Рік 1710 від Р. X ., Голландія

Зарипіли й гримнули вхідні двері. За хвилину до кімнати увійшов Мошка, та Степан навіть не озирнувся на нього. Справді, навіщо озиратись? Єврей був таким самим, як і завжди: сірооким, худорлявим, довготелесим, у спілкуванні – вкрай ввічливим. Що там цікавого…

– Як сьогодні почувається молодий панич?

Веселий голос єврея неприємно різав Степанове вухо:

Мошка просто кипів від надлишку життєвої енергії, а юнакові так хотілося цілковитого спокою! Бажано навіть… спокою замогильного.

– Чому молодий панич досі не поснідав? Уже день давно, невдовзі час обідати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навіть не поворухнувся.

– Отже, молодий панич продовжує мовчати?..

Степан не відреагував. Тоді єврей підійшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене ліжко і спитав тихесенько‑тихесенько, майже пошепки:

– Гаразд, поговоримо про інше… Ну, то що ж молодий панич має намір робити далі? Як стане жити?

Від несподівано тихого, надзвичайно легенького шепотіння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподібний крик, і нарешті обернувся до єврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртуті, Мошка тепер завмер на ліжку й пильно вдивлявся юнакові у самісінькі вічі, загадково посміхаючись.

– А що саме я маю робити?.. – нарешті повільно мовив Степан.

– Жити. Або померти. Молодий панич дуже‑дуже хоче вмерти, тільки ніяк не наважується, еге ж?

Промовляючи це, Мошка хитро підморгнув Степанові та знов завмер, вичікуючи. Слова єврея подіяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе місце: сердега скочив з ліжка й скрикнув.

– Овва, чом це раптом молодому паничеві… – почав було Мошка.

– Ах ти ж чаклун бісів!!! Як це ти примудряєшся читати в людських душах, немов у відкритій книзі?! – гнівно перервав його Степан… та раптом затулив очі рукою, бо йому здалося!.. Ні, ні, то щось неймовірне: не може людське обличчя випромінювати світло! Це ж клятий єврей, нечиста істота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя світиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не буває…

Це… Це!..

Мабуть, у нього в голові вже паморочиться. Може, Мошка таки підпоїв його отрутою, що почала діяти лише тепер?! Юда, юда!..

Геть знесилений, Степан впав на ліжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос єврея:

– Моше не чаклун і не відьмак, дарма молодий панич так вважає. У людських душах і серцях Моше також не читає, на це здатен лише сам Га‑Шем[10]– як же можна людині підміняти Його?!

– І завжди ваше плем'я когось боїться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б міг подумати…

– Всемогутній має достатньо можливостей, аби запобігти зазіханням на Його владу будь‑кого з людей, – з достоїнством відповів єврей. – Та дарма молодий панич вважає, що Моше боїться Всемогутнього.

– Отже ти, виявляється, герой? – стомлено процідив Степан. – Не знав, не знав…

– Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрібно боятись лише не образити Його. Навіть ненавмисно скривдити чимось. Навіть думкою, негідною Його неосяжної милості.

Юнакові здалося, що при цьому в голосі єврея пролунали зовсім недоречні радісні нотки, тож одразу спитав:

– Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не наді мною смієшся?..

– Моше тішиться тим, що молодий панич все‑таки більше прагне до життя, ніж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображає Адоная, зате шлях до життя – веселить. Шлях до життя – то є дуже добре: адже молодий панич неодмінно одужає.

– Знов ти за своє?!

– Але ж то є правда.

– Ти все‑таки або відьмак, або не знаєш майбутнього, помру я чи…

– Моше не знає майбутнього, проте очі Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич…

– Брешеш, свиното!..

– Так палко виявляють почуття лише живі, а не мерці. Отже, молодий панич житиме.

– Ні, – юнак знов знітився. – Краще вже померти, ніж отак страждати.

– Молодий панич не здатен сказати правду навіть собі самому…

– Що‑о‑о?! То я, по‑твоєму, брехун? – Степан спідлоба позирнув на єврея. Але Мошка мав цілковито серйозний вигляд, у його сірих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування.

– Моше переконався, що молодий панич прагне зовсім інших речей – не тих, про які говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здійснити волю Всемогутнього, а не лежати в холодній могилі. Це дуже‑дуже радісна новина для Моше.

