Рік 1735 від Р. X ., Франція, замок Орлі

Відсунувши убік шторку з віконця карети, граф уважно придивлявся до маєтку, що стрімко летів назустріч. Принаймні здалеку він справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок сніжно‑біла будівля палацу в центрі гармонійно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишні й химерні ліпні орнаменти та інші витребеньки торкнулась в основному внутрішнього убранства та меблів.

«Гарне іззовні, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вісімнадцяте століття від Різдва Христового? Які підточені гниллю «дуби» зламаються під натиском майбутніх буревіїв, що несподівано здіймались в усі часи, в усіх землях?..» – мимоволі подумав граф. Проте наступної ж миті в нього радісно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравієвою доріжкою, по якій мчала карета, він побачив череду до болі знайомих дерев, дещо нехарактерних для цієї країни…

Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – ні‑ко‑ли не бували у тій землі!!! Навіщо ж вашій високості звертати увагу на чужинські дерева?! Не можна, ніяк не можна…

Напустивши на обличчя кам'яний вираз, він ретельно прикрив віконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовні, та відкинувся на подушки сидіння. Справді, навіщо у вікно висуватись, дорожну куряву ковтати?..

Втім, на місце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, і граф побачив, що на чолі почту з дюжини служників, котрі вишикувались неподалік у дві шеренги, зустріти гостя вийшов сам господар.

– Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приємністю особисто познайомитись із нащадком славетного роду Ракоці та приймати його у своєму скромному маєтку. Одразу ж прийміть мої співчуття з приводу нещодавньої смерті вашого шляхетного батька…

– Доброго дня і вам, графе! Красно дякую, але прошу: будь ласка, принаймні тут і зараз не титулуйте мене принцем – гаразд?

– Чому, ваша високосте?

Їхні погляди схрестились. У глибині світло‑карих пронизливих очей господаря маєтку гість побачив добре приховану підозрілість. Одразу ж згадав, що його вважають найкращим шпигуном сучасної Європи – й недарма, між іншим…

– Просто не хочу, – мовив гість якомога спокійніше.

– Пробачте, ваша високосте, та мені якось навіть не віриться…

Продовження фрази гість прочитав у пильних світло‑карих очах: «Просто не віриться, що ваша високість – син трансільванського князя, угорського короля Ференца Другого Ракоці,– цурається свого славетного роду!»

– Річ у тім, що як і ви, шевальє, я теж маю графський титул. Отже погодьтесь, коли у гості до графа де Лазіскі завітає принц Ракоці, це саме по собі створить ситуацію нерівності між нами: адже ви мимоволі підкреслюватимете, що я, ваш гість, вищий від вас. Я не хочу цього, бо приїхав сюди просто, по‑дружньому. Як граф до графа. Отже, будь ласка, титулуйте мене графом Сен‑Жерменом.

– Як рівний рівного?

– Так, прошу.

– Ну, що ж… – Підозрілість у світло‑карих очах не зменшилась, але ретельно заховалась. – Якщо ваша високість бажає цього, не насмілююсь заперечувати… Отже, графе, із прибуттям! Дуже радий привітати вас у своєму скромному маєтку!

– Щиро дякую, графе!

Вони церемонно вклонились один одному.

– Дозвольте запросити вашу світлість до замку!

– Будь ласка.

Вони пройшли повз служників та повільно попрямували широкою піщаною доріжкою до головного входу, після чого челядники господаря кинулись допомагати челядникам гостя знімати багаж з карети, а потім понесли його до палацу боковими стежками.

– Ви не заперечуєте стосовно легкого обіду, графе? Адже ви, мабуть, притомились та зголодніли у дорозі.

– Чи прочитали ви мого листа, графе? – у свою чергу спитав гість.

– Звісно, так.

– Але ж я писав, що завжди дотримуюсь дієти…

– Обід буде зовсім легким!

– Графе, графе!..

– Отже, ви відмовляєтесь?

Вони зупинилися на півдорозі до замку, і знов їхні напружені погляди схрестились. «Е‑е‑ет, йому пальця до рота не клади», – подумав гість та розсміявся якомога невимушеніше:

– Ну що ви, графе! Просто нехай ваші люди покажуть моєму кухареві, де тут у вас кухня, – і за годину ми пообідаємо разом.

– Тільки кожен за власним меню?

– Так.

– А продукти у вас теж свої?

– Ви натякаєте, нібито я гребую вашими продуктами?

– Ні‑ні, що ви! – господар ковзнув швидким поглядом по обличчю гостя. – Просто чув, нібито ви багато подорожували, у тому числі на Схід. А східний звичай забороняє їсти будь‑що у домі ворога…

– Можу вас заспокоїти, графе: я із задоволенням дізнаюсь, чи смачна ваша вівсянка, а також наскільки вгодовані курчата бігають у вашому пташнику. І вашого, графе, червоного вина ми також вип'ємо удвох – за знайомство.

– Мої слуги закупили вівсянку спеціально до вашого приїзду, що ж до курки та вина…

– Отже, ви таки прочитали мого листа!

– А також декілька листів, написаних месьє Вольтером, котрий дуже високо цінує вас, шановний мій гостю.

Тепер вони розсміялися вже разом і значно невимушеніше. Недарма, виходить, відчували взаємну симпатію ще до очного знайомства… Господар зробив знак одному з челядників і дав вказівки щодо приїжджого кухаря. Коли ж залишились удвох, гість тихо мовив:

– Люб'язний графе, я чудово розумію причину вашої стурбованості щодо моєї персони. Але запевняю, вам нема чого мене боятись.

– Он як? – тепер світло‑карі очі господаря сяйнули гнівом. – Звідки ви взяли, нібито я взагалі чогось або когось боюся?

– Ні‑ні, люб'язний графе, я зовсім не те мав на увазі!

– Тоді що ж?

– Я не шпигун росіян, можете не турбуватися щодо цього. Повірте: доки в Росії не скінчиться чергова доба неспокою, що настала після смерті імператора Петра, тамтешнім шпигунам є на кого полювати, окрім вас.

Господар промовчав, але його світло‑карі очі й досі палали гнівом.

– Так, я детально поінформований про долю вашого дядька месьє Григора Гьєрціка, а також месьє Андре Войнаровскі, племінника козацького господаря… Е‑е‑е… М‑м‑м…

Гість зробив вигляд, нібито докладає неймовірних зусиль, щоби згадати потрібне ім'я.

