Вплив сім’ї на процес одужання та зниження ризику патологічних станів.

Значну роль у збереженні здоров’я сім’ї відіграють соціальні фактори:

· рівень матеріального доходу,

· забруднення довкілля, безробіття,

· спосіб життя,

· шкідливі звички,

Харчування.

Встановлення ролі соціальних факторів у збереженні здоров’я сім’ї та медико-генетичний, демографічний аналіз дає можливість комплексно оцінювати здоров’я родини, її репродуктивну функцію, виявляти фактори ризику захворювання, активно впливати на них через обговорення питань фізичної активності у сім’ї, виявляти членів родини, які потребують змін щодо способу життя. Від їх вирішення залежить успіх заходів по боротьбі з факторами ризику (захворювання серцево-судинної, дихальної, травної та сечовивідної систем), а також зменшення рівня негативного впливу навколишнього середовища, забезпечення раціонального харчування, відповідних житлових умов, оздоровлення членів сім’ї.

Посилення уваги до стану здоров’я сім’ї як осередка відтворення населення і робочої сили викликано демографічною кризою, яка зумовлює появу негативних тенденцій у державі, до яких у першу чергу відносяться старіння населення та зменшення середньої очікуваної тривалості життя при народженні. Рання профілактика соціально значимих захворювань зменшує в майбутньому матеріальні та часові витрати на тривале і часто коштовне лікування не лише самих хвороб, їх наслідків, а також наслідків самого лікування. Оскільки вплив сім’ї на процес одужання та зниження ризику патологічних станів є найбільш потужним, тому одним з пріоритетних завдань сімейного лікаря є організація профілактичного напрямку в сімейній медицині, а саме проведення роботи по впровадженню та вдосконаленню знань та навичок збереження та підтримки здоров’я всіх членів родини, адже лише члени родини є найбільш зацікавленими особами і можуть значно полегшити роботу сімейного лікаря в майбутньому.

Втрата працездатності.

Працездатність – це здатність до праці, що залежить від стану здоров’я, фізичного, духовного розвитку (розумових та емоційних можливостей), а також професійних знань, уміння і досвіду працівника, що дає йому змогу виконувати роботу визначеного обсягу, характеру та якості. Тобто здатність людини до праці оцінюється не лише за можливістю виконання роботи та функціональним станом організму, а й за додатковими критеріями (стан здоров’я, професійні знання, вміння, досвід).

Працездатність класифікується на:

· загальну,

· професійну,

· спеціальну,

· обмежену,

· повну,

· часткову.

Загальна працездатність – це здатність до виконання будь-якої роботи у звичайних умовах праці.

Професійна працездатність – це здатність працівника до роботи певним фахом і на певній посаді.

Спеціальна працездатність – це здатність працювати в певних несприятливих умовах (виробничих чи кліматичних).

Обмежена працездатність – це здатність до роботи з певними обмеженнями (наприклад, для інвалідів третьої групи). Тож на основі цієї класифікації розрізняють такі види працездатності, як: повна загальна, часткова загальна, повна професійна та часткова професійна.

Постійна втрата працездатності – це повна чи часткова втрата здатності до загальної чи професійної праці.

Повна втрата працездатності означає непрацездатність особи.

Непрацездатність – це стан здоров’я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров’я.

Повна втрата працездатності визначається як настання пенсійного віку (старість). Пенсійний вік в Україні становить 55 років для жінок та 60 років для чоловіків (ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Щодо часткової втрати працездатності слід зазначити, що прикладом часткової втрати працездатності є інвалідність. До того ж, слід зазначити, що є два критерії визначення інвалідності – медичний та економічний. З медичного погляду – це розлад функцій організму, з економічного погляду – це таке порушення, яке призводить до втрати працездатності: професійної чи загальної.

Інвалідність – це стійкий розлад функцій організму, зумовлений захворюванням, наслідком травм або вродженим дефектом, який призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Обмеження життєдіяльності – це повна або часткова втрата здатності обслуговувати себе, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, вчитися, займатися трудовою діяльністю.

