Тема 10. Феодальна держава і право в Німеччині

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

2. Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління.

3. Територіальна роздробленість та її закріплення в нормативних актах.

4. Загальна характеристика джерел права.

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії. її територія включала п'ять основних племінних герцогств — Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, італійські і слов'янські землі — Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.

Після короткого періоду відносної єдності в X—XII ст. у Німеччині почався закономірний процес феодальної роздробленості. Однак на відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Це пояснюється низкою причин, серед яких важливу роль відіграли зовнішньополітичні фактори. Два основних напрями зовнішньої експансії феодальної Німеччини (в Італію і на слов'янський Схід) привели до штучного об'єднання німецьких герцогств, насильно приєднаних слов'янських земель і Північної Італії в імперію, що одержала в XV ст. назву Священної Римської імперії німецької нації.

Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», а й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи і претендуючи тим самим на духовне і світське лідерство в християнському світі. Цим пояснюється те особливе значення, якого набули в історії Німеччини відносини між державою і церквою, у тому числі з її центром у Римі.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини зали­шалася тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави Німеччини є складною. Зміна форм феодальної держави простежується тут не стільки в масштабі всієї імперії і власне Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XIII ст. вони поступово перетворювалися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Що ж стосується Німецької феодальної держави в цілому (тобто імперії), то її історію можна умовно поділити на два великих етапи:

становлення і розвиток відносно централізованої ранньофеодальної держави в Німеччині в межах імперії (X—XII ст.);

територіальна роздробленість у Німеччині (XIII — початок XIX ст.) і розвиток автономних німецьких князівств-держав.

Після утворення самостійних князівств і юридичного оформлення олігархії найбільших князів-курфюрстів (XIII—XIV ст.) Німеччина аж до XIX ст. не була єдиною державою і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії. Різні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут лише в межах локальних територій, держав-князівств. У XIV—XVI ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в XVII—XVIII ст. абсолютні монархії. У 1806 р. під ударами військ Наполеона Священна Римська імперія розпалася.

Особливості станової структури. Розвиток феодалізму відбувався в різних німецьких герцогствах досить нерівномірно. Стійкі пережитки родоплемінного устрою зберігалися, наприклад, у Саксонії, що ревно охороняла свою автономію, стародавні племінні звичаї населення.

У XI—XII ст. у Німеччині сформувалися основні класи — стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги — племінні князі, що перетворилися на великих землевласників. Посадова аристократія складалася в основному з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські і церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти — королівські чиновники, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. У міру феодалізації Німеччини, на межі XI—XII ст., ці верхівкові прошарки поступово консолідуються, утворюючи могутній союз сепаратистських сил, уже не заінтересованих у сильній центральній владі. Відбувається їхнє злиття в стан територіальних князів. До нього ввійшли і найбільші церковні магнати — «князі церкви». Остаточно особливий стан духовних і світських князів оформляється до середини XIII ст.

Середнє і дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919—936 рр.) усякий вільний, здатний битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися і міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. Утворюючи прошарки імперських службовців, вони несли разом з панами військову службу. До XII ст. багато хто з них одержує волю і землі, зливаючись із різними прошарками лицарства. У XII ст. ще зберігався поділ на «шляхетних» і «нешляхетних» лицарів, але в 1186 р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.

Феодальне дворянство і духовенство поділялося за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити. «Саксонське зерцало» (20-ті рр. XIII ст.) згадує сім військових «щитів» (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їхні васали тощо. До рангів були включені і «нешляхетні» вільні, які одержали назву «шеффенський стан». З них підбиралися судді в общинних судах — шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію «шляхетних».

Селянство в Німеччині до XIII ст. поділялося на дві категорії — вільне і невільне. Категорія юридично вільних селян згідно із «Саксонським зерцалом» складалася із селян чиншовиків і орендарів. Чиншовики — це держателі панської землі з випла­тою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав. Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.

Проте більша частина селян перебувала в залежному становищі не тільки фактично, а й юридично. Цю категорію селянства складали напіввільні літи, батраки й особисто залежні кріпаки. Різноманіття форм залежності, у тому числі перехідних, свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації і закріпачення селянства. В міру розвитку феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.

У прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з X ст. розпочалося будівництво численних фортець — бургів, частина яких згодом перетворилася на міста. В XI—XII ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей — городян. Відносини міст з імператорською і місцевою сеньйоріальною владою відзначалися в Німеччині особливою строкатістю. Союз імператорської влади і міст тут практично не склався.

2. Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління

Ранньофеодальна монархія. У X—XII ст. Німеччина була відносно єдиною державою. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза й активна політика централізації перших німецьких королів сприяли утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому посиленню королівської влади. Королям вдалося створити державні об'єднання з колишніх племінних герцогств. Водночас відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв'язки між окремими герцогствами робили єдність цієї держави відносною.

У цей період відбулося значне територіальне розширення Німецької держави. У результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії й утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла велика імперія. Німецькі королі з X ст. одержали титул імператорів Священної Римської імперії.

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона І (936—973 рр.), який у боротьбі з герцогами спирався на церковні землеволодіння і церковні установи. Його заходи щодо місцевої церкви одержали назву «оттонівських привілеїв». Оттон І обмежив права герцогів щодо церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, наділені імунітетом, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їхніх частин. Духовні феодали були підпорядковані лише королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що в прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури (надання духовного сану світською владою). «Єпископальна система» Оттона І дозволила йому довільно призначати єпископів, заміщувати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з церковних земель.