– Івана Мазепи, – підказав господар.

– О‑о‑о, так! Дякую – козацького господаря Жана Мазьєпи. Так от, я знаю, що месьє Григор Гьєрцік та месьє Андре Войнаровскі багато років томились у темних вологих казематах Петропавлівської фортеці, розташованій у новій імперській столиці – Санкт‑Петербурзі. А також враховую, що турки дуже довго утримували вашого шляхетного батька, месьє Філіїша Орлі в Салоніках під домашнім арештом. З приводу чого, графе, також висловлюю вам своє щире співчуття – за відсутності тут самого месьє Філіппа Орлі, котрий змушений переховуватись, навіть отримавши свободу…

– Он як? Дякую, шановний графе, – господар стурбовано наморщив чоло. – Скажіть, будь ласка…

– Прошу?..

– Як на вашу думку, чи зможу я колись побачити свого шановного батька хоч би тут – на французькій землі?

– Мабуть, що так, мій дорогий графе, мабуть, що так! Повірте мені. Мені – котрий в результаті ворожих інтриг втратив батька… – Тут голос гостя мимоволі здригнувся. – Повірте, графе: месьє Філіїтл Орлі живий, отже, разом з тим живе й надія на майбутню зустріч люблячих сердець. Бо тільки смерть вбиває надію, графе, тільки смерть…

Трохи помовчали, потім господар мовив:

– У ваших словах не відчувається нещирості, ваша високосте… пробачте – мій графе. І хоч ви попрохали титулувати вас саме так, але не можу не зазначити, що ви є достойним сином свого батька – його світлості Франца Ракоші, як називали його у цій країні.

– Так, мого батька називали тут саме Францем Ракоші… – гість дуже старанно вимовив ім'я, немовби боявся помилитись.

Решту відстані до палацу подолали мовчки, лише під рипіння жовтуватого річкового піску під чобітьми. Тільки біля самого входу господар мовив, немовби після тривалих роздумів:

– Шановний мій гостю, чи можна вас попросити про дещо?

– Про що саме, люб'язний мій графе?

Вони зупинились буквально за декілька кроків до входу в палац.

– Як написав мені в одному з листів месьє Вольтер, ви приїхали до мене, щоб, так би мовити, із обізнаного першоджерела поглибити свої знання з історії українського козацтва…

– Так‑так, графе! Мене дуже зацікавила історія козаків – цієї дивної нації, яка ще донедавна існувала у самісінькому центрі Європи і про яку месьє Вольтер пише зараз цілу книгу.

– Знаю, знаю: це я постачав його необхідними відомостями.

– Особисто ви, графе?

– Саме так – адже я є нащадком славетного козацького роду.

– Справді, месьє Вольтер дуже люб'язно пояснив мені, що рід Орлі належить до найшляхетніших родів козацької нації.

– Отже, я попросив би вас, якщо це можливо… – господар на мить замовк, потім продовжив: – На початку нашої зустрічі ви назвали мене «шевальє», потім попросили титулувати себе не принцем Ракоці, а графом Сен‑Жерменом. Так от, шановний мій гостю, у відповідь я теж прошу вас титулувати мене, якщо можливо, трохи по‑іншому.

– Як саме, любий мій графе?

– Шевальє Орлик. – І щиро посміхнувшись, додав: – Будь ласка, зробіть мені таку саму приємність, яку я щойно зробив вам. Іменуйте мене моїм справжнім ім'ям, а не титулом графа де Лазіскі! Бо хоч я його й заслужив[26], проте це не моє родове ім'я.

Понад хвилину гість пильно вдивлявся у світло‑карі очі: а раптом найкращий шпигун сучасної Європи все ж таки щось запідозрив?.. Утім, звідкіля в нього візьмуться докладні відомості про козацький рід Раковичів з далеких Прилук, зокрема про такого собі Степана Раковича?! Та й щоб упізнати колишнього гетьманського сердюка, треба мати бодай його портрет чвертьвікової давнини… Насамкінець, нинішнього графа де Лазіскі вивезли з рідної сторони ще дитиною…

– Що ж, із задоволенням зроблю вам таку приємність, мій графе… Даруйте – шевальє д'Орлі!

– Ні‑ні: просто шевальє Орлик! Григорій Орлик, якщо хочете.

– Як‑як? Гри‑гор Ор‑лік?.. – Гість старанно, по складах вимовляв це ім'я… як і належить іноземцеві.

– Ні‑ні, графе: Гри‑го‑рій Ор‑лик.

– Гри‑го‑рій Ор‑лик, – старанно повторив гість, для правдоподібності все‑таки зробивши наголос на останньому складі прізвища.

– Ну, нехай хоч би так… А батька мого звуть по‑справжньому: Пилип Орлик.

– Пі‑ліп Ор‑лі… Ор‑лик?..

– Ні, ім'я в нас… у козацької нації, як називає це месьє Вольтер, вимовляється по‑іншому: не Пі‑ліп, а Пи‑лип.

– Пи‑лип Ор‑лік… Ор‑лик?

– Так. Дуже тішусь тим, що нарешті почув з вуст іноземця наші козацькі імена.

– Я теж дуже радий, шевальє Гри‑го‑рій Ор‑лик, дуже радий! – життєрадісно скрикнув гість і додав так само життєрадісно: – Знаєте, після цього вашого мовного уроку я вже й себе відчуваю бодай трішечки приналежним до вашого дивного народу.

– Я теж дуже щасливий від цього, – трохи прохолодно мовив шевальє. І гість потішився цими прохолодними нотками у його голосі: ні, все‑таки нічого він не зрозумів…

От і добре. Нехай буде так.

Достатньою мірою задоволені враженнями від першого знайомства, господар та гість увійшли до палацу крізь парадні двері, завбачливо прочинені двома лакеями.

* * *

Дзвінко дзенькнули карафи, й вино потекло до високих келихів з богемського скла, доки не заповнило їх по самісінькі вінця. Виконавши свою роботу, служники відступили на крок і завмерли позаду стільців господаря та його гостя.

– Ваше здоров'я, шановний графе Сен‑Жермен!

– Ваше здоров'я, дорогий шевальє Орлик!

Повільно, аби просмажувати чудовий букет, господар випив келих до дна. Зате гість зробив один‑єдиний ковток та одразу ж поставив недопитий келих на стіл.

