Причини, етапи й особливості Англійської буржуазної революції XVII ст.

1.1. Економічні передумови

Англійська революція XVII ст. була громовим ударом, який сповістив про народження нового суспільного ладу, що прийшов на зміну старому порядку. Перемога Англійської революції означала «... перемогу буржуазної власності над феодальною, нації над провінціалізмом, конкуренції над цеховим устроєм, дроблення власності над майоратом, панування власника землі над підкоренням власника землі, просвітництва над марновірством... заповзятливості над героїчними лінощами, буржуазного права над середньовічними привілеями»¹.

¹ Див.: Маркс К. Буржуазия и контрреволюция / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 6. — С. 115.

З XVI ст. в Англії спостерігається інтенсивне зростання різних галузей промисловості. До середини XVII ст. Англія видобувала 4/5 усього кам'яного вугілля, яке видобувалося в той час у Європі. Приблизно за ті ж 100 років видобуток залізної руди зріс утричі, а свинцю, міді, олова, солі — у 6—8 разів. Вже на початку XVII ст. в Англії виплавляли залізо 800 печей, які виробляли в середньому по 3—4 тонни металу на тиждень. Значних успіхів Англія досягла в кораблебудуванні, у виробництві череп'яних і металевих виробів. Із найдавніших галузей промисловості найбільше значення мало сукнарство, вивіз сукна становив 80% від всього англійського експорту. Великих успіхів досягла торгівля, англійські купці проникають на іноземні ринки, відтісняючи своїх конкурентів. На північно-західному узбережжі Європи з успіхом діяла стара, заснована ще в XIV ст., компанія «купців-авантюристів». Створені пізніше Московська (1555 р.), Марокканська (1585 р. ), Східна (на Балтійському морі, 1579 р.), Левантська (1581 р.), Африканська (1588 р.), Ост-Індська (1600 р.) та інші торгові компанії поширювали свій вплив далеко за межі Європи — від Балтики до Вест-Індії на Заході і до Китаю на Сході. Конкуруючи з голландцями, англійські купці засновують у першій третині XVII ст. факторії в Індії — в Сураті, Мадрасі, Бенгалії. Водночас англійські поселення з'являються у Північній Америці, на острові Барбадос, Віргінських островах й у Гвіані.

До революції сума податків збільшилася вдвічі. Швидке зростання зовнішньої торгівлі у свою чергу прискорювало процес капіталістичної перебудови промисловості. «Колишня феодальна, або цехова, організація промисловості вже не могла задовольняти попит, що зростав разом з новими ринками»¹. її місце поступово займає капіталістична мануфактура. Поштовхом для цього стали огородження і захоплення селянських земель лендлордами.

1.2. Соціальні передумови

Здавна пов'язане з ринком, англійське село стало місцем і для розвитку нової капіталістичної промисловості, і для нового капіталістичного землеробства. Високі доходи від сільського господарства приваблювали в село багато грошовитих людей, які прагнули стати власниками маєтків і ферм.

1 Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии. Соч. — Т. 4. —

Для лендлорда було економічно вигідніше мати справу з позбавленим будь-яких прав на землю орендарем, ніж із традиційним держателем-селянином, який сплачував низьку ренту, котру не можна було підвищити до передачі держання спадкоємцю, не порушивши стародавнього звичаю.

Рента короткострокових орендарів (лізгольдерів), рухлива і залежна від умов ринку, перетворюється на основну статтю доходів. Середньовічна форма селянського землеволодіння — копігольд — витісняється лізгольдом. І все ж таки основними класами в англійському передреволюційному селі залишалися традиційні держателі-селяни — копігольдери, — з одного боку, і феодальні землевласники — лендлорди, — з іншого. Зігнати селян із землі стало найголовнішою метою заповзятливих англійських дворян. Це відбувалося шляхом огородження і захоплення селянських земель і общинних угідь та шляхом підвищення земельної ренти.

Інтереси різних груп селянства не були солідарними. Селянство ще в середньовічній Англії в правовому відношенні розпалося на дві категорії: фригольдерів і копігольдерів. У XVII ст. земельні володіння фригольдерів вже наближалися за своїм характером до буржуазної власності, у той час як копігольдери були держателями землі на феодальному звичаєвому праві, що відкривало багато лазівок для вимагань з боку лендлордів.