Ці доходи становили матеріальну основу відносно сильної королівської влади, так само як і доходи від інших виключно королівських прав (регалій), головним з яких було право на здійснення вищого суду. Німецький король «творив справедливість», видавав імперські закони і навіть церковні канони.

Єпископальна політика Оттона І отримала своє логічне завершення в захопленні Риму як центру католицької церкви. Скориставшись феодальними суперечками в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. у Римі імператором. Цей акт мав означати відновлення імперії Карла Великого, що розпалася, і символі­зувати спадкоємність корони німецьких королів від римських цезарів. Під час коронування Оттон І визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але зі збереженням суверенітету імператора над ними. Крім того, від римського папи вимагалося принесення васальної присяги імператору. Від Оттона І німецькі імператори почали розпоряджатися церковними кафедрами в Італії, скидати і зводити на престол пап, контролювати їхнє обрання. Однак з кінця XI ст. папство, посилюючись, починає поступово звільнятися від опіки німецьких імператорів і домагатися верховенства в боротьбі з ними.

Центральний апарат у Німеччині в X—XII ст. зберігав риси двірцево-вотчинної системи управління, що була притаманна епосі Каролінгів. Імператор, який обирався феодалами, постійно роз'їжджав зі своїм двором по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували найважливіші державні функції. їхні посади поступово стають спадковими і покладаються на духовних і світських князів — герцога Саксонського, архієпископів Майн-цького, Трирського та ін., які безконтрольно управляли німецькими землями в періоди тривалої відсутності імператорів. З початку XI ст. при імператорі створюється королівська рада (гоф-таг), що розглядає найважливіші державні справи. Рішення у цих справах часто приймалися і на загальних з'їздах феодалів за ухвального голосу князів.

З XII ст. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Колишні королівські чиновники — графи — перетворюються на спадкових ленників. Вони створюють власний апарат управління своїми володіннями, захищений привілеями та імунітетами від втручання центральної влади. Отже, починаючи з XII ст. діяльність центрального і місцевого апарату Німеччини усе менше залежала від волі і бажання імператора й усе більше визначалася політичними інтересами і привілеями князів.

Особливий апарат було створено для управління Італією. Його очолював канцлер — один з найвищих духовних князів Німеччини. Крім нього існували імператорські посланці з адміністративними і військовими повноваженнями, пфальцграфи, які відали імператорським майном, префекти міст.

Армія і суд. Військові сили імперії поділялися на імперські і князівські. Королівське (імператорське) військо складалося з військових контингентів, яких поставляли його васали, хоча спочатку імператор міг спиратися також на міністеріалів, які управляли його маєтками і були зобов'язані служити імператору «кінно і збройно». Кількість воїнів, яких були зобов'язані приводити світські і духовні князі, встановлювалася імператором, однак умови участі у військових походах визначалися феодальним звичаєм і рішеннями феодальних з'їздів. В італійських кампаніях участь усіх васалів у поході була обов'язковою, але цього не завжди дотримувалися.

Верховним головнокомандуючим був імператор. Командування контингентами доручалося князям, які здійснювали його через графів і сотників. До XII ст. у разі нападу на країну до ополчення могли призиватися селяни.

Судова система Німеччини була успадкована від монархії Каролінгів. У міру того, як склалося князівське управління, судова влада імператора поступово обмежувалася на користь світських і духовних князів, а судова система набувала дедалі складнішого і багатоступеневого характеру. Феодали, які спочатку мали право судити лише власних кріпаків, поширили свою юрисдикцію на все населення належних їм володінь. Для вільних існували станові суди, що діяли за принципом «суду рівних»: князівські, графські, шеффенські тощо. У залежних містах суд перебував в руках представника сеньйора, а у вільних створювалися міські суди, які діяли на основі норм міського права. Свої суди мали і церковні корпорації.

3. Територіальна роздробленість та її закріплення в нормативних актах

Зміни в становій структурі. У XIII—XIV ст. Німеччина остаточно розпадається на безліч князівств, графств, бароній і лицарських володінь, економічно і політично роз'єднаних регіонів.

Водночас завершується оформлення системи станів і станового представництва. Важливою особливістю станової структури, що виросла в Німеччині безпосередньо з «щитів» васальноленної ієрархії, були дробність і відсутність єдності в масштабі всієї країни. В імперії існували імперські стани, або чини, а в князівствах — земські стани. До перших належали імперські князі, імперські лицарі і представники імперських міст, а до других — дворяни і духовенство князівств та городяни князівських міст.

У зв'язку з подальшим розширенням і посиленням політичної ролі стану князів серед них виділилася нечисленна група світських і духовних аристократів, що і раніш впливали на вибори королів, — так звані курфюрсти (князі-виборці).

З феодальної ієрархії німецького середньовіччя майже повністю зникає середнє дворянство. Частина його піднялася до становища князів, інша перейшла до нижчого дворянства. У свою чергу, нижче дворянство — основна маса лицарства — втрачає колишнє значення у зв'язку з появою вогнепальної зброї, значна частина його розоряється.

Відбувається і диференціація духовенства, яке чітко поділилося на вище (єпископи, абати) і нижче (сільські і міські священики). Вище духовенство Німеччини було численнішим, багатшим і могутнішим, ніж в інших західноєвропейських країнах, і входило до складу князів, у тому числі і курфюрстів. Нижче духовенство перебувало в значно гіршому становищі і за умовами свого життя наближалося до трудящого населення.

