Тема 1.1 ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

План

1. Поняття про політичну карту світу

2. Етапи формування політичної карти світу

3. Типологія країн

4. Державний лад

5. Міжнародні організації та їх групування

Висновок

Використання карт: сучасна політична карта світу,

політична карта світу початку XX ст.

1.Географічна карта, на якій відображено поділ світу на держави та залежні території з нанесенням існуючих кордонів, називається політичною картою світу.

Держави — суверенні політичні утворення, що мають владу на певній території та ведуть на ній господарську діяльність.

Обмежує країну державний кордон — лінія, що відокремлює її від інших країн. До складу державної території входять: площа суходолу, що обмежена державним кордоном, включаючи надра та внутрішні води; територіальні води (акваторія моря або океану, що прилучається до берега в межах 12 морських миль), повітряний простір над державою. Крім того, нині 40 % Світового океану поділено на морські економічні зони. У межах своєї морської економічної зони держава здійснює розвідку та розробку мінеральних та біологічних ресурсів, споруджує і використовує штучні острови, веде наукові дослідження.

Залежні території (колонії) — це країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони позбавлені політичного суверенітету та економічної самостійності, їх управління здійснюється на основі спеціального режиму.

2.Головною властивістю політичної карти є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися. Політична карта світу формувалася впродовж тривалого часу. У її розвитку умовно виділяють чотири періоди: античний (до V ст.), середньовічний (V—XV ст.), колоніальний( XV —початок XX ст.) та новітній (XX— XXI ст.). Античний період був початком формування перших держав. На політичній карті того часу з'явилися Єгипет, Месопотамія, згодом Давня Індія, Давній Китай, Давня Греція. Пізніше виникали нові імперії: імперія Олександра Македонського, а з часом Римська імперія, які підкорили величезні території Середземномор'я.Середньовічний період ознаменувався занепадом та розпадом величезних імперій у Європі. На їх тлі формувалися нові держави, які зазнали феодальної роздробленості. На сході Європи у VII— IX ст. утворюється держава Київська Русь. Роздроблені європейські держави стали об'єктом загарбання арабів, монголів, норманів. Це змусило феодальні князівства об'єднуватися. В результаті в Європі виникають нові потужні держави, які самі починають захоплювати великі території в різних частинах світу. Спочатку це були Іспанія і Португалія, а згодом Велика Британія і Франція.Колоніальний період розпочався пошуками Іспанією та Португалією судноплавного шляху до Індії. Так у 1492 р. Христофором Колумбом була відкрита Америка. З цього часу починається період розподілу світу на колоніальні імперії.У XVII—XVIII ст. центром політичного та економічного життя в Європі стає Англія. Вона створює найбільшу в історії людства колоніальну імперію, до складу якої увійшли Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія, Південна Азія, Східна та Південна Африка, окремі країни на узбережжі Гвінейської затоки. Африки та багато островів в Океанії. Франція набуває сучасних меж та починає колоніальні захоплення у Західній та Екваторіальній Африці, Індокитаї в Азії, в Океанії.У першій половині XIX ст. внаслідок національно-визвольної боротьби здобувають незалежність іспанські та португальські колонії в Латинській Америці. У 1870—1871 рр. відбувається об'єднання феодальних мікродержав на території Німеччини та Італії. Набувши сили, нові створені країни претендують на свою частку світу. Швидко зростає могутність Японії. Величезних розмірів набуває Російська імперія.

Новітній період формування політичної карти світу розпочинається з першої світової війни і включає в себе чотири етапи.

Перший етап охоплює час між Першою та Другою світовими війнами (1914—1939 рр.). Незадоволена перерозподілом світу Німеччина та її союзники (Австро-Угорщина, Італія, Турецька Османська імперія) розв'язують війну за колонії з Великою Британією, Францією, Росією, США, Японією.Війна завершилася поразкою Німеччини та її союзників, що викликало зміни на політичній карті світу. Німецькі колонії були розподілені між країнами-переможницями. Розпалися Австро-Угорська та Турецька Османська імперії. Внаслідок революції в Російській імперії 1917 року виник ряд суверенних держав та Радянський Союз.

Другий етап пов'язаний з ІІ світовою війною та її наслідками.

