Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тема 12. Утворення і конституційний розвиток СІЛА




Читайте также:
  1. Аксіома 1: Розвиток (еволюція) системи визначається деякою ціллю й інформаційними ресурсами системи, її інформаційною відкритістю.
  2. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  3. Аналіз факторів, що впливають на процес лазерного формоутворення
  4. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
  5. В чому полягає внесок античної філософії в розвиток філософського знання
  6. В чому полягає внесок філософії Середньовіччя в духовний розвиток суспільства
  7. Видатки бюджетів на розвиток інфраструктури країни
  8. Видатки бюджетів на розвиток промисловості, енергетики і будівництва
  9. Видатки бюджетів на розвиток сільського господарства, мисливства і рибальства
  10. Виконання вправ на розвиток голосу

1. Економічне і політичне становище американських колоній Англії.

2. Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. і утворення США.

3. Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика.

4. Прийняття Конституції США 1787 р., її зміст.

5. Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.).

6. Громадянська війна 1861—1865 р., їі економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865-1870 рр.).

7. Реконструкція Півдня. Виникнення Ку-клукс-клану.

8. Конгрес.

9. Президент.

10. Місцеве управління, суд і поліція.

11. Право.

1.Економічне і політичне становище американських колоній Англії

Східне узбережжя Північної Америки (де згодом виникли такі великі держави, як Сполучені Штати і Канада, з особливим державно-політичним укладом) європейці почали освоювати наприкінці XV ст. Ініціатива і подальша колонізація в основному виходили з Англійського королівства. Тому початкова історія американських колоній пов'язана з англійською державою. У 1496 р. король Генріх VII видав привілей венеціанцю Іоганну Кабо (Джону Каботу) на плавання й освоєння нововідкритих земель від північних островів до Флориди за умови виплати 1/5 отриманих доходів короні. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша регулярна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (на честь королеви названа Вірджинією). Однак з різних причин на початок XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.

Новий етап освоєння Північної Америки припав на першу половину XVII ст. У цей час були засновані поселення, що сформували потім майбутнє американське суспільство, закладені державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього державного самовизначення. Традиції ці трохи різнилися в колоніях залежно від умов їх утворення.

Ініціатива в освоєнні нових колоній належала короні: у 1606 р. Яків І подарував хартії двом торговим компаніям (Лондонській і Плімутській) на освоєння і управління узбережжям, розділивши між ними землі на дві умовні колонії — Вірджинію і Нову Англію. Ці дві області стали основою формування понад 10 колоній — майбутніх штатів.

Вірджинія (заснована в 1607 р.) стала першою сукупністю поселень, що прогресивно розвивалася під керівництвом Лондонської компанії. За поселенцями, які одержали на підставі акцій земельні ділянки для вирощування надприбуткових аграрних культур, визнавалися права і свободи підданих англійської корони. Із взаємозв'язку традиційних прав англійців і колоніальної адміністрації сформувалася система колоніального управління.



Колонія управлялася на підставі хартії, наданої короною, Згодом (1621 р.) хартія набула вигляду місцевої конституції, хоча і з верховною владою корони і керівництва компанії. Основні повноваження з управління належали губернатору, якого призначала компанія. При ньому діяла законодорадча постійна рада — її членів також визначали в компанії. Крім того, були загальні збори колонії, які утворювалися з членів ради і представників населення — по двоє від кожної наявної плантації. Збори лише формально мали законодавчі повноваження. Затвердження рішень залишалося за губернатором і керівництвом компанії. Однак і пропозиції компанії не набирали сили, якщо збори їх не схвалювали. Тим самим колоніальне самоврядування стало передумовою формування представницької законодавчої влади. Судочинство у колонії здійснювалося за традицією англійського загального права.



Згодом англійська монархія анулювала хартію колонії, зробивши її королівською провінцією. В управлінні значно зросли повноваження постійної ради, підконтрольної Лондону, і губернатора. У період Реставрації в Англії їхні права були ще розширені.

У колонії з XVII ст. почала формуватися власна соціальна структура, у якій не було місця традиційним для Англії становим категоріям населення. Вищий прошарок становили члени колоніальної адміністрації на чолі з губернатором. Умовно друге місце відводилося акціонерам компанії, англійським джентрі, які самі оплатили переїзд до Америки. Нижчий прошарок становили завербовані компанією поселенці, які зобов'язалися за «розумне харчування і спорядження» працювати на адміністрацію (servents). Передбачалося, що після закінчення такого контракту сервенти отримають наділ землі. Серед сервентів чималу частку становили кримінальні злочинці. У 1620 р. у колонії з'явилися перші негри-раби, привезені голландцями.

У складі Вірджинії пізніше виокремилися нові колонії: Північна і Південна Кароліна, Меріленд, Джорджія, Пенсільванія. Усі вони за внутрішньою організацією були схожі на Вірджинію. Особливою була колонія-штат Пенсільванія, заснована поселенцями-квакерами1 на чолі з У. Пенном як його особисте

1Квакери — особлива протестантська секта.

володіння (1682 р.). Ця колонія управлялася також губернатором на підставі дарованої короною хартії, але значно більшу роль у справах управління, особливо щодо оподаткування, відігравали збори колоністів.

Нова Англія (виникла в 1620 р.) від самого заснування відзначалася своїм державно-політичним укладом. її утворила група гнаних поселенців-пуритан, які втекли з Англії спочатку в Голландію, а потім за допомогою Плімутської компанії — до Америки. Отці-пілігрими (як їх назвали в американській історії) прагнули не просто врятуватися і заснувати нове поселення, а й створити нове суспільство і новий політичний уклад — «Новий Ханаан», щоб втілити пророцтва Біблії. Цим визначалася особлива увага до нових засад політичної і правової організації життя в Америці.



Під час подорожі на кораблі «Травнева квітка» (у листопаді—грудні 1620 р.) отці-пілігрими підписали між собою угоду. Вона стала джерелом всієї особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єдиною общиною, яка мала управлятися на основі народовладдя і «праведної справедливості». «...Цим актом з'єднуємося ми в одне політичне і цивільне тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбаченої мети. Відповідно до цього акта ми установимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ті власті, які вважатимемо за потрібні і корисні для загального блага колоній».

Згідно з цією політичною ідеєю конституція заснованої колонії Нью-Плімута передбачала розподіл урядових повноважень між виборними властями: губернатором і радою з п'яти представників, яка діяла поряд із загальними зборами всіх повнолітніх колоністів. З 1639 р. організація загальних зборів стала представницькою, і до них почали обирати депутатів.

З кінця XVII ст. на чолі політичного і релігійного рухів колоній Нової Англії став штат Массачусетс, утворений (1630 р.) також за підтримки особливої компанії. Відповідно до хартії компанії управління колонією доручалося губернатору і віце-губернатору. Поряд з ними була рада з 16 членів, що обиралися акціонерами, яка збиралася до 4 разів на рік. З 1634 р. колонія також почала обирати представників; з 1644 р. з'явилися дві палати ради.

Поступово в складі Нової Англії виокремилися нові колонії з власним управлінням (усього 8): Род-Айленд, Коннектікут, Нью-Гемпшир, Мен та ін.

