалегідь попередили трохи про інше. І лише коли спливла третя година невимушеної бесіди, Єлизавета Петрівна раптом мовила:

– А знаєте, графе, в мене до вас серйозна справа.

– Я весь до послуг Вашої Величності!

– Попереджаю: справа ця дуже й дуже конфіденційна.

– У такому разі чом би Вашій Величності не довірити її комусь іншому – наприклад, графу Розумовському чи графу Лєстоку, чи комусь із членів Конференції при найвищому дворі?..

– Бо краще від вас її ніхто не виконає.

– Але ж, Ваша Величносте, всі вони – люди перевірені, а я – ненадійний чужоземець, котрого підозрюють у шпигунстві на користь ворожо налаштованої Франції…

– Облиште, графе, – доволі різко обірвала Сен‑Жермена імператриця, і він слухняно замовк. – Для людини, котра живе не одну тисячу років (а я у це щиро вірю, попри зрозумілі сумніви графа Бестужева), нинішні інтереси усіх нинішніх країн не варті виїденого яйця. У той час як кожен із згаданих вами сановників має свій інтерес. Наприклад, візьмемо графа Лєстока: він суцільно відданий мені, проте той‑таки граф Бестужев підозрює в ньому таємного французького агента. З іншого боку, сам Бестужев надто тяжіє до Австрії, у якої в Росії теж є власні приховані інтереси. Навіть граф Розумовський як малорос може раптом виявитись таємним ворогом Великоросії!

– Ну що ви, Ваша Величносте! Як можна навіть помислити про таку зраду?!

– Ах, облиште, облиште! – Єлизавета Петрівна замахала на графа руками. – Частина малоросів зрадила наші інтереси хто зі Швецією, хто із Францією, тож від них можна чекати будь‑чого.

– Але ж не від морганатичного чоловіка Вашої Величності…

– Зараз я просто змушена говорити не як жінка, а як правителька Російської імперії, – жорстко мовила Єлизавета Петрівна. – Отож прошу вас як Божою милістю Її Імператорська Величність: допоможіть підшукати підходящу дружину принцеві Карлу‑Петеру‑Ульріху!

– Але ж, Ваша Величносте!..

– Так, графе, саме для цього я й запросила вас на конфіденційну розмову.

Деякий час вони мовчки вивчали поглядами одне одного, ніби зустрілись уперше, потім Сен‑Жермен мовив:

– І все‑таки, Ваша Величносте, чому саме я?

– Розумієте, графе… Мені й самій дуже непросто пояснити це, – Єлизавета Петрівна на мить відвела очі убік, – але ви погодитесь, що Карл‑Петер‑Ульріх має дуже особливий… дуже своєрідний характер, я би так це назвала. Отже, принцеві потрібна особлива жінка.

«Щодо його коників, то це точно!» – подумав Сен‑Жермен, але дипломатично промовчав. Єлизавета Петрівна тим часом витримала паузу, потім продовжила:

– Такими вже нас, жінок, створив Господь Бог…. Ми – істоти слабкі, тендітні й дуже нетямущі щодо чоловічих забаганок. Вірите, я багато думала, перш ніж звернутись до вас. І так нічого путящого й не надумала. От візьмемо для прикладу моїх вінценосних батьків. Адже покійна моя матінка, світлої пам'яті імператриця Катерина – вона ж була простою селянкою, батьки, діди та прадіди якої були незаможними ліфляндськими селянами. До того ж, під час штурму Марієнбурга вона потрапила у полон – а ви, графе, знаєте, як брат‑мужчина поводиться з нашою сестрою у таких випадках…

Імператриця мило почервоніла, знов зробила багатозначну паузу. Загадкова тінь промайнула в сірих з прозеленню очах Сен‑Жермена, та він мовив абсолютно рівним голосом:

– Слухаю Вашу Величність дуже уважно.

– От і скажіть на милість: як і чим змогла неписьменна селянка, вдова шведського драгуна, що прислуговувала спочатку Шереметеву, потім Меншикову, причарувати мого вінценосного батька?! Тим паче, на той час імператор уже мав свою царицю… Ні, що не кажіть, а забаганки та примхи, які сповнюють серця чоловіків, для нас, бідолашних жінок – таїна за сімома печатками!

– Я дуже добре розумію Вашу Величність, – Сен‑Жермен схилив голову на знак підтвердження. – Але чом ви вирішили, що потаємні прагнення принцевого серця найліпше зрозумілі саме мені?