Третій етап ознаменувався руйнуванням великих колоніальних імперій (середина 50-х – кінець 80-х років).

Четвертий етап формування політичної карти світу розпочинається з кінця 80-х рр..ХХ ст. і триває нині.

Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій, різних за політичним статусом. Переважно це невеликі острівні володіння.

Особливий статус має Антарктида. Згідно договору від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будь-яка господарська та військова діяльність.

3.Держави можна об'єднувати в групи за різними кількісними та якісними ознаками: за площею, чисельністю насенення, особливостями географічного положення, державним ладом. Але найважливішою ознакою країни є рівень її

економічного розвитку. Він визначається за прибутками на душу населення, які для зручності обчислюються в доларах США на рік. Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку називають типологією держав. При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. Згідно з цим суверенні держави поділяють на чотири типи: високо-розвинені країни (їх близько 40), країни, що розвиваються (понад 130), країни з перехідною економікою (21) та країни з плановою економікою (4).

Високорозвинені країни займають лише ¹/4 площі всіх держав, в них проживає тільки 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже ³/4 ВНП світу. Держави є членами міжнародних економічних та політичних організацій. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем країн у світовій політиці виділяють кілька підтипів високо-розвинених держав: країни «великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

Країни «великої сімки» (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них притаманні середні при-бутки 25 000 доларів на рік на людину та високий рівень індустріалізації. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль має сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров'я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 60 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі (крім Японії) є членами НАТО. США, Велика Британія та Франція — ядерні держави, постійні члени Ради Безпеки ООН.

Малі високорозвинені країни Західної Європи — це 15 різних за площею держав. Малими їх називають через підпорядковане значення у світовій економіці та політиці. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). їх прибутки становлять 24 000—40 000 доларів на рік на людину. Провідне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «великої сімки» та НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип складають переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять й Канаду. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинені країни, вони вирізняються великими прибутками на душу населення (в середньому 18 000 доларів) та високим рівнем індустріалізації. Але з іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розви-ваються. Проте, в цих державах висока продуктивність праці та позитивний торгівельний баланс.

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять 14 країн: Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту, Кіпр, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Латвію, Литву, Естонію та ін. Середні прибутки в них складають майже 14 000 доларів на рік на людину. Ці держави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує середньосвітовий. Важливу роль в їх господарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш висо-корозвинених держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Більшість з держав є членами НАТО.

Країни, що розвиваються, є найчисельнішою групою держав сучасного світу: на них припадає ¹/₂ площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Всі країни, що розвиваються, є ко-лишніми колоніями, тому їх головна мета — подолання соціально-еконо-мічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.

Більшість країн цього типу є аграрними. З галузей промисловості переважає добувна. Мінеральну сировину експортують за безцінь. Часто господарство цих країн є монокультурним (з грецької — одне виробництво), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі. В останні десятиліття у деяких країнах, що розвиваються, почалася індустріалізація.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та прибутків на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими прибутками, дрібні острови з високими прибутками, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни.

Групою держав, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). До них відносять так званих далекосхідних тигрів: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. Згодом до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. Нова хвиля індустріалізації охопила Малайзію, Таїланд, Індонезію. Всі ці країни за короткий проміжок часу, залучивши іноземні кошти, розвили промислові галузі. Пристосувавшись до потреб світового ринку, вони наситили його (за рахунок дешевої робочої сили) недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинених країн. Нині вони самі створюють власний науково-технічний потенціал. Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі — 7—12 % на рік, що одержало назву «економічного дива». Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного вжитку.

До нафтодобувних країн з високими прибутками належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші, їх прибутки в середньому становлять майже 9000 доларів на рік на людину, хоча коливання цього показника значні. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти, їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нафтопереробну промисловість, хоча вона поки не має великого значення.

Головною спеціалізацією дрібних островів (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, Бахрейн) є сфера послуг: турис-тичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають прибутки від 6000 до 12 000 доларів на рік на людину.