Лише невелика частина копігольдерів були спадковими держателями, більшість же держала землю 21 рік. Від лорда залежало, одержить син батьківський наділ чи буде зігнаний із землі зі спливом терміну держання. Найнебезпечнішою зброєю в руках лордів були допускні платежі — файни, що стягувалися при переході держання в спадщину. Із середини XVI до середини XVII ст. файни збільшилися в десятки разів. Змушені відмовитися від своїх держань, копігольдери ставали лізгольдерами, короткостроковими орендарями. Копігольдери були обмежені в праві розпорядження своїм наділом. Вони не могли його ні продати, ні заставити, ні здати в оренду без відома лорда, не могли навіть дерево спиляти на своїй садибі без його згоди. Отже, копігольд був найбільш обмеженою і безправною формою селянського держання.

Диференціація серед фригольдерів була ще більш значною. Якщо великі фригольдери були близькі до сільських джентльменів-дворян, то дрібні фригольдери були солідарні з копі-гольдерами і боролися за ліквідацію прав лордів на селянську землю.

Крім фригольдерів і копігольдерів, в англійському селі було багато безземельного люду, коттерів, які мали свої хати (котеджі) і не мали землі, експлуатувалися як батраки і мануфактурні робітники. Їхнє життя, за словами одного сучасника, було «безперервним чергуванням боротьби і страждань». Саме в їхньому середовищі були популярні найрадикальніші гасла під час повстань: «Як було б добре перебити всіх джентльменів і взагалі знищити всіх багатих людей...».

Отже, говорячи про соціальний склад англійського суспільства, треба зазначити, що воно, як і сучасне йому французьке суспільство, поділялося на три стани: духовенство, дворянство і третій стан — «простолюдини», до якого належало все інше населення країни. Коло аристократичного дворянства в Англії було дуже вузьке. Молодші сини пера (тобто титулованого лорда), отримавши лише звання лицаря, переходили до складу нижчого дворянства (джентрі — джентльмени), ставали дворянами-підприємцями, близькими до буржуа. У результаті англійське дворянство, єдине як стан, виявилося розколотим на два різних прошарки, які опинилися під час революції в різних таборах.

Таким чином, англійській буржуазії протистояв не весь дворянський стан у цілому, а лише частина його, у той час як інша, більш численна, була її союзницею. У цьому полягала ще одна особливість Англійської революції.

Англійська буржуазія початку XVII ст. була вкрай різноманітна за своїм складом. Верхній її прошарок становили кілька сотень грошовитих ділків Сіті. Вони були тісно пов'язані з короною і феодальною аристократією, з короною — як відкупники й фінансисти, власники королівських монополій і патентів, з аристократією — як кредитори.

Основна маса англійської буржуазії складалася з торговців середньої руки і вищого прошарку цехових майстрів. Вони виступали проти фіскального утиску абсолютизму. Найбільш ворожим короні прошарком буржуазії були підприємці нецехового типу, організатори колоніальних підприємств. їхня діяльність сковувалася політикою власників королівських монополій і патентів. Саме в цьому прошарку буржуазії феодальна регламентація ремесла і торгівлі вбачала своїх найзапекліших супротивників.

1.3. Ідеологічні і політичні передумови

У період становлення буржуазної держави релігія відігравала ледве не головну роль. Візьмемо хоча б Англію. З зародженням

капіталістичного способу виробництва виникає і буржуазна ідеологія, щю вступила в боротьбу із середньовічною ідеологією. Однак,будчі однією з перших буржуазних революцій, Англійська революція надала цій новій ідеології релігійної форми, яку вона успадкувала від соціальних рухів середньовіччя. Реформована англіканська церква позбулася верховенства

папи, але підкорилася королю (королівське реформування церкви за Єлизавети, передбачене «39 статтями»), англіканська церква перетворилася на слухняну служницю корони. Духовні

особи призначалися королем і ставали фактично його чиновниками. З церковної кафедри проголошувалися королівські укази, з неї ж лунали погрози і прокльони на адресу ослушників королівської волі. Парафіяльні священики здійснювали суворий нагляд за кожним кроком віруючого, єпископські суди і насамперед верховне церковне судилище — Висока комісія — жорстоко розправлялися з людьми у разі найменшої підозри у відхиленні від офіційних догматів державної церкви. Єпископи, які зберегли за собою владу в англіканській церкві, стали опло-юм абсолютизму.

