Тема 9. Держава і право феодальної Франції 2 страница

Перемога французької корони над римським папством, поступова ліквідація самостійних прав феодалів супроводжувалися в XIV—XV ст. неухильним зростанням авторитету і політичної ваги королівської влади. Значну роль в юридичному обґрунтуванні цього процесу відіграли легісти. Вони обстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції: «Король одержав королівство ні від кого іншого, крім як від себе і за допомогою своєї шпаги».

У 1303 р. була встановлена формула: «Король є імператором у своєму королівстві». Вона підкреслювала повну незалежність французького короля в міжнародних відносинах, у тому числі і від германо-римського імператора. Французький король, як стверджували легісти, мав усі прерогативи римського імператора.

З посиланням на відомий принцип римського права легісти стверджували, що король сам є верховним законом, а отже, може створювати законодавство на свій розсуд. Для прийняття закрнів королю вже не було потрібне скликання васалів або згоII королівської курії. Була висунута також теза «усяке правосуддя йде від короля», відповідно до якої король одержав прано розглядати будь-яку судову справу сам чи делегувати це прано своїм слугам.

Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і беручи на себе деякі нові державні функції, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Феодальна олігархія чинила шалений опір, який королівська влада не могла перебо­роти лише власними силами. Тому політична сила короля значною мірою трималася на підтримці, яку він одержував від феодальних станів.

Саме на початок XIV ст. остаточно оформляється побудований на політичному компромісі, а тому не завжди міцний, союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, у якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі становопредставницькі установи — Генеральні штати і провінційні штати.

Генеральні штати. Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції — перетворенню її на станово-представницьку монархію.

Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували розширені збори королівської курії (консиліуми тощо), які мали місце ще в XII—XIII ст. Скликання Генеральних штатів королем Філіппом IV Красивим у 1302 р. мало цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйоз­ні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Але створення загальнонаціональної станово-представницької установи було і проявом об'єктивної закономірності в розвитку монархічної держави у Франції.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була вста­новлена. Це питання вирішував сам король залежно від обста­вин і політичних мотивів. Кожне скликання штатів було інди­відуальним і визначалося на розсуд короля. Вище духовенство

(архієпископи, єпископи, абати), а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше утверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2—3 депутати). Але городяни й особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1/7 частину Генеральних штатів становили юристи. Депутати від міст представляли їхню патриціансько-бюргерську верхівку. Отже, Генеральні штати завжди були органом, що представляє заможні прошарки французького суспільства.

Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їхніх засідань також визначалися королем. Король скликав Генеральні штати для того, щоб одержати підтримку станів з різних приводів: боротьба з орденом тамплієрів (1308 р.), укладення договору з Англією (1359 р.), релігійні війни (1560, 1576, 1588 рр.) тощо. Король запитував думку Генеральних штатів з ряду законопроектів, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не було потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів був брак у короля грошей, і він звертався до станів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, що міг збиратися тільки в межах одного року. Лише в 1439 р. Карлом VII була отримана згода на стягнення постійної королівської тальї. Але якщо йшлося про встановлення яких-небудь додаткових податків, то, як і раніше, була потрібна згода Генеральних штатів.

Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Але оскільки існував певний зв'язок між проханнями станів і їх голосуванням щодо запитуваних королем субсидій, останній у ряді випадків ішов на поступки Генеральним штатам і видавав на їхнє прохання відповідний ордонанс. Генеральні штати в цілому не були простим інструментом королівської знаті, хоча об'єктивно вони допомогли їй зміцнити свої позиції в державі. Інколи вони протистояли королю, ухиляючись від винесення бажаних для нього рішень. Коли стани виявляли непоступливість, королі тривалий час їх не скликали (наприклад, з 1468 по 1484 р.). Після 1484 р. Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 р.).

