Іван КИРИЛЕНКО

Кириленко Іван Ульянович народився 20 жовтня 1902 р. у сім’ї залізничного чорнороба, що мешкав у с. В’язівок Павлоградського повіту на Катеринославщині. Дитинство хлопчика, як і його молодших двох братів і сестрички, минуло в нестатках, тяжкій праці. Ще замолоду він зненавидів жебрацьку долю і марив міфічною «загірною комуною».
Сімнадцятирічним юнаком Іван Кириленко вступив до місцевого партизанського загону, в складі якого визволяв рідний край від денікінських полчищ та очищав од бандитських зграй. А коли відшаленіла громадянська війна і з невідворотною жорстокістю постала проблема подолання розрухи, відсталості, злиднів, комсомолець Кириленко збагнув: без професійних знань і освіти він на мирному фронті нікудишній рубака. Тому зі спраглим розумом вирушив «на власну перешихтовку».
Гриз граніт науки в Харківському ІНО (інституті народної освіти), затим — в аспірантурі Українського інституту марксизму-ленінізму. На роки навчання припадають витоки його літературної творчості. Бажання повідати людям про «буйні пориви революції» спонукують початкуючого автора на творення овіяних романтикою суспільного оновлення віршів, що склали поетичну збірку «Такти».
Щоправда, «Такти» були першою і останньою поетичною книжкою в творчому доробку Кириленка. Опісля він писав лише прозові речі так званого виробничого жанру. Найпомітніші з них — романи й повісті «Курси» (1927), «Кучеряві дні» (1928), «Натиск» (1930), «Перешихтовка» (1932), «Аванпости» (1933). Кожен із цих творів був не лише помітним щаблем у біографії письменника, але й своєрідним дзеркалом крутих соціальних зламів і потрясінь новоутворюваного суспільства.
Замолоду Кириленко виявив потяг до громадсько-політичної діяльності. Він був «запеклим» ватагом сільської комсомоли, ударником навчання, полум’яним агітатором індустріалізації країни і колективізації села. В неповні 23 роки став фактичним керівником республіканської газети «Селянська правда» (оскільки головний її редактор Сергій Пилипенко всю свою душу віддавав літературній організації «Плуг»), входив до Центрального бюро «плужан». А після Першого всеукраїнського з’їзду письменників (1927 р.), як перспективний молодий член ВКП(б), висунувся в провідники ВУСППу.
За свідченнями сучасників, у літературному середовищі Кириленко вважався «твердокам’яним більшовиком», котрий беззастережно підтримував лінію «вождя всіх народів» у боротьбі з троцькізмом, українським націоналізмом, усілякими ухилами та закрутами. Саме завдяки цим його якостям «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський виявив Івану Ульяновичу виняткове довір’я, запросивши на посаду особистого секретаря.
Після переведення столиці України з Харкова до Києва (1934 р.) Кириленко стає відповідальним секретарем Спілки письменників і очолює письменницьку партійну організацію. Водночас він редагував популярний журнал «Червоний шлях» і був одним із найактивніших депутатів Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.
...21 лютого 1938 року Кириленко з властивою йому патетикою промовляв на черговій сесії ІДВК про «небачене піднесення культури і побуту українського колгоспного села». Гучними оплесками проводжали його з трибуни тодішні номенклатурні вожді республіки Хрущов, Петровський, Бурмистенко, Успен-ский. Після закінчення роботи сесії Іван Ульянович поспішив додому, на вул. Леніна, 68. Але там на нього вже давно чатували двоє озброєних енкаведистів з ордером за № 1702 на арешт і трус.
Ордер був виписаний на підставі постанови оперуповноваженого IV відділу УДБ Хромого, склеєної на основі доносів, з котрих випливало, що Кириленко «является участником украинской контрреволюцион-ной националистическои организации и подозревается в шпионской деятельности».
Вести слідство в справі Кириленка керівництво Держбезпеки республіки доручило визнаному майстру «розкручування ворогів народу» оперуповноваженому Мирону Акімову (Егідесу). Можна тільки здогадуватися, які методи дізнання застосував до обвинувачуваного депутата ЦВК слідчий, але факт залишається фактом: уже через п’ять діб після арешту Кириленко звернувся до наркома НКВС УРСР Успенського із власноручно написаною багатосторінковою заявою. В ній Іван Ульянович писав (цитується за оригіналом): «Мне тяжело и легко писать это заявление. Зто не парадокс, это чувство хорошо знакомо всякому человеку, пережившему глубокий перелом в своем сознании и психике.
Мне тяжело потому, что я должен с омерзением и гадливостью вновь переживать свои преступления против партии и народа и содрогаться при воспоминании о них.
Мне легко потому, что каждый факт позорного прошлого, отданный следствию, освобождает мою душу, мое сознание от тяжкого недуга — национализма. Я стаю чище, я стаю прозрачнее, я стаю восприимчивее к новой плодотворной жизни, которой я хочу отдать всего себя до последнего вздоха...»
Злива самозневаження, самопроклять, самообпльовувань. І жодного конкретного факту прояву контрреволюційних дій чи шпіонажу, жодного речового доказу. Проте це не завадило виїзній сесії Військової колегії Верховного Суду на підставі власне саме цієї заяви винести 23 вересня 1938 року письменнику Кириленку вирок: розстріл із конфіскацією майна. Оскільки цей вирок був винесений на основі постанови ЦВК від 1 грудня 1934 р„ то він був виконаний негайно.
Після цього ім’я Івана Кириленка на довгі роки кануло в небуття. Лише після смерті Сталіна воно було повернуте народові разом з мільйонами інших чесних імен. Особливо благородну роль у справі реабілітації Кириленка відіграли українські письменники Анатолій Шиян, Дмитро Косарик, Григорій Полянкер, Леонід Первомайський, Петро Колесник, Іван Гончаренко, Олександр Копиленко.
28 травня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду УРСР своїм рішенням скасувала ухвалу Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 вересня 1938 р. на підставі відсутності складу злочину в діях обвинувачуваного.
Іван Ульянович Кириленко реабілітований посмертно.