Соціальне розшарування в німецьких містах привело до утворення трьох різних груп. Міська верхівка (патриціат) тримала в руках усі міські успадковувані посади. Бургомістри імперських міст, які обиралися з патриціату, представляли місто в рейхстазі. В опозиції до патриціату стояли дві інші групи: бюргерство (середня частина населення міст, повноправні майстри) і міський плебс (підмайстри, поденники, незаможні городяни).

У Німеччині XIV ст. виділилося три райони з різним становищем селянського населення. У Саксонії поширилася практика відпущення селян на волю без землі і надання їм наділів в оренду. На півдні і південному заході Німеччини панщина була в основному замінена грошовою рентою. Нарешті, на колонізованих східних землях селяни одержали значні земельні наділи, економічну самостійність і особисту свободу. Феодалам виплачувалися помірні фіксовані платежі. Однак із другої половини XIV ст. тут посилюється тягловий тягар, відбувається захоплення общинних земель, що, як і в інших країнах (наприклад, в Англії), було пов'язано з пошуком феодалами додаткових доходів в умовах розвитку ринку. Саме на східних землях почала складатися та форма землеволодіння, яка була попередником прусського юнкерського маєтку.

Величезний вплив на подальший соціально-економічний і політичний розвиток імперії мали Реформація¹, селянська війна 1525—1527 рр. і викликана ними Тридцятирічна війна 1618—1648 рр. Реформація ще більше роз'єднала Німеччину за ознакою віросповідання на протестантську (північ) і като

¹ Реформація — релігійний за формою, буржуазний рух під гаслом реформи католиць­кої церкви.

лицьку (південь) частини. Тридцятирічна війна — феодальна реакція на Реформацію і виступ селянства — призвела до сильного ослаблення міст і буржуазії, відновлення кріпосного права у найжорсткіших формах, подальшого посилення князівської верхівки. Усе це сприяло закріпленню німецької роздробленості.

Зміни в державному устрої. Політичний розвиток Німеччини. Починаючи з XIII ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально був носієм державної влади, а фактично перебував у руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була значною мірою паралізована реальною владою територіальних князів, які поступово перетворювалися на справжніх монархів.

Після остаточного встановлення верховенства римських пап над церквою імператор втратив статус глави церкви і припинив наділяти єпископів і абатів церковними повноваженнями. Відповідно до Вормського конкордату 1122 р. духовну інвеституру відтепер здійснював папа, який наділяв каноніків символами духовної влади. Імператор міг бути присутнім на виборах церковників, але здійснював лише світську інвеституру — наділяв каноніка земельним володінням з відповідними васальними обов'язками.

Обрання імператора почало провадитися вузькою колегією князів, яка під час обрання перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. У такий спосіб міг бути обраний будь-який кандидат князівського роду, бажаний колегії.

Імператор продовжував залишатися верховним суддею в імперії, що було пов'язано з традиційними обов'язками королівської влади підтримувати «мир» і здійснювати правосуддя. Однак ця прерогатива імператора залишилася по суті єдиною і до того ж такою, що поступово втрачалася, регалією. Імператор практично був позбавлений можливості обкладати підданих податками й одержував доходи лише з власних земель. Якщо ж у зв'язку з відсутністю спадкоємців до казни відходили землі васалів імператора, німецьке право вимагало передачі таких земель іншим васалам (принцип «примусового наділення леном»). Спроби Фрідріха Барбаросси відновити імператорські регалії — права на доходи від використання доріг і рік, від портів, митниць і монетних дворів, а також ввести подушний і земельний податки — закінчилися безрезультатно.

Імператорська влада не змогла створити систему центральних імперських установ і «виростити» королівську бюрократію, яку можна було б так чи інакше порівняти з судово-фінансово-адміністративним апаратом в Англії і Франції. Імперія фактично не мала столиці, казначейства, професійної канцелярії, професійного центрального суду.

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 р. не було імператора. У цей період міжцарів'я було втрачено багато коронних земель і регалій, що відійшли до князів. Надалі до 1356 р. імператорський титул по черзі присвоювався представникам багатьох династій, поки в 1438 р. остаточно не закріпився за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, уособлював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового і зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це становище було юридично санкціоноване «Золотою буллою» 1356 р., виданою німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.

«Золота булла» закріпила історично сформовану практику, за якої управління Німеччиною фактично зосереджувалося в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів — Майнцького, Кельнського і Трирського, а також маркграфа Бранденбурзького, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. «Золота булла» детально регламентувала процедуру ви­борів імператора курфюрстами. У разі рівності голосів ухвальний голос належав архієпископу Майнцькому. Він подавав голос останнім, був головою колегії курфюрстів і мав скликати збори всієї колегії у Франкфурті-на-Майні. Архієпископ Майнцький міг заздалегідь запитувати згоду інших курфюрстів на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Щорічно протягом одного місяця мав проходити з'їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором і його усунення.

«Золота булла» визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їхню рівність імператору. Вона закріпила права їхнього територіального верховенства, встановила неподільність кур-фюрств, перехід їх у спадщину. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, особливо такі, як власність на надра та їх експлуатація, стягнення мита, карбування монети. Вони мали право вищої юрисдикції у своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам — укладати союзи проти курфюрстів. Отже, у Німеччині була юридично оформлена олігархія кількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли». Курфюрства були об'єднані тільки загальним підданством імператору і не володіли правом самостійно оголошувати війну й укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалася за імператором).