– Хіба вам не сподобалось вино, графе? – мовив шевальє Орлик розчарованим тоном.

– Навпаки: воно просто чудове.

– Найкраще, що зберегається в моєму палаці саме для найдорожчих гостей. А ви для мене не просто дорогий гість, а двічі дорогий.

– Чому так?..

– Оскільки ви, по‑перше, друг дуже й дуже шанованого мною месьє Вольтера, а по‑друге – бо спеціально прибули сюди, аби докладніше ознайомитися з історією козацтва.

– О, так – вашої дивної нації…

– Так от, шановний мій графе, маю зауважити, що справжні козаки кажуть: коли п'ють за чиєсь здоров'я, випивають чарку до дна. Інакше, мовляв, рештки, що лишаються на дні чарки після побажань здоров'я, – це міра хвороб, яка впаде на того, за кого виголошено тост. Ці стіни є свідком, що я не брешу!

І шевальє зробив широкий жест рукою.

– Дорогий месьє Орлик, повірте, я жодним чином не бажаю вам ані хвороб, ані нещасть…

– Вірю, графе.

– Мені дуже подобається і ця ваша вітальня, і весь ваш замок. Бо, чесно кажучи, я трохи побоювався, що всередині ви поналіплювали, знаєте, оцих витребеньок… як, знаєте, модно робити зараз у Парижі, особливо при королівському дворі…

– Це в нас називається рокайль.[27]

– Так‑так, шевальє… Отже, мені все тут подобається, а найбільше – сам господар, котрий так шанобливо ставиться до своїх коренів… до цієї дивної нації…

– Дякую, графе! Але…

– Але, дорогий шевальє, я давно вже обрав один‑єдиний девіз, яким керуюсь за будь‑яким столом: помірність і ще раз помірність – тоді довго житимеш! А тому…

– Але ж, шановний графе!..

– А тому давайте знов піднімемо келихи й цього разу вип'ємо за вашу дивну націю – за козаків!

– О‑о‑о, дякую, графе, красно дякую!

– Мені дуже незручно, що не маю можливості дотримуватись ваших козацьких звичаїв, шевальє… проте нехай у моєму келихі лишиться цього чудового вина якнайменше.

– Дякую, графе! За козаків!

– Так, за незвичайну козацьку націю.

Шевальє Орлик підхопив келиха, якого хутко наповнив вправний служник, і знов випив. Потім почав спостерігати, як худорлявий граф Сен‑Жермен вправно відрізає манюсінькі шматочки білого курячого м'яса, наколює кожен на виделку та ковтає, добре пережовуючи. Їсть зовсім потрошку, немовби дзьобає. І час від часу позирає на господаря сірими, з легкою прозеленню очима.

– Ризикую видатись неввічливим, дорогий графе…

– Ні‑ні, що ви!

– Мене дивує, як при подібній дієті вам вдається так довго зберігати чудову фізичну форму…

– Що саме вас дивує, шевальє: моя фізична форма або той час, про який ви згадали?

– І те, й інше. Адже на вигляд я в жодному разі не дав би вам більше тридцяти п'яти… Між тим, мені самому невдовзі виповниться тридцять три. Отже, ви виглядаєте як мій одноліток.

– Ну то й що?

– Але ж подейкують, нібито ви живете довше, значно довше… Може, двісті років… а може, й усі п'ять сотень віків?!

– Невже ви вірите пліткам, люб'язний шевальє?

– Звісно, ні! Зокрема тому, що у такому разі ви аж ніяк не можете бути принцем Ракоці, сином Ференца Ракоці Угорського, – а я нізащо не дозволю собі ображати сумнівами та підозрами у нещирості такого поважного гостя… двічі поважного, як от ви.

– Ну, то й ігноруйте собі чутки!

– Але ж диму без вогню не буває, і я мушу бодай брати їх до уваги… Тож ви все‑таки старіш за мене, так?

Гість на мить відірвав погляд від тарілки з курятиною, приязно всміхнувся:

– Так, ваша правда, шевальє. Вік Христа для мене минув уже давненько.

– Але ж виглядаєте ви…

– Як ви вірно зауважили на початку нашого знайомства, я декілька разів подорожував на Схід. Так от, тамтешні мудреці кажуть: людина, котра живе духовним, а не плотським життям, завжди виглядає молодшою, ніж насправді.

– Кгм‑м‑м… Якщо подивитись на нашого єпископа, цього не скажеш.

– На жаль, не маю честі бути знайомим із месьє єпископом.

– Він мало не зомліває під час проповідей, а ще ж і не старий зовсім.

– Ну то не дивіться на вашого єпископа – дивіться на мене!

– Оце й вражає. Особливо якщо врахувати не тільки ваш зовнішній вигляд, але й деякі чутки про силу ваших рук та спритність…

Виделка з крихітним шматочком курчатини застигла над тарілкою.

– Все‑таки ви, дорогий шевальє, надто велику увагу…

– Вибачте, шановний графе, проте, враховуючи рід моїх занять, я просто змушений приймати до уваги все – навіть розповідь про чотирьох паризьких грабіжників, котрих…

– А‑а‑а, он ви про що!

Гість відправив до рота шматочок білого м'яса, ретельно прожував, проковтнув і мовив далі:

– Якщо чесно, то ця історія лише свідчить, що я й досі не дозрів до найвищого ступеня досконалості.

– Що ви маєте на увазі, графе?

– Мій любий вчитель, якому я дуже багато чим зобов'язаний у житті… – в голосі гостя несподівано з'явились дуже теплі нотки, – так от, він навчав мене: найвище мистецтво полягає не в тому, щоб виходити сухим з‑під дощу, а в тому, щоб загалом не потрапляти під дощ! А ще краще – робити так, щоби дощ оминав тебе стороною.

– Мій шановний гостю, це неможливо!

– Чому?

– Бо не від людини залежить, йти дощу чи не йти, а також де саме йти. Керування подібними речами…

– Люб'язний шевальє, я ж кажу: це мистецтво, досягти вершин якого під силу далеко не кожному!

– Мушу зазначити, це дивне мистецтво, мені невідоме… Втім, якщо ви, за вашим власним виразом, ще не досягли найвищого ступеня досконалості, вам корисно розвивати й інші таланти. Наприклад, володіння шпагою…

– Ну, вважатимемо, того разу мені просто пощастило. У супроводі слуги я повертався вночі із засідання нашої таємної ложі, як раптом… До речі, шевальє, ви часом не належите до ордену розенкрейцерів?