– А я кажу: краще удавитись або зарізатись…

– Нічого в молодого панича не вийде.

– А як раптом?..

– Гаразд, перевіримо.

Мошка підвівся, легкою ходою вийшов до сусідньої кімнати й за декілька хвилин повернувся з довгою міцною мотузкою у лівій руці та з ножем у правій. Кинув принесене на ліжко поруч із Степаном.

– Нехай молодий панич робить, як вважає за потрібне. А Моше навіть заважати не стане.

– Невже?..

– Моше присягається, що не заважатиме!

– Нізащо?

– Нізащо!

– Чим заприсягнешся?

– Святим престолом Всемогутнього, на який Він сідає і в день суду, і в день радощів.

– Гаразд.

Не зводячи очей з підступного єврея, котрий справді здавався абсолютно байдужим, Степан спочатку взяв ножа. Мошка не реагував. Степан перевірив, чи добре ніж заточений (лезо було гостре, як коса дбайливого селянина), повертів його так і сяк, відклав на ліжко. Далі руки потягнулися до мотузки, юнак випробував її на міцність, намотав на руку, щоб дізнатися приблизну довжину. Має вистачити, щоби…

А може, це все ж таки хитромудре випробування?! Не інакше…

Степан спідлоба позирнув на єврея. Незворушний Мошка спокійнісінько сидів на ліжку й зосереджено розглядав кінчики пальців, щось бубонячи собі під ніс. Степан узяв обидва знаряддя самогубства одночасно… але наступної ж миті вони впали на підлогу.

– Мошка, Мошка, свиняча твоя пика, – мовив юнак розчаровано, – ти маєш рацію: я настільки слабкодухий, що не можу наважитись на останній крок.

На «свинячу пику» єврей анітрохи не образився. Він миттєво заштовхнув ногою і мотузку, й ножа під ліжко та радісно констатував:

– Ну от, Моше не помилився!

– Навіщо кидати речі на підлогу? Чому б загалом не прибрати їх звідси?

– Нехай будуть під ліжком, аби молодий панич удень і вночі міг пам'ятати про найбільший відчай свого життя, який щойно поборов.

– Жидівська твоя душа!.. Що ти знаєш про відчай?.. – сумно зітхнув Степан.

– Нехай молодий панич не сумнівається: багато чого.

– Та ну!

– Авжеж.

– Либонь, найбільший відчай тобі довелось пережити, коли хтось відкопав твої червінці, надійно приховані на чорний день, – криво всміхнувся юнак.

– Молодий панич помиляється, – майже рівним голосом відповів Мошка. – Втрачаючи гроші, Моше ніколи не втрачав заразом і голови. А от коли селяни втопили молоду дружину Моше – а вона вже п'ять місяців носила під серцем нашу першу і єдину дитину…

– Що‑о‑о?!

Степан аж похолов від несподіванки… але головним чином від того, яким тоном Мошка розповідав про це! Хіба може людина при здоровому глузді так спокійно…

– Ой‑вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня історія. Одній селянці примарилось, нібито вночі хтось заподіяв лихе її корові, в якої на ранок зникло молоко. Потім те саме сталося в іншої селянки, потім у третьої. Почали шукати відьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменів та й кинули до річки. І все…

– То відьмак не ти, а… твоя жінка? – здивувався Степан.

– Хіба молодий панич вірить у сказане ним? – спитав у відповідь єврей. Юнак тільки очі опустив долу… невідомо чому. Справді, це ж усього лише жалюгідний, підступний юда, котрий свавільно полонив його, посилаючись на батьківський наказ, завіз бозна в які землі… – а як перевіриш його слова?!

Між тим, не зводячи зі Степана пронизливих сірих очей, Мошка зневажливо посміхнувся й мовив:

– Вейз мір! Моше тепер зрозумів, що молодий панич зовсім необізнаний на народних прикметах щодо відьом.

– Які там іще прикмети?..

– Якби ж Мар'ям була відьмою, вона б не потонула, а плавала би навіть з камінням на шиї… Принаймні так стверджували селяни.

– А‑а‑а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не має для мене значення.

– Так от, вагітну Мар'ям втопили, а молоко в корів продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жінок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всі наші повтікали до лісу і там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – її провини у зникненні молока не було.