Згодом курфюрсти домоглися того, що кожен імператор при обранні мав приймати вироблені ними умови, що обмежують його владу. Ці умови з XVI ст. одержали назву «виборних капітул» і зберігалися в практиці виборів німецьких імператорів до кінця XVIII ст.

З XIV—XV ст. у Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперських установи — рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загальноімперським з'їздом (букв, «імперський день»), що з XIII ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно оформилася в XIV ст. Рейхстаг складався з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних панів та колегії представників імперських міст. Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Передусім у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства неімперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій чи в другій колегії остільки, оскільки великі прелати входили до складу князівського прошарку. Усі три колегії засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів.

Отже, рейхстаг виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць — курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри імперських міст були представлені за посадою.

Компетенція рейхстагу не була точно визначена. Імператор запитував його згоду у військових, міжнародних і фінансових питаннях. Рейхстаг був наділений правом законодавчої ініціативи. Укази, видані імператором спільно з членами гофрату (імператорської ради), подавалися на затвердження рейхстагу. Акти рейхстагу, як правило, не мали обов'язкової сили і носили, скоріше, характер імперських рекомендацій.

Наприкінці XV ст. рейхстаг здійснив низку невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний устрій імперії. Ці спроби відбили стурбованість деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг

1495 р., що проголосив «вічний земський мир» (заборона приватних війн), заснував імперський верховний суд у справах імперських підданих і підданих окремих князівств. Члени суду призначалися курфюрстами і князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова — імператором. Імперію вирішено було поділити на 10 округів на чолі з особливими охоронцями порядку з князів, які мали виконувати вироки суду. Їм надавалися для цього військові контингенти. Крім того, був введений особливий податок на потреби управління імперією — «загальноімперський пфеніг». Однак значна частина цих заходів так і не була втілена в життя.

Слабкість центрального апарату знайшла відображення й у принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного війська. Військові контингенти у разі потреби постачалися імперськими чинами за особливими рішеннями згідно із силами країни. З XV ст. основою імперської і князівських армій стають загони найманців. Водночас рішеннями рейхстагу довільне вербування солдат до імперської армії без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердилися на всіх німецьких землях, будучи уособленням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утримання армії імператора і створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.

Отже, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській казні призводили до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний устрій імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала бага-товладдя курфюрстів, за своєрідної конфедеративної форми державної єдності.

Еволюція територіальних одиниць імперії і місцевої влади. Ще Фрідріх І Барбаросса до кінця XII ст. практично «створив» імперський стан князів, намагаючись через васальну піраміду забезпечити стабільність і мир на німецьких землях. Залишаючись формально васалами імператора, світські і церковні князі почали здійснювати неподільну владу на переданих їм землях. Вирішальну ж роль у юридичному оформленні політичної влади князів на місцях відіграла діяльність Фрідріха II. У пошуках підтримки в боротьбі з папством він значно розширив права духовних і світських феодалів. «Закон на користь духовних князів» 1220 р. гарантував недоторканність церковного майна, повноту їхньої територіальної юрисдикції, право на мито, карбу­вання монети. Володіння духовної знаті стали практично недоторканними для імператорської влади. Аналогічні привілеї одержали відповідно до «Закону на користь сеньйорів» 1232 р. і світські васали імператора. У королівських містах заборонялося приймати втікачів феодалів і церкви. Крім того, у спеціальному едикті про міські комуни (1232 р.) заборонялося їх утворення без згоди феодального сеньйора.

Привілеї, отримані феодальною верхівкою, до середини XIII ст. зробили територіальних князів самостійними носіями політичної влади в Німеччині. Від класичної феодальної роздробленості процес розпаду на територіальні князівства відрізнявся такими особливостями. Це було дроблення держави не на вотчини, сеньйорії з їх васально-ієрархічною залежністю і імунітетами, а на відокремлені територіальні утворення з повною політичною владою князів. Князівства оформилися в незалежні державні утворення, невеликі королівства із системою загального підданства і власним апаратом влади і управління (князівський двір, рада, чиновники тощо). Підпорядкування князів імператору визначалося лише слабкими васально-ленними зв'язками, оскільки васальні обов'язки князів зводилися до участі в коронаційному поході на Італію, явки до курії і виставленню в разі війни певного контингенту воїнів.

Саме окремі «князівські» держави розвиваються в Німеччині за зразком централізованих західноєвропейських монархій. У них були створені професійні урядові і судові установи. Князівські території нерідко поділялися на графства, якими управляли міністеріали, призначувані князем (герцогом); багатьма містами також управляли призначені князем посадові особи. У великих князівствах були засновані канцелярії з нотаріусами, що розробляли проекти нормативних актів і реєстрували угоди. Пізніше великі території були поділені на кілька десятків адміністративних одиниць, які управлялися одним адміністративним і одним судовим чиновником, які, у свою чергу, спиралися на призначуваних чиновників і суддів дрібніших округів. Існувала також розгалужена система оподаткування підданих князівств.

Вища судова влада, передана князям на їхніх територіях, стала найважливішим, найефективнішим інструментом зміцнення їхньої самостійності, економічної і політичної влади в цілому. Крім того, об'єднання духовної і світської влади в руках «князів церкви» забезпечувало ідеологічне прикриття їхніх зростаючих прерогатив та, з іншого боку, забезпечило церкві особливу силу на території Німецької імперії.