– Ні‑ні, я у таке не граюся! – доволі енергійно заперечив господар, проте одразу ж вибачився: – Втім, даруйте за різкість, графе, я…

– Нічого, пусте, – махнув порожньою виделкою гість. – Так от, їх було всього лише четверо, а нас аж двоє.

– Проте я чув, що вашому слузі мало не одразу перерізали горлянку, отже, ви самотужки билися проти всіх нападників! Й лише за допомогою коротенької шпаги, захованої всередині вашого ціпка.

– Але ж я проштрикнув не всіх…

– Так, лише трьох – бо той, що лишився в живих останнім, дременув щодуху, волаючи про зустріч мало не з самим дияволом.

– Ви дуже добре обізнані, дорогий шевальє! Браво!

– Дякую.

– Проте я обізнаний не гірше від вас і можу стверджувати, що особисто ви перевершили мене хоробрістю, причому дуже давно.

– Тобто?..

– Тобто я згадав про випадок у Бендерах, що трапився з вами понад двадцять років тому.

– Отакої!..

Тепер уже господар здивовано позирав на гостя, який між тим знов підняв келиха та зробив з нього ковток, мовивши:

– Згадав юного козака, що став один проти сотні! І навіть не про юнака, а ще про хлопця…

– Я вийшов лише проти десятка, графе…

– Не вдавайте скромність, шевальє! Мої відомості надійшли з першоджерела.

– Цікаво, графе, дуже цікаво! І що ж це за першоджерело?

– Це не хто інший, як сам Каплан‑Гірей.

Господар так і просяяв обличчям.

– Отже, подорожуючи Сходом…

– Так, я мав честь познайомитися з товаришем вашого дитинства.

– Перепрошую, графе, я й забув, що ваш батько провів останні роки у Туреччині.

– Нічого, шевальє, пусте.

– Скажіть… а ви часом не відвідували Ясси? – після короткої паузи спитав господар.

– Ні. На жаль, я не мав честі особисто познайомитися з месьє Філіппом Орлі, вашим шляхетним батьком…

– Не з Філіппом Орлі, а з Пилипом Орликом…

– Звісно, так! У свою чергу перепрошую, шевальє.

– Шкода, що ви так і не познайомились.

– Так, дуже шкода… Але ми відволіклись, а між тим, я хотів би особисто почути цю давню історію від іншого її учасника – від вас.

– Вам же усе розповів Каплан‑Гірей…

– Але розповідав він зі своєї точки зору, не з вашої!

Господар подумав трохи, потім погодився:

– Гаразд, слухайте. Король Карл Шведський перебував на той час у Бендерах, куди солдати вивезли його разом з гетьманом Мазепою після поразки під Полтавою. На той час справи союзників значно погіршились, російський посол почав вимагати від турків, щоби Карл покинув місто сам‑один. Порта продиктувала свої умови союзникам, і поляки відвернулись від короля Карла – але ж не мій батько! Розумієте, графе? Їх було лише три сотні: жалюгідна купка шведів та козаків проти двадцятитисячного османського війська…

– Так‑так, недарма месьє Вольтер перебуває у величезному захваті від козацької нації! – не втримався від комплімента гість. – Але ж ви розповідаєте про вашого батька, шляхетного Філіппа… тобто Пилипа Орлика…

– Оскільки мій батько порушив вимогу Росії, прийняту Портою, сотня розлючених мамлюків вирушила до нашого дому, щоби всіх заарештувати. Не знаю, шановний графе, що на мене найшло… Пригадую, я вирішив, що турки збираються не заарештувати, а вбити всіх, хто трапить під руку. Коротше, я побачив лише авангард з десятка озброєних турків, тож кинувся до батькової кімнати, схопив одну з шабель, розвішаних по стінах, вилетів назустріч мамлюкам – та як гримну на них: «Нумо геть звідси, пройдисвіти нехрещені!!!»

– Так і крикнули?! – гість не зміг утриматись і щиро розсміявся.

– Так і крикнув! – господар теж посміхнувся.

– Але ж, дорогий шевальє Орлик, тим самим ви далеко перевершили свого шляхетного батька!

– Тобто?..

– Якщо три сотні шведів і козаків протистояли двадцяти тисячам турків, це означало, що на кожного припадало приблизно шістдесят шість супротивників. Ви ж не злякалися вийти один проти сотні!

– Повторюю, шановний графе, я виходив проти десяти, що йшли в авангарді.

– Але ж тоді вам було лише десять чи одинадцять років!

– Гнів застлав мені очі, між тим, треба було діяти розсудливіше. Я ледь не наклав за цю дурість юною своєю головою.

– Ні, шевальє, ви б не стримались. Нічого б не вийшло: у вас заговорила кров вашої нації. Козацької нації, дорогий шевальє…

– Можливо. Але ж тоді фехтувальник з мене був ніякий. Мамлюки дуже легко обеззброїли мене і прив'язали вже до кінського хвоста, щоби протягти по вулицям Бендер, а потім вигнати коня у степ. Тож якби не турецький принц Калга‑Султан та польський сенатор Сапєга…

Гість щиро розсміявся і зааплодував, не давши засмученому господареві завершити думку. Потім раптом посерйознішав і попрохав:

– Я вмію поводитись із шпагою, захованою у ціпок, проте не з козацькою шаблею. Чи не будете ви, дорогий шевальє, настільки люб'язним, щоб навчити фехтуванню на козацьких шаблях?..

– Ну‑у‑у… В моїй колекції зброї, звісно, зберігається декілька пристойних шаблюк… – розгублений господар знизав плечима й запитав: – А навіщо це вам, графе?

– Тобто як навіщо?! Я ж хочу досконально вивчити козацьку націю! Як же можна без фехтування?..

– Загалом‑то шаблею краще рубати, коли скачеш верхи, – така особливість її клинка…

– А все‑таки, шевальє?..

Господар якось здивовано поглянув на гостя, помовчав і нарешті погодився:

– Гаразд, графе. Я дам вам декілька уроків.

– От і добре! – зрадів гість, піднімаючи свого келиха. – За вашу невтомну руку, шевальє Орлик!..