Результатом такого повного злиття церкви і держави було те, що ненависть народу до абсолютизму поширилася і на англканську церкву. Політична опозиція виявилася у вигляді церковного розколу — дисентерства (від англ. dissent — розкол, розбіжність). Ще в останні роки царювання Єлизавети буржуазна опозиція вимагала завершення реформування англійської (після деяких реформ стала називатися англіканською, англіканство — державна релігія Великобританії) церкви, тобто очищення її від усього, що навіть зовні нагадувало католицький культ, звідси і назва цієї течії — пуританізм (від лат. punis — чистий).

Що ж таке католицький культ? Католицизм (від грец. catho-licos) означає всесвітній, загальний. Одним з культів є положення про філіокве — латинське «і від сина», що означає, що дух святий походить від Бога-батька і від Бога-сина.

Другим культом є віра католиків в існування чистилища (крім пекла і раю), де душі померлих очищаються перед тим, як потрапити до раю. Це очищення залежить від того, як покійний за життя викупив свої гріхи і як піклуються про небіжчика його живі близькі — чи творять вони молитви, чи роблять внески на користь церкви.

Третім культом є визнання непогрішності в питаннях віри і моралі папи римського, що є намісником Христа на землі.

Четвертим культом є те, що джерелом свого віровчення католики вважають не тільки «Священне писання» (Біблію), а й «переказ», тобто рішення перших Вселенських і наступних соборів, а також судження пап. При цьому право тлумачити Біблію має лише церква.

П'ятим культом є целібат — обітниця безшлюбності всього духовенства, щоб цілком належати церкві.

Шостим культом є, наприклад, таїнство хрещення, яке здійснюється шляхом обливання водою або зануренням у воду (у православних — тільки зануренням у воду).

Сьомим культом є таїнство миропомазання, так звана конфірмація, яка здійснюється, коли дитині виповнюється 7—8 років (у православних — невдовзі після народження).

Восьмим культом є культ Богородиці — діви Марії.

Дев'ятим культом є своєрідне відпущення гріхів — продаж індульгенцій.

Для католицизму характерна чітка централізація церковних організацій. Невелике місто-держава на території Рима — Вати-кан — є світовим центром католицизму.

Пуритани вимагали винесення з церкви будь-яких прикрас, образів, вівтаря, покровів і кольорових стекол; вони були проти органної музики; замість молитов по богослужбових книгах вони вимагали запровадження вільної усної проповіді; у співі гімнів повинні були брати участь усі присутні на богослужінні. Пуритани в Англії, як і інші протестанти у Європі, вимагали насамперед «спрощення», а отже, здешевлення церкви.

На перший погляд, вимоги пуритан були дуже далекі від політики, від того, щоб загрожувати безпосередньо владі короля. Але в тому й полягає одна з особливостей Англійської революції, що ідеологічна підготовка її велася не у формі раціонального викладу політичних і морально-філософських вчень, а у формі протиставлення однієї релігійної доктрини іншій, одних церковних обрядів іншим, нових організаційних принципів побудови церкви старим. Не можна було повалити абсолютизм, не поваливши його ідеологічної опори — англіканської церкви, не опорочивши в очах народних мас стару віру, що освячувала старий порядок, але так само не можна було підняти народ на боротьбу за торжество буржуазних відносин, не обгрунтувавши їх «святість» ім'ям істинної віри. Революційна ідеологія, щоб стати ідеологією народною, мала бути виражена в традиційних образах і уявленнях. Для вироблення такої ідеології англійська буржуазія скористалася релігійним вченням женевського ре-

Форматора Жана Кальвіна, що проникло в Шотландію й Англію в середині XVI ст. Англійські пуритани були по суті кальвіністами.

Сам побут пуритан цілком відповідав умовам епохи первісної о нагромадження капіталу. Здирництво і скупість були їх основними «чеснотами». Нагромадження заради нагромадження стало їхнім девізом. Торгово-промислову діяльність пуритани-кальвіністи розглядали як божественне «визнання», а саме збагачення — як ознаку особливої обраності і прояв Божої милості. Радикалізм пуритан у справах церковних був лише відображенням їхнього радикалізму в справах політики.

Однак серед пуритан ще наприкінці XVI ст. існували різні течії. Найбільш помірні з пуритан, так звані пресвітеріани, висували вимогу очищення англіканської церкви від пережитків католицизму, але не поривали з нею організаційно. Пресвітеріани вимагали знищення єпископату і заміни єпископів синодами (зборами) пресвітерів¹, обраних самими віруючими.