Причинами інвалідності можуть бути:

Трудове каліцтво

Професійне захворювання

Загальне захворювання

Вроджені дефекти

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок настав:

під час виконання трудових обов’язків (зокрема і під час відрядження);

по дорозі на роботу, або з роботи;

на території підприємства, установи, організації протягом робочого часу (включаючи перерви);

поблизу підприємства протягом робочого часу, якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку;

у разі виконання державних або громадських обов’язків;

у разі виконання дій з рятування людського життя, охорони державної чи приватної власності, охорони правопорядку.

Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві затверджено постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 2004 р. № 1112 «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві».

Інвалідність внаслідок професійного захворювання встановлюється на підставі висновку спеціалізованого медичного закладу про наявність професійного захворювання. Перелік таких захворювань визначений постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662 «Про затвердження переліку професійних захворювань».

Професійне захворювання – це захворювання, яке виникло внаслідок професійної діяльності застрахованої особи та зумовлене дією на організм виключно або переважно факторів виробництва, характерних для конкретної професії. Професійні захворювання можуть бути викликані виключно дією несприятливих виробничо-професійних факторів, а можуть бути і такими, у розвитку яких встановлено причинний зв’язок впливом певного несприятливого виробничо-професійного фактору та виключено явний вплив інших непрофесійних факторів, що викликають аналогічні зміни в організмі. Крім того, необхідно враховувати можливість розвитку професійного захворювання через тривалий термін після припинення впливу шкідливих факторів виробництва.

Загальне захворювання як причина інвалідності визначається за залишковим принципом, тобто якщо інвалідність не спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, то її причиною визнається загальне захворювання. До загального захворювання прирівнюють нещасний випадок невиробничого характеру.

Показаннями для встановлення інвалідності у дітей є патологічні стани, які виникають при вроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм.

Під тимчасовою втратою працездатності розуміють неспроможність особи виконувати свої трудові обов’язки внаслідок короткотривалих обставин об’єктивного характеру.

Тимчасова непрацездатність може бути спричинена:

фізичною нездатністю особи здійснювати трудову діяльність (хвороба, травма, вагітність та пологи);

неможливістю працювати у зв’язку із необхідністю здійснювати догляд за іншим членом сім’ї (хворою дитиною; хворим членом сім’ї; за дитиною до трьох років; за дитиною до досягнення трьох річного віку або дитиною-інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною);

неможливістю працювати у зв’язку із настанням обставин, спричинених діями державних органів (карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби).

Тимчасова непрацездатність має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності, а в разі інших причин - до закінчення причин відсторонення від роботи. Тимчасова непрацездатність застрахованих осіб засвідчується листком непрацездатності.

Випадком тимчасової непрацездатності є тимчасова непрацездатність, яка триває безперервно від початку визначеного захворювання, травми тощо, підтверджується видачею листка непрацездатності з можливим продовженням лікування в одному або декількох закладах охорони здоров’я до відновлення працездатності, що підтверджується закриттям листка непрацездатності – «стати до роботи». У разі, якщо особа стала непрацездатною з приводу того самого захворювання, травми до виходу на роботу або відпрацювала неповний робочий день, випадок тимчасової непрацездатності не переривається. При виникненні іншого захворювання, травми, відпустки в зв’язку з вагітністю випадок тимчасової непрацездатності вважається новим.

Порядок видачі документів, які засвідчують тимчасову непрацездатність затверджений Інструкцією про порядок видачі документів, які засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13 листопада 2001 р. № 455, зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 4 грудня 2001 р. за № 1005/6196.

Експертиза тимчасової непрацездатності – це комплексна оцінка порушень функціонального стану організму та інших причин, якими вона обумовлена, що визначають факт тимчасової втрати працездатності, установлення строку непрацездатності, визначення клінічного та трудового прогнозу відповідно до встановленого діагнозу.

Відповідно до ст. 69 Основ законодавства України про охорону здоров’я експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров’я лікарем або комісією лікарів, які встановлюють факт необхідності надання відпустки у зв’язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім’ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визначають необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв’язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної втрати працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для власників та адміністрації підприємств, установ і організацій.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України постановою від 4 квітня 1994 р. № 221. Так, у медико-соціальних експертних комісіях (МСЕК) проходять огляд громадяни, які частково чи повністю втратили здоров’я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їхню життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, з метою виявлення компенсаторно-адаптаційних можливостей особи для реалізації заходів реабілітації та адаптації інвалідів.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 69 Основ законодавства України про охорону здоров’я і з метою встановлення єдиного порядку організації та проведення експертизи тимчасової непрацездатності наказом Міністерства охорони здоров’я України від 9 квітня 2008 р. № 189, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 4 липня 2008 р. за № 589/15280, затверджено Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, яке застосовується при визначенні тимчасової непрацездатності, а саме встановлення у працівників факту тимчасової непрацездатності та визначення її термінів, надання рекомендацій про відповідні умови праці для хворих, які не мають групи інвалідності, але потребують тимчасово чи постійно особливих умов праці за станом здоров’я.