* * *

– І тепер – випад!

– Браво, дорогий графе! Ви дуже здібний учень.

– Дякую…

Відсалютувавши один одному шаблями, вони вклали зброю у піхви, передали служникам, натомість взявши в них широкі білі рушники. Далі пішли у бік палацу через зелену лужайку, втираючи спітнілі обличчя й потилиці.

– Нема за що дякувати, графе, бо це ніякий не комплімент: ви й насправді надто вже здібний учень… Можна навіть сказати, підозріло здібний.

– Що ви маєте на увазі, шевальє?..

– Ще не зустрічав нікого, хто б так швидко засвоїв специфічні прийоми бою на шаблях.

Сен‑Жермен лише голосно розсміявся:

– Не забувайте, шевальє, що я неодноразово подорожував на Схід. А там кривий клинок – річ дуже розповсюджена.

– Он воно що…

– Так. Зокрема, перебуваючи в гостях у вашого товариша дитинства Каплан‑Гірея, я попросив зробити таку люб'язність та звести мене з тамтешніми вчителями фехтування. Від них я багато чого засвоїв…

– То навіщо після такої чудової школи ви звернулись до мене?..

– Бо зараз я вдосконалюю знання з історії козацької нації – а Каплан‑Гірей хоч і ваш товариш дитинства, але все ж таки не козак. До речі, ви таки справді зуміли показати мені щонайменше півдюжини незнайомих прийомів.

– Хм‑м‑м… Ну що ж, припустимо.

– Вас щось не влаштовує у моїх поясненнях, люб'язний шевальє?

– Боронь Боже, шановний графе!

– Тоді як розуміти ваші слова…

Орлик трохи помовчав, потім пояснив якомога делікатніше:

– Вибачте, шановний графе, та під час наших уроків я помітив дещо справді незвичайне…

– Що саме?

– Крізь комір вашого апаша[28]час від часу ставали видимими два чи три застарілих шрами. Наскільки я розуміюсь на пораненнях, то були смертельні удари… ну‑у‑у, враховуючи, що ви й досі живі, – майже смертельні. Де й коли ви їх дістали, якщо не секрет?

– Ну що ж, любий шевальє, ви на власні очі переконалися, що з ворогами мені щастило не завжди. Далеко не завжди!

– Але ж ви так хвацько впорались із тими нічними злодюгами…

– Я ж казав: їх було всього лише четверо.

– Отже, тих, хто лишив майже смертельні шрами на вашому тілі…

– Тих було значно більше.

– Якщо не секрет, наскільки більше?

– Не знаю точно. Легіони й легіони.

– Тобто ви брали участь у справжній битві, графе? – світло‑карі очі шевальє Орлика так і сяйнули непідробним інтересом.

– Так.

– Дозвольте поцікавитись, у якій саме?

– Ви надто допитливий, дорогий шевальє…

– І все‑таки?

– Ви самі сказали: за однією з почутих вами версій, я живу чи то двісті, чи п'ятсот, як не всі тисячу років.

– То це була Ґрюнвальдська битва чи Столітня війна? Чи, може, навіть бій Аттіли з давніми римлянами – оскільки ви згадали про легіони?..

– Люб'язний мій шевальє, то була така давня битва, що ви вже точно не брали у ній участі!

– Ну що ж, дякую бодай за таку відповідь.

Вони саме підійшли до палацу та присіли трохи перепочити на елегантній лаві у тіні розкидистого дуба. Меткі служники одразу піднесли два кухлі з холодною джерельною водою – освіжитися.

– Вас задовольнили мої пояснення, дорогий шевальє? Чи ви й досі підозрюєте в мені шпигуна росіян?

– Ні‑ні, що ви, графе! Цю версію я давно вже відкинув.

– Тоді у чім річ?

– З ваших слів можна зробити два важливих висновки.

– Чи не поділитесь ними?

– Із задоволенням. По‑перше, це зайвий раз підтверджує, що ви мали достатньо часу на оволодіння іншими видами зброї, – тож не дивно, що з такою легкістю вправляетесь тепер і з козацькою шаблею. А по‑друге, шрами спростовують одну з версій про ваше, шановний графе, походження.

– Он як! А що говорять із цього приводу?

– З цього приводу, графе, ходять різноманітні й абсолютно суперечливі чутки… Зокрема дехто натякає, нібито ви зовсім не шляхетного роду.

– Ну що ж… Я ні від кого не приховую, що просто придбав титул графа Сен‑Жермена разом з маєтком в італійському Тіролі.

– Ні‑ні, ви не зрозуміли! Подейкують, що ви не просто новоявлений безрідний багатій, а навіть більше: нібито ви син голландського чи португальського торгівця‑жида. Звідси й ваші таємні знання, що дозволили вам заснувати масонську ложу, яка надто швидко набула великого авторитету, а також ваш незмірний капітал…

– Люб'язний мій шевальє, я все ніяк не можу зрозуміти, яким чином вам вдалося визнати стільки подробиць про мене та мою ложу?! Треба буде все ж перевірити, хто не вміє тримати язика за зубами.

– Не хвилюйтесь, шановний графе. Мати гостре око та знати якнайбільше – це мій святий обов'язок, бо непоінформований дипломат – то не дипломат.

– Ви не тільки дипломат, ви ще й чудовий розвідник, дорогий шевальє.

– Ну от, бачите – ви теж знаєте про мене багато чого зайвого.

Вони обмінялись задоволеними поглядами, і Сен‑Жермен мовив:

– Ну, говорячи вашими ж словами – дякую бодай за таку відповідь… А яка ваша особиста думка з приводу, скажімо так, португальської версії мого походження?

– Оскільки у християнських та мусульманських країнах жидам заборонено користуватися зброєю, у такому разі ви не могли брати участі у війні. Отже, це помилкове припущення.

– Але якщо це була війна гуннів проти давніх римлян…

– Дорогий графе, давайте будемо реалістами.

Сен‑Жермен посміхнувся:

– Є ще одна версія, дорогий шевальє: я й насправді син португальського жида, але я просто вихрестився з цієї віри.

– Оце й справді було б можливо… якби не одне «але»: у такому разі батько не дав би вам, як новонаверненому християнину, жодного мідяка.

– Так, ваша правда!