Ліве крило пуритан становили сепаратисти (від лат. separa-tus — окремий), які повністю засуджували англіканську церкву. Згодом прихильники цього напряму стали називатися індепен-дентами. їхня назва походить від вимоги повної незалежності (independence) і самоврядування для кожної общини віруючих. Індепенденти не визнавали не тільки єпископів, а й владу пресвітеріанських синодів, вважаючи самих пресвітерів «новими тиранами». Називаючи себе «святими», «знаряддям неба», «стрілою в сагайдаці Бога», індепенденти не визнавали над собою ніякої влади, крім «влади Бога», і не вважали себе зв'язаними будь-якими людськими приписами, якщо вони суперечили «одкровенням істини».

Свою церкву вони будували у вигляді конфедерації автономних общин віруючих. Кожна община управлялася з волі більшості.

Отже, англійська буржуазія запозичила свою ідеологію у кальвіністів. Інтереси її правого крила (багатого купецтва і банкірів Лондона, частини обуржуазненого дворянства, яка примкнула до них) представляла релігійно-політична партія пресвітеріан. Позиції середньої буржуазії і згрупованих навколо неї джентрі захищала партія індепендентів («незалежних»). Політичною партією дрібнобуржуазних міських прошарків були ле­

¹ Пресвітер (від грец.) — старійшина. В ранньохристиянській церкві так називалися керівники місцевих християнських общин.

велери («урівнювачі»). З руху левелерів виокремилися дігери («копальники»); вони утворили лівий фланг революційної де мократії і найрадикальнішими засобами обстоювали інтереси сільської бідноти, міських низів.

На грунті пуританства виникли політичні і конституційні теорії, що значною мірою поширилися в опозиційних колах англійської буржуазії і дворянства. Одна з них — це вчення про «суспільний договір». її прихильники вважали, що королівська влада встановлена не Богом, а людьми. Заради свого блага народ засновує в країні вищу владу, яку доручає королю. Однак права корони не стають при цьому безумовними, навпаки, корона із самого початку обмежена договором, укладеним між народом і королем як носієм верховної влади. Основний зміст цього договору полягає в управлінні країною відповідно до вимог народного блага. Тільки доти, доки король дотримується цього договору, його влада непорушна. Коли ж він забуває, з якою метою встановлена його влада і, порушуючи договір, починає правити на шкоду інтересам народу «як тиран», піддані мають право розірвати договір і відібрати в короля повноваження.

Про величезну роль, яку відігравали в боротьбі з існуючим режимом ідеї тираноборців, свідчить те, що «Короткий трактат про політичну владу» Понета, уперше виданий у 1556 р., був перевиданий напередодні революції — у 1639 р. і в її розпалі — у 1642 р.

Про мобілізуючу роль пуританської публіцистики в передреволюційні і революційні роки писав згодом індепендентський письменник і політичний діяч Джон Мільтон: «Книги — це зовсім не мертва річ, тому що вони містять у собі потенції життя, настільки ж активні, як і ті люди, які їх створили... Вони мають могутню притягальну силу і, як зуби дракона грецької міфології, будучи посіяними, паростяться у вигляді юрби озброєних людей, що піднялася з землі».

Супротивники революції, поєднуючи віру в непорушність феодальних порядків з відданістю королівському абсолютизму і клерикальними переконаннями, не дуже піклувалися про новизну і вагомість тієї аргументації, яку вони пускали в хід в ідеологічній боротьбі. Ними були узяті на озброєння концепція божественної природи монархічної влади, теорія патріархального виникнення і суті держави.

Першу розвинув професор Лейденського університету (Голландія) Клавдій Салмазій у памфлеті «Королівський захист». У

цьому антиреволюційному творі Салмазій стверджує, що монархи одержують свою владу від Бога; ніхто з людей не сміє її обмежувати і руйнувати. Страта короля (йдеться про страту Карла І Стюарта 30 січня 1649 р.) є образа Божества і знехтування релігії; вона означає повалення самих основ державності, скасування будь-яких прав і законів.

