Структура ризику та типи поводження менеджерів (суб’єктів ризику).

Ризик, з котрим зіштовхується підприємець, це ймовірність банкрутства чи понесення інших збитків, що зупинять його справу. Оскільки ймо­вірність невдачі присутня завжди, постає питання, чи існує якийсь механізм щодо недопущення повного банкрутства, якщо станеться найгірше? Звичайно, є. Це створення компаній з обмеженою відповідальністю. Підприємці зроблять помилку і піддадуть ризикові свій особистий капітал, якщо не скорис­таються перевагами права на обмежену відповідальність. У той же час створення компанії з обмеженою відповідальністю — це не спосіб уникнути відповідальності. Капіталовкладення завжди здійснюються під гарантії засновників компанії, навіть якщо вони не мають юридичного оформлення. Існують ще моральні зобов'язання," особливо в компаніях з невеликою чисельністю партнерів, де особисті зв'язки й слово все ще багато чого варті.

Щодо великих корпорацій, то при оцінюванні проектів, вони виявляють певну несхильність до ризику і завжди готуються до гіршого. Під проект (особливо відповідальний) виділяють стіль­ки коштів, щоб він зміг майже гарантовано, або при досить малому ступені ризику вижити навіть за песимістичної оцінки стану економічного середовища.

При інвестуванні засобів у цінні папери спираються на визначення ступеня ризику шляхом співставлення коливань цін на окремі види акцій чи вартості всього портфеля цінних паперів за певний період часу у минулому.

Вартість певного портфеля цінних паперів постійно збільшується або зменшується залежно від коливань цін на ринку. Якщо інвестор у змозі тримати свої гроші в цінних паперах протягом довгого терміну, то ці коливання не мають для нього великого значення. Але якщо йому терміново потрібна готівка і він не може дочекатися, доки ціна його портфеля знову почне зростати, то такий показник, як коливання цін на ці папери у минулому, є придатним для оцінювання ступеня ризику.

Необхідно відзначити, що ступінь ризику щодо її портфеля цінних паперів можна значно знизити, якщо вкладати гроші в різні цінні папери. Таким чином, задача зводиться до досягнення достатнього ступеня диверсифікації інвестицій, а не до спостереження за рухом курсу одного виду цінних паперів.

Власники венчурного капіталу намагаються знизити ступінь ризику капіталовкладень шляхом диверсифікації свого портфеля інвестицій, тобто роблять так, як інвестори, що вкладають гроші в різні види цінних паперів на фондовій біржі. Проте, щоб знизити ступінь свого ризику, власники венчурного капіталу приділяють набагато більше уваги оцінюванню ризику щодо кожного конкретного інвестиційного проекту: вони не лише ретельно зважують ступінь ризику до здійснення інвестицій, але й постійно контролюють діяльність підприємств, в котрі вони вклали свої засоби. Вони завжди готові прийняти міри, якщо справи підприємців ітимуть погано. Але ретельний контроль за кожним проектом не виключає необхідності диверсифікації інвестицій. Якщо вкласти усі свої засоби в якусь одну галузь, яка можнапонести дужевеликі збитки, якщо в цій галузі відбудеться спад виробництва.

Таким чином, власник венчурного капіталу завжди поставлений перед дилемою: з одного боку, йому слід вкладати гроші власне в ту галузь, з діяльністю якої він в найбільшій мірі обізнаний, з іншого боку, щоб знизити ступінь ризику, він повинен максимально диверсифікувати свій портфель інвес­тицій. Ступінь диверсифікації може бути підвищений за рахунок вкладень у підприємства, що знаходяться нарізних стадіях свого розвитку, а також шляхом вкладень в економіку різних країн.

Досвід власників венчурного капіталу свідчить про те, що інвестиції у новостворювані компанії і в підприємства, які базуються на «високих технологіях», пов'язані з великою ймовірністю збитків.

Виділяють три види ризику, що притаманні новим проектам:

§ пов'язаний з технічними нововведеннями;

§ пов'язаний з економічною чи організаційною стороною виробництва;

§ пов'язаний з «молодістю» підприємства.