– А тому і цю можливість доведеться відкинути. Хоча, я би сказав, це до певної міри схоже на істину: вихрест справді може брати участь у війні на рівних з іншими. Взяти хоч би моїх близьких предків…

– Тобто?..

– А ви хіба не знали?

– Але ж месьє Вольтер завірив мене, а ви підтвердили, що рід Орликів…

– Ні‑ні, я про материнську лінію: адже мій дід, батько моєї дорогої матусі Ганни, полтавський полковник Павло Герцик – вихрест.

– Тобто ваш дядько… той, котрого було ув'язнено у Петропавлівській фортеці…

– Так, мій дядько Григорій Герцик, генеральний осавул гетьмана – син вихреста.

– Отакої! Григор Гьєрцік, котрий супроводжував козацького господаря Жана Мазьєпу у вигнання і, як кажуть, виявляв чудеса мужності… Подумати тільки!

Помовчали.

– Шановний мій графе…

– Що?

– Шановний графе, якщо, збираючи відомості про козацьку націю, ви зустрічатиметесь з іншими людьми… – шевальє Орлик нерішуче замовк, а на його обличчя немовби налита грозова хмара набігла.

– То що тоді?

Він ніби оговтався від глибокого забуття:

– Пробачте, графе, я надто замислився у присутності свого шановного гостя.

– О‑о‑о, пусте!

– Так от, якщо ви зустрічатиметесь з іншими людьми й почуєте від них, нібито козаки‑вихрести та їхні нащадки не є достойними людьми, бо схильні до зради, виявів користолюбства та боягузтва…

– Шевальє, шевальє!

– Але ж дехто і справді так вважає. От навіть коли ми, козаки, жили ще на своїй землі, а не у вимушеній еміграції, то подеколи таким, як ми – тобто вихрестам, – намагалися заборонити обіймати командні посади в козацькому війську.

– Та що ви кажете!..

– На превеликий жаль, це правда.

– У такому разі, я неодмінно розповідатиму всім про вашого діда, полковника Поля Гьєрціка, про героїчного дядька Григора та про вас, мій дорогий шевальє. Ви троє – просто зразки хоробрості та козацької звитяги!

Шевальє зітхнув і мовив:

– Маєте рацію, шановний графе: зі згуртованістю в козацьких рядах таки справді не надто добре…

– Дякую, графе… Тільки знов уточнюю як для людини, котра прагне вивчити історію козацької нації: прізвище треба вимовляти не Гьєрцік, а твердо – Герцик. І наголос на першому складі, а не на останньому.

– Гер‑цик… Так?

– Так.

Знов помовчали.

– Скажіть от що, дорогий шевальє…

– Прошу?

– Я так бачу, між козаками трапляються прикрі непорозуміння, що призводять до розбрату. А іноді, можливо, і до ворожнечі. А загалом, наскільки згуртована козацька нація?

Грозова хмара з обличчя шевальє Орлика не зникла, проте світло‑карі очі знов зробилися дуже пильними.

– Навіщо вам це знати, графе?

– Я питаю як друг, повірте…

– Вірю. І все ж…

– Я щиро хочу збагнути, чом росіяни взяли над вами гору, коли ви жили ще на своїй землі.

– Ну, що ж…

Шевальє зітхнув і мовив:

– Маєте рацію, шановний графе: зі згуртованістю в козацьких рядах таки справді не надто добре…

* * *

У бібліотеці палацу Орлі було прохолодно й дуже затишно – особливо у порівнянні з липневою спекою надворі. Видовище довгих полиць з різноколірними корінцями книг мимоволі налаштовувало на неспішну вчену бесіду. Тож намальований на високій стелі сховища віковічної мудрості похмурий Марс міг би видатись недоречним… але тільки не сьогодні! Адже зараз давньоримський бог війни з непідробним інтересом спостерігав за сперечальниками, котрі ніяк не могли дійти обопільної згоди.

Справді, господар палацу та його гість розвоювались не на жарт. Приводом для палкої суперечки стали не твори Цицерона, Плутарха чи Еразма Роттердамського – улюблених авторів шевальє Орлика, – а духовна спадщина флорентійця Ніколо Макіавеллі. Виявляється, саме її, а понад усе – твір «Il Principe»[29]– дуже цінував покійний козацький гетьман Іван Мазепа, якого гість вперто називав Жаном Мазьєпою.

До речі, от дивина! Перебуваючи в гостях у шевальє, Сен‑Жермен все‑таки навчився вірно й абсолютно без жодного акценту вимовляти козацькі прізвища Орлик, Герцик, Хмельницький, Наливайко, Дорошенко, Богун, українські імена. Навіть Петро Конашевич‑Сагайдачний вже міг виговорити! І при цьому ніяк не позбувся звички називати гетьмана Мазепу – Жаном, що просто спантеличувало шевальє Орлика.

Утім, зараз йшлося не про ім'я чи титул, а про переконання давно спочилого у Бозі козацького лідера. І якщо шевальє Орлик вважав, що провіднику нації видніше, яких принципів дотримуватись – тим паче, у надзвичайній ситуації або у вирішальний для країни час, – то граф Сен‑Жермен різко заперечував: мовляв, нерозбірливо вдаючись до будь‑яких методів об'єднання, а потім збереження єдності держави, державу як таку неможливо зберегти у принципі. Мовляв, рано чи пізно вищі сили пригадають злочини, здійснені тиранами на шляху до влади, і тоді кров жертв віділлється тиранам стократно. А якщо правителі на той час вже зійдуть до могили – помста наздожене їхніх нащадків. Ба навіть цілу державу, заради якої все затівалось.

– Шановний графе, я у захваті від нашого знайомства та ваших незліченних чеснот, – мовив нарешті шевальє Орлик, – проте тут не можу погодитися з вами ну ніяк!

– Чому, дорогий шевальє? – здивувався Сен‑Жермен.

– Оскільки в такому разі світова історія не побачила би жодної пристойної за розмірами імперії – от чому! Ми не знали б ні про Давню Грецію, ні про Давній Рим, ні про Візантію, ні про велич Арабського халіфату, ані про завоювання грізних моголів.