В умовах слабкості центральної влади в Німеччині одержала значного розвитку і політична автономія окремих корпорацій — міст, їхніх союзів, релігійних об'єднань тощо. Особливі політичні права мали об'єднання північних німецьких міст — Ган-за (XIV—XVI ст.), Союз рейнських міст (1254 р.), Швабський союз (XVI ст.), а також військово-релігійний Тевтонський орден (ХІІ-ХУІ ст.).

Найбільшим обсягом прав були наділені в імперії так звані імперські і вільні міста. Імперські міста — безпосередні васали імператора — одержали велику частину імператорських регалій (вищий суд, карбування монети, військо). їх обов'язки стосовно імператора зводилися до присяги на вірність і прийому імператора з його двором. З XV ст. імперські міста (Любен, Бремен, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг та ін.) мали постійне пред­ставництво в рейхстазі. Що стосується семи вільних міст Німеччини, до яких належали найдавніші єпископські міста (Майнц, Кельн, Трир, Вормс та ін.), то вони одержали привілеї як від німецького імператора, так і від духовних князів, які володіли ними. Ці міста були звільнені від податку і постачання війська і були центрами єпархії, церковно-світського управління єпархією і князівством. У XII—XV ст. ці міста користувалися самоврядуванням, у них обиралися бургомістри і члени міської ради, які вирішували місцеві питання, кримінальні і цивільні справи. Духовні князі зберігали юридичний контроль над цими містами за допомогою призначення головних чиновників міста — бургграфа, префекта, які керували здійсненням правосуддя.

Імперські і вільні міста Німеччини нерідко об'єднувалися в союзи, які проводили власну політику, що не завжди збігалася з інтересами як центральної, так і князівської влади.

У XIV ст. окремі князівства-держави трансформуються в станово-представницькі монархії, що відзначаються різноманіттям форм. У більшості держав сформувалися три замкнені курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських чинів усередині князівств називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу князів усередині князівства і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, ніж рейхстаг. Однак у більшості випадків ландтаги не мали ухвального голосу під час обговорення місцевих і державних справ. Щоправда, їхня згода обов'язково запитувалася при вирішенні фінансових питань. Але в цьому випадку князь завжди міг одержати потрібне рішення за допомогою двох станів, звіль­нених від сплати податків, але таких, що брали участь у витра ті цих коштів, — вищого духовенства і лицарства.

У XVI—XVIII ст. після релігійних війн кількість самостійних державних утворень у Німеччині ще більше зросла (їх стало по над 300), утверджується так званий князівський абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу (як і станово-представницьких монархій) тим, що склався не в межах всієї імперії, яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих князівських володінь. Крім того, його утвердження — не результат тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії. Навпаки, князівський абсолютизм становить торжество феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.

Не випадково абсолютизм утвердився раніше всього в Баварії (у першій третині XVII ст.), що відзначалася економічною відсталістю. Князівський абсолютизм не відіграв ніякої позитивної ролі, надовго закріпивши економічну і політичну роздробленість Німеччини.

Пруссія й Австрія. Найбільшими абсолютистськими державами імперії були Пруссія й Австрія, між якими вже починалося суперництво за політичне верховенство в імперії.

Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордена, колонізаторська діяльність і ідеологія якого заклали засади великопрус-ського мілітаризму в Німеччині. Остаточне оформлення цієї держави відбулося в 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Пруссії.

Глава держави — король Пруссії — входив до імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. їй підпорядковувалися спочатку три директорії: фінансова, військових справ і королівських доменів. Особливого значення набула директорія військових справ, що відала організацією й озброєнням створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі і славилася своєю муштрою і палицевою дисципліною.

Основними тенденціями розвитку державного устрою Пруссії в XVI—XVII ст. стали подальша централізація і мілітаризація державного апарату, піднесення військово-управлінських органів над цивільними. Значна частина повноважень Таємної ради переходить до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій у єдиний військовофінансовий орган на чолі з президентом — королем. На міс-

цих земські радники (ландрати), які призначалися королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістрами що призначалися королем. На весь державний апарат були поширені військові звання, військова субординація і дис-щипліна.

За своїм політичним режимом Прусська монархія може бути охарактеризована як військово-поліцейська держава. У ній одержали найширший розвиток сваволя влади, цензура і дріб'язкова регламентація не тільки державного, а й приватного життя підданих.

Австрія, на відміну від Пруссії, не була централізованою державою. Це була багатонаціональна країна. В Австрії панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали німецькими імператорами, і Австрія вважалася їх доменальним володінням.

Система центральних органів Австрії не була строго впорядкованою і постійно перебудовувалася. Вищим органом влади і управління разом з монархом була Таємна рада. У подальшому нона була замінена конференцією, що стала постійною установою (з початку XVIII ст.). Військовими справами відала придворна Військова рада. У 1760 р. з метою об'єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада.

На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники. Вони обиралися місцевими станово-представницькими установами і затверджувалися королем. У державах, що входили до складу Австрії, були сейми — станові збори. У містах управління перебувало в руках виборних міських управ і бургомістрів. За королеви Марії Терезії (1740—1780 рр.) найважливіші повноваження зосереджуються в руках королівських чиновників, виборні органи стають підконтрольними уряду.

В другій половині XVIII ст. у Пруссії й Австрії проводилася політика так званого просвітницького абсолютизму. Були здійснені певні буржуазні перетворення, рекламовані як плід співдружності государів із французькими просвітителями. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство і державу до ряду вимог, які висувала буржуазія, не зачіпаючи при цьому найістотніших інтересів дворянства і підвалин кріпосництва.