Щоб заснувати нове підприємство, необхідно передбачити хоча б одне нововведення — чи технологію, чи організацію виробництва, чи збут. В середині 80-х років власники венчурного капіталу нерідко були готові допустити два види ризику: ризик, пов'язаний з одним із нововведень, і ризик, пов'язаний з моло­дістю підприємства. Сьогодні ж вони не схильні до надмірного ризику. Ще більшу несхильність до ризику власники венчурного капіталу виявляють тоді, коли підприємець намагається впровадити щось нове одночасно і щодо комерційного боку справи, і технічного. У цьому випадку вони вимагають якихось дуже вагомих доказів, щодо реальності успіху нововведень.

Дуже багаті люди не хочуть ризикувати своїми грішми, їх ставлення до ризику можна виразити такою фразою: «Я так довго добивався, щоб заробити ці гроші, що молю вас, не розгубіть накопичене!» Мінімізація ризику означає й зменшення прибутку, але тому максимум з того, що можуть вчинити ті, хто керує портфелями цінних паперів, як у Західній Європі, так і в Сполучених Штатах, для людей, що не схильні до ризику і довірили їм свої заощадження,— це забезпечити невеликий чистий прибуток, але мінімальний ризик.

Набагато більше схильні до ризику і часто йдуть на нього молоді люди, а також ті, в кого вже є своє діло і хто може сам впливати на обсяг своїх прибутків. Можливо, що їх схильність до ризику пояснюється тим, що вони мають надію своєчасно вплинути на прибутки, щоб знизити ступінь ризику.

Тобто, люди з підприємницькою жилкою звичні до того, щоб ризикувати, і ті, що мають своє діло, схильні до ризику та можуть ризикнути своїм майном.

Пізніше у їхньому житті може настати пора, коли вони відчують, що головна мета досягнута, і тоді вони більше вже не схочуть нічим ризикнути.

Сучасний бізнес вимагає застосування раціональних основ та кількісних методів для аналізу, зокрема, ділового ризику. Існують раціональні основи ризику в бізнесі та кількісні методи його вимірювання.

Повністю уникнути ризику неможливо, навіть за умови гранично обережних дій. Надмірна ж обережність не рятує від збитків, уникнути котрих неможливо, а якщо події складуться сприятливо, то доведеться жалкувати про втрачені можливості.

Персональний ризик залежить від того, що різні люди по різному оцінюють імовірність майбутніх подій. Вони схильні міркувати про можливості таких подій, виходячи з того, наскільки часто мали справу з ними, надмірно довіряти своїм судженням і згоджуватися на гірші варіанти, тільки б уникнути ситуації, де навіть з малою імовірністю можливі великі збитки.

Діловий ризик зумовлений впливом зміни цін, попиту, рівня прибутків, дій конкурентів, економічних коливань та непередбачуваних політичних подій, здатних викликати правові зміни. Такий ризик присутній на всіх етапах бізнесу: при проек­туванні продукції неможливо мати всі ресурси у відповідних кількості та якості, оцінюванні її життєвого циклу, прийнятті рішень щодо фінансування проектів, виробництві та збуті, встановленні ціни й виборі правильної маркетингової стратегії тощо.

Організаційний ризик зумовлений складністю взаємодії людей в управлінській команді та мірою відповідності їхніх персональних та ділових характеристик виконуваним обов'язкам.

Виділяють три джерела ризику: брак часу для прийняття рішень, дефіцит інформації та недостатні можливості щодо керування ситуацією. Під час прийняття рішень у бізнесі, як правило, бракує часу для всебічної оцінки їх наслідків. Використовувана при цьому інформація буває неповною, неадекватною ситуації чи просто вона відсутня.

Як вже відзначалося, прийняття рішень у невизначеній ситуації пов'язане з неминучим ризиком. В усі часи економічний прогрес залежав під готовності керівника (підприємця) йти на ризик, що рівнозначно здібності до творчої діяльності. У ме­неджменті керівник, що ухиляється від прийняття ризикованих рішень, вважається небажаним для фірми, тому що приводить до її застою.

Присутність ризику називають на мові «ризик менеджменту» володінням ризиком .

Володіння ризиком передбачає не лише чітке усвідомлення ризику, але і наявність заздалегідь розроблених та реальних у ресурсному (фінансовому) відношенні планів. Такий план може передбачати створення страхових і резервних фондів, страхування в спеціалізованій організації. У тому випадку, коли за збитки, що пов'язані з ризиком, відповідає третя особа, наприклад, страхова компанія, то це означає застосування методу переводу ризику.

Що стосується боротьби з ризиком збитків, то важливе значення має розробка ряду альтернативних варіантів плану (проекту).