– Але ж…

– Та візьміть от хоч би імперію Російську, котра ще три десятки років тому іменувалась Московщиною. Власне, на рубежі віків Петро Перший назвався імператором зовсім недарма: у нього просто вистачило духу сказати світові правду, бо самодержавну імперію почали вибудовувати задовго до нього московські царі, розсуваючи кордони держави на швніч та схід. А загарбання Гетьманщини поклало край приборканню і нашої багатостраждальної землі, яка відтоді теж опинилась під владою Москви, точніше – тепер уже Санкт‑Петербурга. Відтоді Украйна припинила існування як держава, зате Російська імперія щороку тільки міцніє.

– Але ж хіба деякі характерні риси десятиліття, що минуло після смерті Петра, не дають уяви про жахливе майбутнє цієї імперії?

– Ви маєте на увазі новітню смугу неспокою?

– Так. Причому, шевальє, зверніть увагу: удари долі, що падають бозна‑звідки, вражають не тільки нащадків імператора Петра, але і його найближчих сподвижників. Хіба це не дивина?

– Невже ви станете стверджувати, що наближається крах імперії…

Шевальє Орлик навіть скептичну посмішку заготував на випадок ствердної відповіді графа, проте Сен‑Жермен несподівано мовив:

– А от це, любий шевальє, залежить вже не стільки від кривавих неправедних правителів, як від інших людей. І насамперед від козаків.

– Як це?! – Орлик був щиро і (чого там приховувати!) неприємно здивований.

– А так: коли гнів Божий виливається на голови поневолювачів, хіба це не знак для скривджених, що настає час помсти?

– Тобто, шановний графе, ви натякаєте, що саме зараз…

– Зараз, шевальє, саме зараз!

– А якщо ні…

– От тоді вже не скоро: може, через сотню років – а може, вже й не через одне століття. Тільки в жодному разі не треба повторювати гнобителів. Треба по можливості зберігати руки чистими від крові праведників, а душу – від підлості, брехні та зради.

– Вам не здається, графе, що ви суперечите собі самому?

– Тобто?

– Адже перемогти слабкого супротивника – честі мало! А якщо імперія заслабла…

– Люб'язний мій шевальє, я недарма звернув вашу увагу на Божий гнів… Отже, не люди, а насамперед Господь відбирає сили в супостата, щоби пригноблені перемогли його. А відтак, на подібну перемогу є Божа воля. Тому все залежить від того, чи зуміють люди реалізувати вищу волю.

– Чи можна ваші слова застосовувати до Російської імперії? Тобто до тронних нащадків Петра Першого та козаків у вигнанні?

– Цілком і повністю.

– Гадаєте, зараз настав час завдати імперії рішучого удару?

– А ви хіба іншої думки, шевальє?..

Орлик деякий час уважно придивлявся до Сен‑Жермена, потім обережно мовив:

– Що ж, графе, маєте рацію. П'ять років тому, невдовзі по смерті юного імператора Петра Другого, я недарма відвідав Стамбул…

– Де ваш товариш дитинства Каплан‑Гірей обіцяв повну підтримку вашим планам?

– Укотре вражений вашою обізнаністю, шановний графе!

– Дякую…

– А два роки тому наш король Луї недарма виділив мільйон флоринів на польську справу, в результаті чого на тамтешній трон тимчасово повернувся його тесть – король Станіслав.

– Так‑так, шевальє, я дещо чув про вашу участь і у цій справі… нехай вона й завершилась невдало.

Сен‑Жермен наблизився до невеличкого, інкрустованого слоновою кісткою столика посеред кімнати й почав уважно оглядати покладений там жіночий портрет, оздоблений самоцвітами. Орлик посміхнувся:

– Так, шановний графе, це той самий особистий дарунок королеви – маленька ознака її глибокої вдячності за участь у долі її батька.

– Знаю, шевальє, знаю.

– Невже особисто від її величності?!

– Так, від неї.

– А чи є у світі такі речі, про які ви, шановний графе, не відаєте?

– Є, але зовсім небагато.

Сен‑Жермен знов повернувся до співбесідника, всівся у глибоке зручне крісло біля вікна й мовив:

– Що ж до моєї поінформованості… Так, я не приховую інтересу до справ козацької нації! Наприклад, я чув, що торік ви ризикнули пробратись у Гетьманщину, і хоча Санкт‑Петербург давно вже оголосив вас поза законом, ви якимось чином уникнули арешту.

– Якби в мене на голові був капелюх, то я б із задоволенням зняв його на знак пошани перед вами, графе! А так лише схиляю голову перед тим, талант якого за певних обставин міг би вважати рівним своєму таланту… якщо не більшим, – Орлик шанобливо вклонився.

– Не перебільшуйте, шевальє, не треба, – зітхнув Сен‑Жермен. – Ви наважилися з'явитись у тих місцях, де вас могли упізнати. А от я не можу собі цього дозволити… Але ми відволіклись від теми, тож давайте повернімось до козацької нації та Російської імперії. Як на мене, шевальє, ваші слова не надто обнадійливі.

– Чому вам так здається?

– Не здається, шевальє: річ у тім, що я в цьому щиро впевнений.

– Невже?..

– Так. Зі сказаного мною та підтвердженого вами поки що вимальовується наступна тактика дій: створити чи відродити – називайте як завгодно! – коалщію Франції, Османської імперії, Швеції та Польщі, додати ще козаків у вигнанні та всіма об'єднаними силами вдарити по Російській імперії. Для остаточної реалізації такого плану вам лишається тільки відвідати Стокгольм… Ризикну припустити, що це ви зробите найближчим часом.

– Знаєте, любий графе… не хотів би я мати вас своїм ворогом! – щиро зізнався Орлик.

– Тож дякуйте Богові, що маєте у моїй скромній персоні щирого друга козацької нації, – так само серйозно запевнив Сен‑Жермен. – І як щирий друг, звертаю вашу увагу от на що: ви дещо прорахувались.

– Ніяк не збагну, в чому ж той прорахунок?

– У тому, що мститися імперії має не коалщія, а безпосередньо скривджені – тобто самі лише козаки!

– Але ж!..

– Будь ласка, шевальє, вислухайте мене уважно, як щирого друга!

– Перепрошую…

– Так от, згуртуватись і нанести рішучого удару мають насамперед вигнанці, а не хтось інший. Під час наших бесід ви неодноразово зізнавалися, що вашу націю роздирають найрізноманітніші суперечки. Це погана ознака: бо хто роз'єднаний, тому важко воювати проти ослабленого, але все ще згуртованого, внутрішньо монолітного ворога.

– Ось тому для підтримки козацького повстання і потрібна коаліція декількох країн!