Степан відвів очі убік. Мимоволі йому зробилось ніяково… і соромно… Але ж не стане він вибачатись перед жалюгідним нащадком христопродавців! Ще чого… «Кров його на нас і на дітях наших…» От нехай і не скиглять з приводу такої своєї нібито несправедливої долі!

Але зовсім промовчати юнак не міг, тому спитав:

– А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з іншими жидами сховався у лісі, полохливий ти шкурник…

– Моше не злякався, ні. Просто на той час перебував надто далеко – батько молодого панича якраз відіслав Моше у справах.

– Мій батько?

– Так. Мар'ям лишилася вдома сама, за неї нікому було вступитись.

Степан зніяковів ще більше, але не знайшов гідних почутого слів, крім непевного вигуку:

– Ну‑у‑у…

Єврей лише кивнув у відповідь, але швидше власним думкам, а не Степановому «нуканню».

– От тоді справді було кепсько. І саме тоді Моше справді хотів померти, бо більш за все прагнув потрапити до своєї Мар'ям та нашого ненародженого сина. А молодий панич чомусь вважає, буцімто для Моше найбільша втрата у житті – це гроші…

– Так усі вважають, – спробував виправдатися Степан.

– Між іншим, наші благословенні мудреці кажуть: «Якщо прагнеш істинної величі, то мусиш день і ніч просиджувати над книжками, а не торгувати у крамниці». Важливо, аби життя було наповнене мудрістю, а тоді гроші самі до рук прийдуть! Молодий панич ще надто молодий, аби зрозуміти це…

– Та все я розумію, все, – Степан відійшов до протилежної стіни і став довкола неї, тільки б ненароком не глянути єврею у вічі.

– Так‑так, молодий панич, звісно, все розуміє. Крім одного: що Моше та інші нащадки благословенних довіку Абрахама, Іцхака та Якова‑Ізраїля – зовсім не страхітливі демони, а теж люди, як, приміром, молодий панич та інші гої.[11]

Юнак міцно замружився, але промовчав, бозна‑чому проковтнувши образу недостойної істоти, яка мала за честь піклуватися про нього. Так, дивна річ: раптом єврей… перестав здаватися надто вже огидним, як звик думати про нього Степан!..

Але натомість поведінка Мошки стала для юнака ще загадковішою. Навіщо все‑таки він порятував Степана, з якої ласки так довго опікувався ним, лікував, годував? Невже тільки тому, що Степанів дід колись врятував Моткового батька?! Ні‑ні, так не буває, тим паче між євреєм та чесним християнином… Не може такого бути!

– Моше також має людське серце з плоті, в його жилах тече така сама гаряча червона кров, як і в молодого панича, – продовжував між тим єврей. – І Моше так само сприймає біль втрати. Бо розлучившись зі своєю Мар'ям, Моше ніколи більш не одружувався.

– Чому ж ти все‑таки не шубовснув у воду слідом за дружиною?

– Вейз мір, попервах Моше дуже‑дуже хотілося зробити це! Молодий панич і не знає, як хотілося…

– Знаю, – буркнув Степан.

– Ні! Проте потоплення стало би найбільшою, найжахливішою помилкою у житті. Гам зе ле тов – Моше стримався. І добре, що так!

– Чом ти такий впевнений, що справді вчинив добре? – спитав юнак доволі прохолодно: все‑таки його дратувала спесива самовпевненість єврея.

– Бо Всемогутній Га‑Шем справедливо вважає тих, котрі вбивають себе, недостойними перебування в Шехіні.[12]

– Як… Що ти сказав? – юнак анічогісінько не зрозумів у цих загадках. – Повтори‑но знов, мудрагелю.

– Доступною молодому паничеві мовою можна сказати так: Всевишній не потерпить під своїм покровом самогубців, а вони нізащо не витримають сяяння слави Всемогутнього, тому не потрапляють під Його чистий покров.

Юнак кивнув. Але Мошка по інерції продовжував говорити – а сказав він те, від чого Степанові очі потихеньку полізли на лоба:

– І добре, що не тільки сам Га‑Шем милостиво пояснив це ображеному на злу долю Моше, але що сам Моше також дістав підтвердження й від своєї дружини Мар'ям, і від нашого ненародженого сина. Так, то є дуже‑дуже добре…

Кілька хвилин юнак жалюгідно тремтів, кліпав очима, мовчки відкривав і закривав рота, перш ніж зміг видушити з себе розгублене:

– Я‑а‑а‑а… Я‑а‑а‑а… Я‑а‑а‑ак?! Як ти сказав?!

