Тема 9. Держава і право феодальної Франції 3 страница

контролері фінансів згодом також виник великий апарат, що складався з 29 різних служб і численних бюро.

Неодноразової перебудови зазнала і система королівських рад, що виконували дорадчі функції. Людовік XIV у 1661 р. створив Велику раду, до якої входили герцоги й інші пери Франції, міністри, державні секретарі, канцлер, що головував у ній за відсутності короля, а також спеціально призначувані державні радники (головним чином із дворян мантій). Ця рада вирішувала найважливіші державні питання (відносини з церквою тощо), обговорювала проекти законів, у деяких випадках приймала адміністративні акти і розглядала найважливіші судові справи. Для обговорення зовнішньополітичних справ скликалася вужча за своїм складом Верхня рада, до якої зазвичай запрошувалися державні секретарі в іноземних і військових справах, кілька державних радників. Рада депеш обговорювала питання внутрішнього управління, приймала рішення щодо діяльності адміністрації. Рада з питань фінансів розробляла фінансову політику, вишукувала нові джерела надходження коштів до державної казни.

Управління на місцях відзначалося особливою складністю і заплутаністю. Деякі посади (наприклад бальї) збереглися від попередньої епохи, але їхня роль неухильно зменшувалась. З'явилися численні спеціалізовані служби на місцях: судове управління, фінансове управління, нагляд за дорогами тощо. Територіальні межі цих служб та їх функції не були точно визначені, що породжувало численні скарги і суперечки. Місцеве управління мало свої особливості, пов'язані із збереженням в де­яких частинах королівства старої феодальної структури (меж колишніх сеньйорій), церковної земельної власності. Тому політика централізації, яку проводила королівська влада, не торкнулася однаковою мірою всієї території Франції.

На початку XVI ст. органом, що проводив політику центру на місцях, були губернатори. Вони призначалися і усувалися з посади королем, але згодом ці посади опинилися в руках знат­них дворянських сімей. До кінця XVI ст. дії губернаторів у ряді випадків стали незалежними від центрального управління, що суперечило загальному напряму королівської політики. Тому поступово королі зводять їхні повноваження до сфери суто військового управління.

Для зміцнення своїх позицій у провінціях королі, починаючи з 1535 р., посилають туди комісарів з різними тимчасовими дорученнями, але незабаром останні стають постійними посадовими особами, що інспектують суд, адміністрацію міст, фінанси. В другій половині XVI ст. їм надається титул інтендантів. Вони діяли вже не просто як контролери, а як справжні адміністратори, Їхня влада почала набувати авторитарного характеру. Генеральні штати в 1614 р., а потім збори нотаблів протестували проти дій інтендантів. У першій половині XVII ст. повноваження останніх були дещо обмежені, а в період Фронди посада інтенданта взагалі була скасована.

У 1653 р. система інтендантів була відновлена, і вони почали призначатися в спеціальні фінансові округи. Інтенданти мали прямі зв'язки з центральним урядом, насамперед з Генеральним контролером фінансів. Функції інтендантів були надзвичайно широкі і не обмежувалися фінансовою діяльністю. Вони здійснювали контроль за фабриками, банками, дорогами, судноплавством тощо, збирали різні статистичні відомості щодо промисловості і сільського господарства. На них покладався обов'язок підтримувати громадський порядок, спостерігати за жебраками і бродягами, вести боротьбу з єрессю. Інтенданти стежили за набором рекрутів до армії, за розквартируванням військ, забезпеченням їх продовольством тощо. Нарешті, вони могли втручатися в будь-який судовий процес, проводити розслідування від імені короля, головувати в судах бальяжу або сенешальства.

Централізація торкнулася і міського управління. Муніципальні радники (ешвени) і мери перестали обиратися, а призначалися королівською адміністрацією (зазвичай за відповідну плату). У селах постійної королівської адміністрації не було, а низові адміністративні і судові функції покладалися на селянські общини й общинні ради. Однак в умовах всесилля інтендантів сільське самоврядування вже наприкінці XVII ст. занепадає.

Державні фінанси. Головним джерелом надходження коштів до казни були податки, найважливішим з яких залишалася талья. Велике значення мала також капітація — подушна подать,

напроваджена спочатку Людовіком XIV для покриття військових витрат. Усі податки розподілялися між представниками третього стану, тоді як вищі стани, що мали величезні доходи, були повністю від них звільнені.

Важливим джерелом надходжень до королівської казни були також і непрямі податки, кількість яких постійно зростала. Особливо важким для населення був податок на сіль (габель).