Істотною особливістю ранньої політичної системи колоній було те, що багато з них мали теократичний характер. Ніхто, крім членів визнаної протестантської церкви, не міг брати участь в уряді, бути суддею, присяжним (встановлено в 1631 р.). Політичним життям по суті керували пастори. Вони ж немовби Парували права громадянства, здійснюючи особливу процедуру релігійного покаяння, без якої ніхто не міг бути прийнятий до колонії рівних. Віротерпимість у ранній період колоній була досить відносною і проголошена була тільки в деяких штатах (Род-Айленді, наприклад, у 1636 р.). Прагнення побудувати щось на зразок держави-церкви призвело не тільки до значної регламентації приватного життя (посилений захист моральності, заборони випивок тощо), а й до релігійних гонінь (відомі процеси проти чаклунів у Массачусетсі 1688—1692 рр.). З цього прагнення виросли основи розвинутого самоврядування колоній, що поділялися на міста і общини. У колоніях були оголошені обов'язковими освіта і релігійне виховання, для чого кожне місто з кількістю понад 60 сімей зобов'язане було мати школу. На засадах самоврядування створювалася міліція, яка замінювала армію: усі чоловіки від 16 до 60 років зобов'язані були нести нерегулярну військову й охоронну службу.

Після Реставрації в Англії становище північноамериканських колоній змінилося. Багато з них були перетворені на королівські провінції, де вирішальне слово залишалося за призначеними Англією властями. Роль виборного управління скоротилася. Але особливі традиції нового укладу життя і демократично побудованої адміністрації збереглися, ставши основою майбутнього самовизначення колоній. Як пізніше зазначив один з видатних політиків Америки періоду боротьби за незалежність колоній Д. Адамс, самоврядування міст і общин, особлива церква, школа і міліція були тими чотирма елементами, що мали вирішальний вплив на початковий хід боротьби і на формування опозиційного метрополії політичного укладу.

До середини XVIII ст. 13 північноамериканських колоній набули значної відокремленості і самостійності від Англії. Населення сформувалося, по суті, у самостійну націю — нечисленну (до 3 млн чол.), але зі своїми політичними, релігійними і культурними традиціями. Колонії Півдня і Півночі трохи різнилися за соціальною структурою. У перших більш значним було напівфеодальне землеволодіння магнатів (лендлордів), широко застосовувалася праця рабів-негрів і підневільних працівників. Для других характерним був більш значний прошарок фермерського і торгово-ремісничого населення. Але і для тих, і для інших однаково обтяжливою була економічна політика Англії стосовно своїх колоній. Особливе невдоволення, навіть з боку плантаторів, викликала аграрна політика метрополії, яка перешкоджала вільному освоєнню нових земель на Заході. У ряді випадків мали місце навіть спроби відродити феодальні повинності і земельні відносини.

Колонії розрізнялися за внутрішньою організацією їх управління. У середині XVIII ст. вони за цією ознакою поділялися на три умовні групи. Одні представляли королівські провінції, де управління здійснювалося губернатором спільно з радою колонії і представниками колоністів. Другі були колоніями власницького права, заснованими в результаті персонально наданого привілею на землі і на управління ними (Меріленд, Пенсільванія, Делавер); у них губернатори і ради формувалися за розсудом організаторів. Треті були історичними колоніями, де управління грунтувалося на хартіях XVII ст. і де навіть губернатори й інші представники виконавчої влади обиралися населенням. У будь-якому разі внутрішня політична організація колоній істотно відрізнялася від державного устрою Англії, була значно демократичнішою. Загальний рівень американської демократії був невисокий і лише відображав незначну диференційованість американського суспільства. До середини XVIII ст. постійна боротьба між законодорадчими представництвами колоністів і губернаторською владою увінчалася безсумнівним успіхом асамблей, хоча декларованого в XVII ст. отцями-заснов-никами «народовладдя» ще не було і між поселенцями і представницькими зборами виникали постійні конфлікти з приводу громадянських прав.

Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгово-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх на сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів. Свою роль у наростанні протиріч між країнами відіграло і те, що в штатах була невідома державна церква і релігійний рух грунтувався на численних напрямах протестантизму, навіть сектантського характеру. Весь соціально-політичний уклад колоній підпорядковувався ідеї громадянської рівності, що також стимулювало ідейно-політичне протистояння цього суспільства й англійської аристократичної монархії XVIII ст.

На початку XVIII ст. англійський парламент вжив ряд заборонних заходів під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їхню залежність від метрополії. Були встановлені заборони на вивіз з колоній залізних виробів, податки на цукор, патоку. Постанови про податки і мито, як правило, не виконувалися в колоніях, оскільки фінансова адміністрація підпорядковувалася місцевим властям. Однак з 1760 р. губернатори більшості колоній почали одержувати накази про неухильне виконання податкових постанов, для чого їм дозволялося проводити обшуки будинків у пошуках контрабандних товарів тощо. Викликані накладенням адміністративних стягнень судові процеси призвели до посилення протидії політиці метрополії. Наростанню опозиції щодо Англії сприяло й успішне для Англії закінчення війни з Францією за Канаду і об'єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760 р.). У колоніях почали обґрунтовувати необхідність встановлення податків і фінансових зборів власними представницькими зборами. Це було очевидне прагнення до суверенітету. Вимоги колоністів щодо їх представництва в палаті громад були проігноровані в Англії. Завершальним приводом до відкритого протистояння став прийнятий англійським парламентом у лютому 1765 р. Закон про гербовий збір на більшість товарів побутового споживання, що ввозилися до Америки. Законодавча асамблея Вір-джинії прийняла резолюцію про непокору закону. Рішення вір-джинців стало сигналом до загального протесту в колоніях. На адресу Георга III були висловлені звинувачення в «тиранічному правлінні».

Зміцнення політичної опозиції і необхідність загального опору англійській політиці стимулювали об'єднавчі прагнення колоній. Перші політичні розмови про конфедерацію за зразком Нідерландів (звідти втекли багато англійських протестантів) почалися ще за часів заснування колоній. У 1686 р. відбулася конференція кількох колоній-штатів, де було передбачено створити для спільних справ комісію (по 2 представники від штату), якій були б доручені питання війни і миру, зовнішніх зв'язків, судовий контроль. Створення комісії підтримали Массачусетс, Коннектікут, Нью-Гемпшир, але інші відхилили цю ідею. Колонії усе наполегливіше висували ідею про повний суверенітет на освоєних землях, включаючи право на власний розсуд організовувати управління, оскільки «права і вольності колоній даровані від Бога» (Массачусетська декларація 1661 р.). Реальною спробою часткового об'єднання було створення в

1643 р. союзу кількох штатів проти Голландії і створення для цілей війни особливого органу — Конгресу, що складався з представників колоній і був уповноважений вирішувати питання кваліфікованою більшістю голосів. У 1754 р. видатний політичний діяч Б. Франклін запропонував проект політичного і державного об'єднання колоній з організацією єдиної виконавчої влади (президента) і законодавчої великої ради (до якої на 3 роки штати обирали б від 2 до 7 представників). Президенту передбачалося надати права, подібні до королівських, включаючи право законодавчого вето; великій раді — вирішення питань про відносини з індійцями, освоєння земель, зовнішньополітичні і торгові справи, армію і флот.