Найгостріший конфлікт Генеральних штатів з королівською владою виник в 1357 р. в момент повстання городян у Парижі і взяття у полон французького короля Іоанна англійцями. Генеральні штати, у роботі яких взяли участь головним чином представники третього стану, висунули програму реформ, що одержала назву «Великий березневий ордонанс». Замість надання королівській владі субсидій вони вимагали, щоб збір і витрата коштів проводилися самими Генеральними штатами, які мали збиратися тричі на рік і без скликання їх королем. Були обрані «генеральні реформатори», які наділялися повноваженнями контролювати діяльність королівської адміністрації, звільняти окремих чиновників і карати їх, аж до застосування смертної кари. Однак спроба Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові, контролюючі і навіть законодавчі повноваження не мала успіху. Після придушення в 1358 р. Паризького повстання і Жакерії королівська влада відкинула вимоги, що містилися у Великому березневому ордонансі.

У Генеральних штатах кожен стан збирався й обговорював питання окремо. Лише в 1468 і 1484 рр. усі три стани проводили свої засідання спільно. Голосування зазвичай організовувалося за бальяжами і сенешальствами, де й обиралися депутати. Якщо виявлялися розбіжності в позиції станів, голосування проводилося по станах. У цьому випадку кожен стан мав один голос, і в цілому феодали завжди мали перевагу над третім станом.

Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом. їхня позиція з питань, що виносилися на обговорення, в тому числі при голосуванні, зумовлювалась існуванням положення про те, що після повернення з засідання депутат повинен був відзвітувати перед виборцями.

У ряді регіонів Франції (Прованс, Фландрія) з кінця XIII ст. виникають місцеві станово-представницькі установи. Спочатку вони називалися «консиліум», «парламент» чи просто «люди трьох станів». У середині XV ст. почали вживати терміни «штати Бургундії», «штати Дофіна» тощо. Назва «провінційні штати» закріпилася лише в XVI ст. На кінець XIV ст. було 20 місцевих штатів, у XV ст. вони були практично в кожній провінції. До провінційних штатів, так само як і до Генеральних, селяни не допускалися. Нерідко королі виступали проти окремих провінційних штатів, оскільки вони потрапляли під сильний вплив місцевих феодалів (у Нормандії, Лангедоці), і проводили політику сепаратизму.

Центральне і місцеве управління. Виникнення станово-представницької монархії і поступова концентрація політичної влади в руках короля не спричинили створення одразу нового апарату державного управління.

Центральні органи управління не зазнали істотної реорганізації. У цей же час затверджується важливий принцип, що король не зв'язаний думкою своїх радників, навпаки, всі адміністративні й інші владні повноваження державних чиновників виникають від короля. З колишніх посад, що перетворилися тепер на придворні титули, зберегла своє значення тільки посада канцлера, який став найближчим помічником короля. Канцлер, як і раніше, був главою королівської канцелярії, він складав тепер численні королівські акти, призначав на судові посади, головував у королівській курії і в раді за відсутності короля.

Подальший розвиток централізації дістав вияв у тому, що важливе місце в системі центрального управління посіла створена на базі королівської курії Велика рада (з 1314 по 1497 р.). До цієї ради входили легісти, а також 24 представники вищої світської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи та ін.). Рада збиралася один раз на місяць, але її повноваження мали винятково дорадчий характер. В міру зміцнення королівської влади її значення зменшується, король частіше вдається до скликання вузької, таємної ради, що складається з осіб, запрошених на його розсуд.

В центральному королівському апараті з'являються і нові посади, кандидатів на які підбирають з легістів і відданих королю незнатних дворян — клерки, секретарі, нотаріуси тощо. Але ці посади не мали чітко визначених функцій.

Прево і бальї, які раніше були основними органами місцевої адміністрації, у XIV ст. втрачають ряд своїх функцій, зокрема військову. Це пов'язано з падінням значення феодального ополчення. Багато судових справ, що раніше розглядали бальї, переходять до призначуваних ними лейтенантів. З кінця XV ст. королі безпосередньо призначають у бальяжі лейтенантів, а бальї перетворюються на проміжну і слабку адміністративну ланку.

Прагнучи до централізації місцевого управління, королі вводять нові посади губернаторів. У деяких випадках губернатори, які одержували звання королівського лейтенанта, виконували суто військові функції. В інших випадках вони призначалися в бальяж, замінюючи бальї й отримуючи більш широкі повноваження: забороняти будувати нові замки, не допускати приватних війн тощо.

У ХIV ст. зявляються такі посадові особи, як генерал-лейтенанти, призначувані зазвичай з принців крові і знатного дворянства. Спочатку ця посада засновувалася на короткий термін і з вузькими повноваженнями: звільнення від сплати деяких податків, помилування та ін. У XV ст. кількість генерал-лейтенантів збільшилася, і терміни їхньої діяльності подовжилися. Зазвичай вони управляли групою бальяжів чи адміністративним оругом, що наприкінці XV ст. став називатися провінцією.

Централізація на місцях торкнулася і міського життя. Королі часто позбавляли міста статусу комун, змінювали раніше видані хартії, обмежували права городян. Королівська адміністрація починає контролювати вибори міської адміністрації, підбираючи бажаних кандидатів. Над містами була встановлена система адміністративної опіки. Хоча в XV ст. комуни в деяких містах були відновлені, вони повністю інтегрувалися в королівську адміністрацію. Міська аристократія, як і раніше, користувалася обмеженим самоврядуванням, але на усіх важливих засіданнях міських рад, як правило, головував королівський чиновник.

Організація фінансового управління. Відсутність стабільної фінансової бази тривалий час позначалася на загальному становищі королівської влади, крім того, величезних витрат вимагала Столітня війна. Спочатку важливим джерелом надходження коштів до державної казни залишалися доходи з домену і від карбування монет, причому королі, прагнучи зміцнити своє фінансове становище, нерідко випускали неповноцінні гроші. Однак поступово основним джерелом поповнення казни стає збір королівських податків. У 1369 р. був узаконений постійний збір мита і соляного податку. З 1439 р., коли Генеральні штати санкціонували стягнення постійної королівської тальї, фінансове становище короля істотно зміцнилося. Розміри тальї неухильно збільшувалися. Так, за Людовіка XI (1461—1483 рр. ) вона зросла втричі.

У цей же період виникають спеціалізовані органи фінансового управління. На початку XIV ст. було створено королівське казначейство, а потім з королівської курії виокремилася спеціальна рахункова палата, що давала королю поради з питань фінансів, перевіряла доходи, шо надходять від бальї, тощо. За правління Карла VII Франція була поділена на генеральства (женераліте) у фіскальних цілях. Поставлені на чолі їх генерали виконували адміністративні, але насамперед податкові функції.

Організація збройних сил. Загальна перебудова управління торкнулася й армії. Ще зберігається феодальне ополчення, але з XIV ст. король вимагає безпосередньої військової служби від усього дворянства. У 1314 р. великі сеньйори оскаржили цей порядок, проте в роки Столітньої війни він затвердився остаточно.

Поступово досягалася основна мета королівської влади — створення самостійної збройної сили, яка була б надійним інструментом централізованої державної політики. Зміцнення фінансової бази короля дозволило йому створити найману збройну силу (з німців, шотландців та ін.), організовану в ударні за­гони. У 1445 р., одержавши можливість стягувати постійний податок, Карл VII організовує регулярну королівську армію з централізованим управлінням і чіткою системою. По всьому королівству були також розквартировані постійні гарнізони, покликані не допускати відродження феодальної смути.

Судова система. Королівська адміністрація проводила політику уніфікації і у судовій справі, трохи обмежуючи церковну і витісняючи сеньйоріальну юрисдикцію. Судова система, як і раніше, була вкрай заплутаною, суд не був відокремлений від адміністрації.