До казни надходили також збори від торгового мита, доходи від королівських монополій (поштова, тютюнова та ін.). Широко практикувалися державні позики.

Незважаючи на зростання доходів, державний бюджет зводився з величезним дефіцитом, що було викликано не тільки великими витратами на постійну армію і великий бюрократичний апарат. Значні кошти йшли на утримання самого короля і його сім'ї, на проведення королівських полювань, пишних прийомів, балів і на інші розваги.

Судова система. Незважаючи на посилення централізації судової системи, вона також залишалася архаїчною і складною. У деяких частинах Франції аж до XVIII ст. збереглася сеньйоріальна юстиція. Королівські ордонанси лише регламентували порядок її здійснення. Іноді королі викуповували сеньйоріальне право суду, як, наприклад, у 1674 р. в сеньйоріях, прилеглих до Парижа. Самостійну систему становили церковні суди, юрисдикція яких вже обмежувалася в основному внутрішньоцерковними справами. Існували і спеціалізовані трибунали: комерційні, банківські, адміралтейські та ін.

Вкрай заплутаною була і система королівських судів. Нижчі суди в превотствах до середини XVIII ст. були ліквідовані. Збереглися суди в бальяжах, хоча їхній склад і компетенція постійно змінювалися. Важливу роль, як і колись, відігравав Паризький парламент і судові парламенти в інших містах. Для звільнення парламентів від апеляційних скарг, кількість яких постійно збільшувалася, королівський едикт у 1552 р. передбачив створення особливих апеляційних судів у ряді найбільших бальяжів із розгляду кримінальних і цивільних справ.

Армія і поліція. У період абсолютизму завершилося створення централізовано побудованої постійної армії, що була однією з найбільших у Європі, а також регулярного королівського флоту.

За Людовіка XIV була проведена важлива військова реформа, суть якої полягала у відмові від наймання іноземців і в переході до вербування рекрутів з місцевого населення (матросів — із прибережних провінцій). Солдати вербувалися з най­нижчих прошарків третього стану, нерідко — з декласованих елементів, із «зайвих людей», швидке зростання кількості яких у зв'язку з процесом первісного нагромадження капіталу створювало вибухонебезпечну обстановку. Оскільки умови солдатської служби були вкрай важкими, вербувальники часто вдавалися до обману і хитрощів. В армії процвітала кийова дисципліна. Солдати виховувалися в дусі безумовного виконання наказів офіцерів, що дозволяло використовувати військові частини для придушення повстань селян і рухів міської бідноти.

Вищі командні посади в армії могли обіймати лише представники титулованої знаті. При заміщенні офіцерських посад нерідко виникали гострі протиріччя між спадковим і служивим дворянством. У 1781 р. родове дворянство домоглося закріплення за ним виключного права на заняття офіцерських посад. Такий порядок комплектування офіцерства негативно позначався на бойовій підготовці армії, був причиною некомпетентності значної частини командного складу.

При абсолютизмі створюється розгалужена поліція: у провінціях, містах, на великих дорогах тощо. У 1667 р. була заснована посада генерал-лейтенанта поліції, на якого покладався обов'язок підтримувати порядок у масштабах усього королівства. У його розпорядженні перебували спеціалізовані поліцейські підрозділи, кінна поліцейська гвардія, судова поліція, що проводила попереднє розслідування.

Особлива увага приділялася зміцненню поліцейської служби в Парижі. Столиця була поділена на квартали, у кожному з яких діяли особливі поліцейські групи, очолювані комісарами і сержантами поліції. До функцій поліції поряд з підтриманням порядку і розшуком злочинців входив контроль за моральністю, зокрема спостереження за релігійними маніфестаціями, нагляд за ярмарками, театрами, кабаре, трактирами, будинками розпусти тощо. Генерал-лейтенант поряд із загальною поліцією (поліцією безпеки) очолював також політичну поліцію з розгалуженою системою таємного розшуку. Був установлений негласний контроль за супротивниками короля і католицької церкви, за всіма особами, що виявляють вільнодумство.

4.Характеристика основних джерел права

4.1. Джерела права

В історії французького права знайшли своє найповніше відображення типові риси середньовічного права Західної Євро пи. Протягом всієї епохи середньовіччя множинність і партикуляризм джерел права, що відображали роз'єднаність самого феодального суспільства, перешкоджали утворенню у Франції эдиної національної правової системи. Незважаючи на політичне, обєднання країни, релігійно-духовну спільність і утвердження абсолютизму, французьке право аж до революції 1789 р. було конгломератом численних правових систем, дія яких поширювалася або на певне коло осіб (духовенство, торговці та ін.), або на яку-небудь конкретну, часто невелику за розміром територію. Як вказував Вольтер, у Франції, «змінюючи поштових коней, змінюють право».