Теорію патріархального походження держави виклав Роберт Фільмер у творі «Патріархія, або Природна влада короля». У ньому він доводив, що нібито влада королів бере початок безпосередньо від прародителя роду людського — Адама. Тому (і ржава з'являється зовсім не в результаті суспільного договору, що укладається вільними і рівними людьми, який ними ж за певних умов може бути розірваний. Государ не призначається, не вибирається і не усувається підданими, бо усі вони — йо-ю діти. Походячи (через Адама) від Бога, монархічна влада, згідно з Фільмером, взагалі не підвладна людським законам.

Ділові кола не задовольняла зовнішня політика перших стюартів, їхнє прагнення спиратися у своїй боротьбі з парламентом на католицьких монархів континентальної Європи. Карл І одружився з француженкою-католичкою — сестрою короля Франції Людовіка XIII. Яків І зблизився зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що викликало невдоволення купців і судновласників.

Основний торговий суперник, Голландія, вважалася головним політичним супротивником держави. За свою нереалістичну політику Яків І одержав прізвисько «наймудрішого з дурнів у Європі». Обурення викликали релігійні гоніння, англійська буржуазія у своїй більшості належала до протестантської секти пуритан.

У 1625 р. на престол вступив Карл І. Він успадкував абсолютистські погляди батька, який відмовлявся визнавати за парламентом будь-які права. Яків І заявляв: «Монархічна держава є найбільшою річчю на землі, тому що королі не тільки земні намісники Бога, навіть сам Бог вважає їх собі рівними».

Англійська буржуазія і джентрі, незадоволені політикою короля, на початку XVII ст. усе наполегливіше стали вимагати припинення сваволі королівської влади, що діставало вияв у стягненні з населення податків, не затверджених парламентом, у довільній зміні суддів і призначенні на судові посади прихильників короля, у створенні великої кількості монополій, які ущемляли свободу торгівлі. Неприховане невдоволення всього населення країни викликала діяльність Зіркової палати і Висо­коі комісії, які запроваджували в Англії методами терору і по-засудової розправи абсолютизм і державну релігію.

1.4. Петиція про право

Документом, що найбільше свідчив про прагнення буржуазії і нового дворянства обмежити королівську владу, є Петиція про право, подана на підпис Карлу І у 1628 р. Перелічивши числен­ні зловживання королівської адміністрації, парламент у петиції просив короля: 1) щоб нікого надалі не примушували сплачувати податок або збір до королівської казни «без загальної згоди, даної актом парламенту»; 2) щоб жодна людина не була ув'язнена за відмову сплачувати незаконні податки; 3) щоб солдати і матроси не розміщувалися на постій у будинки жителів; 4) щоб ніякі особи не наділялися особливими повноваженнями, що можуть служити приводом для покарання підданих на смерть «всупереч законам і вольностям країни».

Король після деяких коливань підписав петицію. Однак примирення сил, що вели боротьбу, не настало. Роздратований відмовою парламенту затвердити нові побори, Карл І розпустив його. Багато лідерів парламентської опозиції були заарештовані і ув'язнені до Тауера. Король 11 років (до 1640 р.) правив країною, не скликаючи парламенту.

1.5. Початок і основні етапи революції

У революційній обстановці, що склалася в Англії до осені 1640 р., вибори і відкриття нового парламенту мали величезне значення. Парламент, у якому і раніше була буржуазна опозиція абсолютизму, тепер, в умовах надзвичайно гострої кризи абсолютизму, у момент революційних виступів широких народних мас, став природним організаційним центром боротьби з феодально-абсолютистським режимом. Однією з своєрідних рис Англійської буржуазної революції XVII ст. було те, що органом революції тут на першому етапі став парламент, у якому переважна більшість представляла інтереси буржуазії і нового дворянства. Цей парламент, що опинився на якийсь час на чолі загальнонародного антифеодального руху, відомий під назвою Довгого парламенту. Він зібрався у Вестмінстері 3 листопада 1640 р. і працював протягом 13 років, до весни 1653 р.

Три першочергових завдання стояли перед парламентом у момент його відкриття: 1) покарати головних радників короля — натхненників політики сваволі і насильства; 2) унеможли­нити повторення подібної політики в майбутньому; 3) довести до кінця реформування церкви відповідно до вимог пуритан. Поки мова йшла про досягнення перших двох цілей, у парламенті панувала повна єдність, і ліквідація кількох установ феодально-абсолютистського режиму була проведена з разючою швидкістю і рішучістю.