Правду кажучи, він було подумав, що, згадавши пережиту трагедію, єврей, раптом збожеволів, не інакше. Втім, Мошка відповідав абсолютно спокійно і, що найдавніше, з непохитною впевненістю:

– Моше піднявся до найвищих сфірот[13], де зустрівся зі своєю коханою Мар'ям та нашим ненародженим сином. Тож Мар'ям підтвердила за них обох, за себе й за сина: якби після її загибелі Моше не втримався і втопився слідом, він би став на шлях занепаду, тоді як їхні невинні душі, навпаки, перебувають на стежинці сходження. Рухаючись у протилежних напрямах, в іншому світі душі Моше, Мар'ям і нашого сина ніколи б не зустрілися. А так… Моше лишилось тільки діждатися свого часу – Мар'ям і син очікуватимуть на нього в одному з вищих світів, щоб разом іти до престолу Всемогутнього.

– Що ти верзеш?! – схопився за голову бідолашний Степан. – Це ж богохульство!!!

«Хоча чого іще, крім богохульства, можна очікувати від нащадка христопродавців, які самі ж накликали на свої голови Божу кару?!» – раптом подумав ошелешений юнак. У той же час таємничий внутрішній голос тихесенько нашіптував Степанові: «Прислухайся до нього, прислухайся уважно! Може, ти дожив до цього дня лиш затим, щоб несподівано дістати надію зараз! Саме зараз – коли вже остаточно втратив її?! Чого тільки не трапляється у цім дивнім світі!..»

– У чому, на думку молодого панича, полягає богохульство? – перепитав незворушний Мошка.

– Ти розмовляв із мертвими!

– Хіба ж?..

– Не бреши, хитрий юдо, це твої слова!

– Хіба молодому паничеві невідомо, що людська душа не помирає разом із тілом, а підноситься у вищі світи? Ті, хто за порогом цього світу, зовсім не мертві…

– Так, але…

Степан затнувся, бо не знав напевно, як краще заперечити євреєві.

Можна було презирливо кинути йому в обличчя тираду про те, що Бог давно вже відвернувся від юдеїв, і після підлого вбивства Христа всі вони, від найменшої малечі до старезного дідугана, недостойні навіть розпечені сковорідки у пеклі разом з чортами лизати.

Можна було процідити крізь зуби, що єврейський божок – це гаманець із червінцями, а тому після смерті вони відправляються не на небо, а до компанії свого «святого» – Юди Іскаріота.

Можна було…

Так, багато чого можна було би сказати, та одне‑єдине юнак розумів твердо: не може душа загиблого єврея йти до Божого престолу! Адже це суперечило абсолютно всьому, що знав Степан, чого навчали в академії та що говорили всі його знайомі.

Втім, поки юнак підшукував підходящі слова, Мошка несподівано запропонував:

– А що сказав би молодий панич, якби Моше допоміг йому пересвідчитись у тому, що все ним почуте – правда?

– Тобто?.. – Степана настільки спантеличили попередні зізнання єврея, що тепер він навіть не мав сили обуритися по‑справжньому.

– Правда все, що Моше казав про вищі світи та людські душі, котрі перебувають там, як душі Мар'ям та нашого ненародженого сина.

– То ти все ж таки чаклун?

– Вейз мір! То не є чаклунство, то є світле Божественне знання.

– Людина не може того знати…

– Ті, хто практикує кабалу, – вони можуть.

– Що‑о‑о?!

Тільки‑но Мошка згадав кабалу, як жива Степанова уява одразу намалювала щось середнє між жахливим відьомським шабашем та людським жертвоприношенням. І його бідолашний батько пригрів коло себе отаку‑от жахливу зміюку!.. Та цей Мошка… він же сам справжнісінький дідько! Годі й дивуватись, що батькові дні скінчилися десь у московському казематі. Боже ж мій…

– Ті, які мандрують у вищі світи, перебуваючи у вищому духовному стані, вони знають: немає живого та мертвого – є душі в людських тілах і душа у вищих світах; немає минулого, теперішнього та майбутнього – є лише п'ять світів, що відділяють людину від престолу, на якому сидить Га‑Шем. То чом би двом або трьом люблячим душам не зустрітися в одному з вищих світів?