Найважливішим джерелом права був звичай. До X ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда та інші варварські звичаї, що застосовувалися за персональним принципом. На зміну їм в умовах феодальної роздробленості прийшли територіальні правові звичаї (кутюми) окремих регіонів, сеньйорій і навіть общин. У межах великих феодальних володінь (Нормандія, Анжу, Бретань та ін.) вони відзначалися великим розмаїттям. Особливо значною була роль кутюмів у північній Франції, яку навіть називали в зв'язку з цим «країною звичаєвого права».

Звичаї складалися в усній формі (звідси північ Франції називали «країною неписаного права»); вони формувалися на основі звичаїв, що визнавалися з покоління в покоління на певній території місцевого або регіонального масштабу. Сила й авторитет звичаєвого права визначалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства, виникало, як правило, з компромісу і не залежало цілком від сваволі державної влади. Тому і дотримання кутюмів у більшості випадків було добровільним, хоча вони й набували обов'язкової сили, підкріплюваної насамперед судовою владою.

Для визнання звичаїв у судах було необхідно, щоб вони були відомі з «незапам'ятних часів», тобто принаймні 40 років. Починаючи з XII ст. окремі кутюми почали записуватися, а до середини XIII ст. у Нормандії був складений порівняно повний збірник звичаєвого права — Великий кутюм Нормандії, що використовувався в судовій практиці. З цього часу з'являється низка приватних записів місцевого звичаєвого права, зроблених королівськими суддями і легістами. Одним з таких ранніх записів стала «Порада другу» (1253 р.), яка належала перу П'єра де Фон-тена. Але найвідомішим і найпопулярнішим в середньовічній

Франції був збірник звичаїв — Кутюми Бовезі (близько 1283 р.), автором яких був королівський бальї Філіпп де Бомануар. Хоча цей збірник спирався насамперед на запис кутюмів одного із судових округів графства Клермона (на північному заході Франції), Філіпп де Бомануар дав у своєму творі ширший огляд звичаєвого права з посиланнями на кутюми інших судових округів, додавши ряд положень канонічного і римського права. Збірник, що складався з прологу і 70 глав, хоча і не давав системного і цілісного викладу правового матеріалу, описував велику кількість кутюмів з різних питань права (організація суду і процес, правовий статус різних категорій осіб, юридичний режим земельних володінь тощо). Кутюми Бовезі підтверджували принцип непохитності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади: «Король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати інших дотримувати ці звичаї».

Після Кутюмів Бовезі було видано низку інших подібних збірників: Кутюми Тулузи (1296 р.), Давній кутюм Бретані (1330 р.). Особливим авторитетом у судах користувався збірник «Великий кутюм Франції», складений у 1389 р.

Оскільки приватні збірники звичаєвого права не відзначалися повнотою, проблема доводження кутюмів у судах залишалася складною. Якщо той чи інший звичай викликав сумнів чи оспорювався, суддя проводив спеціальне розслідування з допитом 10 місцевих знавців звичаєвого права, які повинні були дати однозначну відповідь про існування кутюму і його зміст. Така процедура породжувала чимало судових спорів і не усувала юридичних труднощів. Так, кутюми різнилися залежно від місцевості, але визначити її територіальні межі часто було надзвичайно складно.

У 1454 р. Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім бальї звести в єдині збірники кутюми їхніх бальяжів і надіслати для узагальнення до Паризького парламенту. Відповідно до цього розпорядження були складені, а в XVI ст. відредаговані 60 збірників «великих» і близько 200 збірників «малих» кутюмів.

Складання збірників кутюмів, не усунувши строкатості звичаєвого права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували ознак, які має закон: визначеність, стабільність, незмінюваність. Але вони формально не розглядалися як закон, хоча їх редагування за наказом королівської знаті фактично означало державне санкціонування.

У переробленому вигляді кутюми стали зручнішими і для їх доктринального викладу. Тому в XVII—XVIII ст. з'являється ряд великих робіт (Лавуазеля, Дома, Потьє), у яких була здійснена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення за окремими правовими інститутами і тим самим обгрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузького права.