У жовтні 1765 р. у Нью-Йорку зібрався міжколоніальний Конгрес представників 9 з 13 штатів. Він став прообразом майбутнього політичного об'єднання. Конгрес прийняв резолюцію про рівність усіх колоній, про те, що їхній статус заснований не на хартіях, а на природному праві. У спеціальній Декларації прав (19 жовтня 1765 р.) були висловлені загальні претензії на володіння всіма правами англійських підданих, у тому числі правом давати згоду на запроваджувані податки у своїх законодавчих органах, і вимога визнати право подання петицій. У результаті об'єднавчого руху колоній більшість податкових законів були скасовані. Однак англійська влада почала вдаватися до нових форм тиску, зокрема, запровадила постій англійської армії, організувала самостійні митниці в колоніях. Це за короткий час спровокувало новий, ще більш гострий конфлікт. Палата громад стала вимагати суду над політичними лідерами колоністів — «підбурювачами». У відповідь у колоніях було прийняте нове Положення про губернаторів, відповідно до якого вони надалі перебували на платні колоністів, і тим самим виконавча влада ставала незалежною. У 1770 р. відбулися перші сутички з англійськими солдатами, а потім суд над офіцерами, які перевищили свої права.

2. Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. і утворення СІЛА

Війна за незалежність. Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим у травні 1773 р. «чайним законом», що надав Ост-Індській компанії привілей на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Боротьба проти ввозу чаю (яка порушувала права колоніальних торговців і незліченних контрабандистів) вилилася у славнозвісне Бостонське чаювання (грудень

1773 р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію «репресивних актів» (березень

1774 р.), згідно з якими порт оголошувався закритим, Массачусетс позбавлявся колоніальної хартії, звинувачені в антианглійській діяльності особи мали бути направлені для суду до Англії, губернатору надавалися виключні повноваження, будинки колоністів оголошувалися відкритими для постою англійських військ. Спеціальним Квебекським актом північно-західні американські землі приєднувалися до провінції Квебек Британської Канади.

З ініціативи найбільш політично розвинутих штатів — Массачусетсу і Вірджинії — був оголошений розрив торгових відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби, скликані представники на загальний Конгрес колоній.

Перший Континентальний конгрес у Філадельфії (5 вересня — 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Вирішення питань на ньому здійснювалося за принципом рівності штатів (один штат — один голос). Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про власне державне визначення, але поки на основі прав «англійських громадян». Не пориваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їхнього статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадянську непокору в колоніях. З огляду на партійні протиріччя у британському парламенті палата громад виробила різко опозиційну лінію поведінки щодо колоній. На підставі резолюцій Конгресу в окремих колоніях пройшли перевибори до законодавчих зборів, які надали перевагу прихильникам відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли збори у Вірджинії, на яких громадський діяч і літератор П. Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. У лютому 1775 р. було почате формування конституційної армії колоній.

Війна за незалежність (1775—1783 рр.) після перших перемог над загонами англійців у квітні 1775 р. йшла зі змінним успіхом. Поворотним моментом у війні і у всьому русі до державного самовизначення колоній стала робота другого Континентального конгресу (10 травня 1775 р. — квітень 1789 р.). На Конгрес з'їхалися представники всіх 13 штатів. Були прийняті рішення про організацію збройних сил, про призначення генерала Дж. Вашингтона головнокомандувачем американської ар­мії. У травні 1776 р. колоніям було запропоновано організувати самостійні органи влади, була прийнята резолюція про те, що «усяка влада, що виходить від Англії, повинна бути повністю ліквідована». Незважаючи на стримане ставлення деяких штатів до ідеї незалежності, у липні 1776 р. Конгрес прийняв основоположний для нової держави документ — Декларацію незалежності. У ній були проголошені розрив з метрополією і самовизначення колоній у новому державному утворенні американської нації.

Наприкінці 1776 р. Дж. Вашингтону вдалося упорядкувати американську армію і завдати кількох великих поразок англійським експедиційним загонам. Велику роль у переломі ходу подій відіграла підтримка Франції: у грудні 1777 p., маючи власні інтереси щодо зменшення англійського впливу в Америці і на морях, Франція визнала незалежність колоній і встановила повноцінні дипломатичні відносини з ними, а також надала їм значну фінансову і військову допомогу. Важливим моментом у боротьбі з Англією стала і міжнародна підтримка на основі проголошеної Росією Декларації про «збройний нейтралітет» 1780 p., підтриманої Данією, Пруссією, а потім Голландією. Воєнні дії затихли в колоніях у листопаді 1781 р. Після півторарічних переговорів, у жовтні 1782 p., було укладене англо-американське перемир'я. Потім за участю і посередництва Франції, Іспанії й інших країн був підписаний Версальський мирний договір (3 вересня 1783 p.). За ним Англія юридично визнавала незалежність американських колоній. У травні 1784 р. договір набрав чинності.

У ході Війни за незалежність відбулося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес певний час відігравав роль єдиного законодавчого органу влади, що приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів представників штатів-колоній. Склалися збройні сили з єдиним командуванням. Була зроблена спроба організувати єдину фінансову систему колоній (хоча з економічної точки зору не дуже вдала), запровадити загальні паперові гроші і єдиний податок на утримання армії.

Замість розпущених за вказівкою з Англії законодорадчих асамблей у колоніях були повсюдно обрані нові законодавчі представництва. Обиралися вони на основі більш широкого ви­норчого права. Якщо раніше вирішальне слово залишалося за ггубернаторами, то відтепер законодавчі збори утвердили своє верховенство. Кожен штат сформував власну систему управління. Але майже у всіх них главою виконавчої влади став виборний губернатор, підзвітний законодавчим зборам штату. У ряді штатів були встановлені обмеження строку перебування губернатора при владі для уникнення «небезпеки монархізму». У більшості колоній (у 10 з 13) законодавчі збори були реорганізовані за двопалатним зразком, причому сенаторів (членів верхньої палати) обирали з осіб з більш високим майновим цензом. У більшості штатів були прийняті нові конституції, що закріпили їхній державний суверенітет і народовладдя.

Прийняття другим Континентальним конгресом Декларації незалежності стало не тільки поворотним пунктом у Війні за незалежність і в процесі загального об'єднання штатів. Декларація незалежності стала основоположним документом, з якого почалося конституювання американської державності і принципи якого склали визначальні елементи нового державного і правового укладу.

Ідеї і принципи, покладені в основу Декларації, були висунуті вже на першому Континентальному конгресі. Тоді було констатовано, що американський народ — це самостійний політичний організм, що життя його громадян визначається їх невід'ємним правом на життя, свободу, власність і на відсіч іноземній владі. Зводячи права американців до історичних прав підданих англійської корони, учасники Конгресу визнали за народом право на участь у законотворчій діяльності, на свободи і привілеї, включаючи право подання петицій. Проголошувалася необхідність незалежності різних гілок законодавчої влади, у тому числі і головним чином від уряду.

На початку відкритої війни з Англією ідея повного відокремлення і політичного проголошення незалежності на основі особливого правового становища колоній набула явного виразу і прямих прихильників (як, утім, і супротивників). Державне самовизначення стало навіть пов'язуватися з особливою релігійною визначеністю долі колоній: «Всемогутній створив Америку для того, щоб зробити її незалежною від Великобританії».

Після проголошення другим Континентальним конгресом резолюції про практичні кроки щодо відокремлення від Англії (10 травня 1776 р.) представники штатів приступили до узгодження політичного акта, що повинен був завершити проголошення незалежності. 7 червня 1776 р. на розгляд була представ­лена резолюція делегата від Вірджинії Р. Г. Лі про розрив усіх відносин з Англією на основі оголошення себе «вільними і незалежними штатами» і про план конфедерації колоній. Делегати відклали вирішення цього питання для того, щоб одержати необхідні інструкції і повноваження. Ідейно-політична підтримка вимоги про незалежність була забезпечена широкими громадськими дискусіями в колоніях, що вже велися з приводу опублікованого памфлету Т. Пейна «Здоровий глузд». У ньому колоністів закликали проголосити незалежність і установити республіканський спосіб правління як такий, що відповідає волі народу, котрий сам і заново побудував своє життя на новій землі. Відкрита підтримка ідеї Конгресу законодавчими зборами штатів, особливо найбільш значущої і багатої колонії Вірджинії, відіграла переломну роль.