На перших же засіданнях палата громад порушила судове переслідування проти лорда Страффорда, головного натхненника королівського деспотизму. Через місяць слідом за Страф-фордом до Тауера був ув'язнений і архієпископ Лод. Знаряддя королівської сваволі — судова Зіркова палата й Ради у справах Півночі й Уельсу — були знищені. Разом з ними припинила функціонування і церковна Висока комісія. З в'язниць вийшли політичні в'язні, у їх числі Джон Лілберн. Нарешті, 10 травня 1641 р. король був змушений підписати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше, як за своєю власною постановою. Не пуританське красномовство парламентських юристів, а повсталий зі зброєю в руках народ щоразу змушував короля йти на поступки парламенту. Так, зокрема, трапилося і з біллем про опалу Страффорда, обвинуваченого в державній зраді й інших злочинах. Лише загроза штурму королівського палацу народом змусила Карла дати згоду на цей білль. 12 травня 1641 р. у присутності великої кількості людей Страффорд був страчений. Цією подією завершився перший етап революції.

У листопаді 1641 р. парламентом була вироблена так звана Велика ремонстрація — довгий перелік зловживань короля, допущених під час його одноособового правління. Аналіз усіх її 204 параграфів переконує, що «зловживанням» буржуазія вважала все, що обмежувало свободу буржуазного підприємництва або загрожувало недоторканності буржуазної власності. До цього переліку входили скарги на втручання корони в справи промисловості і торгівлі, довільне оподаткування, невдалі війни Карла І з Іспанією і Францією, безкарність католиків і єзуїтів та переслідування пуритан. Але ні про огородження, ні про пограбування селянства, ні про потреби сільських і міських робітників не згадувалося в цьому своєрідному маніфесті.

В останніх пунктах Великої ремонстрації містилася важлива політична вимога. Парламент вимагав права контролю за діяльністю міністрів короля, виражаючи в такий спосіб основний принцип буржуазного парламентаризму, що склався остаточно в Англії лише у XVIII ст.

Боротьба в палаті громад навколо ремонстрації знову виявила наявність серйозних розбіжностей серед її членів. Багатьох коммонерів явно лякали наслідки ремонстрації — можливість громадянської війни. Кромвель, висловлюючи думку найбільш рішучих супротивників абсолютизму, заявив, що, якщо ремонс-трація буде відкинута, для нього самого і для «усіх чесних людей» не залишиться нічого іншого, як залишити Англію. 22 листопада 1641 р. ремонстрація була прийнята незначною більшістю голосів.

10 січня 1642 р. король залишив столицю і відправився на північ, де він почав збирати війська. Збройна боротьба між королем і парламентом з цього часу стала неминучою.

Перша громадянська війна (1642—1646 рр.) поділяється на два етапи: 1) з 1642 до літа 1644 р., коли військова ініціатива була в основному в руках короля, а парламент займав переважно оборонну позицію; 2) з літа 1644 по 1646 р. — період, коли ініціатива повністю перейшла до парламенту.

На першому етапі революції (1640—1648 рр.), коли вона ще розвивалася по висхідній лінії, владу захопили й утримували велика торгово-фінансова буржуазія і верхівка джентрі, які прагнули до встановлення конституційної монархії. На рубежі 1648—1649 рр. (пік революції) політичне панування перейшло до рук середніх дворянсько-буржуазних прошарків, які, спираючись на революційну армію, скасували монархію й утримували владу аж до повернення на трон у 1660 р. династії Стюартів. Отже, другий етап революції (1649—1660 рр.) являв собою вже низхідну її лінію, коли буржуазно-аристократична «охоронна» республіка (1649—1653 рр.) переродилася у військову диктатуру (1653—1659 рр.), яка призвела, у свою чергу, до реставрації монархії.

1.6. Протекторат Кромвеля

Громадянська війна різко погіршила становище народних мас. Буржуазія і джентрі всі тяготи переклали на плечі народу. Глибоке невдоволення викликала аграрна політика Довгого парламенту. Повністю скасувавши в 1645 р. феодальні повинності власників лицарських держань на користь корони, влада зберегла такі платежі на користь лендлордів. Розпродаж королівських земель, маєтків заколотних лордів і церкви здійснювався в інтересах буржуазії, джентрі. Обурення народних мас

¹Коммонери — члени палати громад.

викликала також відсутність релігійної і політичної свободи в Країні. Почалися заворушення в армії. Солдати вимагали проведення демократичних реформ. Кромвелю ледве вдалося придушити ці виступи.