Нa півдні Франції поступово найважливішим джерелом пранії ставало римське право, що мало тут досить глибокі історичні корені. Вплив римського права в Галлії сягав іще завойовницьких походів Юлія Цезаря. Воно зберегло свої позиції й у століттях, що йшли після падіння Римської імперії, але трансформувалося у своєрідне галло-римське право, що спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену верно законодавства Феодосія і на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Аларіком. Французькі юристи, які коментують ці пам'ятки римського права і використовують при цьому методи, подібні до посування, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глосаторів. Але справжній ренесанс римського права у Франції починається з XIII ст. на півдні країни, що було пов'язано насамперед з активною діяльністю школи глосаторів, які відкрили шлях для Юстиніанового римського права. Один з видатних представників цієї школи — Плацетін — організував на початку XIII ст. викладання римського права (насамперед Дигест Юстиніана) в університеті Монтпельє. Потім юридичні факультети почали відкриватися й в інших універси-іетах Франції.

Метод, використаний французькими професорами-глосато-рами, був таким само, як і той, що застосовували італійські засновники цієї школи. Вони коментували Дигести Юстиніана, вписуючи до їх текстів коментарі і пояснення (глоси), які, у свою чергу, також вивчалися, узагальнювалися і посувалися. Відроджене в такий спосіб і пояснене глосаторами римське право виступало у Франції як «право вчених», воно залишалося далеким від практики королівських судів.

Ставлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було двоїстим. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на численні формули римського публічного права, використовували легістів у державному апараті. Але, з іншого боку, узаконення римського права могло розумітися як визнання верховенства римсько-германського імператора. Тому король Філіпп Август навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університеті, хоча воно вивчалося в інших університетах королівського домену. В Паризько­му університеті офіційне викладання римського права було дозволене в 1679 р. за короля Людовіка XIV.

Визнавши доктринальне значення римського права, фран­цузькі королі обмежували його практичне застосування. Людо-вік Святий (XIII ст.) постановив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіпп Сміливий заборонив практикуючим юристам застосовувати римське право в країні звичаєвого права. Що ж стосується півдня, то тут був знайдений своєрідний вихід, який полягав у тому, що королівська влада (з 1312 р. за Філіппа Красивого) визнала римське право як вид «писаного звичаю». Тому південь Франції спочатку вважався країною звичаєвого права, і лише з XIV ст. за ним остаточно закріпилася назва «країни писаного права». Втім, демаркаційна лінія між цими двома територіальними правовими масивами Франції ніколи не була абсолютно точною і безумовною.

Поступово на півдні місцеві правові звичаї занепадали, а римське право, що усе більше наслідувало Юстиніанові зразки, визнавалося загальним правом і застосовувалося в судовій практиці. В XIV—XV ст. цей процес торкнувся і країни неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як писаний розум і додаткове джерело права, воно впливало на ку-тюми в ході їх редагування і запису. Цьому сприяла діяльність парламентів, де в цей час великим авторитетом користувалися постглосатори (бартолісти). Особливу роль у використанні методу схоластики і формулюванні загальних принципів римського права відіграли професори Орлеанського університету де Ревеньї і де Бельпарш, послідовники відомого італійського постглосатора Бартоло. Французькі бартолісти адаптували римське право до умов середньовічного суспільства, тобто до потреб судової практики. Вплив бартолістів, що виводили з римських текстів загальні принципи права, виявлявся й у наступні століття, про що свідчать, зокрема, Пандекти, видані в 1748 р. відомим юристом Потьє.

У XVI ст. у Франції склалася і своя школа римського права, що одержала назву школи гуманістів. Представники цієї школи, відображаючи ідеї епохи Відродження, відкидали методи схоластики і дедукції, властиві постглосаторам. Якщо бартолісти вивчали римське право для практичних потреб, то юристи-гуманісти стали вивчати його як таке, узяте саме по собі, користуючись при цьому історичним методом. Цей метод був привнесений у Францію італійським професором Альціатом, який викладав спочатку в Авіньоні, а потім (1529—1550 рр.) в університеті Бурже. Він вважав, що необхідно встановлювати справжній зміст оригінальних текстів римського права і співвідносити їх з історичними умовами, в яких вони створювалися. Юристи-гуманісти створили в Бурже інтелектуальний центр із залученням фахівців з античної філології, історії, образотворчого мистецтва, що дозволило поставити на більш високий науковий рівень вивчення кодифікації Юстиніана, Законів XII таблиць та інших римських юридичних стародавностей. Найбільшої популярності у цій школі набув Жак Куяцій (1522— 1590 рр.), визнаний «князем романістів». Його праці складалися головним чином з коментарів до фрагментів робіт римських юристів, представлених у кодифікації Юстиніана. Ж. Куяцій, залучаючи додаткові і нещодавно виявлені документи (з Ульпі-ана, Кодексу Феодосія та ін.), усував наступні нашарування і перекручення, відновлював справжні римські тексти. Велику роботу в цьому напрямі провів інший видатний представник школи гуманістів — Жак Годофрой. Використовуючи історичний метод, виявляючи й усуваючи інтерполяції, він реконструював Кодекс імператора Феодосія. Юристи-гуманісти, орієнтовані на наукове вивчення римського права, не вплинули на судову практику, а тому в XVII—XVIII ст. знову поступилися своїми позиціями бартолістам. Але їхні праці були підґрунтям для наступного використання конструкцій римського права в післяреволюційному законодавстві Франції. Отже, можна дійти висновку, що в середньовіччя римське право виступало не тільки як найважливіше джерело діючого права, а й як складова національної правової культури, що формується.