Мошка говорив надто спокійно та розмірено, без жодної тіні хвилювання або слабкості, що зазвичай супроводжують брехню. І все ж таки Степан ну ніяк не міг повірити єврею! Не міг – і край!!!

– Вищий світ – це небо, рай. А нижчий – пекло. Окрім них нема нічого, анічогісінько! – юнак вирішив не здаватися нізащо.

– Вищі світи – це Асія, Єцира, Брія, Ацилут, Адам Кадмон. А далі – світ Безкінечності[14], або ж сам Всемогутній, благословенне святе ім'я Його.

– Боже, Ти чуєш це – чом же не скараєш нечестивця?! – скрикнув Степан у розпачі.

– Запевняю молодого панича: Га‑Шем слухає нашу вчену бесіду дуже‑дуже уважно, – посміхнувся Мошка. Побачивши ту безневинну посмішку, Степан відчув, що абсолютно програв суперечку, тому лиш знесилено мовив:

– І як ти тільки не боїшся говорити мені подібні речі!..

– А чому Моше мусить боятися?

– Бо кабала – то ваша велика жидівська таїна, от чому!

Єврей лише всміхнувся:

– Вейз мір, то справді велика таїна… Але для тих лише, хто не бажає проникнути під її покрови.

– Тобто?..

– Близько півтора століття тому великий ребе Арі[15]сказав: віднині таємне знання стане відкритим для кожного, хто не полінується подолати цю мудрість. Молодий панич здатен на це, тож Моше вказує йому гідний шлях.

У Степанових очах застигло німе питання, тож Мошка повів далі:

– Всемогутній Га‑Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите…

– Брешеш: люди розбили моє серце, а не твій жидівський божок.

– Розбили серце і справді люди, та якщо не буде на те волі Всемогутнього, жоден волосок не впаде з голови молодого панича! Що вже казати про людське серце…

Степан змушений був промовчати.

– Отож, Га‑Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите, та біда в іншому: молодий панич так і не зрозумів, чому Га‑Шем допустив таке!.. Хоча це свідчить про велику любов Всемогутнього до молодого панича…

– Нічого собі – «любов»!..

Юнак не зумів втриматись від сповнених болю зітхань.

– Лише впавши у прірву відчаю та розбившись об її кам'янисте дно, можна прагнути таємного знання: адже тільки воно дасть можливість зцілити кровоточиві рани на розбитому серці!.. Тільки таємне знання й ніщо інше. Оволодівши ним, молодий панич дістане змогу вільно подорожувати між усіма вищими світами, зазирати у минуле та в майбутнє… і навіть наближатись до трону самого Адоная, що стоїть на хмарах істинної Слави та істинної Сили.

– Рани мого серця ніщо й ніколи не зцілить, – Степан безнадійно махнув рукою.

Заперечуючи, Мошка замотав головою, немов кінь, що відганяв причепливих мух:

– Милість Всевишнього та Його знання – кращих ліків молодому паничеві не потрібно! Рани на тілі вже майже загоїлись. З ранами у душі, звісно, гірше, але теж не так погано, як могло би бути. От молодий панич тільки‑тільки хотів накласти на себе руки – а тепер і думати забув про удавку! Моше часом не помиляється?..

Юнак здригнувся, розчаровано зітхнув і безбарвним голосом підтвердив:

– Ти маєш рацію, свиняче вухо: я настільки слабкодухий, що навіть свою журбу за нареченою не можу втримати у серці…

– Ні‑ні‑ні, то не є слабкодухість. Це навпаки відродження сили духу – бо продовжувати жити, маючи на серці горе, значно важче, ніж померти від горя. Просто молодий панич вхопився за руку, яку Га‑Шем простягнув до нього на саме дно прірви відчаю. Моше тільки допоміг молодому паничеві упіймати руку Всевишнього – а надалі все піде саме собою, згідно з волею Адоная.