Тимчасова непрацездатність

Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 455 від 13.11.2001 р. затверджена Інструкція про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян (далі — Інструкція).

Тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.

Листок непрацездатності видається:

Громадянам України, іноземцям, особам без громадянства, які проживають в Україні і працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та господарювання або у фізичних осіб, у т. ч. в іноземних дипломатичних представництвах та консульських установах.

Особам, обраним на виборні посади до органів державної влади, місцевого самоврядування та інших органів, у т. ч. громадських організацій.

Членам колективних підприємств, сільськогосподарських та інших виробничих кооперативів.

Особам, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, в т. ч. члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок).

Громадянам України, які постійно проживають на території України та працюють на умовах трудового договору (контракту) за межами України і не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають.

Право видачі листків непрацездатності надається:

Лікуючим лікарям державних і комунальних закладів охорони здоров'я.

Лікуючим лікарям стаціонарів протезно-ортопедичних установ системи Міністерства праці та соціальної політики України.

Лікуючим лікарям туберкульозних санаторіїв.

Фельдшерам у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих суднах. Список цих фельдшерів затверджується щороку органами охорони здоров'я.

Не мають права видачі листків непрацездатності:

Лікарі:

станцій (відділень) швидкої медичної допомоги; станцій переливання крові; закладів судово-медичної експертизи; бальнеогрязелікувальних, косметологічних та фізіотерапевтичних лікарень і курортних поліклінік; ' будинків відпочинку; туристичних баз;

зубопротезних поліклінік (відділень); санітарно-профілактичних закладів;

лікарі приватних закладів охорони здоров'я, приватні лікарі (фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності);

лікуючі лікарі лікувально-профілактичних закладів усіх форм власності при косметологічних втручаннях без медичних показань.

Видача документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність здійснюється лікуючим лікарем (фельдшером) при пред'явленні паспорта чи іншого документа, який засвідчує особу непрацездатного.

Видача та продовження документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність, здійснюються тільки після особистого огляду хворого лікуючим лікарем (фельдшером), про що робиться відповідний запис у медичній карті амбулаторного чи стаціонарного хворого з обґрунтуванням тимчасової непрацездатності.

Листок непрацездатності (довідка) видається і закривається в одному лікувально-профілактичному закладі, а при наявності показань може бути продовжений в іншому.

Листок непрацездатності (довідка) в амбулаторно-поліклінічних закладах видається лікуючим лікарем (фельдшером) переважно за місцем проживання чи роботи. У разі вибору громадянином лікуючого лікаря і лікувально-профілактичного закладу не за місцем проживання чи роботи, документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність, видаються при наявності заяви-клопотання громадянина, погодженої з головним лікарем обраного лікувально-профілактичного закладу, засвідченої його підписом та печаткою лікувально-профілактичного закладу.

Особам, у яких тимчасова непрацездатність настала поза постійним місцем проживання і роботи (під час відрядження, санаторно-курортного лікування, відпустки тощо), листок непрацездатності (довідка) видається за місцем їх тимчасового перебування з дозволу головного лікаря лікувально-профілактичного закладу на число днів непрацездатності.

При стаціонарному лікуванні поза постійним місцем проживання у т. ч. й з інших адміністративних районів міста, листок непрацездатності видається з дозволу головного лікаря, засвідчується його підписом і печаткою лікувально-профілактичного закладу на число днів, необхідних для лікування.

Документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян України під час їх тимчасового перебування за межами держави, підлягають обміну на листок непрацездатності згідно з рішенням лікарсько-консультаційної комісії (далі — ЛКК) лікувально-профілактичного закладу за місцем проживання чи роботи у разі:

гострих захворювань і травм;

загостренні хронічних захворювань;

вагітності та пологів;

оперативних втручань при невідкладних станах;

лікування згідно з рішенням комісії Міністерства охорони здоров'я України (далі — МОЗ) з питань направлення на лікування за кордон.

Обмін здійснюється на підставі перекладених на державну мову та нотаріально засвідчених документів, які підтверджують тимчасову втрату працездатності під час перебування за межами України.

Іноземцям, які тимчасово перебувають на території України і не працюють на підприємствах, в установах і організаціях України, видається витяг з медичної карти амбулаторного чи стаціонарного хворого, де вказується термін тимчасової непрацездатності, якщо інше не передбачено міжнародними угодами.

У разі втрати листка непрацездатності за рішенням ЛКК лікувально-профілактичного закладу, в якому його видано, видається новий листок непрацездатності з позначкою «дублікат» на підставі довідки з місця роботи про те, що за період тимчасової непрацездатності виплата допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю не здійснювалась.

Якщо до моменту чергової виплати заробітної плати непрацездатність ще продовжується, громадянину на його бажання видається листок непрацездатності, з зазначенням у графі «Заключні висновки», що він продовжує хворіти, та подальшим оформленням продовження листка непрацездатності.

Порядок видачі листків непрацездатності у разі захворювання та травми

Листок непрацездатності у разі захворювання чи травми видається на весь період тимчасової непрацездатності, до її відновлення або до встановлення групи інвалідності медико-соціальною експертною комісією (МСЕК).

При втраті працездатності внаслідок захворювання або травми лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах може видавати листок непрацездатності особисто терміном до 5 календарних днів з наступним продовженням його, залежно від тяжкості захворювання, до 10 календарних днів.

Якщо непрацездатність триває понад 10 календарних днів, продовження листка непрацездатності до 30 днів проводиться лікуючим лікарем спільно з завідувачем відділення, а надалі — ЛКК, яка призначається керівником лікувально-профілактичного закладу, після комісійного огляду хворого, з періодичністю не рідше 1 разу на 10 днів, але не більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК.

В окремих випадках, коли захворювання вимагає тривалого лікування, наприклад у разі важких травм та туберкульозу періодичність оглядів ЛКК з продовженням листка непрацездатності може бути не рідше 1 разу на 20 днів залежно від тяжкості перебігу захворювання.

Відповідальність за порушення Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян

Контроль за виконанням Інструкції закладами охорони здоров'я усіх відомств здійснюють у межах своєї компетенції Міністерство охорони здоров'я України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, профспілки та їх об'єднання.

Відповідальність за стан організації та якості експертизи тимчасової непрацездатності, зберігання та облік документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, несе керівник закладу охорони здоров'я.

За порушення порядку видачі та заповнення документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, лікарі несуть відповідальність згідно з законодавством України.

Облік бланків листків непрацездатності ведеться за формою, встановленою МОЗ України (ф. № 036/о).

У разі виявлення порушень правил видачі, зберігання, обліку документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, незадовільного стану експертизи тимчасової непрацездатності лікувально-профілактичний заклад може бути позбавлений права видавати документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність, у встановленому порядку.

Диспансериза́ція — метод медичного обслуговування населення, який передбачає активне виявлення захворювань у ранніх стадіях, нагляд за певними групами хворих з метою забезпечення їх життєдіяльності та працездатності, проведення оздоровчих заходів, обов'язкові медичні огляди деяких категорій населення тощо.

Основною метою диспансеризації населення є в першу чергу попередження розвитку захворювань, проведення заходів, спрямованих на збереження та укріплення здоров'я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення, збільшення активного довголіття.

За розрахунками державі економічно вигідніше попередити захворювання, ніж лікувати хвороби та їх наслідки, виплачувати кошти за втрату працездатності, втрачати людські життя.

Диспансеризація включає:

медичний огляд населення з проведенням визначеного обсягу лабораторних та інструментальних обстежень;

додаткове обстеження осіб, які цього потребують;

виявлення осіб з факторами ризику, що спричиняють виникнення та розвиток захворювань;

своєчасне виявлення захворювань;

розробку та проведення комплексу необхідних медичних та соціальних заходів, динамічного спостереження за станом здоров'я населення.