1 липня 1776 р. другий Континентальний конгрес розпочав обговорення питання про проголошення незалежності. Для підготовки документа була створена комісія. До неї увійшли Дж. Адамс, Ф. Шерлі, Р. Лівінгстон. Але насправді складений він був одним автором — радикальним філософом і найвідомі-шим згодом політичним діячем Америки Т. Джефферсоном. Відповідно до власних поглядів Джефферсон видозмінив колишні уявлення про політичну суть проголошення незалежності і, навпаки, виділив ідею закономірності проголошення самостійним народом свого політичного устрою, виходячи з принципів народного суверенітету і суспільного договору з владою, а також ідею невідчужуваних політичних прав нації. З проекту Джефферсона були виключені два пункти (про докори на адресу англійського народу і про заборону рабства негрів, що могло розколоти колонії Півдня, які об'єднувалися). 4 липня 1776 р. Декларація незалежності була схвалена Конгресом, і цей день став датою заснування США. В серпні 1776 р. Декларацію підписали 56 делегатів Конгресу, включаючи і тих, хто виступав проти радикального розриву з Англією.

Декларація відкрито проголошувала принцип народного суверенітету як основу державного устрою. Сам цей державний устрій визначається нацією цілковито для охорони і дотримання природних і невідчужуваних прав людей: «Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усі люди створені рівними, і усі вони рівно обдаровані Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя». Держава створюється, підкоряючись принципу суспільного договору, і якщо «ця форма уряду стає згубною для цієї мети», то народ не тільки має право її змінити, а й зобов'язаний змінити і знищити свій уряд. (Обґрунтуванню цього порушення договору був присвячений розділ Декларації з переліком «гріхів» і зловживань Георга III — більша частина була узята з ранньої Декларації 1774 р.)

Своє своєрідне бачення Джефферсон вніс і в ідею про природні і невідчужувані права. Звичній формулі Д. Локка «життя, свообода, власність» він протиставив такі категорії, як «життя, свобода і прагнення до щастя». У цьому дістав вияв не тільки радикальний демократизм Джефферсона, а й його орієнтація на звичні для Америки релігійні ідеї: Декларація майже прямо перекликалася в цьому аспекті з угодою отців-пілігримів. Тим самим американська державність, конституйована на основі Декларації, ставала наступницею політичних ідей і державного укладу, закладеного релігійними емігрантами-колоністами.

Декларація, незважаючи на те, що вона була офіційним документом народжуваної держави, відзначалась високим ступенем революційності: право народу на революцію обґрунтовувалося в ній як найголовніше і незмінне. Це зробило Декларацію важливим стимулом для діячів європейського Просвітництва — особливо напередодні наростання в Західній Європі, зокрема у Франції, глибокої суспільної і державної кризи.

Війна за незалежність 1775—1783 р. завершила процес державно-політичного становлення американських колоній і поклала початок нової американської державності. Ця державність стала ще одним кроком на шляху формування політичного і правового укладу Нового часу. її рисами і водночас особливостями стало визнання принципу безумовної виборності виконавчої влади і, виходячи з цього, однозначно республіканського устрою за високого ступеня демократії, що забезпечувалася в тому числі особливими, історично сформованими правами окремих общин і територій на самоврядування.

3. Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика

Одночасно з проголошенням Декларації незалежності другий Континентальний конгрес прийняв основоположні рішення про принципи утворення міждержавного союзу штатів. Союз цей у ході Війни за незалежність уже склався фактично: був створений об'єднаний законодавчий орган, яким став Конгрес, штати спільно встановили дипломатичні відносини з Францією, Франція усім штатам надала грошову допомогу для війни з Англією, утворилася єдина армія з єдиним командуванням і єдиним фінансуванням. Конституювання цього союзу як особливого державного об'єднання видавалося закономірним.

План формування такого союзу вперше запропонував Б. Франклін у липні 1775 р. Однак його реалізація розпочалася лише з травня 1776 p., коли представники штатів у цілому схвалили і ідею проголошення незалежності і створення міждержавного союзу як єдиного політичного організму. Тоді ж було вирішено, що об'єднання повинне набути характеру конфедерації. Ніяких смислових характеристик у цей термін тоді не вкладалося. Єдиним зразком подібного об'єднання для колоній (як і в планах XVII ст.) були Нідерланди, організація влади в яких об'єктивно вплинула на конституювання конфедерації (зокрема, рівність голосів штатів у загальних законодавчих зборах за різного складу депутацій, відсутність загальної виконавчої влади). Щодо змісту запропонованого союзу і, відповідно, змісту конституційного акта єдності думок між представниками штатів і між лідерами Конгресу не було. Б. Франклін і Дж. Адамс виступали за тісну єдність із сильною єдиною урядовою владою. Представники південних штатів — за конфедерацію, яка б мала більшу координацію дій, ніж єдина держава. До вересня 1777 р. узгоджений проект був вироблений (не без тиску з боку унітариста Дж. Вашингтона) і надісланий на схвалення штатів. До листопада 1779 р. його ратифікували законодавчі асамблеї 12 штатів, а до 1781 р. під тиском зовнішньополітичних обставин — і законодавча асамблея Меріленду. 1 березня 1781 р. другий Континентальний конгрес оголосив про прийняття Статей Конфедерації (11 статей), що стали першою Конституцією північноамериканської держави.

Незважаючи на слабкість повноважень створюваних загальних органів влади і управління, Статті проголошували безповоротне створення загальної держави. За штатами не передбачалося права виходу із союзу. Рішення більшості членів союзу мало обов'язкову силу для інших штатів. Формувалася сфера виключних повноважень союзної держави. В іншому зберігався непорушним суверенітет штатів, оскільки він не був обмежений конкретними нормами Статей: «Кожен штат зберігає своє верховенство, свою свободу і незалежність, так само як усю владу, усю юрисдикцію й усі права, які не надані цією Конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на Конгрес» (ст. 2). Для згладжування цього зовнішнього протиріччя в інтересах повноправного населення штатів запроваджувався інститут загального міжгромадянства: жителі одного штату, не перестаючи бу­ти його громадянами, мали привілеї і пільги в інших штатах на рівні з їхніми жителями щодо права пересування, торгової і фінансової діяльності, власності. Штати повинні були «висловлювати довіру» до юрисдикції інших членів союзу.

Для вирішення загальних справ створювався Конгрес штатів. Представників до нього (у кількості від двох до семи) обирали в штатах відповідно до власних правил на один рік. Штат зберігав право відкликання або заміни в будь-який час своїх представників. У Конгресі кожному штату належав тільки один голос. За Конгресом закріплювалися повноваження, передані у виключне відання Сполучених Штатів: вирішення питань війни і миру, дипломатичних відносин і укладання міжнародних договорів, регулювання монетного обігу, мір і вагів, торгівлі, поштової справи, встановлення військових порядків і призначення вищих військових чинів. Для вирішення всіх цих питань була потрібна згода більшості — тобто 9 штатів. Спеціально обумовлювалося, що без їхнього схвалення всі перелічені повноваження недійсні. Тим самим встановлювалося дуже важливе правило конституційних порядків північноамериканської держави: у важливих питаннях має обов'язково бути політичне узгодження із суб'єктами союзу.