Замислившись, Степан смикав себе за вуса, посилено тер підборіддя, заросле довгою м'якою щетиною – передвісницею майбутньої бороди. За словами єврея майоріло щось величезне… щось настільки величне, що юнак… просто боявся повірити в реальність почутого!

– Якщо тільки молодий панич побажає засвоїти таємне знання, Моше стане його наставником. Так, це потребуватиме багато часу – але куди молодому паничеві поспішати? Попереду в молодого панича довге життя – нехай благословить його Га‑Шем!..

«Ну, ось ти й заробив благословіння жидівського бога, вітаю!» – всміхнувся подумки Степан. Але також зрозумів, що бодай в одному клятий єврей правий: якщо він такий слабкодухий, якщо не має сил негайно звести рахунки з життям – отже, попереду в нього і справді сіре безбарвне життя. Довге чи коротке, значення не має – але то буде життя без родини, без коханої, без друзів. Та на чужині.

Отже, мабуть, таки треба чимось заповнити сіру порожнечу майбуття! Бо якщо й надалі день за днем сидіти в цьому будиночку – це ж збожеволіти можна… Тож нічого кращого, ніж навчання таємної науки, просто не придумати! Тільки от проблема…

– А на що я житиму? Чиїм коштом? Невже твоїм?.. – раптом спитав Степан в єврея.

Той охоче пояснив:

– Батько молодого панича, пан сотник якось позаторік викликав Моше до себе і сказав, що передоручає йому вивезти з Украйни все своє багатство. Тобто не маєтність, а лише гроші…

– Чого це раптом?! – здивувався Степан.

– Бо хоча пан сотник всіляко намагався уникнути участі у майбутній війні, що невідворотно насувалась на Гетьманщину, Моше заздалегідь попередив його, що молодий панич рветься служити гетьману Мазепі, який вже повів переговори з королем Карлом…

– То що, ти наперед знав про це?! – Тепер здивування юнака стало просто безмірним.

– У вищих світах можна багато про що дізнатись, і Всемогутній милостиво дозволив Моше зазирнути одним оком у майбутнє.

– То як посмів ти, свиняча пика, не попередити мого батька про небезпеку?! Що ж ти за вірний радник, якщо промовчав, знаючи…

– Хіба ж пан сотник не намагався відмовити молодого панича найматись на гетьманську службу?

– Так, але…

Зненацька Степан подавився словами, бо згадав, як усе було… Немов живий, перед його внутрішнім поглядом намалювався покійний батько, котрий скорботно мовив: «Не думай, що я благословлю єдиного свого сина на авантюру, я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…» Безперечно, батько мав на увазі Мошку!

– Моше попередив пана сотника про все, – мовив між тим єврей. – Попередив, що молодий панич вже загорівся ідеєю найнятись до ясновельможного гетьмана Мазепи сердюком, що не відступиться від своїх намірів нізащо у світі. І що через це над усіма Раковичами нависне смертельна небезпека. Пан сотник вирішив: «Ну, нехай тоді помру тільки я один, а до братів моїх та до любого мого Степана нехай криваві руки московитів не дотягнуться. Що для цього потрібно?» Моше порадив якнайдорожче заставити всю маєтність, яку лише вдасться заставити, додати сюди всі коштовності й сотникові гроші, за виключенням необхідних для ведення господарства, а зібравши скарб докупи – вивезти подалі від Гетьманщини та вкласти у вигідну прибуткову справу.

Пан сотник схвалив цю пропозицію. Тоді Моше подбав про заставу маєтку, а потім вивіз довірений йому скарб до Голландії – як і було наказано. А тепер привіз сюди й молодого панича. Отже, завдяки мудрим завбачливим розпорядженням свого батька, молодий панич не мусить піклуватися про день сьогоднішній та день завтрашній, не думатиме про те, що їсти та що пити. Тепер молодому паничеві можна скільки завгодно займатися вивченням таємної науки!

– Але ж…

– Про все інше подбає Моше, котрий через своїх віддалених родичів дуже вигідно розмістив довірене його опіці панське золото, срібло й коштовності в надійних купців, що ведуть торгівлю індійськими тканинами, китайським та японським фарфором. А зараз, кажуть, з'явилась нова мода: чай – то є напій такий. З дуже‑дуже далеких земель той чай завозять, а коштує він ой як недешево!..