Дрібні судові справи вирішував прево, але справи про серйозні злочини (так звані «королівські випадки») розглядалися в суді бальї, а в XV ст. — у суді під головуванням лейтенанта. У суді бальї брали участь місцеве дворянство, королівський прокурор. Оскільки прево, бальї, а пізніше і лейтенанти призначалися і звільнялися на розсуд короля, уся судова діяльність цілком контролювалася королем і його адміністрацією. Зросла роль Паризького парламенту, члени якого з 1467 р. почали призначатися не на один рік, як раніше, а довічно. Парламент перетворився на вищий суд у справах феодальної знаті, став найважливішою апеляційною інстанцією з усіх судових справ.

Поряд зі здійсненням суто суддівських функцій парламент у першій половині XIV ст. набуває права реєстрації королівських ордонансів та інших королівських документів. З 1350 р. реєстрація законодавчих актів у Паризькому парламенті стає обов'язковою. Нижчі суди і парламенти інших міст під час винесення своїх рішень могли користуватися лише зареєстрованими королівськими ордонансами. Якщо Паризький парламент знаходив у реєстрованому акті неточності або відступ від «законів королівства», він міг заявити ремонстрацію (заперечення) і відмовити в реєстрації такого акта. Ремонстрація долалася тільки за допомогою особистої присутності короля на засіданні

парламенту. Наприкінці XV ст. парламент неодноразово використовував своє право ремонстрації, що підвищувало його авторитет серед інших державних органів, але це зрештою призвело до конфлікту з королівською владою.

3. Абсолютна монархія

Зміни в правовому становищі станів у XVI—XVIII ст. Виникнення абсолютизму як нової форми монархії у Франції викликане глибинними змінами, що відбулися в станово-правовій структурі країни. Ці зміни були викликані насамперед зароджженням капіталістичних відносин. Становлення капіталізму відбувалося швидше в промисловості й у торгівлі, у сільському господарстві для нього усе більшою перешкодою ставала феодальна власність на землю. Серйозним гальмом на шляху суспільного прогресу був архаїчний, такий, що суперечить потребам капіталістичного розвитку, становий устрій. На XVI ст. французька монархія втратила представницькі установи, що існували раніше, але зберегла свою станову природу.

Як і колись, першим станом у державі було духовенство, що налічувало близько 130 тис. осіб (при 15 млн населення країни) і тримало у своїх руках 1/5 усіх земель. Духовенство, цілком зберігаючи свою традиційну ієрархію, відзначалося великою неоднорідністю. Між верхівкою церкви і приходськими священиками посилилися протиріччя. Духовенство виявляло єдність тільки у своєму ревному прагненні утримати станові, суто феодальні привілеї (стягнення десятини та ін.).

Тіснішим став зв'язок духовенства з королівською владою і дворянством. Відповідно до конкордату, укладеному в 1516 р. Франциском І і римським папою, король одержав право призначення на церковні посади. Усі вищі церковні пости, пов'язані з великим багатством і почестями, надавалися дворянській знаті. Багато молодших синів дворян прагнули одержати той чи інший духовний сан. У свою чергу, представники духовенства обіймали важливі, а іноді і ключові, посади в державному управлінні (Рішельє, Мазаріні та ін.). Отже, між першим і другим станами, що мали раніше глибокі протиріччя, склалися більш міцні політичні й особисті узи.

Панівне місце в суспільному і державному житті французького суспільства посідав стан дворян, що налічував приблизно 400 тис. осіб. Лише дворяни могли володіти феодальними маєтками, а тому в їхніх руках перебувала більша частина (3/5) землі в державі. У цілому світські феодали (разом з королем і членами його сім'ї) тримали 4/5 земель у Франції. Дворянство остаточно перетворилося на суто особистий статус, що здобувається головним чином з народженням. Було потрібно доводити своє дворянське походження до третього—четвертого коліна. У XII ст. у зв'язку з усе частішими підробками дворянських документів була заснована спеціальна адміністрація, що контролювала дворянське походження.

Дворянство надавалося також як дарунок. Це оформлялося спеціальним королівським актом. Як правило, це було пов'язане з купівлею багатими буржуа посад у державному апараті, у чому була заінтересована королівська влада, яка постійно відчувала нестаток у грошах. Такі особи зазвичай називалися «дворянами мантій», на відміну від «дворян шпаги» (потомствених дворян). Старе родове дворянство (придворна і титулована знать, верхівка провінційного дворянства) із презирством ставилося до «вискочок», які отримали звання дворянина завдяки своїм посадовим мантіям. До середини XVIII ст. налічувалося близько 4 тис. дворян мантій. Їхні діти повинні були нести військову службу, але потім, після відповідної вислуги (25 років), ставали дворянами шпаги.

Незважаючи на розбіжності в родовитості і посадах, дворяни мали низку важливих загальностанових привілеїв: право на титул, на носіння певного одягу і зброї, у тому числі при дворі короля, тощо. Дворяни були звільнені від сплати податків і від будь-яких особистих повинностей. Вони мали переважне право призначення на придворні, державні і церковні посади. Деякі придворні посади, що давали право на одержання високих окладів і не були обтяжені якими-небудь службовими обов'язками (так звані синекури), були зарезервовані за дворянською знаттю. Дворяни мали переважне право на навчання в університетах, у військовій королівській школі. Водночас дворяни в період абсолютизму втратили деякі старі і суто феодальні привілеї: право на самостійне управління, право на дуель та ін.

Переважну масу населення у Франції в XVI—XVII ст. становив третій стан, який дедалі більше ставав неоднорідним. У ньому посилилася соціальна і майнова диференціація. Найниж­че у третьому стані перебували селяни, ремісники, чорнороби, безробітні. На верхніх його сходинках стояли особи, з яких формувався клас буржуазії: фінансисти, торговці, цехові майс­три, нотаріуси, адвокати.

Незважаючи на зростання кількості міського населення і збільшення його ваги у суспільному житті Франції, значну частину третього стану становило селянство. У зв'язку з розвитком капіталістичних відносин у його правовому становищі відбулися зміни. Практично зникли серваж, формар'яж, «право першої Менморт, як і раніше, передбачався в правових звичаях, але засовувався рідко. З проникненням товарно-грошових відносин у село із селян виокремлюються заможні фермери, капіталістичні орендарі, сільськогосподарські робітники. Однак переважна більшість селян були цензитаріями, тобто власниками сенйоріальної землі з традиційними феодальними обов'язками і повинностями. Цензитарії на цей час майже повністю були звільнені від панщинних робіт, проте дворянство постійно прагнуло до збільшення цензу й інших поземельних поборів. Додатковими обтяженнями для селян були баналітети, а також право сеньйора полювати на селянській землі.

Винятково тяжкою і руйнівною для селянства була система численних прямих і непрямих податків. Королівські збирачі стягували їх, нерідко вдаючись до прямого насильства. Часто королівська влада віддавала збір податків на відкуп банкірам і лихварям. Відкупники виявляли таку запопадливість, стягуючи законні і незаконні збори, що багато селян були змушені продавати свої будівлі й інвентар і йти в місто, поповнюючи ряди робітників, безробітних і жебраків.

Виникнення і розвиток абсолютизму. Неминучим результатом формування капіталістичного укладу і розкладу феодалізму було становлення абсолютизму. У переході до абсолютизму, хоча він супроводжувався подальшим посиленням самовладдя короля, були заінтересовані найширші прошарки французького суспільства XVI—XVII ст. Абсолютизм був потрібен дворянству і духовенству, оскільки для них у зв'язку із поглибленням економічних труднощів і політичного тиску з боку третього стану зміцнення і централізація державної влади стали єдиною можливістю зберегти на якийсь час свої великі станові привілеї.