Найчисельнішим підтипом держав, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об'єднує близько 60 держав Азії, Латинської Америки та Океанії, їх прибутки становлять від 1000 до 2000 доларів на рік на душу населення. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зрос-тання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об'єднують у групу найменш розвинених країн світу. Вони займають майже 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя приходиться менше 500 доларів на рік, питома вага обробної промисловості складає менше 10 %, частка письменного дорослого населення менша 20 %. В останні роки перелік найбідніших країн зріс до 47. До нього зокрема увійшли Афганістан, Бангладеш, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Малі, Мозамбік, Танзанія, Сомалі, Східний Тімор, Чад та інші.

Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них відносять 12 з країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан, Грузія, Вірменія, Азербайджан), 8 країн ко-лишнього соцтабору Центральної Європи (Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Господарство більшості країн тепер перебуває у кризовому стані. На початку 90-х років XX ст. країни взяли курс на перехід від планової до ринкової економіки. Особливий тип складають країни з плановою економікою. До них належать Китай, В'єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна. За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал, поруч з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В'єтнам) та країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).

4.Державний лад включає в себе два аспекти: форма правління та адмініст­ративно-територіальний устрій. Існують дві основні форми правління: республіка та монархія.

Республіка (з латини — громадська справа) є формою правління, за якою вища влада належить виборним представницьким органам. Вони обираються або прямим всенародним голосуванням, або через довірених осіб. Законодавча влада у республіці належить парламенту, а виконавча — уряду (кабінету міністрів). Із 193 суверенних держав світу республіками є 149, тобто ³/4 від їх загальної кількості. Розрізняють республіки президентські та парламентські. При президентській республіці президент має дуже широкі повноваження. Він є не лише головою держави, але й очолює уряд. Парламентська республіка ґрунтується на верховенстві парламенту. Роль президента при цьому є переважно представницькою. Уряд, який звітує перед парламентом за свою діяльність, очолює прем'єр-міністр. Існують також парламентсько-президентські республіки, в яких сильний парламент врівноважує наділеного великими повноваженнями президента (Україна, Польща та інші держави).

Монархія (з грецької — єдиновладдя) — це така форма правління, за якої верховна державна влада зосереджена в руках однієї особи, що одержує владу, як правило, за спадком. У сучасному світі лишилося 29 монархій.

Переважна більшість сучасних монархій є конституційними, в яких влада монарха є символічною. Реальна законодавча влада при цьому належить парламенту, а виконавча — уряду. Влада монарха обмежена конституцією: він «панує, але не править» і є символом держави. Конституційних монархій у світі 21. Переважна більшість їх існує в Європі.

На сучасній політичній карті світу збереглося 8 абсолютних монархій, 7 з яких існують в Азії. При такій формі правління вся законодавча та виконавча влада реально сконцентрована в руках монарха. Уряд або інші органи звітують перед ним. Парламент виконує або дорадчу функцію, або зовсім відсутній. Такими державами є Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бахрейн, Оман, Бруней, Ватикан. Різновидом абсолютної є теократична монархія (з грецької — влада Бога), яку очолює духовна особа. В руках церкви при цьому концентрується не лише духовна, але й політична влада. Теократичними є зокрема такі абсолютні монархії, як Ватикан, Бруней, Саудівська Аравія, Катар.

Третьою, особливою, формою правління є держави у складі Британської Співдружності. Ця форма правління існує з 50-х рр. XX ст. після розпаду британської колоніальної імперії. 14 країн членів Співдружності формально вибрали для себе головою держави, символом вищої влади королеву Великої Британії. Фактично ж ці країни мають свій уряд, який керує державою та са-мостійно розв'язує всі питання. Таку своєрідну форму правління мають, наприклад, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка, Багамські Острови, Тувалу.

Своєрідною формою правління є джамахірія (з арабської — народовладдя). Існує вона в одній країні — Лівії. Тут згідно з реформою 1977 р. офіційно були відмінені держава, уряд та політичні партії, а також замінені всі рес-публіканські органи влади постійно діючими виборними органами — народними зборами та народними комітетами. Верховним органом влади вважається Загальний конгрес, який скликається не рідше, ніж двічі на рік. Конституції немає.

Державний лад кожної країни також включає адміністративно-територіальний устрій. Він передбачає поділ держави на певні адміністра-тивні одиниці з урахуванням національних, історичних, економічних, при-родних та ряду інших чинників. Розрізняють дві форми адміністративно-те-риторіального устрою: унітарну та федеративну.