Статті формулювали не тільки делеговані повноваження союзу, а й заборонні, тобто такі, які накладали обмеження на суверенітет штатів (це також стало важливою рисою американської Конституції). Штатам заборонялося провадити власну зовнішню політику у всіх проявах без узгодження з іншими штатами, створювати значні збройні сили.

Коли припинялися засідання Конгресу, діяв комітет з делегатів (по одному від кожного штату). Це був колективний урядовий орган. Він був вправі призначати посадових осіб, вести поточну фінансову політику, визначати кількісний склад армії. Щоб уникнути можливих зловживань, спеціально запроваджувалися обмеження щодо перетворення комітету на повноцінний виконавчий орган: йому не могли передаватися повноваження Конгресу і найважливіші державні справи.

Мертвою буквою залишилася заключна стаття, якою визначався порядок прийняття до союзу нових штатів (і тільки на очікуване приєднання Канади заздалегідь давалася повна згода).

Союз, створений Конституцією 1781 р., був декларативним і переважно військово-політичним. Фінансові, торгові повноваження Конгресу й урядових органів союзу були досить умовни­ми (наприклад, Конгрес вправі був робити позики, але не передбачалося, чим і на підставі чого він буде розплачуватися). Повна рівність штатів також далеко не відповідала реальному значенню найбільших колоній і їхньому внеску в боротьбу за незалежність. Прийняття Статей було об'єктивним компромісом. Його значення полягало в тому, щоб встановити тимчасові правові рамки для політичного організму, що формувався. Політичні лідери штатів так і розцінювали першу Конституцію: «Справжній настрій штатів сприяє утворенню міцного союзу, — відзначав Дж. Вашингтон у 1781 р. — Треба скористатися цією нагодою».

4. Прийняття Конституції США 1787 p., її зміст

Державний розвиток штатів виявив очевидну недостатність Статей для регулювання справжніх інтересів союзу. Найгострі-шою стала проблема фінансів, у тому числі фінансування армії за рахунок податків штатів. Випуск паперових грошей за відсутності єдиного керівництва, як і слід було очікувати, завершився швидким їх знеціненням і фінансовим крахом. Постало питання про долю французьких кредитів: без централізованого уряду повернення їх було проблематичним. Збереження кожним штатом власного торгового мита викликало анархію в торгівлі за зовнішньої видимості єдності. Після 1782 р. почалося активне освоєння нових земель у напрямку на Захід. їхнє використання і поділ також стало важливою політичною проблемою. Конфедерація довела свою життєвість у розв'язанні конфліктів між штатами, але перед більш гострими протиріччями (у 1786 р. на загальному тлі народних хвилювань через борги і фінансову кризу вибухнуло значне за розмахом фермерське повстання під керівництвом Д. Шейса) виявилася неспроможною. «Якщо не вистачить сили, щоб справитися з ними, — писав Вашингтон Медісону, — то де гарантія, що людині будуть забезпечені життя, свобода і власність».

Питання про торгівлю і фінансову політику спонукали до перегляду Статей 1781 р. У серпні 1786 р. до Континентального конгресу були подані проекти поправок, на підставі яких передбачалося встановити право союзних властей регулювати торгівлю і, головне, збирати податки. Водночас з ініціативи окремих штатів був скликаний спеціальний Аннаполіський конгрес з питань торгівлі. Конгрес не відбувся через відсутність представників більшості штатів. У цих умовах Медісон і Гамільтон склали відозву, в якій закликали представників усіх штатів зіб­ратися в травні 1787 р. у Філадельфії на спеціальний конвент для вироблення нової Конституції.

Конституційний конвент, що зібрався у Філадельфії 25 травня 1787 р., мав установчий характер. Для участі в ньому були обрані представники від усіх штатів. Деякі не змогли прибути, частина відмовилася, і в підсумку в роботі Конвенту брали участь 55 «отців-засновників» (як їх стали називати згодом). Усі вони належали до верхівки сформованого американського суспільства, більшість з них стали політичними лідерами у ході Війни за незалежність.

Незважаючи на результати державно-політичного визначення штатів і підсумки Війни за незалежність, у Конвенті було поставлене питання про майбутню форму державного устрою. А. Гамільтон виступив з обгрунтуванням вигод, які принесла б монархічна організація за британським зразком, оцінена ним як «найкраща модель, яка коли-небудь була створена у світі». Однак було очевидно, що американське суспільство не має у своєму розпорядженні ніяких традицій для встановлення монархії. Тому закономірним був вибір на користь республіки. Обговорення її встановлення велося на основі так званого «вірджин-ського плану», складеного під керівництвом Дж. Медісона і Е. Рендольфа. У плані особливо підкреслювалося значення встановлення сильної центральної влади. У дискусіях дедалі більше конструювався узагальнений образ володарювання і правління на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу поділу законодавчої і виконавчої гілок влади. Важливий компроміс в організації законодавчої влади був досягнутий за пропозицією Б. Франкліна: двопалатні законодавчі збори, причому одна з палат була б представництвом штатів. На поступки представникам південних штатів довелося піти у питанні про збереження рабства. 17 вересня 1787 р. нова Конституція була схвалена делегатами (хоча і не всіма).

З грудня 1788 р. почалося обговорення і затвердження Конституції на законодавчих зборах штатів. Воно проходило з великими труднощами. До серпня 1788 р. Конституцію схвалили всі 13 штатів. З грудня 1788 р. почалися вибори президента Сполучених Штатів, а потім і законодавчого Конгресу. До квітня 1789 р. необхідна кількість депутатів нових законодавчих зборів була обрана. Колишній, другий Континентальний конгрес саморозпустився. У квітні 1789 р. відкрилася перша сесія першого Конгресу США, а ЗО квітня вступив на посаду перший президент Дж. Вашингтон.

Конституція 1787 p. сформувала нову державну єдність північноамериканських штатів і, по суті, вперше — єдину державну організацію. Принципом конституційного устрою проголошувалася республіканська форма правління — як для всієї держави, так і для окремих штатів, причому республіка (на розвиток англійської традиції парламентарної монархії), заснована на безумовному верховенстві представників законодавчої влади (відповідно до домінуючого у XVIII ст. погляду саме законодавча влада вважалася визначальною в житті держави). Конституція практично не торкалася питань внутрішнього політичного й адміністративного устрою штатів, крім питань визначення повноважень загальнодержавних органів і обмежень, яким підлягав умовний суверенітет штатів, тобто закріплювався принцип федеративного державного устрою, заснованого на визнанні високого ступеня самостійності штатів. Вирішення територіальних і найвагоміших політичних питань передбачало узгодження дій загальнофедеральних властей з позицією штатів.

Конституція визнавалася верховним правом країни (поряд з міжнародними договорами) і мала безумовний пріоритет над законами штатів у тому, що підлягало її регулюванню. Як закон особливої якості, вона мала високий ступінь стабільності і була виведена з-під звичайної законодавчої процедури. Для зміни Конституції передбачалася особлива процедура поправок. Вони приймалися кваліфікованою більшістю загальнофедерального законодавчого органу (або спеціально скликаним Конституційним конвентом) і потім узгоджувалися з законодавчими органами штатів (або особливими зборами штатів). На затвердження відводилося по кілька років.

Організація державної влади підпорядковувалася принципу поділу влади. Причому на розвиток старої доктрини Д. Локка поряд із законодавчою і виконавчою гілками влади американська Конституція поставила в особливе становище і судову. Вона вважалася найважливішою у забезпеченні прав і свобод громадян.