В абсолютизмі була заінтересована і міцніюча буржуазія, яка ще не могла претендувати на політичну владу, але мала потребу в королівському захисті від феодальної вольниці, що знову сколихнулася в XVI ст. у зв'язку з Реформацією і релігійними війнами. Встановлення миру, справедливості і суспільного порядку було заповітною мрією основної маси французького селянства, що пов'язувало свої надії на краще майбутнє із сильною і милосердною королівською владою.

Коли внутрішня і зовнішня опозиція королю (у тому числі і з боку церкви) була подолана, а єдина духовна і національна са мосвідомість об'єднала широкі маси французів навколо трону, королівська влада зуміла істотно зміцнити свої позиції в суспільстві і державі. Отримавши широку суспільну підтримку і спираючись на державну могутність, яка на той час зросла, королівська влада набула в умовах переходу до абсолютизму великої політичної ваги і навіть відносної самостійності стосовно суспільства, що її породило.

Становлення абсолютизму в XVI ст. мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню територіального об'єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш швидкому розвитку промисловості і торгівлі, раціоналізації системи адміністративного управління. Однак у міру посилення занепаду феодального ладу в XVII—XVIII ст. абсолютна монархія, у тому числі з огляду на саморозвиток самих її владних структур, усе більше підносячись над суспільством, відривається від нього, вступає з ним у нерозв'язні протиріччя. Отже, у політиці абсолютизму неминуче виявляються і набувають головного значення реакційні й авторитарні риси, у тому числі відкрита зневага до гідності і прав особи, до інтересів і блага французької нації в цілому. Хоча королівська влада, використовуючи у своїх корисливих цілях політику меркантилізму і протекціонізму, неминуче підштовхувала капіталістичний розвиток, абсолютизм ніколи не ставив за мету захист інтересів буржуазії. Навпаки, він використовував усю міць феодальної держави для того, щоб врятувати приречений історією феодальний лад разом із класовими і становими привілеями дворянства і духовенства.

Історична приреченість абсолютизму стала особливо очевидною в середині XVIII ст., коли глибока криза феодальної системи призвела до занепаду і розкладу всіх ланок феодальної держави. Крайньої межі досягла судово-адміністративна сваволя. Символом безглуздого марнотратства і дозвілля (нескінченні бали, полювання й інші розваги) став сам королівський двір, який називали «могилою нації».

Посилення королівської влади. Верховна політична влада за абсолютної монархії цілком переходить до короля. Для цього королям необхідно було подолати політичну опозицію феодальної олігархії і католицької церкви, ліквідувати станово-представницькі установи, створити централізований бюрократичний апарат, постійну армію, поліцію.

Вже в XVI ст. Генеральні штати практично не функціонували. У 1614 р. вони були скликані востаннє, незабаром були роз пущені і вже не збиралися до 1789 р. Якийсь час для розгляду

проектів важливих реформ і вирішення фінансових питань король збирав нотаблів (феодальну знать). У XVI ст. (за Болонським конкордатом 1516 р. і Нантським едиктом 1598 р.) король цілком підкорив собі католицьку церкву у Франції.

Своєрідною політичною опозицією королівській владі в ХVІ - XVII ст. виступив Паризький парламент, який на той час перетворився на оплот феодальної знаті. Він неодноразово використував своє право ремонстрації і відхиляв королівські акіп Королівським ордонансом у 1667 р. було встановлено, що ремонстрація може бути заявлена лише протягом визначеного террміну після видання королем ордонансу, а повторна ремонстрація не допускається. У 1668 р. король Людовік XIV, з'явившись до Паризького парламенту, власноручно вилучив з його архіву всі протоколи, що відносяться до періоду Фронди, тобто до антиабсолютистських виступів середини XVII ст. У 1673 р. він же вирішив, шо парламент не має права відмовляти в реєстрації королівських актів, а ремонстрація може бути заявлена пише окремо. Практично це позбавило парламент його найважливішої прерогативи — опротестовувати і відхиляти королівське законодавство.

