Яків КАЛЬНИЦЬКИЙ

Кальницький Яків Ісаакович народився 23 жовтня 1895 р. в колишньому Катеринославі в сім’ї дрібного маклера. Належної освіти здобути не зміг, університети йому замінила перша світова війна, в окопах якої він прогибів понад два роки. А з лютого 1917 р. Кальницький з головою поринув у вир революційної руйнації старого світу. Боровся в більшовицькому підпіллі і партизанив у Криму, звідти вимушений був тікати Чорним морем від смертної кари на Кавказ під крило С. М. Кірова, формував дружини Червоної гвардії, командував червоноармійським полком у кривавій хурделиці громадянської війни. А коли скінчив бойові походи, повернувся в рідний Дніпропетровськ. Деякий час служив у ДПУ, затим поступив на навчання в місцевий металургійний інститут.
Саме цієї пори Кальницький спробував свої сили на літературній ниві, опублікувавши в 1924 р. автобіографічні нотатки «От февраля до Октября». Окрилений успіхом, полишив навчання, переїхав до Харкова і цілком віддався творчій роботі. І невдовзі став одним із найдрукованіших авторів періоду «культурної революції» на Україні. Його перу належать книжки повістей та оповідань «Всякое бывает» (1925), «В багровом кольце» (1927), «Острозубая комса» (1928), «Человек, которого убили» (1929), «Сын полка» (1931), «Огни в Арктике» (1934), «Письмо в Америку» (1934), «Остров голубих песцов» (1937), «Новоземельские рассказы» (1938).
Збираючись у творче відрядження на Нову Землю, Кальницький вирішив відправити на літо престарілих батьків із дружиною та двома дітьми в село під Гадячем до знайомих. Оскільки ж молодший із його синів кроку не міг самостійно ступити від вродженого паралічу ніг, то письменник змушений був звернутися в міське трансагентство з проханням найняти для поїздки на Полтавщину автомобіль. І був невимовно радий, зустрівши в особі начальника контори давнього знайомого по Тифлісу молодшого брата незмінного секретаря ВЦВК Авеля Єнукідзе — Едуарда. Як водиться у таких випадках, він подарував господареві одну із своїх книжок з банальним автографом. І без лихого передчуття відбув в Арктику писати «Новоземельские рассказы».
Звідки йому було знати, що «вождь усіх часів і всіх народів», оновлюючи свою кремлівську команду, незабаром відправить на той світ найвідданішого друга Авеля Єнукідзе, а слідом за ним — і його брата Едуарда? Під час трусу в квартирі «запеклого троцькіста» Єнукідзе-молодшого була знайдена книга Якова Кальницького із злощасним дарчим написом. Для харківських служителів сталінської Феміди цього виявилося досить, щоб звинуватити її автора в приналежності до «антирадянської терористичної сіоністсько-шпигунської організації».
4 червня 1938 р. Кальницький був заарештований. А вже 18 червня власноручно написав розлоге зізнання, що він давній сіоністський шпигун і переконаний антирадянець. «Які не гіркі ці слова колишнього учасника громадянської війни, але доводиться їх вживати. Інших слів нема!» — на такій патетичній ноті закінчив свою заяву слідству.
Як же сталося, що бойовий червоний командир, який хоча формально й не належав до ВКП(б), але всім своїм життям і творчістю засвідчив, що є вірним співцем партії більшовиків, за якихось два тижні перебування за ґратами вщент морально зломився?
Вичерпну відповідь на це запитання дав у листі до «Батька рідного і Учителя» Сталіна сам Кальницький. Виявляється, одразу ж після арешту його було кинуто на так звану горішню «жаровню» — крихітну камеру № 53, де на загидженій підлозі знемагало в п’ятдесятиградусній спеці, в задусі й смороді, без води і їжі вісімнадцятеро в’язнів. Вже на першому допиті слідчий Паволоцький із своїми підручними грунтовно «ознайомив» колишнього героя громадянської війни з методами «обробки» непокірливців. І на прощання порадив напівпритомному письменнику: «Якби ми хотіли тебе знищити,, то розстріляли б без зайвих розмов. Але нам потрібно, щоб ти розкаявся, склав зброю. Розколись, що ти сіоністський шпик, і будеш жити, дихати, може й писати...»
Слідчий Паволоцький захлинався від захоплення, читаючи заяву Кальницького. Немов у пригодницькому романі, розвивалися в ній події. Заслужений червонець і маститий письменник до деталей зображував
нелегальний приїзд до Харкова загадкового рабина з Палестини Шабсая Цві, його конспіративні зустрічі з громадянами єврейського походження, секретні інструктажі, формування мережі сіоністських резидентур. Кальницький стверджував: основне завдання цих шпигунських кубел, до одного з яких належав і він сам, зводилося до збору вірогідних статистичних даних про становище євреїв в СРСР, їхню народжуваність і смертність; ведення агітації про бойкотування розбудови дарованої більшовиками нової батьківщини Біробіджан; спонукання радянських євреїв до виконання їхнього найвищого життєвого покликання — праці в ім’я створення незалежної єврейської держави в Палестині. Розповівши про все це, «розколотий» автор заяви «щиро» розкаювався в своїх гріхах і не менш «щиро» просив радянське правосуддя надати йому можливість чесним трудом спокутувати тяжку провину перед ВКП(б) і НКВС.