– Обережно, друже, обережно: своїми діями по створенню коаліції ви втягуєте в орбіту помсти правителів щонайменше чотирьох країн – Франції, Османської імперії, Швеції та Польщі. Отже, якщо помста, а через неї й Божа воля не здійсняться, від цього постраждають усі ці правителі або їхні нащадки! Або навіть усі народи…

Орлик деякий час мовчки дивився на гостя, потім спитав:

– Ви серйозно чи жартома? Чи, може, перевіряєте мене?..

– Я серйозний, любий шевальє. Серйозний, як ніколи.

– Щось слабко у таке віриться, – господар відкинувся у своєму кріслі й заплющив очі.

– Крім того, шевальє, де гарантії, що, позбувшись нав'язливої опіки Російської імперії, ваша козацька Украйна не опиниться у сфері інтересів котроїсь із чотирьох згаданих держав? Наприклад, Османської імперії або тієї самої Польщі…

– Ви натякаєте на те, що Богдан Хмельницький колись шукав військового союзу з Московщиною проти Польщі, а знайшов лише майбутню неволю?

– Саме так.

– Що ж, графе, мушу визнати: ця загроза значно реальніша…

– Тому запитую вже вкотре: чи самі козаки готові до повстання? Чи повстануть вони одночасно у Кримській Січі, Гетьманщині, Підляшші – на всіх цих територіях? Чи готова ваша нація боротись, навіть якщо ви дізнаєтесь, що вашу боротьбу ніхто не підтримає?! Ось якої відповіді я домагаюсь від вас, дорогий шевальє!..

– Можу сказати одне‑єдине: і у Кримській Січі, і в Гетьманщині люди й досі пам'ятають і шанують мого батька, шляхетного гетьмана Пилипа Орлика.

– Але ж чи добра пам'ять переважить солодке забуття рабства? Що обиратимуть люди: небезпеку боротьби за визволення – чи добрі імперські закони, котрі завтра можуть змінитись законами поганими?

Господар лише руками розвів.

– От саме про це я й кажу, – сумно зітхнув гість. – Побачимо…

* * *

– Шановний графе, ви не повірите, як шкода, що король терміново викликає мене до Парижа!

– Так‑так, дорогий шевальє, дуже шкода…

– Ми багато про що говорили, але тепер здається, що значно більше лишилось недомовленого.

– Ну, що поробиш, дорогий шевальє: така вже річ – королівська служба!.. Зате тиждень, проведений у палаці Орлі, я із величезним задоволенням згадуватиму все життя.

– Так само і я ніколи не забуду візиту принца Ракоці, котрий все ж таки швидше скидається… щиро перепрошую, графе… на «людину нізвідкіля». – І щоб слова його не були сприйняті як образа, Орлик схилився у глибокому поклоні, додавши: – Прийміть, ваша світлосте, глибоке шанування графа де Лазіскі!

– Найкмітливішого шпигуна сучасної Європи!.. – в тон йому відповів Сен‑Жермен, теж вклоняючись.

Вони наблизились до карети, готової до подорожі.

– Чи будете найближчим часом у Парижі, шановний графе?

– На жаль, дорогий шевальє, справи ордену розенкрейцерів вимагають моєї присутності зовсім в іншому місці.

– Шкода, графе, шкода… Двері мого паризького дому завжди прочинені перед вами, – господар подумав і додав: – Я б із задоволенням… Тим паче, мою карету подадуть за пару годин…

– Ні‑ні, шевальє! Вас викликає король, на мене чекають справи ордену – отже, нині наші шляхи розходяться на різні боки. А тому не треба опиратись долі…

– Все‑таки ви жахливий фаталіст, шановний графе.

– Не в тому річ. Просто я бачив у житті більше вашого…

– За ту саму сотню чи тисячу років?..

На цей раз Сен‑Жермен не посміхнувся, не пожартував у відповідь, а мовив тихо:

– Чи бажаєте вислухати мою прощальну пораду, любий шевальє?

– Так, прошу.

– Отже, колись давно… може, чверть століття тому, а може, й ціле тисячоліття… в моєму іншому – попередньому – житті був у мене затятий ворог, зусиллями котрого я був позбавлений всього кращого, що мав у своєму молодому тоді житті. Понад усе я жадав помсти – але Бог не дав мені помститись! Тоді я вважав це найбільшою у світі несправедливістю, такою нестерпною ганьбою, що ладен був руки накласти на себе од відчаю. Проте з часом зрозумів просту річ… – Тут Сен‑Жермен зробив Орликові знак підійти ближче і прошепотів: – Так от, шевальє, причина цієї нібито «несправедливості» дуже проста. Бог не допустив моєї маленької помсти тільки тому, що вищою своєю волею призначив мене для помсти зовсім іншому…

– Кому, якщо не секрет? – не втримався шевальє.

– Тому, хто стояв за моїм ворогом, – от кому!

І здійнявши над головою праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, Сен‑Жермен мовив уже голосно:

– Я би дуже зрадів, якби чудова козацька нація, саму душу котрої протягом цього тижня я пізнав у вашій шляхетній особі, шевальє… Так от, якби ця чудова козацька нація забула нарешті про дрібну ворожнечу та спрямувала свій праведний гнів на здійснення Божої помсти – от тоді я би дуже зрадів! Таке моє прощальне слово, дорогий шевальє.

Мовивши це, граф кивнув, легко скочив у карету і вже із‑за зачинених служником дверцят вигукнув:

– Сподіваюсь, наші життєві шляхи іще не раз перетнуться!..

Карета рушила з місця. Господар постояв деякий час, проводжаючи поглядом екіпаж, а далі поквапився повернутись до палацу: адже йому теж потрібно було збиратися в дорогу.

Що ж до Сен‑Жермена, то він не міг відмовити собі у малесенькій примсі: кинути прощальний погляд на дюжину дерев, рясно вкритих стиглими соковитими вишнями. Позавчора вони оглядали цей куточок парку, і шевальє Орлик підтвердив гостю, що вишневі саджанці справді привезені сюди, у Францію, з самої Гетьманщини.

Сен‑Жермен дивився на високі вже дерева, але насправді бачив інший вишневий садочок, розбитий довкола іншої оселі. І цієї миті виразно чув голоси далекого минулого та милі серцю слова, сказані мовою зовсім іншої землі…