Диспансеризація в Україні регламентується Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 728 від 28 серпня 2010 року «Про диспансеризацію населення».

Ступінь участі лікаря ЗПСМ у діагностиці і лікуванні захворювань:

Хвороби нирок і сечовивідної системи:

Лікар ЗПСМ діагностує і лікує самостійно до одуження або ремісії: уретрит, гострий і хронічний цистит легкого перебігу, гострий пієлонефрит і загострення хронічного пієлонефриту, хронічну ниркову недостатність.

Діагностує і лікує при консультуванні зі спеціалістом: гострий і хронічний ускладнений цистит, специфічний уретрит, загострення хронічного пієлонефриту, аденому простати, гломерулонефрит, хронічну хворобу нирок, хронічну ниркову недостатність, інші хвороби нирок, хронічний простатит, онкологічні хвороби, гострий пієлонефрит, фімоз і парафімоз, варікоцелє.

Встановлює попередній діагноз, направляє хворого до спеціаліста, проводить подальше лікування і реабілітацію відповідно до рекомендацій спеціаліста: пухлини нирок і сечових шляхів, гострий і хронічний гломерулонефрит, нефротичний синдром, крипторхізм, гіпоспадія, епіспадія, гострі і хронічні пошкодження нирок, викликані ліками і іншим речовинами, гостра і хронічна ниркова недостатність, вторинна артеріальна гіпертензія ниркового походження, нефроптоз, гідронефроз, сечокам'яна хвороба, полікістоз нирок, амілоїдоз нирок, ниркові пошкодження викликані іншими хворобами (діабет, аутоімунні захворювання, есенціальна гіпертонія).

Надає невідкладну допомогу на дошпитальному етапі при випадках ниркової коліки.

Медичні втручання (маніпуляції): дігитальне дослідження простати, катетеризація сечового міхура гумовим і пластичним катетером, аналіз сечі експрес методом, пункція сечового міхура (за життєвими показами).

Такий діагноз можна точно поставити тільки після досить заглибленого обстеження. На практиці ж найчастіше не можна бути упевненим у тім, що симптоми ураження одного з відділів сечового тракту (наприклад, цистит) насправді не є проявом пієлонефрита, що субклінічно протікає. Тому введений термін "інфекція сечового тракту", може бути використаний під час першого лікарського контакту з хворим. У такому випадку він є більш узагальнюючим і всеосяжним.

Неускладнені інфекції СВШвиникають при відсутності структурних змін у хворих без серйозних супутніх захворювань і спостерігаються у сімейного лікаря в амбулаторних умовах.

Критері ускладненого перебігу інфекцій СВШ:

• природжені і набуті анатомічні аномалії (аномалії розвитку, положення і структури нирок, сечоводів і уретри, ретроперитонеальный фіброз);

• функціональні порушення сечових шляхів;

• наявність цукрового діабету, сечокам'яної хвороби, СНІДу, хронічної серцевої недостатності, вагітності, ниркової недостатності;

• інфекція сечової системи, що виникла після виконання інструментальних методів дослідження і лікування (катетеризації сечового міхура і сечоводів, бужування уретри, цистоскопії, стентування сечоводу, трансуретрального оперативного втручання), проведення імуносупрессії;

• чоловіча стать;

• літній (старше 65 років) і старечий вік незалежно від статі.

Характеристика інфекцій сечової системи (відносний ризик (ВР): значущий, якщо >1):

· Інфекція нижніх сечових шляхів:

- дизурія (ВР =1,5);

- збільшена частота сечовипускань (ВР =1,8);

- еритроцитурія (ВР =2,0);

- лейкоцитурія/бактеріурія – 50% (рівень доказовості В, С)

- вагінальні виділення – (ВР =0,3)

· Інфекція верхніх сечових шляхів:

- біль в попереку (ВР =1,7);

- позитивна реакція на нітрити та лейкоцити (ВР =4,2);

- фебрильна t^оС, СРБ, лейкоцитоз (рівень доказовості С, D);

- протеїнурія?

Гострий цистит: відноситься до гострих неускладнених інфекцій СВШ, хворіють переважно жінки молодого і середнього віку.