4. Загальна характеристика джерел права

Джерела і система. У період з V по XI ст. архаїчне «народне» право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна «совість» і відповідальність родичів, кровна помста (з поступовим витісненням її композицією — грошовими відшкодуваннями), колективне правосуддя із застосуванням «божого суду» (ордалії), співприсяжництва й інших символічних обрядів.

Становлення королівської влади, а потім її стійке ослаблення зумовили правовий партикуляризм протягом усього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині починаючи з XII—XIII ст. не існувало «загальнонімецького права», якщо не враховувати імператорського законодавства з окремих питань, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст.

Крім того, німецька середньовічна правова система відзначалася виразним відокремленням комплексу правових норм стосовно вищого феодального стану, так званого ленного права. Якщо в Англії і певною мірою у Франції з XIII ст. норми права, що регулювали васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став поділ права на земське (право землі, території — Landrecht) і ленне (Lehnrecht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювали одні й ті самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права і місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Найчастіше визначити його «власне» право міг тільки суд.

Середньовічне право взагалі і німецьке право зокрема демонструють особливу схильність до судових процедур, у ході яких людина могла «шукати своє право».

Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи й інститути, які, будучи добровільно визнаними різними політичними одиницями, склали основу «загального права» Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних норм звичаєвого права германців, так і на законотворчій діяльності німецьких імператорів у XII — першій третині XIII ст., що потім фактично припинилася й активізувалася лише в XVI ст. Так звані «статути миру», які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII—XIII ст., містили загальні норми, що стосувалися охорони власності і життя й загрожували викрадачам, паліям, вбив-

цим та іншим «порушникам миру» різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р. таких «статутів миру» було видано близько 20., Серед них найвідомішим був Майнцький статут 1235 р., який неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи «установленого права» для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду з метою «захисту тіла і майна» замість помсти і самосуду.

Важливу роль у розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяла певній уніфікації права.

«Саксонське зерцало», написане в 20-ті роки XVIII ст. шеффеном Ейке фон Репковом, об'єднало найпоширеніші норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат поділявся на дві частини: перша була присвячена земському, друга — ленному праву. «Право землі» містило норми як звичаєвого права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах стосовно «нешляхетних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У пращ практично не було посилань на римське, міське чи торгове право і були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель.

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.

Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена — у 13, оскільки норми права «материнського» міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їхнє прохання. Так, у Німеччині утворилися дві основні «родини» міського права — любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах ганцейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окре­мі області Польщі.

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліца у 1304 р. (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видане в п'яти книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям, порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадковому праву, п'ята (незавершена) — різним рішенням, які не розглядалися в інших книгах.

У межах міського права поступово виокремлюється ще більш універсальна система — торговельне право, чи «право купців», що із самого початку набуло національного характеру. Значна кількість норм торговельного права містилася в статутах міського права XIII ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько 1350 р.) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути Гамбурга і Любека.

Значний розвиток торговельне право одержало на північноіталійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена систематизація торгових звичаїв («Книга звичаїв» Мілана 1216 р.), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ринкових тощо).

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельн і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм «національний режим»).

У XIV—XVI ст. установленню певної правової єдності в Німеччині почали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дигести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти як «загальне право» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1900 р.

Важливим внеском у створення загальнонімецьких принципів кримінального права було видання у 1532 р. кримінального і кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліни»). Видана як загальноімперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і поганих» звичаїв у кримінальному судочинстві в «місцях і краях». Водночас вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхніх «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки уложення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам кримінального права і процесу, воно було загальновизнане як джерело права на всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх «визнання» у німецькій землі. Правові системи складалися переважно на окремих територіях — державах Німеччини.

З XIII ст. на землях Німеччини активно розвивається князівське законодаство, яке обмежує використання звичаю і містить нові норми кримінального, спадкового і торговельного права, що поширюються на усіх вільних підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах пов'язане з кодифікацією місцевого права в XVII—XVIII ст., в епоху утвердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст. видаються Кримінальне уложення і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 р. в Австрії видається Кримінальне уложення «Терезіана», а в 1787 р. там само — нове Кримінальне уложення.

Особливо широку популярність одержало Прусське земське уложення, видане у 1784 р. Його джерелами були «Саксонське зерцало», римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і кримінального права, а також норми про становище станів, про школи і церкву. Як данина «освіченому абсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасного йому тлумачення власності і «природних прав» людини. Однак у прусському праві насправді домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прус­ського короля, дріб'язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ'я кріпаків і привілейоване становище дворянства. Кодекс відзначався великою кількістю моралізаторських положень, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання типу ударів палицями.

Загальноімперське законодавство. Як зазначалося, настанови центральних органів імперії в XII—XIII ст. мати своєю основною функцією підтримання «земського миру». Відповідно загальноімперське право традиційно містило в основному кримінально-правові норми.