Змінилося і загальне уявлення про владу короля і про характер його конкретних повноважень. У 1614 р. за пропозицією Генеральних штатів французька монархія була оголошена божественною, а влада короля почала розглядатися як священна. Вводилося нове офіційне титулування короля: «Король Божою милістю». Остаточно затверджуються уявлення про суверенітет і необмежену владу короля. Усе частіше держава починає ототожнюватися з особою короля, що знайшло своє відображення у вислові, який приписують Людовіку XIV: «Держава — це я!».

Уявлення про те, що абсолютизм грунтується на божественному праві, не означало сприйняття ідеї особистої влади короля, тим паче ототожнення її з деспотизмом. Королівські прерогативи не виходили за межі законного порядку, і вважалося, що «король трудиться для держави».

Взагалі французький абсолютизм ґрунтувався на концепції нерозривного зв'язку короля і держави, поглинання першого другою. Вважалося, що сам король, його майно, його сім'я належать французькій державі і нації. Юридично король визнавався джерелом будь-якої влади, що не підлягала будь-якому контролю. Це, зокрема, привело до закріплення повної свободи короля у сфері законодавства. При абсолютизмі законодав­ча влада належить тільки йому одному за принципом: «один король, один закон». У короля було право призначення на будь-яку державну і церковну посади, хоча це право могло бути делеговане ним нижчестоящим чиновникам. Він був остаточною інстанцією з усіх питань державного управління. Король приймав найважливіші зовнішньополітичні рішення, визначав економічну політику держави, встановлював податки, виступав вищим розпорядником державних коштів. Від його імені здійснювалася судова влада.

Створення централізованого апарату управління. При абсолютизмі центральні органи розрослися й ускладнилися. Однак самі феодальні методи управління перешкоджали створенню стабільної і чіткої державної адміністрації. Нерідко королівська влада створювала на свій розсуд нові державні органи. Але потім вони, якщо викликали її невдоволення, реорганізовувалися або скасовувалися.

У XVI ст. з'являються посади державних секретарів, один із яких, особливо у випадках, коли король був неповнолітнім, виконував фактично функції першого міністра. Формально така посада була відсутня, але Рішельє, наприклад, поєднував в одній особі 32 державних посади і титули. Але за Генріха IV, Людовіка XIV, а також Людовіка XV (після 1743 р.) король сам здійснював управління в державі, усуваючи зі свого оточення осіб, що могли мати на нього великий політичний вплив.

Старі державні посади ліквідуються (наприклад, конетабль у 1627 р.) чи втрачають усяке значення і перетворюються на прості синекури. Зберігає своє колишнє значення лише канцлер, який стає після короля другою особою в державному управлінні.

Потреба в спеціалізованій центральній адміністрації привела наприкінці XVI ст. до зростання ролі державних секретарів, яким доручаються певні сфери управління (іноземні справи, військові справи, морські справи і колонії, внутрішні справи). За Людовіка XIV державні секретарі, які спочатку (особливо за Рішельє) відігравали суто допоміжну роль, наближаються до особи короля, виконують роль його особистих чиновників.

Розширення кола функцій державних секретарів веде до швидкого зростання центрального апарату, до його бюрократизації. У XVIII ст. вводяться посади заступників державних секретарів, при них створюються значні за розмірами бюро, які, у свою чергу, поділяються на секції з чіткою спеціалізацією й ієрархією чиновників.

Значну роль у центральному управлінні відігравав спочатку суперінтендант фінансів (за Людовіка XIV був замінений Радою у справах фінансів), а потім Генеральний контролер фінансів.

Ця посада набула величезного значення починаючи з Кольбера (1615 р.), який не тільки складав державний бюджет і безпосередньо керував усією економічною політикою Франції, а й практично контролював діяльність адміністрації, організовував зі складання королівських законів. При Генеральному