Організація влади і управління. Законодавчі повноваження здійснювалися Конгресом федерації. (Конституція не застосовувала термін «влада», крім як стосовно законодавчої діяльності в особливому окрузі столиці, який передбачалося організувати.) Конгрес складався з двох самостійних палат — сенату і палати представників. Сенат складався з особливих представників штатів (особи, яким виповнилося ЗО років, і з високим цензом осілості), обраних на рівних умовах — по 2 сенатори від кож-

ного штату незалежно від його розмірів. Сенаторів обирали законодавчі збори штатів за власними правилами на 6 років. Причому передбачалось обов'язкове переобрання третини сенаторів кожні два роки.

Палата представників обиралася на два роки населенням штатів відповідно до його чисельності і на підставі вимог, що були встановлені в самому штаті. Членом палати представників міг стати лише громадянин штату з необхідним цензом осілос-II, якому виповнилося 25 років.

Повноваження Конгресу обмежувалися питаннями, віднесеними Конституцією до загальнофедеральних: право встановлю-илти податки, збори і мито, укладати договори позики, регулювати торгівлю, грошову і єдину фінансову систему, армію і флот, політику в галузі науки і технічного удосконалення. Лише за федерацією визнавалося право укладати міжнародні договори й у цілому вести зовнішню політику. Встановлювалася також неширока, але особлива сфера кримінального законодавства федерації і судової політики.

Палати були наділені повною організаційною самостійністю і практично рівними правами у сфері законодавства. Але були і виключні повноваження. Так, лише палата представників могла виступати ініціатором прийняття фінансових законів (за сенатом залишалося право пропонувати поправки), порушення процедури імпічменту проти вищих посадових осіб (розглядав обвинувачення, однак, тільки сенат). Сенат мав пріоритет у справах зовнішньої політики.

Виконавча влада доручалася президенту. Його обирали на 4 роки шляхом непрямих виборів — через колегію виборщиків. Президентом міг стати тільки громадянин з високим цензом осілості і віком понад 35 років. Одночасно з президентом обирався віце-президент, який не наділявся самостійною владою, а був немовби його заступником; віце-президент вважався також другим головою сенату.

Повноваження президента були дуже значні. Це відповідало ідеї отців-засновників про те, що централізацію створює тільки урядова влада. Президент вважався головнокомандувачем армії і флоту, він керував діяльністю всіх посадових осіб Сполучених Штатів, за згодою сенату був вправі укладати міжнародні договори, призначав на усі встановлені законами посади. Президенту належало право накладення вето на рішення Конгресу чи будь-якої його палати, подолати яке палати могли лише кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів. До його обов'язків входило інформування Конгресу про «стан справ у союзі», скликання засідань в екстраординарних випадках. Президент виступав також гарантом законності в країні, її цілісності і безпеки. Конституція нічого не говорила про організацію особливого уряду. Це означало, що президент ставав не тільки главою держави, а й одноособовим урядом країни, організуючи його на свій розсуд і відповідно до прийнятих законів.

Судова влада надавалася Верховному суду федерації і ниж-честоящим судам, створеним згідно з прийнятими Конгресом законами. Суддів Верховного суду призначав президент за згодою сенату, усі судді могли залишатися на своїй посаді, «поки поводяться бездоганно». їхня влада поширювалася на всі справи, «які розглядаються за загальним правом і правом справедливості» та на підставі Конституції, законів і міжнародних договорів Сполучених Штатів. Включення до системи національного права міжнародних договорів, або права націй, було одним з найважливіших нововведень американської Конституції.

Державна влада, організована за принципом поділу влади, була забезпечена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи так званих «стримувань і противаг», які не дозволяли одній гілці влади узурпувати державну владу в цілому. Усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала право впливати на іншу: президент — накласти вето на закони Конгресу, Конгрес — подолати вето, порушити проти президента обвинувачення в порядку імпічменту; суди мали право контролю за діяльністю будь-якої гілки влади.

Федералізм. Конституція виходила з принципу федералізму. Він поширювався не тільки на політичний, а й на правовий устрій. Штати були наділені гарантованою федеральною владою рівноправністю, у тому числі в сфері законодавства і права. Водночас їм заборонялося видавати закони, «які обмежують привілеї або недоторканність громадян Сполучених Штатів». Від Статей Конфедерації зберігся інститут загального міжгромадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим. Як і раніше, вони не мали права виходу з федерації або можливості розірвати правові зв'язки з нею.

Штати зберегли право на власний конституційний устрій, свою організацію влади і управління. Конституції ряду штатів залишилися незмінними з XVIII ст. (наприклад, чинна Консти­туція Массачусетсу 1780 p.); інші змінювалися до десятка разів.

Вони булиі залишаються значно більш деталізованими, ніж федеральна Конституція, і частіше змінюються (деякі — до 450 разів).В усіх штатах організація внутрішньої влади була побудована за єдиним з федерацією зразком: законодавчі повноваження - двопалатним зборам (дуже рідко однопалатним), виконавчі поваження - губернатору, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату. У ряді штатів встановлювалася і посада лейтенанта-губернатора (віце-губернатора). У штатax зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були істотно обмежені як сфрою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в Конституції. Крім того, Конгрес США зберігав так звані «повноваження, які маються на увазі», щодо видання законів, «які будуть необхідні і доречні», а виконавча влада — право охороняти штат від «безпорядків», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами.

5. Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.)

У ході ратифікації штатами прийнятої Конституції було порушене питання про необхідність доповнення її тексту положеннями про громадянські права. Ідея всебічної гарантованості громадянських прав і політичної свободи як головного державоутворюючого принципу сягала ще Декларації незалежності 1776 р. Конституція 1787 р. містила лише загальні положення про судові й загальнозаконодавчі гарантії статусу і прав громадянина в дусі суворої законності: громадяни США мали право на законний судовий розгляд вчиненого ними, включаючи обвинувачення в державній зраді, за умов дотримання вимоги про суд присяжних і заборони на надання закону зворотної сили, обмежувалося застосування конфіскації майна, за ними визнавався привілей процедури habeas corpus.

У конституціях штатів громадянські права і свободи були закріплені тоді значно ширше, ніж у загальнофедеральній. У 10 з 13 конституцій був присутній спеціальний білль про права, зразком яких послужила знаменита Декларація прав штату Вірджинія 1776 p., прийнята ще до проголошення незалежності. Найбільш детальними, наприклад, були відповідні розділи в конституціях Меріленду і Массачусетсу. У Конституції Массачусетсу 1780 p. декларація прав (статті 1—30), виходячи з проголошеної рівності і природного права всіх людей, закріплювала свободу відправлення культів, самоврядування, заборону привілеїв, право контролю за діяльністю влади, судові гарантії прав, свободу друку, право зберігання і носіння зброї, подання петицій, проведення зборів, законодавчі права народних представництв.

Під приводом відсутності в Конституції Білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати Конституцію. Це викликало побоювання федералістів за її долю. Хоча спершу творці Конституції мали намір віднести регулювання громадянських прав і свобод до компетенції штатів, тепер ними була визнана необхідність компромісу. Ініціатором виступив Дж. Меді-сон. У червні 1789 р. він запропонував першому Конгресу федерації проект загальнодержавного білля про права. Проект особливо підтримав Т. Джефферсон. Закріплення громадянських прав і свобод, на його думку, було не тільки необхідним саме по собі, а й мало стати однією з гарантій загального правового устрою держави, запобігання зловживанням з боку законодавців (які йому уявлялися тоді чи не більш небезпечними, ніж диктаторські прагнення влади виконавчої: «Виконавча влада уряду — не єдиний і навіть не основний мій головний біль. Тиранія законодавців на сьогодні і, напевно, ще на довгі роки — ось головна і найстрашніша небезпека. Тиранія виконавчої влади настане також, але в період, більш віддалений від нас»).