Унітарні держави (з латини — єдність) — це країни, що не мають у своєму складі автономних територіальних одиниць. В них існують єдині органи законодавчої та виконавчої влади, єдина для всієї країни конституція та сис-тема державних органів. Центральні органи влади керують всіма територіями країни. У світі таких держав більшість — 167. Федеративні держави (з латини — союз, об'єднання) поруч з єдиними (федеральними) законами та органами влади мають окремі автономні територіальні одиниці (штати, землі, провінції, республіки тощо). Автономія — це здатність до самоуправління на основі власного законодавства, але в рамках загальнодержавних законів або конституції. У світі налічується 26 федеративних держав. Залежно від ступеня автономії суб'єктів федерації існує два види держав: федерації та конфедерації. Федерація — це єдина союзна держава, до якої входять автономні території, що мають певну юридичну та політичну самостійність. Такими є практично всі федеративні держави, за винятком Швейцарії, яка вважається конфедерацію — союз кількох суверенних держав (23 кантонів), створений для досягнення зовнішньополітичних та військових цілей.

5.Суверенні держави є членами багатьох міжнародних організацій, їх система сформувалася переважно у 50-х рр. XX ст. Міжнародні організації покликані зміцнювати зв'язки між країнами. За своїм значенням вони поділяються на загальнополітичні (ООН, Рух Неприєднання, Рада Європи, Європейський Парламент, СНД) та спеціальні: військові (НАТО, АНЗЮС, АНЗЮК), економічні (ЄС, АСЕАН, ОПЕК), валютно-фінансові (Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР), Європейський Банк Реконструкції і Роз-витку (ЄБРР), інтелектуально-аналітичні (Римський клуб) та інші. Деякі з міжнародних організацій є глобальними, інші —регіональними. 192 суверенні держави є членами Організації Об'єднаних Націй (ООН). Це міжнародна глобальна загальнополітична організація, яка створена для підтримки та укріплення міжнародного миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами. Статут О ОН підписала 51 держава на конференції у Сан-Франціско (США) 26 червня 1945 р., невдовзі після завершення Другої світової війни. Він вступив у дію 24 жовтня 1945 р. Ця дата відзначається як День ООН. Україна є членом ООН з моменту утворення цієї організації. Місцем перебування центральних установ ООН є Нью-Йорк (США). Окремі заклади цієї організації є у Відні (Австрія), Женеві (Швейцарія), Найробі (Кенія) та інших містах. Головними органами ООН є: Генеральна Асамблея (ТА) ООН — повноважна розглядати будь-які питання та давати рекомендації членам ООН; Рада Безпеки ООН (РБ) — відповідальна за підтримання миру та безпеки; Економічна та Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) - розглядає питання в галузі економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, екології, прав людини; Міжнародний Суд ООН розв'язує правові суперечки між державами та надає консультації з правових питань; Секретаріат ООН — забезпечує нормальні умови роботи організації. Його очолює Генеральний секретар ООН, якого призначає Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років. Існують спеціальні організації ООН з окремих питань, зокрема такі як Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна організація з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародна організація з питань промислового розвитку (ЮШДО), Міжнародна продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та інші.

Рух Неприєднання — міжнародна загальнополітична організація, що охоплює понад 100 країн світу з Африки, Латинської Америки, Азії, Європи. Створена у 1961 р. Штаб-квартира знаходиться у Белграді (Югославія). Метою Руху Неприєднання є підтримка миру та неприєднання до військових блоків.

Рада Європи (РЄ) — одна з найбільш впливових та найчисельніша міжнародна організація у Європі. Заснована у 1949 р. Штабквартира у Страсбурзі (Франція). Тепер її членами є 45 європейських держав. У 1995 р. до Ради Європи вступила Україна. Головними напрямами роботи організації є реалізація прав людини, гуманітарного, правового та соціально-економічного співробітництва, співпраці в галузі культури, екології, інформації. Ця органі-зація визначила європейські символи: прапор та гімн Європи.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) була створена у грудні 1991 р. після розпаду Радянського Союзу, її засновниками були Росія, Україна і Біло­русь. Тепер налічує 12 країн-учасниць. Головними задачами СНД є кординація зусиль країн у військовій, господарській та соціальній сферах. Секретаріат СНД знаходиться у Мінську (Білорусь).