Далекоглядні представники буржуазії і джентрі боялися, що в країні може статися революційний вибух. Тому вони вважали за необхідне установити сильну владу у вигляді військової диктатури. У 1653 р. Кромвель розігнав «охвістя» парламенту. Фактично уся влада перейшла до рук Кромвеля. Однак останній був змушений маскувати встановлену ним диктатуру парламентськими формами.

16 грудня 1653 р. могутня Рада офіцерів проголосила Кромвеля лордом-протектором Англії, а також виробила Конституцію країни — «Знаряддя управління». Законодавча влада належала довічно призначуваному лорду-протектору й однопалатному парламенту. Глава держави затверджував прийняті парламентом біллі, за надзвичайних обставин міг сам видавати закони.

Виконавча влада доручалася лорду-протектору. Він призначав посадових осіб, присвоював титули і звання, мав право помилування (за винятком засуджених за вбивство і зраду). Лорд-протектор відав міжнародними справами. За згодою більшості членів уряду (Державної ради) він міг оголошувати воєнний стан й укладати мир. Між сесіями парламенту лорд-протектор одноосібно командував армією і флотом. За певних умов він запроваджував і стягував своєю владою податки.

Парламент мав скликатися раз на три роки. Право голосу на виборах одержали особи, які володіли майном вартістю 200 ф. ст.

Кромвель поділив країну на 11 військових округів, влада в яких перейшла до відповідальних особисто перед ним генерал-майорів. Останні роки правління лорда-протектора становили відверту диктатуру.

Перед смертю, у вересні 1658 р., Кромвель призначив спадкоємцем свого сина Річарда на прізвисько «Невдаха Дік». Невдовзі той був скинутий Радою офіцерів. У самій армії в цей час відбувся розкол. Усі незадоволені почали групуватися навколо командувача розташованими в Шотландії військами генерала Монка. Цей воєначальник незабаром зайняв Лондон і розігнав Раду офіцерів. У квітні 1660 р. парламент вирішив відновити королівську владу в країні і призвати на престол Карла II, сина страченого Карла І.

1.7. Реставрація монархії

Причина реставрації монархії полягала насамперед у вузькості соціальної бази англійської революції. Буржуазія могла зберегти свої позиції, лише йдучи на поступки феодальному дворянству. Союз між ними був закріплений у редській декларації 1660 р. У ній Карл II дарував прощення всім особам, які брали участь у боротьбі з королем, якщо ті протягом 40 днів із дня опублікування цього акта дадуть обіцянку бути лояльними підданими. У декларації проголошувалася свобода совісті. Монарх заприсягся визнати дійсними всі укладені під час революції угоди. Маєтки, конфісковані в корони, підлягали безумовному поверненню Карлу II без усякої компенсації з його боку. Але король не одержав назад свою власність. Замість цього парламент призначив йому платню (цивільний лист) у розмірі 1280 тис. ф. ст. на рік. У 1660 р. був виданий Ахт про скасування залишків феодалізму і встановлення акцизу, за яким землевласники звільнилися від феодальних повинностей на користь корони і «присвоїли собі сучасне право приватної власності на маєтки», на які вони мали лише феодальне право.

У союзі, укладеному буржуазією з феодальним дворянством, провідну роль відігравала земельна аристократія, яка наполегливо вимагала повернення до порядків часів абсолютизму. У країні були відновлені спадкові монархія і палата лордів, підтверджена верховна влада корони в церковних справах. Занепа-лі містечка знову одержали місця в парламенті. Карл II почав переслідувати «царевбивць», під якими розумілися всі республіканці. «Ранком цього дня, — писав один з очевидців, — трупи Кромвеля, Айртона і Бредшоу були на санках привезені до Тай-берна, потім вийняті з трун, огорнені в савани і повішені за шиї і так висіли до заходу сонця. Після того як їх зняли, у трупів були відсічені голови».

Скликаний у 1661 р. парламент через перевагу в ньому прихильників короля одержав назву Кавалерського. Внаслідок своєї продажності він заслужив також прізвисько Пенсіонерського. Спираючись на нього і користуючись тимчасовою підтримкою буржуазії, Карл II правив майже самодержавно. Він починає формувати власну армію.