До важливих джерел права, що діяли рівною мірою на території всієї країни, належали також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього застосування визнавалося в Римській імперії й у монархії франків, звідки у Францію і перейшло канонічне право. Свого апогею воно досягло в XII—XIII ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігши свої владні функції над кліриками, істотно поширили свою юрисдикцію на світське населення. У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 р. заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються не кліриків, а світських осіб. До цього часу утверджується положення, відповідно до якого король сам здійснює владу в королівстві, а тому декреталії рим­ських пап і настанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. До королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включене надання обов'язкової сили нормам канонічного права. Зрештою в основу дії канонічного права у Франції були покладені такі принципи.

Стосовно старого канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, відповідно до якої воно мовчазно визнається королівською владою. Спірною залишалася лише юридична сила «Книги шостої», промульгованої у період гострої сварки Боні-фація VIII і Філіппа Красивого.

Норми канонічного права, прийняті церквою вже після утвердження Зводу канонічного законодавства (1582 p.), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди почали брати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, що супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, які означали їхню офіційну промульгацію. Більш того, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що озна­чало їхню верифікацію. Так, Болонський конкордат 1516 p., опублікований у вигляді папської булли, набув у Франції обов'язкової сили лише після того, як до його тексту були складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів у Паризькому парламенті. Завдяки такій юридичній процедурі деякі церковні настанови (наприклад, рішення Трентського собору) вводилися в дію не в повному обсязі. Втручання королівської влади в застосування норм канонічного права привело до того, що окремі церковні канони (особливо XXIV канон, присвячений шлюбно-сімейним відносинам) діяли з ба­гатьма національними особливостями.

Велике значення у Франції в період середньовіччя мало і міське право, що розглядалося як свого роду звичаєве право. Хоч воно було досить розмаїтим, але йому були властиві і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, що мали нормативний характер і відображали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. У хартіях і заснованих на них внутрішніх регламентах міст передбачалася підтримка миру і порядку, визнавалися важливі права і свободи громадян, не захищені звичаєвим феодальним правом (право на життя і майно городян, недоторканність житла та ін.), регламентувалася торгово-ремісницька діяльність.

Поступовий розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі виявив і очевидні недоліки міського права, які мали місцевий партикулярний характер. Тому з XII ст. у відносинах між купцями починають використовуватися норми міжнародного морського і торговельного права, запозичені зі збірників морських і торгових звичаїв, записаних в італійських та іспанських містах (Пізі, Барселоні та ін.). Згодом такі збірники стали укладатися і у Франції. Найбільшу популярність з них отримав Реєстр торговельних і морських звичаїв, що був укладений у XIII ст. в Олероні і застосовувався в багатьох портових містах Франції й Англії.

В міру посилення королівської влади дедалі важливіше місце серед інших джерел права посідають законодавчі акти королів: настанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Філіппа Красивого (кінець XIII — початок XIV ст.) королівські акти найчастіше стали іменуватися ордонансами.

Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відзначалося систематизацією і класифікацією вміщеного в ньому матеріалу. Нерідко ордонанси були багатопрофільні, як, наприклад, Ордонанс Мулена 1566 p., який включав у себе норми щодо іпотек, судових доказів, повноважень губернаторів провінцій. Королівське законодавство часто було декларативним, його застосування породжувало постійні судові труднощі.