– Можу тільки повторитись. По‑перше, ви прожили дуже й дуже довге життя, тож не маєте жодних симпатій або антипатій серед будь‑яких владних фамілій Європи, тоді як будь‑хто з наближених до мене осіб обов'язково гратиме ту чи іншу партію, – а я ж бо анічогісінько не тямлю в інтригах… По‑друге, ви не маєте і корисливих інтересів, бо невеличкий тірольський маєток забезпечує вам прибутки, яким можуть позаздрити не тільки князівські, а навіть деякі королівські родини.

– О‑о‑о, Ваша Величносте!..

– Вислухайте мене уважно, будь ласка!

– Авжеж… – Сен‑Жермен приклав до вуст пальця й заплющив очі.

Єлизавета Петрівна продовжила:

– По‑третє, ви об'їздили півсвіту, якщо не весь сучасний світ. І насамкінець, ви справжній ясновидець, в чому переконана не тільки я, але й усі інші. От взяти хоч би графа Бестужева: якщо подібне говорить ваш відвертий ненависник, то це так і є. А для ясновидця зосереджені в чужому серці помисли – не проблема. Тож я й вирішила довірити цю надделікатну справу вам, графе… Вам – і нікому іншому.

Сказавши це, Єлизавета Петрівна підвелась. Сен‑Жермен теж підвівся зі стільця й вислухав останні слова імператриці стоячи:

– Справа ця як дуже делікатна, графе, так і надто важлива і для Росії, й для мене особисто. Адже якби Карл‑Петер‑Ульріх не жив протягом усіх смутних часів за кордоном, то мої недруги давно домоглись би або мого заміжжя, або ж мого постригу. Отже, в такому разі я, дочка Петра Великого, нізащо б не стала російською імператрицею. І не мала би приємності зараз розмовляти з вами.

– Безперечно, запросивши принца Голштинського до себе та проголосивши спадкоємцем імперії саме його, Ваша Величність вчинили дуже мудро.

– Тож зрозумійте: мені дуже‑дуже хочеться бути послідовною до кінця й віддячити його високості, підібравши йому достойну дружину. Насамкінець, йдеться не просто про одруження, а про майбутнє російського столу: навіть якщо Господь Бог милостиво пошле мені дітей, я все одно вже проголосила торік спадкоємцем Карла‑Петера‑Ульріха. Заради безпеки своєї та, можливо, моїх майбутніх дітей. Отже, графе, саме нащадки порекомендованої вами особи займуть моє нинішнє місце. Ви все зрозуміли?

– Так, Ваша Величносте, – Сен‑Жермен шанобливо вклонився.

– Крім того, треба поквапитись, оскільки ця вперта дурепа Анна Леопольдівна й досі не зрікається права на престол замість своїх малолітніх дітей. Тому хоча становище Брауншвейзької фамілії на засланні незавидне, проте все ж таки принцу Карлу‑Петеру‑Ульріху варто якнайшвидше подбати про спадкоємця.

– Я все розумію, Ваша Величносте.

– І ви згодні взятись за виконання мого доручення?

– Дозвольте мені все‑таки трішечки подумати.

Очі імператриці недобре заблищали, та вона мовила доволі м'яко:

– Гаразд, графе, подумайте. Добре подумайте. За тиждень я наказала влаштувати полювання на вовків. Ви коли‑небудь брали участь у подібній забаві?

– На превеликий жаль, такої щасливої нагоди, як зимові лови хижих звірів тут, у північній землі Російській…

– От і добре: побачите, як ми розважаємось. А заодне й відповідь дасте.

– За тиждень, я зрозумів, – Сен‑Жермен вклонився вдруге.

– Тож побачимось за тиждень.

І Її Імператорська Величність вийшла з кімнати, кивнувши графові на прощання.

Служник проводив його й допоміг влаштуватися в казенному екіпажі, що чекав біля одного із виходів. Але попри те, що на вулиці так і не розпогодилось, додому Сен‑Жермен не поїхав, а велів пустити екіпаж засніженими міськими вулицями.

До себе повернувся пізно увечері. Їсти звичну вівсянку, заздалегідь приготовану кухарем, не схотів, натомість легко забіг по східцях на другий поверх, ретельно зачинив двері та впав на коліна просто посеред кімнати.

Сен‑Жермен безперервно молився весь вечір, усю ніч і навіть весь наступний ранок, іноді підносячись думкою до вищих світів. Але якби хтось ризикнув підслухати його палку молитву, то знайшов би її занадто дивною – адже граф раз за разом промовляв наступні слова: «Господи, щиро дякую Тобі, що віддав долю моїх ворогів у руки мої!..»