На віддяку Паволоцький розпорядився перевести покладистого в’язня-з «жаровні» до іншої камери і не мордував, як інших, нічними допитами. А сам зайнявся розшуком Шабсая Цві. Та збігали тижні, минали місяці, а наслідки були нульові. Невідомо, скільки часу морочив би собі голову Паволоцький, аби один із столичних «шерлокхолмсів» не впізнав у загадковому рабині Шабсаї Цві середньовічного єврейського лже-месію Саббатая Цеві, котрий у 1666 р. проголосив себе намісником Бога на землі і обіцяв повернути всіх євреїв з вигнання в землю обітовану й з’єднати їх із християнами в єдиній вірі.
Це повністю підтвердив викликаний 3 вересня на допит Кальницький. Він категорично відмовився від своїх попередніх свідчень, заявивши, що всю оту нісенітницю з рабином Шабсаєм придумав «у стані тяжкої моральної і фізичної депресії під впливом камери і під тиском слідства». І далі: «Я швидше дам себе вбити на допитах, аніж підтримуватиму брехливу версію».
Подібних «коників» під склепінням тюрми Держбезпеки ніколи й ніхто не викидав. Проковтнувши гірку пілюлю, слідчий Паволоцький вирішив належно відплатити зухвалому міфотворцю. Він без зволікань сфабрикував свідчення давно зітертого в гулагівську пилюку колишнього міністра в єврейських справах при Петлюрі Пінхуса Красного, нібито Красний свого часу особисто завербував Кальницького в антирадянську сіоністичну терористичну організацію і доручив проводити серед письменників розкладницьку агітацію. А щоб це свідчення було підперте бодай якимось доказом, зажадав від секретаріату Харківської Спілки письменників характеристику Кальницького. І невдовзі одержав за підписом їв. Плахтіна, Л. Юхвіда і Ю. Смолича такий документ:
«За час перебування в Харківській організації письменників член СП Кальницький ЯЛ. неодноразово на зборах, а також у приватних розмовах висловлював політично шкідливі, а часом і відверто антирадянські випади... Часто в своїх промовах говорив: «Припустимо, що фашисти переможуть нас... » — таким чином створюючи пораженські настрої і об’єктивно утверджуючи переконання про можливість і невідворотність воєнної інтервенції проти СРСР... На зборах Кальницького неодноразово попереджували й критикували подібні його випади... Коли парторганізація з активом письменників викривала ворога народу Галушку Д. О., Кальницький активно виступав на захист Галушки. В боротьбі нашої організації з ворогами народу ніякої участі не брав, навпаки, як це засвідчує приклад із Галушкою, або захищав їх, або стояв осторонь... Задовго до арешту Єнукідзе Кальницький мав із ним тісне спілкування: бував у нього на квартирі, дарував йому свої книги, користувався автомашиною і постійно вихваляв Єнукідзе. Під час судового процесу над троцькістсько-зінов’євською бандою Кальницький приховав від організації факт своїх зв’язків із вищезгаданим ворогом народу, не допоміг своєчасно викрити ворога народу...»
Такий «залізний» громадський донос навіть Всевишньому гарантував тривалу гулагівську прописку, але наскільки Кальницький з фанатичною впертістю надсилав у найвищі партійні й державні інстанції скарги про протизаконне ведення слідства, то Паволоцький вирішив підвести під своє звинувачення надійний підмурок із показань «об’єктивного» свідка. Подібного свідка він знайшов у особі фантаста-прозаїка В. Владка, який 9 березня 1939 р. так охарактеризував свого вчорашнього колегу:
«Впродовж усього свого перебування в СП Кальницький маскувався під радянського громадянина і патріота, носія революційних заслуг... Під цією машкарою він уміло й підло скривав своє справжнє обличчя ворога. Те, що ми вважали його «дурістю», «зривами», насправді було майстерним проявом ворожої тактики, скерованої на те, щоб тишком-нишком, непомітно шкодити, вести непомітну з першого погляду, а тому особливо шкідливу антирадянську, антипартійну агітацію. Я вважаю, що Кальницький є одним із найуміліше замаскованих ворогів, що й допомогло йому так довго триматися невикритим».
Діло, як мовиться, було зроблене, і 13 березня 1939 р. Кальницькому пред’явили обвинувальний висновок, що він належить до «антирадянської сіоністської терористичної організації, до якої був завербований міністром у єврейських справах при Петлюрі Красним». Проте Кальницький винним себе не визнав і продовжував посилати скарги на ім’я Берії, Ворошилова, Корнійчука, Папаніна, Військпрокурора, Вишинського, Сталіна. Все ж 29 жовтня 1939 р. Особлива нарада при НКВС винесла вирок (протокол № 38): ув’язнити Кальницького Я. І. на три роки у виправно-трудовий табір.
Покарання відбував в Онегтабі на ст. Пукса Північної залізниці. Незважаючи на всі клопотання, рішення Особливої наради так і не було переглянуте. Він повністю відбув строк ув’язнення і повернувся до Харкова за тиждень до початку Великої Вітчизняної війни. Пера до рук більше ніколи не взяв і не писав ні книжок, ні дарчих написів на них.
Помер у забутті й нестатках у лютому 1949 р.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по встановленню справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце в період 30— 40-х і початку 50-х років» Кальницький Я. І. повністю реабілітований.