Конгрес затягнув обговорення поправок до Конституції до серпня 1789 р. Узгоджений проект із деякими змінами був схвалений 25 вересня 1789 р. як 10 поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Проголошені в Біллі права і гарантії були істотно вужчими за ті, що містилися в конституціях більшості штатів, однак вони були загальними і створювали високий для XVIII ст. ступінь загальнодержавного демократизму. Поправки мали ще, як мінімум, подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу загальнофедерального контролю і законодавства стосовно громадянських прав і свобод, по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони й обмеження, що накладалися в тому числі і на законодавців.

Перший цикл поправок становить Білль про права. Він набув законної сили в 1791 р. і містить перелік буржуазно-демократичних свобод, 1-ша поправка проголошує свободу слова, друку, свободу релігійних переконань, забороняє цензуру, дозволяє народу «мирно збиратися і звертатися до уряду з проханнями про припинення зловживань», 2-га і 3-тя — дозволяють народу формувати

своє ополчення (міліцію) і носити зброю, 4-та поправка закріплює недоторканність особи, житла, паперів, майна, забороняє арешти, розшук і захоплення осіб без офіційних наказів, 5-та запровадила суд присяжних у кримінальних справах, заборонила двічі переслідувати особу за один і той самий злочин. У кримінальній справі заборонялося кого-небудь примушувати свідчити проти себе. Позбавлення життя, волі і власності могли мати місце тільки за рішенням суду. 8-ма поправка забороняла жорстокі покарання і надмірні штрафи. Білль відокремив школу від церкви, встановив додаткові гарантії автономії штатів. У 10-й поправці зазначалося, що права, не відняті федеральною Конституцією в штатів, «належать штатам або народу».

Буржуазія і плантатори записали в Біллі про права положення про недоторканність приватної власності. В кінці 5-ї поправки записано: «Ніяка приватна власність не повинна відбиратися для загальної користі без справедливої винагороди». Арешт майна не дозволялося здійснювати без законного судового розгляду.

У Біллі про права були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, проведення зборів і подання петицій. Народу гарантувалася громадянська й особиста недоторканність особи, житла, паперів і майна, свобода від постоїв. Істотною гарантією громадянської свободи мало стати право носіння зброї, що визнавалося «необхідним для безпеки вільної держави» і не могло обмежуватися владою. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям (які найбільше турбували діячів європейського й американського Просвітництва): громадянам надавалося невід'ємне право на розгляд у суді присяжних при гарантуванні презумпції невинуватості (ніхто не міг примушуватися свідчити проти самого себе), без суду ніхто не міг позбавлятися життя, свободи або власності, обвинуваченому забезпечувалися права процедури habeas corpus із забороною надмірної застави; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала 9-та поправка, яка проголошувала можливість державного визнання й інших громадянських прав, які прямо не перелічені, але немовби випливають із загальної доктрини природних і невідчужуваних прав громадян.

Поряд з тим, що було проголошено в Конституції, Білль про права закріпив на конституційному рівні високий ступінь демократизму нової держави.

Сформована в 1787—1791 рр. Конституція США зберегла свою чинність більш ніж на 200 років і стала основою наступного державно-політичного розвитку цієї держави. Конституція США вважається жорстокою. Поправки до неї остаточно набирають чинності, як правило, після того, як їх затвердять 3/4 законодавчих зборів штатів. Не випадково за час існування цієї Конституції до неї було внесено лише 26 поправок.

її найголовнішою засадою було всебічне закріплення представницької демократії, гарантованої організацією влади і управління на основі поділу влади, виборністю найрізноманітніших інститутів влади — від загальнодержавних до органів самоврядування.

6. Громадянська війна 1861—1865 р., її економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865-1870 рр.)

Перша половина XIX ст. пройшла під знаком стрімкого розширення території США. Нові землі купувалися в колоніальних країн або відбиралися збройним шляхом у слабких супротивників. Корінне населення Америки — індійці — винищувалося або виселялося. Процедура перетворення нових територій у штати визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього необхідно було мати певну кількість жителів, свою конституцію і відповідне клопотання до федерального Конгресу. Частина штатів самовизначилася, не чекаючи офіційної згоди Конгресу. До середини XIX ст. територія США збільшилася майже в 9 разів. Рабство поширювалося на нові землі, що становило серйозну загрозу розвитку капіталізму в США.

Соціальне й економічне становище США наприкінці XVIII — на початку XIX ст. не можна зрозуміти без урахування концепції про «американський» шлях розвитку в сільському господарстві. Реальні можливості одержати за океаном ділянку землі і почати там нове життя кликали в далекий і небезпечний шлях найенергійніших і най відважніших європейців.

Боротьба за землю мала свої особливості. В Америці не було поміщиків феодального типу і кріпаків. Скватерство — захоплення «вільних» земель — означало відібрання ділянок у корінних жителів — індійців. Однак переселенцю потрібні були гроші. Не кожний міг пристосуватися до нових життєвих умов, витримати натиск земельних спекулянтів тощо.

Між великими і дрібними землевласниками точилася запекла боротьба. Місцева аристократія всіма силами прагнула збе­регти за собою величезні земельні володіння. Ці протиріччя становлять одну з найважливіших економічних основ першої і другої американських буржуазних революцій.

На першому етапі переважало велике плантаторське господарство, де застосовувалася праця рабів (негрів). Після Війни за незалежність рабство на Півночі було скасовано, латифундії земельної аристократії конфісковані і пущені в продаж. Ці заходи поряд зі скватерством і подальшою націоналізацією західних земель заклали основу для розвитку капіталізму в землеробстві фермерським шляхом.

Однак на Півдні зберігалося велике землеволодіння, засноване на рабській праці. Відтік робочої сили на Захід зумовив масове застосування праці рабів.

У першій половині XIX ст. у США намітилися дві тенденції чи два шляхи буржуазного розвитку: один — на Півночі, інший — на Півдні. Зіткнення класів через установлення того чи іншого типу буржуазного розвитку в сільському господарстві було неминучим. У класовій боротьбі головне місце посіла проблема «вільних» земель на Заході і ліквідації рабовласницьких латифундій на Півдні.

Основне питання другої американської революції зводилося до того, чи буде забезпечений подальший розвиток капіталізму в США шляхом знищення рабства і перемоги «вільного ферме­ра на вільній землі» над старим рабовласницьким господарс­твом.

На початок 20-х років XIX ст. у США налічувалося 22 шта­ги, половина з яких були рабовласницькими. Між рабовласни­ками Півдня і буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особливо коли в Конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були заінтересовані у створенні нових рабовлас­ницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього. Від вирі­шення спору залежав результат боротьби за контроль над вели­кими землями на Заході і, у кінцевому підсумку, над федераль­ним урядом. Плантатори прагнули зберегти свою перевагу в па­латах Конгресу. До 1861 р. майже всі американські президенти були з південних штатів.