Спочатку механізм підтримання миру полягав у тому, щоб зв'язати безстроковим зобов'язанням (присягою) не робити насильства в будь-якій його формі всіх підданих імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності набули імперативного, незалежного від присяги характеру і почали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцькому статуті порушеннями миру визнавалися і підлягали покаранню непокора церковній юрисдикції, незаконне стягнення дорожнього та іншого мита і зборів за охорону і супровід, перешкоджання вільному і безпечному пересуванню германців і іноземців, незаконне заявлення претензій, які ущемляють різні права громадян (про патронат тощо). Підлягали покаранню і «класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися фальшивомо-нетництво, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися до суду для вирішення справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів каралося як мінімум штрафом, тому що «де закінчується влада права, панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звернення до суду, порушення перемир'я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли призвести до оголошення винного «поза законом». Водночас самосуд (з дотриманням певних правил) вважався законним, якщо сторни не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді лише гідними людьми, утверджувався принцип суду рівних за участю вищих за становищем або рівних свідків. Юстиціарій, який очолював судочинство за відсутності імператора, повинен був відповідати за особистими якостями своїйпосаді, бути з вільного стану і залишатися на посаді «за доброї поведінки» не менше року. Судове засідання належало проводити щодня, крім неділь і свят, стосовно «прав і власності» підданихх, за винятком князів і інших «високих осіб». Найважливіші справи вирішував імператор. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, який відав прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів та записами рішень, в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи із зазначенням місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення.

Отже, була зроблена спроба створити подібність постійної канцелярії для збереження, систематизації і вивчення судових рішень і звичаїв земель, що дозволило б вирішувати справи на основі «загального» німецького права.

Принципи покарання визначалися характером злочину і злочинця. Враховувалися «зухвалість» злочину, а також рецидив. За майнові правопорушення передбачалося в основному відшкодування збитку. Співучасники каралися аналогічно злочинцю.

Особливо обумовлювалася опала — оголошення імперато­ром людини «поза законом», що означало позбавлення честі і всіх прав. Ті, хто свідомо приховував оголошеного «поза законом», підлягали рівному з ним покаранню, включаючи міста, яким загрожувало кримінальне переслідування і руйнування стін.

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися більш широкі і розроблені зводи законів, які могли спиратися на централізовані установи нормандсько-сицилій-ского королівства.

Традиція імператорського законодавства про попередження різних правопорушень і покарання за них була відновлена в XVI ст. виданням «Кароліни», яка містила деякі загальні принципи кримінального права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не мав чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права.

До загальних понять кримінального права, відомих «Каролі-ні», можна віднести умисел і необережність, обставини, що виключають, пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були достатньо чітко сформульовані і викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.

Відповідальність за вчинення злочину відповідно до «Каро-ліни» наставала, як правило, у разі наявності вини — умислу чи необережності. Однак феодальне кримінальне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і без вини, за провину іншої особи («об'єктивне ставлення за провину»). Крім того, методи встановлення винності, що застосовувалися, часто призводили до осуду невинної людини.

Обставини, що виключають покарання, докладно виклада­ються в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затриманні злочинця за обов'язком служби та в деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий нападав зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалося у разі законного нападу (для затримання злочинця) і убивства, скоєного після припинення нападу, у ході переслідування нападника. Судебник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність мала наслідком покарання.

«Кароліна» передбачає і деякі пом'якшуючі обставини. До них належали відсутність умислу («незграбність, легкодумство і необачливість»), вчинення злочину «у запалі і гніві». Пом'якшуючими обставинами у разі крадіжки вважалися малолітство злочинця (до 14 років) і «пряма голодна нужда». Набагато численнішими є обтяжуючі вину обставини: публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, «погана слава» злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.

У судебнику розрізняються окремі стадії скоєння злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як завершений злочин. При розгляді співучасті кодекс найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до вчинення злочину; на місці злочину (співвиновництво); після його вчинення. В останньому випадку від «корисливого спільництва» відрізнялося «приховування з жалю», за що предбачалося більш м'яке покарання.

«Кароліна» не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед зазначалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, відьмацтво, неправдива присяга, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, — поширення наклеп­ницьких пасквілів, підробка монети, документів тощо. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчат.

До державних злочинів належали зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.

У групі злочинів проти особи виокремлювалися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочини проти власності включали численні види крадіжки, недобросовісне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних прошарків населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний допит під тортурами.

Хоча в преамбулі «Кароліни» містилося твердження про рівне правосуддя для «бідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при призначенні покарання за крадіжку судді належало враховувати вартість украденого та інші обставини, але «у ще більшому ступені належало враховувати звання і становище особи, яка вчинила крадіжку» (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не кримінальному, а «цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру», що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, що одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу, чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому становищі перебували особи незнатного походження, незаможні. Щоправда, незначна крадіжка плодів вдень і «через пряму голодну нужду» також мала наслідком лише майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато складніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, передбачалися тілесні чи інші пока­рання на розсуд суддів і за місцевими звичаями. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бродяг як «небезпечних для країни насильників» (статті 39, 128).

Широта суддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли на свій розсуд призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в складних випадках вдаватися до роз'яснень законознавців.

Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики — залякати. У «Кароліні» містяться такі основні види покарання: смертна кара, покарання, пов'язані з покаліченням членів (відрізання язика, вух тощо); тілесні покарання (шмагання різками); ганебні для злочинця покарання (позбавлення прав, виставляння у ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Смертна кара була прямо передбачена або могла застосовуватися за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, потоплення і закопування живцем у землю — для жінок). Тілесні і калічні покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні для злочинця покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких належали також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Водночас «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб передбачалося ув'язнювати на невизначений термін.

«Кароліна» ознаменувала утвердження нового виду кримінального процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу на цивільний і кримінальний вид процесу.

У XIII—XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Однак остаточне утвердження нового, слідчо-розшукувального (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у зв'язку з рецепцією римського права.