Згодом політика Карла II почала наражатися на дедалі більшу протидію в самому панівному класі, де відбувалося розмежування з питання ставлення до монархії, на боці якої було се-редньомаєткове дворянство (сквайри), яке було позбавлене частини своїх земель у період революції і тепер намагалося повер-

нути їх за допомогою корони. Підтримувала монарха й англіканьська церква, чиє вчення було визнане державною релігією. Прихильників короля називали торі.

Їхніми супротивниками були віги, що знаходили підтримку в колах джентрі, купців, фінансистів, великих підприємців і найбіль знатних аристократів. Віги вважали, що монарх повинен діяти в інтересах усього панівного класу Англії. Вони заперечували божественне походження монархії. Права й обов'язки короля, на їхню думку, визначалися «договором з народом», під яким вони розуміли правлячі кола.

В міру подальшого посилення абсолютистських тенденцій у Карла II виникли непорозуміння навіть з надзвичайно продажним Кавалерським парламентом. Останній був незадоволений тим, що країною правила Таємна рада, члени якої призначалися і несли відповідальність тільки перед короною. Палата громад не схвалювала переслідування пуритан. Зазнавала критики зовнішня політика королівського уряду (його залежність від Франції, продаж фортеці Дюнкерк Людовіку XIV тощо). Крім того, загальний осуд викликало розгульне життя Карла II, що вимагало величезних коштів.

1.8. «Хабеас корпус акт» 1679 р.

У травні 1679 р. на парламентських виборах перемогли віги. Бажаючи обмежити владу Карла II, вони прийняли «Хабеас корпус акт». Точно не відомо, коли в англійському праві виник інститут «хабеас корпус». Суть його полягала у тому, що особа, яка вважала, що вона неправомірно позбавлена волі, могла звернутися до суду королівської лави з проханням видати наказ «хабеас корпус», який мав характер веління посадовій чи фізичній особі доставити заарештованого до суду, а також дати пояснення щодо мотивів затримання. Суддя у сумарному (спрощеному) порядку розглядав обставини справи і вирішував: звільнити затриманого, продовжувати його арешт чи звільнити під заставу.

Однак у видачі наказу «хабеас корпус» часто відмовляли на тій підставі, що розпорядження про арешт було зроблене за вказівкою короля чи Таємної ради або що прохання подане в канікулярний період. Не існувало обов'язкових для посадових осіб процесуальних строків, а також санкцій за невиконання вимог суду. Нарешті, якщо арештованого відправляли в замор­ські володіння Англії, він втрачав усяку можливість вдатися до одержання вищезгаданого наказу.

Виданий у 1679 р. «Хабеас корпус акт» (його офіційне най менування «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про запобігання ув'язненням за морями») усунув серйозні недоліки в судовій практиці. Тепер шерифу або тюремному наглядачу належало у визначений термін із дня одержання наказу «хабеас корпус» (залежно від відстані) доставити арештованого до суду, який видав цей припис, і дати докладний звіт про причини арешту. Якщо посадова особа відмовлялася виконати цей наказ, вона, якщо це вперше, сплачувала потерпілому штраф у 100 ф. ст., вдруге — 200 ф. ст. і підлягала звільненню з посади. Судді були зобов'язані видавати наказ «хабеас корпус» не тільки в сесійний період, а й під час канікул. За порушення цього правила потерпілому мали сплатити пеню в сумі 500 ф. ст. Посадова особа мала протягом шести годин видати заарештованому копію розпорядження про арешт. Якщо чиновник відмовлявся це зробити, то в перший раз він сплачував потерпілому 100 ф. ст., у другий — 200 ф. ст. і звільнявся зі служби.

Суддя, до якого доставляли затриманого, мав протягом двох днів звільнити його, або заарештувати, або відпустити під заставу. Звільнений на підставі «хабеас корпус» не міг бути вдруге заарештований за тим же обвинуваченням. Винні в цьому піддавалися штрафу в 500 ф. ст. Для запобігання «ув'язненню за морями» заборонялося відсилати жителів Англії й Уельсу як ув'язнених у заморські володіння. Ті, хто порушував це правило, каралися штрафом на користь потерпілого в розмірі 500 ф. ст. і звільненням з посади.

Аналіз закону свідчить, що немає підстав оголошувати його наріжним каменем англійського конституційного законодавства і вважати, що він забезпечив реальну недоторканність особи. Однак, з іншого боку, не можна не бачити, що цей акт став юридичною основою права на швидкий і гласний суд: буржуазія, що йшла до влади, була носителькою прогресивних ідей.