До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їхньої кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв'язку з цим відомий юрист Бріссон підготував велику компіляцію, складену на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха III, була опублікована в 1587 р. як приватний твір, але мала великий авторитет у судах. В другій половині XVII і в XVIII ст., особливо за короля Людовіка XIV, кодифікаційні роботи піднімаються на вищий рівень. Під керівництвом Кольбе-ра була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видається серія королівських законів (так званих великих ордонансів), які по суті кодифікують правові норми в галузі кримінального права і процесу, торговельного і морського права, заповітів тощо. Однак законодавчі акти королів, що торкнулися порівняно невеликого кола суспільних відносин, пов'язаних головним чином з публічним порядком, не могли надати французькому праву системності.

Додатковим і порівняно менш важливим джерелом французького середньовічного права виступала судова практика парламентів, особливо Паризького. З багатьох питань, зокрема пов'язаних із застосуванням кутюмів, рішення парламентів, винесені в окремих справах, набували нормативно-обов'язкової сили.

4.2. Право феодальної власності на землю

Феодальна основа права Франції найбільш яскраво виявилася в тому, що воно закріплювало виняткові привілеї дворянства і духовенства на землю. До XI ст. повністю зникають вільна селянська власність на землю, а також інші форми алодіальних володінь, що довше зберігалися на півдні країни. Феод затверджується як основна і практично єдина форма поземельної власності. У результаті розвитку субінфеодації складається правило, що кожен держатель землі повинен мати сеньйора за принципом «немає землі без сеньйора». Це правило, що виникло спочатку на півночі, до XIII ст. поширюється по всій території Франції. З посиленням влади короля легісти і королівські судді почали виходити з того, що всі землі в країні держать від імені короля.

Іншою суто феодальною рисою права поземельної власності у Франції була його розщепленість. Як правило, земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, а виступала як власність двох або більше феодалів, що належали до різних станів. Чітко розмежовуючи правомочності верховного і безпосереднього власника землі, право закріплювало ієрархічну структуру феодальної земельної власності.

Юридичне обгрунтування розщепленості права власності найбільш повно було дане глосаторами. Спочатку вони позначили права васалів на землю за допомогою класичної римської формули як право користування ділянкою і отримання плодів (jus utendi ас fruendi). Але пізніше, відступаючи від класичних принципів римського права, вони сконструювали нове поло­ження про існування одночасно кількох власницьких прав на одну і ту саму річ. За сеньйором почало визнаватися «пряме право власності» (dominium direktum), а за васалом — «корисне право власності» (dominium utile).

Це означало, що за васалом, який безпосередньо використо­вував свої привілеї власника землі, було закріплене право на експлуатацію селян шляхом стягування різних поборів. Сень­йор, виступаючи як верховний власник землі, зберігав за собою певні адміністративно-судові права і контроль за розпоряджен­ням переданою ділянкою. Так, субінфеодація, тобто передача частини феоду підвасалам, вимагала до XI ст. згоди сеньйора. Пізніше вона могла здійснюватися васалом самостійно, але з дотриманням передбачених у звичаєвому праві обмежень. Як правило, кутюми дозволяли передавати ар'єр-васалам від 1/3 до 1/2 отриманого від сеньйора ф'єфу. Але з XIII ст. без згоди сеньйора, а потім короля була заборонена передача земельних володінь церкві, оскільки при цьому відбувалося так зване «умертвіння лену». Верховний власник назавжди втрачав таку землю, яку церква, не зв'язана обов'язками військової служби, тримала, як говорилося, «у мертвій руці».

Права земельного власника в частині нерухомості розглядалися не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Тому розпорядження родовими землями ставилося під контроль родичів. їхня згода у разі продажу таких земель була потрібною аж до XIII ст. Пізніше ця вимога пом'якшувалася, але родичі зберігали право викупу сімейного майна (право ретракту) протягом одного року й одного дня після його продажу. Якщо глава сім'ї вмирав, не залишивши дітей, сімейне майно поверталося по тій лінії, за якою воно надійшло до родини.

Особлива конструкція поземельних прав була вироблена в країні звичаєвого права, де кутюми не знали права власності на землю як такого, а визнавали особливі власницькі права (сезі-ну). Остання була земельним держанням, яке залежало від сеньйора, але визнавалося звичаєвим правом і охоронялося як власність у судовому порядку. Фактично сезіна могла набувати форму феоду і передаватися васалу за допомогою інвеститури. Права держателя землі набували стійкого характеру в результа­ті давності володіння земельною ділянкою. Спочатку звичаєве право передбачало для цього короткий термін (рік і один день), але пізніше цей термін збільшився від 10 до 30 років.