Уже тепер в молодого панича багато грошей, а завдяки старанням надійних купців буде ще не в одну тисячу разів більше. Багато‑багато золота в нього буде – ой‑вей, нехай молодий панич вже якось повірить старому нащадку Абрахама!.. А може, й не повірить, але тоді просто зачекає й сам пересвідчиться в усьому.

– А що ти собі урвав від нашого багатства? – поцікавився Степан.

– Не урвав, а взяв виручку за клопоти.

– Ну, ще б пак… Жид свого ніколи не впустить!

– Молодий панич тим не задоволений? – скоромовкою спитав єврей.

– Ні, чому ж… – юнак знизав плечима. – Навпаки: все стало на свої місця! Тільки…

– Про що бажає дізнатись молодий панич?

– Куди ти дів нажиті на нашому нещасті гроші? Либонь, прилаштував іще вигідніше, ніж батькове золото…

– Так‑так, значно вигідніше! – погодився єврей.

– Ну, то куди ж?

– У молодого панича.

– Тобто?!

– На виручені гроші я придбав бричку та коней. За них ми жили весь цей час, купували їжу та питво, сплачували подорожні. На них Моше купив оцей дім.

– І ти називаєш це вигідним вкладанням?.. – Степан геть нічого не розумів.

– Звісно, що так.

– Але чому?..

– В Моше все одно немає сім'ї, про яку він мусить піклуватись. Тому Моше із задоволенням взяв під свою опіку молодого панича.

– Ти що, хочеш, щоб жид став рідним батьком козацькому сину, нащадку славного роду Раковичів?! – Степану було зовсім невесело, та він був готовий розреготатись просто в обличчя старому.

– Моше зовсім не збирається замінити молодому паничеві рідного батька. Але наставником та опікуном молодого панича бути може.

– Пхе! Ну й фантазії в тебе…

– Час доведе, що Моше не збрехав: один бездітний купець готовий продати свою частку в прибутках Ост‑Індської компанії, а про надійного управителя Моше завчасно подбав! Тож років через десять молодий панич матиме стільки золота, скільки деяким правителям тутешніх країн не снилося. Але не на майбутньому багатстві має зосереджуватись увага молодого панича, а на оволодінні таємним знанням. Бо тільки якщо гроші підмуровані неосяжним знанням – тільки тоді вони дають незбориму могутність. Отож Моше із задоволенням поділиться з молодим паничем усіма своїми знаннями.

– Отже, старий йолопе, ти хочеш зробити з мене вченого жида?!

– Ні. Але оскільки великий ребе Арі дозволив навчати кабали усіх охочих, Моше хотів би заохотити до цих занять молодого панича.

– Ніяк не можу зрозуміти: навіщо це тобі?! Вибери якогось свого… якогось молодого жида та й навчай собі на здоров'я! До чого тут я?..

– Ні‑ні, не так. Моше завжди хотів, щоб у нього був такий незвичайний учень, котрого ні в кого іншого немає. І от Всемогутній милостиво послав Моше учня‑гоя: хто іще може похизуватись таким?!

Тут Степан відчув, що на сьогодні занадто втомився. Тепер уже ні райдужні перспективи стати надзаможною людиною, ані обіцянки незмірної могутності внаслідок опанування таємним знанням його не цікавили. З невидимих сердечних ран, які все ще остаточно не загоїлись, линули й линули виснажливі спогади про страшну загибель коханої Гелени, про сумну долю батька, про підле зрадництво Івана Богдановича, про програну шведами й козаками війну і про власну негідну поведінку під час битви… Тож Степан впав на ліжко і махнув на єврея рукою: мовляв, замовкни й заберись куди подалі.

– Молодий панич не бажає слухати Моше?..

– Залиш мене на самоті, – тихенько попросив юнак.

– Молодий панич зовсім не бажає слухати Моше або не бажає слухати тільки зараз?..

– Йди геть, – стомлено прошепотів Степан.

– А може, все‑таки…

– Не намагайся спокусити мою чесну християнську душу своїми хитромудрими жидівськими витівками, клятий юдо.

– Гаразд. Не зараз. Потім…

Рипнули двері, й усе в домі стихло, тільки з двору долинав ледь чутний гамір міської вулиці. Не скидаючи чобіт, Степан заповз на ліжко попід саму стінку й забувся важким безбарвним сном.