Спочатку людина (суб'єкт ризику) усвідомлює ризикованість ситуації, бачить потенційні втрати (збитки), причому не лише грошей, але і престижу, згоди з керівництвом роботодавцями, постачальниками тощо.

Усвідомивши ситуацію як таку, що містить ризик, оцінює її прийнятність для себе. На відміну від теорії прийняття рішень, вихідний пункт якої — гіпотеза, що суб'єкт вже знаходиться в ризикованій ситуації, людина (керівник) вирішує входити чи не входити в неї.

Навіть увійшовши в ризиковану ситуацію, вийти з якої не дуже просто (наприклад, необхідність при цьому платити значний штраф), можна пристосуватися до ризику, спробувати модифікувати обставини, що склалися. Так, відклавши на деякий час рішення, маємо можливість знайти невідомі до цього можливості чи зібрати додаткову інформацію. Як відзначалося, ризик можливо знизити за допомогою страхування, делегування повноважень тощо. Але за додаткову інформацію треба платити, за страхування теж. Відклавши рішення, можна потрапити у ситуацію ризику невикористаних можливостей.

Психологічна теорія рішень вивчає дуже цікаві проблеми, — як впливають особисті риси на прийняття рішень, що пов'язані з ризиком.

Для кожної стадії прийняття ризикованого рішення характерні свої закономірності. Так, на стадії усвідомлення і попереднього оцінювання (вимірювання) ризику його суб'єкт фокусує свою увагу на одній-двох найважливіших, з його точки зору, характеристиках. Частіше над усе на розмірі очікуваного доходу (наприклад, коли мова йде про доцільність інвестицій, причому, оцінюють по максимуму) і майже не замислюються про ймовірність втрат чи виграшу. Тобто інформація про конкретну ситуацію формується у суб'єкта ризику за два етапи: спочатку обирається одна з характеристик як деяке обмеження, а іншу вважають за критерій (ціль). При цьому відкидають усі альтернативи, які не відповідають вибраним обмеженням; далі з тих альтернатив, що залишилися, обирають ту, яка забезпечує найбільший рівень характеристики, обраної за ціль. Як правило, характеристику «ймовірність одержання не меншого від деякого заданого значення прибутку» розглядають як обмеження, а «величину сподіваного прибутку» — як ціль.

Розглянемо проблеми, що пов'язані з внутрішнім чи зовнішнім пристосуванням особи до ризику.

Зовнішнє пристосування (екстравертність) щодо ризику полягає у спробі суб’єктом ризику якось модифікувати зовнішнє оточення (середовище), щоб одержати деякі переваги: маневрування ресурсами, маніпулювання поведінкою контрагентів (партнерів) під час укладання угод тощо.

Внутрішнє пристосування (інтравертність) до ризику є характерним для осіб, що не дуже вірять у можливості контролю над зовнішнім оточенням та прямого впливу на нього. Їх основний інструмент, збір додаткової інформації, виграш у часі, підключення своїх керівників до процесу прийняття відповідальних рішень, генерація нових альтернатив.

Поводження менеджера за умов ризику повинно орієнтуватися:

§ на пошук «рушійної пружини» ризикованої ситуації (осмис­лення проблеми, формування управлінської задачі, розстановка сил), використовуючи ситуаційний аналіз;

§ на відшукування зв'язку даної ризикованої ситуації з попе­редніми обставинами (історичний метод) та прогнозування за­гроз та збитків;

§ на співставлення ризикової ситуаційної задачі з розвитком цілісної системи управління (системний підхід);

§ на обґрунтування і використання технологій розв'язання управлінських задач в адекватних ситуаціях;

§ на формування адекватного стилю управління (нова так­тика в нових обставинах, обтяжених ризиком).

З цього випливає можливість створення технологічної ситуаційної матриці (алгоритму), яку можна подати такими основними операціями:

Операція 1. Аналіз та діагностика ризикованої ситуації (визначення головних задач, основних протиріч, домінуючих тен­денцій).

Операція 2. Визначення управлінських цілей, методів і засобів їх вирішення.

Операція 3. Визначення чинників, що впливають на прийняття рішень.

Операція 4. Розробка альтернативи способів дії.

Операція 5. Оцінка кожної з альтернатив, вибір такої, що найбільше відповідає вимогам ризикованої ситуації.

Операція 6. Розробка конкретного способу (програми дій), що є найбільш ефективним з точки зору переведення певної ризикованої управлінської ситуації у більш сприятливу.