«Кароліна» зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг пред'явити кримінальний позов, а обвинувачений — оспорити і довести його неспроможність. Сторони мали право надавати документи і показання свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинен був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати» (ст. 13). Однак ці права сторін мали багато формальних обмежень, а обвинувачений перебував у більш ущемленому становищі.

Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — Інквізиційний процес. Обвинувачення висувалося суддею від імені держави «за обов'язком служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене строком. Широко застосовування засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства змінилися на таємний і переважно письмовий розгляд справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту скоєння злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що когось «зганьбили загальним поголосом чи іншими підозрами і доказами, що заслуговують на довіру», то його брали під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті, проводилося спеціальне розслідування — ретельний допит обвинуваченого і свідків, збирання доказів для остаточного викриття й засудження злочинця і його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування грунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів та підозр». Водночас за загальним правилом усі докази і підозри не могли бути підставою для остаточного засудження. Воно могло бути винесене лише на підставі власного зізнання або свідчення обвинуваченого (ст. 22). Оскільки таке зізнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес основну увагу зосереджував на допиті під тортурами. Отже, метою всього збору доказів фактично ставало відшукування приводів для застосування тортур.

Формально застосування тортур було пов'язане з низкою умов. Так, вони не повинні були застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у скоєнні тією чи ін­шою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під тортурами були показання двох «добрих» свідків. Якщо був наявний лише один свідок, це вважалося напівдоказом і «підозрою». Тільки декілька «підозр» на розсуд судді могли мати наслідком застосування тортур. Характерно, що серед «підозр» вказувалися також «легкодумство і погана слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (ст. 25). Зізнання під тортурами вважалося достовірним також за наявності певних умов. Таким було зізнання, отримане і записане не під час тортур, а після їх закінчення, повторене не раніше ніж через день поза камерою для тортур і яке відповідає іншим даним у справі. «Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під тортурами, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збитки.

Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, тортури пропонувалося застосовувати одразу ж при встановленні факту злочину, за який передбачається смертна кара. Більш того, навіть найменшої підозри в зраді було достатньо для допиту під тортурами (ст. 42). По-друге, якщо обвинувачений після першого зізнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під тортурами. У результаті «неправомірність» застосування тортур суддею було практично неможливо довести. При цьому в «Ка-роліні» вказувалося, що якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування тортур, тому що «слід уникати не тільки скоєння злочину, а й самої видимості зла, що створює недобру славу або викликає підозри в злочині» (ст. 61).

«Кароліна» не регламентувала порядок і способи тортур. Вона вказувала тільки, що допит під тортурами провадиться в присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Вказівки на конкретні способи тортур містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більш ніж півсотні видів тортур.

Процес завершувався судовим засіданням, яке у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні, і виправдувальні докази, остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства і складали за певною формою вирок. Отже, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку і приведення його до виконання. Оголошення вироку відбувалося в залякувальній обстановці — супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були обвинувальні, із залишенням під підозрою і виправдувальні.

Земське право. З XIII ст. у князівствах активно розвивається "земське право» — загальні для усього вільного населення норми, за якими воно судилося в судах адміністративних підрозділів князівств (судах «графської юрисдикції»). Його джерелами була в основному правотворчість князівських «державних» органів — місцеві постанови про земський мир XII—XIII ст., а також рішення графських судів. Саме в земському праві одержали розвиток норми цивільного, сімейного та інших «непубліч-них» галузей права.

У «Зерцалах» XIII ст. земське право знайшло досить докладне висвітлення, йому присвячені спеціальні розділи. Так, у першій частині зачіпаються питання «конституції імперії», правового статусу станів, споріднення, сімейних і спадкових правовідносин кримінального права і процесу.

«Конституційними» принципами організації імперії, виходячи з «Саксонського зерцала», можна вважати верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений автором принцип чинення опору будь-якій незаконній і несправедливій владі. Згідно з доктриною «двох мечів», проголошеною церковними ідеологами в XII ст., духовний «меч» (влада) належить папі, а світський — імператору. Духовна і світська влади допомагають і підтримують одна одну, і хто «противиться папі», повинен бути примушений до послушності за допомогою світського суду.

Імператору належав «перший щит». Він мав, на думку автора «Зерцала», регалії на надра, право вищої юрисдикції «повсюдно». У будь-якому місці його перебування він мав право суду, карбування монет, стягування мита. Однак оскільки імператор не міг «бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас», він передавав князям графські судові повноваження.

Імператор мав обиратися князями. Після посвячення місцевими єпископами він одержував королівську владу і титул, після посвячення папою — імператорські регалії. Імператор не міг бути відлучений від церкви, за винятком трьох випадків — «сумнівів» у істинній вірі, полишення законної дружини і руйнування храму.

Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. «Ніхто не може мати іншого права, крім властивого за народженням», — записано в «Саксонському зерцалі». Водночас автор засуджує кріпосне право, його «розум не може зрозуміти того, що хтось має бути у власності іншого». Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого звичаю, що тепер закріплено у праві.

Значне місце в земському праві посідали питання сімейних і спадкових правовідносин. Німецьке право дотримувалося традиції, яка встановлює принижене становище жінки в сім'ї і при спадкуванні майна. При нерівних шлюбах визначальним був достаток чоловіка, а діти успадковували майно того з батьків, у кого був нижчий статус. «Саксонське зерцало» підтверджує принцип спільності майна чоловіка і дружини, що переходило в повне розпорядження чоловіка. Без його дозв