Поза часом і простором. Навколишній спокій буквально гіпнотизував, підхоплював людську душу на невидимі духмяні хвилі й зовсім непомітно заколисував

Навколишній спокій буквально гіпнотизував, підхоплював людську душу на невидимі духмяні хвилі й зовсім непомітно заколисував. І скільки Степан не прогулювався Долиною Тисячі Зірок, все одно не міг опиратися її гіпнотичному впливу. Тож незважаючи навіть на безпосередню присутність самого Ісуса, він рано чи пізно втрачав орієнтацію, і тоді неслухняні ноги несли його просвітлене тіло разом з душею у відомому лише їм (тобто неслухняним ногам) напрямі.

Втім, Христос анітрохи не ображався на нього за це. Щоразу виявляючи більш ніж янгольське терпіння, Син Божий припиняв говорити і спокійно чекав, коли ж Степан оговтається, озирнеться навкруги і почне шукати свого Господа. Максимум, на що був здатен Ісус, – це випустити просто з‑під Степанових ніг зграйку тріскотливих зелених коників або ж послати до нього біленьке ягнятко, котре тоненьким беканням повертало мрійника до тями.

Точнісінько так сталося й зараз. Ноги самі понесли Степана до вкритих рясним цвітом вишень. Серце одразу тужливо защемило, бо за білосніжним кипінням садочка вже примарились йому контури великого старого будинку, у розкритому навстіж віконці якого промайнув милий серцю дівочий профіль… Та несподівано дорогу загородило вгодоване вайлувате левенятко, що зовсім по‑котячому муркотіло й терлося об ноги.

– Пробачте, Ребе![16]– запрокинувши голову, гукнув Степан у безкрайню небосинь, потім озирнувся й широкими кроками попрямував за левенятком, яке спокійно трусило до ніжно‑сонного струмочка, що дзюркотів у вкритій сизим серпанком лощині. Там, де потік вигинався широким закрутом, у тіні розлогої смоківниці на нього очікував Христос. Степан попрямував до Ісуса, котрий стояв, спершись спиною на величезний замшілий камінь.

Левенятко ж дременуло собі до виводку сіреньких пухнастих кроликів й заходилось борсатися з ними, уривчасто рикаючи та смикаючи за довгі вушка то одного, то іншого. Кролики верещали від задоволення і у свою чергу стрибали через спину товариша по забавках. Хвилин за п'ять до них приєдналась юна лань, потім з ожинових кущів вистрибнув однолітній вовк, котрий ще більше пожвавив метушню молодняка…

– Скільки разів бачив таке, а все ніяк не звикну, – чесно зізнався Степан, нарешті діставшись каменя.

– Що ж, чоловіче, Я тебе розумію, – відгукнувся Ісус. – Не тільки ти – ніхто з людей не бачив такого аж від шостого дня світотворення. Але що поробиш: надто вже милий Моєму серцю лагідний мир, який колись таки запанує на багатостраждальній землі. Тому й полюбляю Я саме це місце понад усі інші місця в усі інші часи історії… До речі, ти не заперечуєш, що ми й цього разу прогулюємось саме тут?

– Ну що Ви, Ребе, як би я насмілився заперечувати Вам?! Звісно, зовсім не проти… – Степан усім тілом подався до Христа, але несподівано завмер. Ісус розслабленим повільним рухом поправляв ремінчик, що утримував на голові широку світло‑блакитну хустину, а жест цей завжди свідчив про якісь Його вагання. Відтак Степан спробував якомога непомітніше змінити тему:

– Авжеж, шкода, що Любов і досі не запанувала у світі. Та варто Вам, Ребе, тільки забажати… варто ще наполегливіше докластися до цього…

Досі Христос стояв майже спиною до співбесідника, але наступної ж миті опинився прямо перед Степаном, лицем до лиця. Від Його світло‑карих очей, від божественно‑чистого обличчя невимовної краси віяло холодним внутрішнім спокоєм… й водночас божественне це обличчя всміхалось кожною порою шкіри настільки жваво й весело, що Степан швидко відвів погляд убік, не витримавши такої суперечливої «суміші».

– Ти мусиш розуміти, чоловіче: про час, коли вселенський мир обійме й заколише людський світ, невідомо навіть Мені…

У голосі Христа не було й натяку на докір, проте Степанові чомусь зробилось дуже соромно. Наступної ж миті він зрозумів, чому саме: продірявленими долонями Ісус розсунув на своїх грудях складки блакитного хітона, й звідти сяйнуло гаряче, нестерпно‑яскраве для людських очей світло. Степан рвучко відвернувся й затулив рукою обличчя, щоб сяяння найчистішого божественного світу ненароком не спопелило його грішну душу, та все одно крізь міцно притиснуті до очей пальці бачив дивні переплетіння райдужних хвиль, кіл та ліній.

– Тільки сам Га‑Шем знає про той день і час, тільки Йому це відомо. Не забувай про це, чоловіче, – м'яко, проте наполегливо мовив Христос, причому Степан… бачив кожен звук Його чистого голосу, що змушував танцювати райдужні хвилі, кола та лінії перед Степановими очима, заплетав їх у чудернацькі візерунки дивної краси.

– Ні‑ні, Ребе, більш не забуватиму! Нізащо й ніколи.

– Скільки разів ти обіцяв не забувати, чоловіче!.. Скільки разів обіцяли інші… – на мить у голосі Ісуса прорізалася втома. – Варто лише пригадати одного з найвідданіших Моїх учнів – Шимона, котрий присягався нізащо не зрікатись Мене…

На мить мирна Долина Тисячі Зірок зникла, все довкола обійняла досвітня імла, яку ледь‑ледь посунуло, не в силах розігнати остаточно, полум'я невеличкого вогнища. З тьмяної імли долинули брязкіт зброї, кінське іржання, вибухи шаленого реготу п'яних легіонерів, потім незнайомий голос промимрив: «Та шо ти там нявкаєш?! Хай мені повилазить, хай в мене на дулі чиряк вискочить, хай відсохне моя чоловіча жила – та я оцими своїми блимавками бачив тебе разом із Назареєм! Тобі не відкараскатися, клятий боягузе – ти з його шайки‑лійки!!! Ну шо, зізнаєшся, падлюко?!»

І новий вибух п'яного реготу. І ревні благання жалюгідного, смертельно переляканого чоловічка, у серці якого ясно читається одна‑єдина думка – величезне небажання відповідати за відрізане вухо храмового охоронця Малха згідно із законом: «Око за око, зуб за зуб». Бо буде йому… вухо за вухо!

А може, відплатять й за інші якісь гріхи, реальні чи уявні, – бо якщо добряче пошкребти минуле будь‑якої людини, сякі‑такі грішки знайдуться обов'язково…

Та наступної ж миті вартові проконвоювали повз вогнище Ісуса – ще не розіп'ятого, з непробитими ще долонями та ступнями. А інший (хоча насправді – той самий!), давно вже страчений та чудесним чином воскреслий Ісус, як і доти, стояв поруч із Степаном та дивився на Себе колишнього… На Того, Котрий був до страти… А ще за мить закукурікав півень, смертельно переляканий чоловічок, на якого більш ніхто не звертав уваги, у розпачі схопився за голову й заплакав – і видіння безслідно зникло.

І знов поруч дзюркотів ручай, бавився звіриний молодняк…

На найнижчу гілку розлогої смоківниці всівся яструб, гачкуватим жовтим дзьобом почав чистити розкішне пір'я, не звертаючи жодної уваги на пару павиних голубків, що милувалася поруч із ним.

Ідилія. Райське блаженство. Всепроникний, всеохоплюючий шалом[17]…

Христос дуже часто приводив сюди Степана, проте чоловік і досі не надто вірив у реальність існування цього чарівного місця: Долини Тисячі Зірок. Навіть колись давно… або навпаки – колись у дуже віддаленому майбутті. От і зараз раптом схилився, зірвав якусь травичку, підніс до обличчя, почав недовірливо роздивлятися й принюхуватись. Трава була справжньою і навіть пахла, як належить – свіжозірваною травою.

Рай земний – це не омана: це все насправді!..

Тільки дуже давно він був.

Або надто нескоро настане…

Голос Ісуса остаточно висмикнув його зі світу думок назад до неможливої, казкової, проте все ж реальності:

– Крім того, Я просив бути зі Мною щиросердим завжди й повсякчасно. Хіба так важко виконати отаке‑от просте прохання?..

– Неважко, – погодився Степан, – але хто я такий, аби суперечити Сину Божому…

– Я люблю тебе, як люблю все творіння Всемогутнього, – лагідно посміхнувся Ісус, – як усю землю. І цей її куточок, яким він стане колись, – і всі інші земні країни в усі часи. Подумай лишень і зрозумієш: якщо в Мене є одне‑єдине найулюбленіше місце на землі обітованій, це ніяк не означає, нібито іншим країнам за інших часів не знайдеться місця у Моєму серці. Ось, будь ласка…

Майнув на яскравому сонці край блакитного хітона, розлетілось і зникло під хустиною хвилясте каштанове волосся – й замість сонного струмочка Степан побачив свіжозорану, щойно засіяну пшеницею чорну ріллю, фігури селян, що майоріли десь на протилежному кінці широкого, від небокраю до небокраю лану. У недосяжній блакиті неба змагались у співочій майстерності жайворонки, а над далекою, майже нерозрізненною звідси дорогою здіймалася курява – мабуть, то їхали чумацькі вози…

– Ваша правда, Ребе.

Від щемливої туги в Степана сіпнулись губи, почало пощипувати очі. Він шанобливо вклонився, насправді намагаючись у тому поклоні приховати обличчя від Ісуса. Хоча й розумів повну безглуздість цього: Христос все одно бачить не тільки вираз потупленого додолу обличчя, а значно більше – стан людського серця й думки у ньому! Інакше б Він не розмотав Степанові під ноги свіжозораний чорнозем… Не огорнув би його такими знайомими пахощами, що нагадували про недосяжно‑далекий рідний дім.

– Якщо правда Моя, чом тоді твої вуста постійно кажуть неправду? І кому?.. Мені!

– Ваша правда, Ребе, – знов пробурмотів Степан.

– Так, правда Моя. Але мовили це вуста людські, вуста твої. Лише вуста – чомусь не серце.

У Христових словах не було жодного осуду, навіть натяку на осуд – тільки сум, тільки глибокий до нескінченності тужливий жаль.

– Здається, мова вуст і мова серця для тебе, чоловіче, – то є дві різні речі. Так було, так є. Либонь, так і буде завжди.

Із цими словами Христос відвернувся та почав пильно вдивлятись у бік, де здіймалася до неба курява. Степан зніяковів. Більш за все на світі йому хотілося впасти перед Господом на коліна і благати про прощення за те, що він такий мізерний, нікчемний, брехливий…

– Ні‑ні, облиш, – заспокоїв його Ісус, навіть не повернувшись до розгубленого співбесідника. – Я пробачив тобі всі гріхи дуже давно. Усе й відразу. І майбутні теж. А отже, і твою малесеньку брехню.

Степан стулив губи, так і не сказавши геть нічого. Та й що тут скажеш, коли Він читає в людському серці швидше, ніж грамотій у відкритій книзі…

– Ти, чоловіче, все ніяк не збагнеш, що не Мені робиш боляче, не Мене караєш додатковим стражданням, а себе й лише себе! От за це тебе справді шкода.

– І це правда, Боже мій…

– Ну от, знов! – пробита цвяхом Ісусова десниця потягнулась до ремінця на чолі. – Коли ти нарешті припиниш називати Мене Богом? Ой, народи, народи земні… Я та Га‑Шем єдині, Ми є одним цілим – але ж Я все‑таки не Га‑Шем! Інакше б Його пречисте світло умить би спопелило тебе…

– Не треба, не треба!

Степан напружився, готуючись продемонструвати повне розуміння такого нового для нього поняття, як «Господь – мій щит». Утім, Ісус єдиним жестом зупинив слова, готові зірватися з його язика:

– Кажу тобі, чоловіче: мова вуст і мова серця для тебе – речі різні. Тож нехай вуста твої запам'ятають: Машіах[18], Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га‑Шем, не Адонай.

І ще раз повторив, немов старенький викладач Закону Божого у Києво‑Могилянській академії:

– Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га‑Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь. Але годі вправлятися у мовних тонкощах. Поглянь‑но краще о‑о‑он туди, чоловіче!..

Христос вказав на далеку дорогу. Туди, де здіймалась курява. Тепер Степан ясно розгледів тих, хто їхав.

І ніякі не чумаки то були, а дюжини три вершників у дуже знайомих, давно ненависних мундирах…

– О Господи! Поясни мені, чом вони повсякчас з'являються у моєму світі?! – простогнав Степан, скрегочучи зубами від жорстокого розчарування.

– Бо кожному – своє, – мовив Ісус спокійно, без жодної тіні роздратування чи насмішки. – Я прагну миру глибокого, найглибшого з можливих, тож там, куди йду Я і веду за Собою інших, панує шалом. Зате у твоєму людському серці, чоловіче, жодного місця для миру немає. Ти мрієш тільки про день і час, коли тобі випаде нагода знов зчепитися з ворогом у смертельному двобої. То чого ж ти хочеш, чоловіче? Будь ласка, твої вороги – до твоїх же послуг!

Зараз Степан спілкувався не із земним наставником Моше, сином Берка, а із самим Ісусом Христом, та попри це більше не міг слухати Його уважно: бо тепер серце до краю сповнилось ненавистю та праведним лютим гнівом. Тільки ненавистю й лютим гнівом…

Бо там, серед цих людей, їхав головний його ворог!

І ті, кому він служив!

Вороги, довкола вже самі вороги!..

– Люди, люди… Чом ви не розумієте простих очевидних речей?

Але цих сумних слів Ісуса він вже зовсім не чув…

Натомість сталося те, що й мало статися. Те саме, чим неодноразово закінчувались миролюбні Степанові бесіди з Господом: він не зміг утриматись і почав каменем провалюватися в нижчі світи. Образ Христа враз затягнувся в'язким імлистим киселем, що з кожною миттю уповільнював рухи.

А баритися між тим не доводилось, бо з усіх боків (і навіть, здається, зверху та знизу!) на нього мчали вовками, летіли круками, неслися яструбами усі вороги, яких він тільки зустрічав у земному житті, – причому саме їм в'язкий кисіль чомусь анітрохи не заважав – тільки Степанові! Вороги були добряче озброєні, вони шаленіли від люті та дуріли від перспективи легкої перемоги…

Та Степан теж не барився: в його руках знов‑таки самі по собі виникли крива шабля й довгий спис (були б іще дві руки – вихопив би з‑за широкого поясу пару пістолів). Тож долаючи в'язкий кисіль, Степан раз за разом відбивав шалені атаки. Відбивав не тільки тому, що бився за власне життя: адже позаду була рідна земля, батьківський дім… і наймиліша у світі дівчина, його наречена…

Хоча він чудово знав та розумів, що і кохану Гелену, й старого батька давно вже закатували. Хоча в якомусь із вищих світів на власні очі неодноразово бачив здалеку їхні змучені душі…

Хоча з‑за спини, де, здавалось, була рідна земля, до нього наближалися піхотинці московитів, наставивши рушниці зі скривавленими багнетами…

Більше того – хоча саме десь за спиною був той пагорок, на верхівці якого стояв клятий вилупок Іван Богданович, котрий не поспішав скакати до нього, а лише зневажливо й глузливо реготав…

…тим не менш, Степан все одно рубав, бив, колов на всі боки, ризикуючи задихнутися під купою навалених ним самим трупів!

І тільки ясний голос Христа долинав звідкілясь із недосяжної давно височини, яку затягнув непроникно‑чорний дим далеких пожеж:

– Степане, Степане! Чом ти так поводишся?! Чом не можеш заспокоїти душу, приборкати пристрасті навіть у Моїй присутності?! Степане, Степане, Мені тебе просто шкода, і серце Моє кровить…

Стільки непідробного жалю було в Ісусовому голосі, стільки справжнього сердечного болю, що руки мимоволі опустились, спис і вірна шабелька впали під ноги. Натхненні таким проявом слабкості, вороги посилили натиск так, що під копитами коней вершників та важкими чобітьми піших застогнала сира земля…