В етіології захворювання переважає кишкова паличка з відомим рівнем чутливості, тому в амбулаторній практиці проведення мікробіологічної діагностики при гострому циститі недоцільно (виняток становлять тільки вагітні жінки і рецидивуюча інфекція).

Лікування : прийом достатньої кількості рідині (> 1,5 л в добу) і уникання статевих контактів протягом 5-7 днів. Основним способом введення антибіотиків при інфекціях СВШ на амбулаторному етапі повинен бути пероральний.

Препарати вибору: фторхінолони або ко-тримоксазол коротким курсом (протягом 3 днів), фосфоміцин в одноразовій дозі 3 г всередину

За наявності чинників ризику рецидиву інфекції (літній вік, вагітність, цукровий діабет, рецидив циститу) – 7-денний курс антібіотікотерапії

Вагітним жінкам протипоказані: фторхінолони, котрімоксазол, тетрациклін.

Профілактика рецидивування інфекцій СВШ

• Одноразовий прийом добової дози антибіотика на протязі 6 і більше місяців.

• Посткоітальна антибіотикопрофілактика.

• 3-денний курс антибіотика при появі симптомів ІСВШ.

Після закінчення лікування у разі наявності факторів ризику (цукровий діабет, аномалії розвитку, прийом кортикостероїдів) з метою запобігання рецидивуванню процесу доцільно призначати уроантисептики у профілактичній дозі 1/3-1/4 від звичайної добової дози 1 раз на ніч протягом 1-6 місяців.

Пієлонефрит - це інфекційно-запальне захворювання нирок з ураженням мисок і чашечок, паренхіми і інтерстиціальної тканини. У гостру фазу захворювання, як правило, спостерігається бактеріємія.

Може бути самостійною патологією, але частіше ускладнює перебіг різних захворювань (сечокам'яна хвороба, аденома передміхурової залози, захворювання жіночих статевих органів, пухлини сечостатевої системи, цукровий діабет) або виникає, як післяопераційне ускладнення.

Для пієлонефриту характерно:

• виражена клінічна симптоматика: висока лихоманка, озноби, виражена інтоксикація, а також болі в попереку, що посилюються при пальпації, ходьбі, постукуванні;

• зміни в аналізі крові: лейкоцитоз із зсувом формули вліво, підвищення С-реактивного білка, можливе збільшення сечовини і креатиніну;

• дизуричні явища, що спостерігаються при інфекціях нижніх відділів сечовивідних шляхів (цистит, уретрит, простатит), не характерні для пієлонефриту і виникають у разі залучення в процес нижніх відділів;

• симптоматика пієлонефриту може бути мізерною у хворих літнього віку

Хронічний пієлонефрит (ХП) виникає в результаті інфікування наступною мікрофлорою: грамнегативні палички — кишкова паличка (провідний збудник - ~35-80 % за даними різних авторів), цитробактер, ентеробактер, протей, клебсиелла, синегнійна паличка; грампозитивні палички — мікобактерії туберкульозу; грампозитивна кокова флора — стафілокок, ентерокок.

Збудники хронічного ХП можуть трансформуватися у своєрідні L-форми бактерій, які складніше виявляються при бактеріологічному аналізі сечі і є стійкими до протимікробних засобів.

Шляхи розповсюдження інфекції:

· уріногенний (висхідний) — основний шлях. Наприклад, з прямої кишки збудник потрапляє на промежину, потім в сечовипускальний канал і сечовий міхур. Інші варіанти: механічна травма (при сексі) періуретральної слизистої, бактеріурія унаслідок застосування катетера.

· гематогенне інфікування сечових шляхів спостерігається в основному при імунодефіциті (з вогнищевої інфекції в малому тазу, при сепсисі).

Загальні чинники, що сприяють захворюванню на пієлонефрит:

· переохолодження,

· неповноцінне харчування,

· гіповітамінози,

· іммобілізація,

· загальні інфекції,

· виснажливі хронічні захворювання, імунодефіцитні стани,

· гормонально-обмінні порушення (цукровий діабет, подагра, гіперпаратиреоїдизм), гіпокаліємія, ацидоз, олігурія,

· вагітність, гінекологічні захворювання,

· закрепи, проноси,

· тривале вживання аналгетиків, нестероїдних протизапальних препаратів, сечогінних (небезпека гіпокаліємії),

· старший вік,