Сьоме Небо

У кімнаті запала тиша, тільки дрова у каміні час від часу потріскували. Нарешті Пауль наважився мовити:

– Ваша милосте…

– Що?

– Дозвольте ще запитання…

– Навіщо питати дозволу замість того, щоб одразу перейти до діла! – граф знизав плечима. – Ми вже, здається, декілька годин розмовляємо. За твоїми мірками то є ціла вічність.

І принц посміхнувся – в цілому поблажливо, але все ж трішечки глузливо.

– Нехай Ваша милість вибачать мене за те, що відволікаю дорогоцінну увагу…

– Пусте, пусте! – Великий Магістр поблажливо кивнув. – Спати зовсім не хочеться, попереду решта ночі, то що ж нам іще лишається, крім довірчої бесіди?

– Ваша милість дуже прихильно поставились до мене…

– Облиш, – перервав Пауля принц, – краще принеси попити: від довгої бесіди у горлянці все пошерхло.

Юнак миттю зірвався з місця, приніс із сусідньої кімнати наповнену поталою водою високу кришталеву карафу на срібній таці, налив по вінця срібну чашу й подав співбесідникові з шанобливим уклоном.

– Ну, то про що ж ти хотів спитати, але так і не наважився?

– Слово честі, не знаю, як Ваша милість поставиться до такого… такого…

– Нумо, хробачок, давай, годі вагатися!

– Мені здається, Ваша милосте… це може здатись Вашій милості…

– Ну?!

– …не надто розумним.

– Отакої!

Граф обернувся й присунувся до юнака якомога ближче, чекаючи на продовження. Та Пауль розгублено мовчав.

– Ти ще зовсім юний, мій хробачок, але мушу віддати тобі належне – не без внутрішнього нахабства та самовпевненості.

Пауль проковтнув слину, але продовжував мовчати.

– Отже, з твоїх слів виходить, що ти можеш запитати про щось таке, на що навіть сам Великий Магістр, засновник такої високоповажної ложі, як наша, не зможе дати тобі відповідь? Так, чи що?..

Юнак зашарівся, остаточно засмутився і навіть розгублено захлюпав носом, а принц сміявся довго й весело, немовби скинув з плечей незліченну кількість прожитих століть.

– Ну, хробачок, ти мене дійсно насмішив! Нечасто, справді нечасто доводиться мені веселитись так щиро й безтурботно…

– Я… Я дуже втішаюся тим… що Ваша милість тішаться з моїх слів… – вичавив нарешті Пауль.

– Та кажи вже нарешті, про що хотів довідатись! – весело гукнув граф.

– Ваша милосте, скажіть, якщо буде на те Ваша воля: а що робити учневі з таємним знанням, яке він дістає від свого Вчителя? Особливо якщо це не простий вчитель, а Великий Вчитель…

– Що‑о‑о?! Як?..

Було у цьому скрикуванні щось таке, від чого Пауль розправив плечі та, дивлячись графові у вічі, повторив твердо:

– Що належить учневі робити із необмеженим таємним знанням, яке він дістає під час навчання?

Теплий плед сковзнув убік. Великий Магістр зіпнувся на ноги з юнацькою легкістю й навис над Паулем, немов струнка сосна над маленьким пеньочком. Юнак навіть не встиг здивуватися легкості рухів, яку не варто було очікувати від тисячолітнього старця (а якщо принц особисто бесідував на рівних з Ісусом Христом, він мусив прожити щонайменше вісімнадцять віків!), як граф заговорив скоромовкою:

– А знаєш, юначе, ти не такий вже телепень, яким здаєшся на перший погляд! Запевняю, далеко не кожному підмайстрові подібне спадає на думку, далеко не кожному… Дійсно, коли твій Вчитель у змозі передати тобі безмежне знання – що з ним робити?! Передати великі, величезні… по‑справжньому неосяжні знання… Та‑а‑ак!..

Примруживши ліве око, немовби прицілюючись, принц міряв Пауля рухливим поглядом правого ока від маківки до п'ят, при цьому обличчя Великого Магістра осяяла м'яка приязна посмішка, а пальці лівої руки немовби шукали біля куточка рота вуса… хоча, наскільки було відомо юнакові, принц завжди ретельно голив обличчя. Нарешті граф виніс вирок:

– Ти далеко не телепень, о ні… Одна з найважливіших якостей справжнього мислителя, причому притаманна далеко не кожному смертному – це вміння задавати потрібні запитання у потрібний час. Зверни увагу: не просто будь‑які запитання, а саме потрібні. І не просто будь‑коли, а у доречний саме для них час…

Великий Магістр витримав таку довгу паузу, що Пауль від напруги майже припинив дихати, тоді проговорив скоромовкою:

– Отже, юначе, якщо ти тільки не втратиш хисту до оволодіння таємним знанням, то маєш змогу злетіти високо, дуже високо!

Далі принц загадково всміхнувся, кивнув юнакові, повернувся на своє місце і вже рівним спокійним голосом продовжив:

– Ось що відповім тобі: учень на те й перебуває в учнівстві, щоб наполегливою щоденною, щомиттєвою працею над собою розвинути розумові здібності до того стану, коли зможе осягнути навіть Велику Істину, а не лише окремі її часточки. Для будь‑якого Вчителя найважливішим, найрадіснішим моментом у житті стає мить, коли ввірені його опіці учні… ба навіть котрийсь один із них стає здатним осягнути й засвоїти Велику Істину. Бо означає це, юний мій друже, що вчитель відбувся саме як Учитель Істини. А отже, коли настане його час відійти у вічність, справа його не загине.

Пауль відзначив подумки, що Великий Магістр уперше звернувся до нього зі словами «юний мій друже» замість давно звичного «хробачок». Це здалось юнакові добрим знаком, тож він наважився на ще одне запитання:

– Ваша милосте…

– Що, юний мій друже?

Зрадівши ще більше, Пауль мовив:

– А Ваша милість теж колись потішили отак свого Вчителя, коли… ну‑у‑у… коли одного разу виявили здатність осягнути Велику Істину?

Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко‑далеко, може, навіть в інших місцях і часах…

Попри сподівання на скору відповідь, граф довго мовчав, нарешті мовив:

– Ти не повіриш, юний мій друже, але мушу тебе розчарувати: хоча колишній Вчитель дуже пишався мною, проте на це я так і не спромігся.

– Як це?! – сторопів Пауль.

– Що ж, так теж буває, причому значно частіше, ніж здається на перший погляд, – знизав плечима принц.

Діставшись серцевини смолистого поліна, полум'я в каміні на мить спалахнуло дуже яскраво, осяявши гладко‑біле, немов маска, обличчя графа. Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко‑далеко, може, навіть в інших місцях і часах…

Тим не менш, юнак наважився продовжити:

– То ваш вчитель… він що, не був Великим Вчителем? – Але одразу поспішив пом'якшити можливу образу: – Тобто я хотів сказати, що коли він не зумів виховати…

– Облиш, юний мій друже, не виправдовуйся, – зупинив Пауля принц, – я розумію, що лихих намірів у твоєму серці та словах немає. Ти не хотів образити ні мене, ані світлу пам'ять мого Вчителя.

– Саме так, Ваша милосте! Але ж…

– Ні‑ні, мій Вчитель таки був по‑справжньому Великим хоч би з однієї причини: він ніколи серйозно не розраховував, що я піду проторованим ним шляхом, підхопивши всі запропоновані його школою знання. Він від початку знав, що рано чи пізно мій шлях розійдеться з його шляхом.

– І тим не менш… – Пауль розгублено замовк, бо все це просто не вкладалося в голові. Чи можливе таке, щоб не хто інший, як сам Великий Магістр, чогось там не знав або не зміг здолати якусь науку?!

– Тебе дивує, юний мій друже, чому попри це розуміння мій Вчитель усе‑таки взявся навчати мене?

– Так, Ваша милосте…

Граф примружив очі, сухо всміхнувся й мовив загадково:

– Справді, був час, коли я теж не розумів поведінки свого Вчителя. Але… – Великий Магістр знов посміхнувся. – Але, юний мій друже, найбільшим виявом земної величі, найтитанічнішим подвигом людського духу стає момент, коли людина розуміє, що мусить поступитися своїми мізерними інтересами Божій волі.

– Ваша милосте!..

– Так. Мій Вчитель знав, що я неодмінно піду іншим шляхом – але на те була воля не його, а Всевишнього. Тому, юний мій друже, істинна велич мого Наставника полягає в тому, що він виконав не свою людську забаганку, але волю Божу. А на таку самопожертву, погодься, піде далеко, далеко не кожен…