Серед військових міжнародних організацій найвпливовішою є Організація Північноатлантичної Угоди (НАТО). Вона об'єднує 28 країн Європи та Пів-нічної Америки. Угоду про блок було підписано у Вашингтоні у 1949 р. Штаб-квартира НАТО знаходиться у Брюсселі (Бельгія). Основними завданнями організації є гарантування безпеки країнам-учасницям, колективна оборона, підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики. 90-ті роки XX ст. були початком розширення НАТО на схід. З 1999 р. новими членами цієї організації стали Польща,Чехія та Угорщина. З 2004 р. — Словаччина, Румунія, Болгарія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія. З 2009 р. — Албанія, Хорватія. Україна активно співпрацює з НАТО.

Найпотужнішою економічною та політичною міжнародною організацією є Європейський Союз (ЄС), який об'єднав 27 країн Європи. Він почав створю-ватися у 50-х роках XX ст. Сучасної назви набув у 1993 р. Головними нап-рямками роботи ЄС є співробітництво країн щодо створення внутрішнього ринку, єдиної валютної системи, спільних інтересів у зовнішній політиці, єдиного громадянства Євросоюзу і прозорості кордонів держав тощо.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, що визначає головні політичні напрями ЄС; Європейський Парламент (ЄП) бере участь у підготовці та прийнятті юридичних актів Євросоюзу, формує його зовнішню політику; Рада Європейського Союзу на рівні міністрів іноземних справ чи, за не обхід-ністю, інших міністрів приймає рішення практично з усіх аспектів діяльності ЄС; Європейський Суд забезпечує єдність трактування законів, згідно з угодами ЄС та інші.

Нині активно іде процес розширення Європейського Союзу. У 2007 р. його членами стали Румунія та Болгарія. Мають наміри вступити до ЄС Туреччина, Україна та Грузія.

Висновок. На політичній карті світу зображені держави та залежні території, нанесені їх кордони. Держави є суверенними утвореннями, тобто політичне незалежними. Залежні території (колонії) перебувають під владою іноземних держав. Головною властивістю політичної карти є її динамічність, тобто здатність постійно змінюватися. У формуванні політичної карти світу виділяють чотири періоди: античний, середньовічний, колоніальний та новітній. У XX ст. політична карта світу неодноразово змінювалася. Головними подіями, що спричиняли ці зміни, були Перша та Друга світові війни, розпад колоніальних імперій європейських держав, розпад світової соціалістичної системи. На сучасній політичній карті існує майже 240 держав і територій. З них 193 суверенні країни. У світі ще залишається понад 40 залежних територій.

Поділ країн на групи (типологія) здійснюють за рівнем їх економічного розвитку та значенням у світовій економіці та політиці. Виділяють чотири типи суверенних держав: високорозвинені країни; країни, що розвиваються; країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою. Вирішальний вплив та світову економіку і політику мають країни «великої сімки». До них належать США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Країни, що розвиваються, займають майже всю площу Африки, Азії та Океанії, а також всю Латинську Америку. За рівнем економічного розвитку вони є дуже різними. Найбільш розвиненою групою з них є нові індустріальні країни У світі зростає кількість найменш розвинених країн. Україна належить до типу країн з перехідною економікою.За формами правління країни поділяють на республіки та монархії. ³/4 всіх держав є республіками. Монархій лишилося 30. Вони бувають конституційними та абсолютними. Якщо при владі стоїть духовна особа, монархію називають теократичною. За адміністративно-територіальним устроєм держави бувають унітарними (їх переважна кількість) та федеративними. Швейцарія є конфедерацією — союзом суверенних держав.

Суверенні держави є членами міжнародних організацій, які за своїм значенням поділяються на загальнополітичні та спеціальні: військові, економічні, валютно-фінансові, інтелектуально-аналітичні та інші. Найважливішої глобальною організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), що створена для укріплення миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами, її членами є 192 незалежні держави. Україна бере участь у роботі багатьох міжнародних організацій.