Гострі протиріччя виникли з приводу митних тарифів. Бур­жуазія Півночі з метою одержання переваги для збуту своїх то­варів домагалася встановлення високого ввізного мита на про­мислові товари, які ввозилися з-за кордону. Рабовласники вис­тупали проти цього. Так, Законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. вимагали повного скасування митних зборів, погрожуючи виходом із США. Вони посилалися на так звану доктрину «нулліфікації», відповідно до якої штати могли ігнорувати рішення федеральної влади, якщо вони суперечили Конституції. Таке тлумачення було вигідне прихильникам сепаратизму, особливо на Півдні.

Зіткнення інтересів промислової буржуазії і рабовласників призводило до невідворотного конфлікту, який згодом вилився в Громадянську війну. Це було початком запеклої боротьби між двома економічними системами: буржуазною, яка зміцнювалася, і рабовласницькою, що слабшала. На тлі цієї боротьби ясніше проступає політична історія США в період між Війною за незалежність і Громадянською війною.

На початку XIX ст. різко загострилися протиріччя між двома політичними партіями: федералістів і демократів-республікан-ців. Перша була створена ще А. Гамільтоном. Спираючись на велику буржуазію, процвітаючих плантаторів, федералісти виступали проти демократизації Конституції. Демократично-республіканська партія на чолі з Т. Джефферсоном мала підтримку промислової буржуазії, дрібних плантаторів, фермерів, ремісників. Вона домагалася обмеження великого плантаторського господарства, розвитку буржуазно-демократичних свобод.

На початку 20-х років XIX ст. обидві партії переживали кризу. Федералісти розпалися на дрібні фракції. У 1828 р. частина республіканців заснувала демократичну партію, яку підтримували дрібна буржуазія, частина плантаторів, фермери, деякі робітники. Головною в політичному житті країни ставала проблема ліквідації рабства.

Початком затяжного конфлікту було вирішення питання про долю штату Міссурі. Плантатори спробували провести через Конгрес закон про віднесення цього штату до рабовласницького, але отримали досить організований опір з боку депутатів від вільних штатів. Проте конфлікт закінчився компромісом. Північніше визначених кордонів (36° 30' північної широти) і на захід від Міссурі рабство заборонялося. Штат Міссурі був визначений як рабовласницький, проте новий штат Мен був прийнятий до федерації як вільний. Прийом вільних штатів підривав позиції рабовласників у сенаті. Міссурійський компроміс дещо затримав відкриту сутичку двох економічних систем. Він був порушений, коли вирішувалося питання про долю штатів Каліфорнія, Нью-Мексико і Юта.

У 1854 p. у Конгресі знову виник спір про долю двох нових штатів — Канзасу і Небраски, розташованих північніше 36° пів­нічної широти. Під тиском рабовласників, які обіймали майже всі головні посади у федеральному уряді, Конгрес передав на розсуд самих громадян Канзасу вирішення питання про рабство. Тим самим ще раз був порушений міссурійський компроміс, відповідно до якого на один рабовласницький штат повинен обов'язково припадати один вільний.

Тисячі рабовласників-«виборців» ринули до Канзасу. Біля виборчих дільниць почалися збройні сутички. Канзас став рабовласницьким штатом. За словами К. Маркса, «бійка в Канзасі» була початком Громадянської війни. Зростала кількість прихильників товариства аболіціоністів, які виступали за скасування рабства. Партія фрисойлерів вимагала заборони рабства, безкоштовної роздачі землі нужденним. її активними прихильниками були фермери, промислові робітники. До фрисойлерів приєдналася частина членів республіканської партії. У країні відбулося нове перегрупування сил.

У 1854 р. республіканці вперше одержали більшість у нижній палаті Конгресу. Але оскільки рабовласники мали тверду більшість у сенаті, мали багато своїх ставлеників у федеральній адміністрації, їхні інтереси служили провідною зіркою для внутрішньої і зовнішньої політики федерального уряду.

У 1857 р. Верховний суд у своєму рішенні в справі Дреда Скотта дозволив рабовласникам шукати негрів-втікачів навіть у вільних штатах. Тим самим була зроблена спроба поширити рабство на всю територію країни. Закони Конгресу про рабів-втікачів стали особливо суворими.

Рух за скасування рабства набув широкого розмаху. Величезне враження на американців справив роман Г. Бічер Стоу «Хатина дядька Тома». Великий борець за свободу Джон Браун писав перед стратою: «Я, Джон Браун, тепер цілком упевнений, що лише кров змиє великі злочини цієї грішної країни».

Восени 1860 р. президентом був обраний один з видатних діячів Америки, відомий республіканець А. Лінкольн. Виходець з бідної сім'ї, він згодом став переконаним супротивником рабства. Його обрання послужило для рабовласників сигналом до заколоту. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства і системою найманої праці вилився у відкриту війну.

У грудні 1860 р. штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із союзу, його приклад наслідували ще 10 південних штатів. У квітні 1861 р. почалися воєнні дії.

Заколот жителів Півдня розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У кож­ній частині був свій президент, свій конгрес. «Сучасна боротьба між Півднем і Північчю, — писав К. Маркс, — є... не що інше, як боротьба двох соціальних систем — системи рабства і системи вільної праці».

Спочатку хід війни склався несприятливо для жителів Півночі, хоча все, здавалося б, передвіщало їм легку перемогу. На Півдні було менше населення, майже не було промисловості, проте виявилася кращою організація військ, армією командували талановиті полководці. Буржуазія Півночі перший час мріяла конституційним шляхом ліквідувати конфлікт, не одразу повела війну по-революційному.

Жителі Півночі мали велику перевагу в живій силі, техніці, їм співчували передові люди Європи. З нагоди обрання президентом А. Лінкольна К. Маркс від імені І Інтернаціоналу надіслав йому привітальне послання.

Лінкольн добре розумів неможливість існування двох систем, йому належать знамениті слова: «Будинок, розколотий надвоє, не може стояти». Лінкольн, однак, не одразу зважився вдатися до рішучих заходів. Один час він навіть висловлював думку про переселення негрів до Центральної Африки. Керівник негритянської організації відповів йому: «Кажуть, що це країна білої людини. Ні, сер! Це країна червоношкірої людини за «природним правом» і чорної людини за правом її страждань і праці... Сер, це наша країна так само, як і ваша, і ми її не покинемо». Проект експатріації відпав.

Серія поразок армії жителів Півночі і невдоволення народу змусили А. Лінкольна піти на рішучі кроки, діяти по-революційному. Конгрес прийняв два закони, які відіграли найважливішу роль у перемозі Півночі.

20 травня 1862 р. набрав сили Гомстед-акт. Згідно з ним кожен громадянин віком від 21 року міг одержати за символічну суму ділянку землі з фонду держави розміром не більш 160 акрів (65 га). Через 5 років власник одержував патент про необмежене право розпоряджатися землею на власний розсуд. Пізніше розміри таких ділянок були збільшені. Цей акт мав сильний вплив на бойовий дух армії жителів Півночі, що складалася в основному з фермерів і робітників. Значення акта полягає ще й у тому, що заселення західних земель вільними поселенцями по суті ліквідувало поширення невільництва на інші частини країни.

Невдовзі А. Лінкольн підписав Декларацію про звільнення із січня 1863 р. негрів, які перебували на території південних шта­нп Декларація про скасування рабства була подією великого політичного значення, яка вплинула на хід Громадянської війни. Після її опублікування боротьба Півночі проти рабовласників Півдня вступила в основну фазу. Вирішальну роль у перемозі Півночі відіграли робітники, фермери і негри. В армії жителів Півночі були видатні діячі І Інтернаціоналу. Громадянська шина була буржуазно-демократичною революцією.


Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 220; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.084 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты